Павло Швед

Бажання і мовлення: машина поневолення та стратегії опору

Одним із найвизначніших досягнень психоаналізу стало наголошення у ньому пов’язання тіла зі сферою символічного, що відкрило необмежене поле методологічних можливостей. Така пов’язаність натякала, що і слово як первинний елемент культури, а разом з тим як невротичний продукт, тобто парадигматичний зсув реалізації лібідо, не звільнене від диктату принципу задоволення і містить у собі весь механізм втамування бажання. Кожне слово розповідає нам первісний епос і є реченням у собі, де суб’єкт-бажання, імпліцитно присутній у слові, через лібідозне наснаження заволодіває певним об’єктом, чинячи розправу над додатком цього еліптичного словесного речення, що єдиний експліцитно маніфестує себе у слові. Нам дозволено спостерігати лише завершення цього бурхливого статевого акту, який лежить в основі кожного слова, і залишається лише припускати природу відсутніх елементів. Слово, яким ми його знаємо, є вже здійсненим, тобто розрядженим імпульсом, результатом набуття об’єкта пристрасним суб’єктом, що походить зі сфери фройдівського «кипучого казана». Цей казан, ця Інстанція бажання, яка виступає джерелом лібідо, непридатна до будь-якої символізації, тому слово є лише наближенням, остаточним символом, що не може нічого означати. Смисл, тобто позначене, виключене за межі позначника, а значення належить виключно до сфери символічного і нездатне відтворювати позначене. Відношення між ними є відношеннями сублімації, отже при розгляді мовлення ми обмежені лише сферою символічного. Ті перетворення, яких зазнає лібідо, сублімуючись у символ, є перетвореннями виключення, а тому будь-яке мовлення, ще не набувши статусу мови, вже гранично далеке від Інстанції бажання. Проте це ще не означає, що воно позбавлене функції задоволення. Мало того, той первісний прорив, що уможливив сублімаційне перетворення лібідо, неодмінно відбувався як бурхливий психічний та фізіологічний оргазм. Слово, отже, і вимовлене слово як мовлення, попри відсутність значення (адже будь-яке значення залишається у сфері позначеного), є поєднаним з Інстанцією бажання своїм лібідозним походженням. Тому, будучи нездатним розповісти нам про бажання, воно здатне його здійснити. Отож мовлення є реалізованим, здійсненим бажанням, древнім переказом про первісну епічну пригоду бажання людського тіла. Це водночас і розповідь про його тріюмфальний злет, і про його трагічну загибель. Це ніби конденсований до однієї миті міт про народження, тривання і смерть Першолюдини. Адже бажання, сублімуючись у сферу символічного, невідворотно потрапляє у пастку мови. Саме неструктуроване, асистемне, імпульсивне, пристрасне, у своїй пригоді воно переживає первісне структурування, імпліцитно промовляючи перше речення. Це речення, ця перша вербальна структура існує вже в самому слові, де агент дії, тобто підмет-бажання, сублімуючись, оволодіває об’єктом (додатком), і в цьому додатку знаходить своє втамування. Причому підмет завжди залишається поза межами речення, а дія, яку він виконує, стає вододільним каменем між ним та об’єктом, між смислом та значенням, між позначником та позначеним. Як бачимо, слово приречене на первісну еліптичність і за жодних обставин не здатне її подолати, адже бажання завжди залишається поза межами промовленого, а саме промовляння балансує між озвученим та ще не сказаним. Ця першоструктура, присутня в слові, стає прообразом самої мови, тому цілком справедливо сказати, що кожне слово вже несе в собі мову. Еліптичність мови як присутність суб’єкта через відсутність забезпечує імперсональний характер мови й уможливлює її вживання як засобу міжсуб’єктивної комунікації. Але вона також зраджує нам і найбільшу таємницю мови, викриває, так би мовити, змовницьку ілюзію реальности, яку насилає на нас мова, адже будь-яке «Я», що займає місце підмета, є лише наближенням до бажання і копією його епічної пригоди, оскільки «я тебе жадаю» ніколи не є тотожним палкому жаданню тіла. Коли відношення між лібідо та неврозом є відношенням згнічення, що ґрунтується зв’язках двозначности, маніфестуючи бажання через метонімію та метафору, але не вичерпуючи його, то відношення сублімації, ґрунтовані на зв’язках дотичности, які панують між лібідо і символом, обривають рух лібідо і є процесом незворотнім. (Кожне слово є вже мертвим бажанням, а мовлення постає як відкладання цієї остаточної смерти через постійне повторення першопригоди слова.) Замість бажаючого суб’єкта, задивленого у власну тілесність, мова пропонує нам його дзеркального двійника, сконструйованого не за хаотичністю його бажання, а за граматикою самої мови – суб’єкта-слова або суб’єкта-мовлення, орієнтованого на міжсуб’єктивне символічне поле мови. Оскільки мова перебуває по той бік бажання, то з точки зору мови бажання не існує, а з точки зору бажання не існує мови. Суб’єкт-мовлення змушений також враховувати наявний стан речей. Мова, розгортаючись в не-тілесному, віртуальному просторі, віртуалізує і сконструйованого за її граматикою суб’єкта. Такий суб’єкт ігнорує значну частину доступного йому тілесного досвіду. Оскільки цей досвід не вкладається у граматику його мови, він підлягає негайній забороні та згніченню, а сам суб’єкт розгортається як чисто символічна конструкція, як мовлення без тіла. Тут мало сказати, що такий суб’єкт наділений функцією мовлення – він сам зредукований до цієї функції, реалізуючи в ній і за допомогою неї свій вербальний потяг, який також належить до парадигми сексуального. Але такий потяг не є фалічним за своєю природою, а бажання, що виступає джерелом потягу, завжди ширше, ніж позначник цього бажання. Попри те, що слово є вже мертвим, задоволеним бажанням, тобто бажанням підкореним, затиснутим у символічну структуру мови, мовлення відкладає цю остаточну смерть через постійне повторення першопригоди слова. Неконтрольоване, хаотичне, бурхливе бажання з вируючого казана долає вузькі рамки того чи иншого позначника, а тому вербальний потяг реалізується в мовленні, постійно потрапляючи в пастку мови і водночас вислизаючи з неї кожним наступним словом. Вербальний потяг є, отже, потягом тривання, а мовлення – економічним з енергетичної точки зору способом задоволення, метафорою до якого може послужити фройдівський концепт «задоволення через уникання страждань». Вербальний потяг є афалічним за своєю природою. Він не прагне остаточного вдоволення та енергетичного розвантаження в оргазмі, еквівалентному фізичній смерті. Навпаки, цей потяг еротичний. Він кличе до подальшого відкладання смерти та тривання, він закликає до мовлення без зупинки.

Такий погляд на суб’єкт як на лінгвістичний конструкт гостро ставить перед нами проблему мовлення/мови як маніфестації одночасної єдности і протистояння. Така опозиція є, правда, до певної міри умовністю, оскільки, як було зазначено, кожне слово вже містить у зародку першоструктуру мови. Не буде перебільшенням сказати, що немає мовлення без мови, а мови без мовлення. Відмінність між ними полягає радше в тому, що мовлення – це процес, а мова – шлях і результат цього процесу. Мовлення є реалізацією чистого вербального потягу, тобто сублімованим сексуальним, але переживаючи свою епічну пригоду, бажання потрапляє в лабети строгої структури мови. Мовлення, яке при своєму народженні було засобом індивідуально вираження і задоволення, перетворюючись на феномен соціяльного, все більше набирало статусу структури домінування. У своєму пориві до насолоди, розгортаючись як чиста наснага, бажання водночас створює умови власного поневолення. Те, що ми назвали епосом слова, тобто той шлях, яким проходить бажання до свого вдоволення, власне і породжує мову, иншими словами, дає початок структурі, яка віднині буде обмежувати і скеровувати саме бажання. Тому мовлення, і суб’єкт мовлення, є до певної міри компромісним утворенням. Розгортаючись в символічному полі мови зі спонуки вербального потягу воно прокладає борозну в тілі мови. Кожна одиниця мовлення, хай яка мала чи велика, є лише варіянтом інваріянтної граматики даної мови, тому мова сміється з претензій суб’єкта на якусь оригінальність. Мова також стає причиною неприсутности суб’єкта в полі символічного. Осягаючи себе через мовлення, суб’єкт насправді сприймає себе як Иншого, що відбивається в дзеркалі мови. Вся іронія криється в тому, що якраз той, хто говорить, насправді не існує. На його місці завжди знаходиться хтось инший. Тому суб’єкт мовлення розгортається між до-присутністю бажання і вже-не-присутністю мови. Ця перехідна межа і є його єдиним простором, простором, що постійно перебуває в русі і для якого стан тривання є просто доконечним.

Напевне змальований тут стан суб’єкта виглядає досить непривабливим. Але які ж власне перспективи даного суб’єкта? Тобто яка стратегія може бути задіяна, що дозволила б вирватися поза ілюзію власної мови? Це питання, на жаль, не має єдиної ясної і правильної відповіді, але воно стосується, в принципі, онтологічного статусу суб’єкта, адже йдеться про припинення практики лінгвального авторитаризму в просторі людського тіла. Втім, ми не повинні втрачати здорового скептицизму і щодо можливости виходу за межі мови, адже існування такого «природного» стану неокупованости мовою виглядає не менш проблематичним. На нашу думку, єдина стратегія, яка залишається такому суб’єктові, полягає у ставленні під сумнів легітимности граматики власної мови, тобто в ставленні під сумнів себе самого, приклад чого продемонстрував нам Зиґмунд Фройд в теорії психоаналізу. Відкриття несвідомого, а отже проведення децентрації модерного суб’єкта, не тільки акцентувало до-символічний, до-вербальний рівень суб’єкта, але й показало значну обумовленість і залежність від цього рівня самої граматики мови. Така децентрація суб’єкта відкрила нам внутрішній простір, не обмежений граматикою даної мови, або навіть такий, що їй суперечить, і саме цей простір можна використати для знесення і деконструкції усіх структур, що постали на базі класичного уявлення про вільного/ліберального суб’єкта. Коли ми ставимо такий децентрований суб’єкт на місце підмета, то завжди маємо на увазі, що поряд з ним і під його личиною ховається хтось инший, хто також є підметом даного речення і промовляє до нас через це речення. Мовлення (і суб’єкт мовлення) постає перед нами як рефлексивна побудова, тобто побудова з подвійним дном, яка уможливлює симультанне задоволення одразу двох протилежних тенденцій (н-д. опору/бажання), причому лише одна з них узгоджується з граматикою даної мови, инша ж працює на її підрив і знесення. Коли суб’єкт вже дійшов усвідомлення своєї вербальности, тобто своєї присутности на символічному рівні лише як мовлення, йому відкривається два протилежні способи подолання власної суб’єктивної, до-символічної неприсутности. Перший, авангардний за своїм духом спосіб полягатиме в деструктивному руйнуванні символічної структури, у граничному розхитуванні її конвенційних зв’язків, для того, щоб утворені в такий спосіб розколини уможливили вираження того справжнього, до-символічного та дійсно суб’єктивного, що прагнуло бути присутнім. Таку мовну практику ми означимо терміном суб’єктомовлення. Саме суб’єктомовною у своїй орієнтації була більшість авангардних рухів в парадигмі модернізму. Суб’єктомовлення деструктивне і формально негативне за своєю природою, але насправді воно ще цілком належить до силового поля дискурсу модерну, оскільки його налаштованість на приховане і справжнє на противагу явному і фальшивому, тобто його утопічний проєкт досягнення минулого в майбутньому, виказує в ньому ще один різновид модерного наративу звільнення. Иншою стратегією вивільнення з шор мови є гранична чутливість до обох суперечливих частин підмета, без остаточного вибору на користь одного з них, що в принципі перетворить мовлення в шизомовлення – імпліцитно розщеплений вербальний простір, який конструюватиме нову суб’єктивність. Такий методологічно постмодерний підхід виходить із визнання до-символічної суб’єктивности як негативної суб’єктивности, тобто бажання як чистої інтенсивности, яка передує суб’єкту як його джерело, але до якої не можна підійти як до суб’єктивности. Поза символічним суб’єктивности не існує, проте це ще не означає, що наше мовлення – це і є наша суб’єктивність. Отож суб’єкт залишається без засобів вираження власної суб’єктивности. Щоб це подолати, він застосовує стратегію неоманьєризму. Неоманьєризм – шизо-, тобто розщеплене мовлення, свідоме конструювання власної ідентичности зі шматочків мовлення Иншого та задоволення вербального потягу через одягання лінгвістичної маски.