Олесь Бережний

Тузла: дядя Вася і весло

У спільній україно-російській протоці навпроти українського міста Керч та українського острову Тузла на траверсі російського мису Тузла та російського півострову Тамань на якорі стояла російська «Кєрчь».

Російська «Кєрчь» – це побитий иржею великий протичовновий корабель тридцятого дивізіону надводних кораблів Чорноморського флоту Російської Федерації, з бортовим числом «711», який було збудовано у старі добрі брежнєвські часи гонки озброєнь і холодної війни на українському суднобудівному заводі з дивною назвою «імени 61 комунара» в місті Миколаєві.

А з протилежного боку Керченської протоки на траверсі українського мису Ак-Бурун, між містом Керч і островом Тузла, за цим неповоротким динозавром сірого металобрухту під назвою «Кєрчь» пильно стежили новенькі, маленькі та в’юркі «Тамань» і «Кубань». Два прикордонні корвети України з білосніжною пофарбованою надпалубною частиною та вертикальною жовто-блакитною смугою на чорному корпусі й великими білими літерами «МОРСЬКА ОХОРОНА». Лише торік вони вийшли з верфі на українському суднобудівному заводі з дивною назвою «Лєнінська кузня» в місті Києві на Дніпрі. (Безсумнівно, що назва корабельні в столиці незалежної та суверенної України тепер символізує велику повагу й вдячність українського народу видатному аґентові на службі в німецького кайзера Вільґельма Другого Гогенцолерна.)

Іззовні російська «Кєрчь» виглядала перестарілими ночвами. Особливо старомодний вигляд мали густі хащі чагарникових антен на її щоглах. Антени стирчали навсібоки розкуйовдженою кучмою, немов зачіска «афро» у Бобі Фарела.

Був такий легендарний танцюрист у диско-гурті «Боні М», народжений на далекому острові Аруба, все ще й дотепер колонії Королівства Нідерландського. Бобі насправді не співав. Він тільки крутив різні вихиляси й обертаси на сцені з усім шалом свого палкого карібського серця. І робив вигляд, ніби щось бурмотить у мікрофон. Зокрема, йому вдало вдавалося вдавати, що він підспівує дуже низьким басом у одній з найпопулярніших пісень «Боні М» ось таку фразу: «Rа-Rа-Rasputin, Russia’s greatest love machine...»

Особливо смачно виходив у Бобі козирний вислів наприкінці цієї ж пісні: «Oh, those Russians...»

А от усередині російської «Кєрчі» був цілковито инший кардебалет. У каюті капітана корабля все було насвіжо пофарбовано у ніжно-рожевий колір полуниць зі сметаною. Піввагона цієї фарби надійшло в дарунок від Першої московської ковбасної фабрики імени Каґановича з Південно-Східного округу Москви, що принагідно мав шефство над залогою ВПК ЧФ РФ «Кєрчь».

У каюті сильно тхнуло зіпсованим ґальюном. Можливо також, то був лише запах корабельного камбузу, де варилися традиційні великоруські кислі щі з квашеної капусти.

На переборці капітанської каюти висіли іконостасом три портрети у насвіжообтесаних березових рамках. Обабіч від кислої як традиційні великоруські щі посмішкою Володіміра Володіміровича Пусіна, вбраного у традиційне як на великоруського державника дзюдоїстське кімоно, висіли ще два зображення. Одне – генерал-майора князя Захара Семеновича Хєрхуелідзе (1805-1856), видатного Керч-Єнікальского градоначальника у 1833-1850 роках. А друге – теперішнього градоначальника Москви і водночас почесного члена залоги ВПК «Кєрчь» Юрія Михайловича Лушкова.

У каюті, крім самого командира корабля капітана другого рангу Кравчєнка, зібралися ще четверо: старпом «Кєрчі» капітан третього рангу Лєвчєнко, важлива особа в цивільному і двоє у чорних лискучих гідрокостюмах, майор Пархомєнко, з рудуватими вусиками, й старший лейтенант Шолудєнко, причому в обидвох було припасовано по штурмовому «катранові» у піхвах. Для тих, хто не в курсі: «катран» – це найулюбленіший ніж серед бойових плавців ВМФ і спецназівців ГРУ, МВС і ФСБ.

Особою в цивільному був якийсь важливий начальник з Москви. Таке враження справляли його упевнена поведінка, бездоганно допасована трійка от кутюр, себто haute couture чи пак високого кравецтва «від Зайцєва», й золота з діямантом шпилька на шовковій краватці. Окрім того, він карбував гучно командирським голосом так, як промовляють великі цабе зі званням не нижче генеральського. Та ще він мав сильну московську вимову, яка однак не могла приховати м'якого південно-східного, малоросійського «гекання».

Вельможний геврик у цивільному розлив по гранчаках пляшку «Столічної», театрально підняв шклянку, блимнувши тлустим золотим браслетом. Витримав павзу й урочисто звернувся до присутніх, широко роззявлюючи рота, в якому мерехтіли золоті зуби: «Хаспда афцєри! Тварішчь кпітан втарова ранха, тварішчь кпітан трєт'їва ранха, тварішчь майор, тварішчь старшій ллєєнант!»

Начальник у цивільному багатозначно розвернувся обличчям до портретної трійці на блідо-рожевій переборці. Зібравшися з думками, загуркотів громовим голосом Бобі Фарела: «Хаспда афцєри! За нашу пабєду! За матшку Расєю!»

Усі присутні офіцери хором гавкнули «Ур-р-рья!», гучно виштовхнули повітря з легенів і всі разом навхильці перекинули гранчаки. А тоді вже гуртом хряснули навідмах спорожнілими склянками об металеву палубу каюти. Сила традиції. Пробили шклянки. Шкло розлетілося вдрузки навсібіч.

Закусі в каюті, за традицією, було катма. Натомість, у кутку стояла традиційна балалайка. Часу для задушевних співів про підмосковні вечори в офіцерів зараз не було. Усі присутні як по команді підняли праву руку, зігнуту в лікті, й занюхали. Двоє у гідрокостюмах замість п'янкого духм'яну власного поту могли вдовольнятися лише запахом ґуми. Масні очі офіцерів почали поступово затягатися зосередженою думкою.

За п’ять хвилин через люк у днищі корабля виплили двоє акваланґістів у чорних гідрокостюмах з ножами «катран» при пасі. Нечутно запрацював двигун підводного буксирувальника, призначеного для траспортування бойових плавців. Обидва спецназівці-диверсанти, майор Пархомєнко та старший лейтенант Шолудєнко, хутко зорієнтувалися у замуленій воді та стрімко вирушили у напрямку українського острова посеред Керченської протоки.

. . . . . . .

«Шчє по одній, ріб'яткі! Ето уже «на коня». Перша чарка колом, друга – соколом, а решта дрібними пташечками. Сальцом закусюйте. З цібулькой. І гурчікі беріть. Ні сісняйтеся. Усьо ж свойо, зі свово городу. Онендо звідтіля онтамічкі».

У зашкарублій, вузластій і посинілій від наколок руці літнього, але жвавого чоловіка заклякла пляшка немирівської горілки «Українська медова з перцем». Серед золотистої рідини у підвішеному стані, не дотикаючи дна, повільно оберталися два тендітні стручки пекучого перцю. Ніби два космонавти в червоних скафандрах у вільному від ґравітації єдиному космічному просторі.

Випалена сонцем тільняшка старого рибалки дяді Васі була такою запраною, що аж геть у дрібненьких дірочках – подзьобана як решето. Начеб її було побито шашелем чи посічено мініятюрними метеоритними дощами. Чи може, її господар навіть спав на цвяхах, як йог. Тому його тільняшка виглядала наче зоряне небо в планетарії. Тільки навиворіт.

Стіни помешкання дяді Васі замість шпалер обклеєно було старими гірчично-бурштиновими аркушами газет «Известия» і «Красная Звезда». У кількох місцях зі шпальт півстолітньої давнини посміхалися сторчголов і навперекоси геть пожовклі, кольору стиглої кукурудзи, портрети генсека Хрущова й космонавта Ґаґаріна, передових комбайнерів і трактористів, доярок і бавовнярок, гірняків і ливарників, а ще – суворі обличчя членів Політбюро ЦК КПРС.

У центрі стіни красувався кольоровий фотопортрет генсека Брежнєва на лискучому глянцевому папері. У кремовому кітелі з рясним золотим гаптуванням. Проте цього кітеля на широких грудях Брежнєва, маршала і чотирижди Героя Радянського Союзу, майже не видно було за щільними рядами блискучих орденів і медалей усіх кольорів і країн, переважно сосілісціцського табору. Фотопортрет виконував функціональну роль – прикривав подряпину в стіні.

Придивившись, на обличчі Леоніда Ілліча можна було запримітити кілька плям. Як у Горбачова на чолі. Щоправда, ці плями на Брежнєві, при ретельнішому огляді, виявлялися вже пізнішими напластуваннями. А саме – залишками замордованих комарів і мух, що їх розплющила мухобійка дяді Васі.

Старий рибалка дядя Вася якраз утретє запропонував ще по одній, після чого відразу взявся розливати по склянках «Українську медову з перцем».

На застеленому газетою «Керченский рабочий» столі миловидно лежав тлустий шмат білосніжного сала, запорошеного сіллю, порізана навпіл золотиста соковита цибулина, наїжачені тендітними колючками зелені огірки, стиглі темно-червоні помідори кольору бичачої крови, кілька запашних вуджених керченських оселедців.

У куті на табуретці стояв старенький ламповий радіоприймач «Рига», перетягнутий синьою ізолентою. Радіо страшенно тріскотіло і з нього безперервно цибенів дзюркотливий спів, що навіював образи турецьких килимів, караван-сараїв і гаремів, ясира і ятаганів.

«Давай, давай, рібята. Перша чарка – як по льоду, друга – як по меду, а за третю не питай, управляйся, наливай!» – жваво підбадьорював гостей дядя Вася.

«Гламне у цьому ділі добре закусювать! Я ж понімаю. Сам на службі служив. На Сєвірном флоті. Тіпер у мене вже не то. Цим я больше не бавлюся. Для міня вже лучче мінєралочька. А ви хлопці молоді. У вас же організм – сила! Перцівочка ж – це для кровообращєнія дуже харашо. І сальце воно, кажуть, очіщає кров і вени. Це шоб склірозу не було. І калорії дає. За вітаміни на знаю. Брехать почом здря не буду. То вон гурчікі й помідоркі – там тіх вітамінів уйма. Беріть-беріть, ріб'яткі, бо йщо є».

Обидва прикордонники припинили відмовлятися від почастунку. Урешті дочекалися коли дядя Вася запросив їх утретє. Єфрейтор Серьожа Ковбаснюк з Переяслав-Хмельницького району, що на Київщині, чемно відкашлявся і сказав із глибоким почуттям поваги до старого рибалки: «Ну, ми ето, дядь Вась. Як нада, то нада. З уваженія».

Серьожа був привчений поважати старших ще з дитинства, яке минало в його рідному селі Пологи Яненки та в погостинах до численних родичів по навколишніх селах: Пологи Вериги, Пологи Чобітки, Циблі, Хоцьки, Лецьки, Перше Травня й Натягайлівка. Серьожа Ковбаснюк з дитинства мріяв працювати міліціонером у Києві, а тепер має надію, що його мрія здійсниться після дембеля.

Другий прикордонник, рядовий Гріша Бурячєнков з містечка Комсомольськ-на-Дніпрі, яке мальовничо розкинуло залізобетонні квартали на лівому узбережжі Дніпродзержинського водосховища на Полтавщині, шанобливо кахикнув кількараз і з цілковитим респектом беззастережно погодився: «Нє, ну канєшна, дядь Вась. Нема вопросів, самьпоімаїтє».

Гріша перед призовом, продовжуючи трудову династію Бурячєнкових, устиг попрацювати кілька місяців на Полтавському гірничо-збагачувальному комбінаті. Він кряжив молодшим помічником у цеху з виробництва окатишів на ділянці дозування й змішування компонентів шихтування – залізорудного концентрату, доломітизованого вапняку, бентонітової глини й активованого торфу, які після утворення однорідної шихти в роторному змішувачі, встановленому на конвеєрній стрічці, надходили в барабани для подальшого грудкування.

Молоді прикордонники Серьожа та Гріша разом хильнули медової перцівочки, вдоволено крякнули й завмерли від благосного задоволення.

«Мед і перець - це вишукане та суперечливе за своєю суттю поєднання надає горілці «Українська медова з перцем» неочікуваного смаку та тривалого післясмаку, що надовго запам'ятовується. Скуштувавши її, ви відчуєте м'який та неквапливий вступ з ароматом квіткового меду і диких трав, після цього на зміну цьому відчуттю приходить смак перцю, що приємно обпікає. За якусь мить ви відчуєте тепло, що розлиється по всьому тілу та зігріє душу. Горілка «Українська медова з перцем» відбиває усю красу, багатогранність та непередбачуваність нашого життя - від гіркоти розлуки до радості нових зустрічей».

Витримавши врочисту паузу, прикордонники заходилися, сопучи, мерщій навздогінці хрумкати огірки й помідорки та шамкати ніжне сало, яке було таке ніжне, таке ніжне, що либонь саме по собі тануло в роті.

Єфрейтор Ковбаснюк і рядовий Бурячєнков поступово наповнили харчами свої вічно голодні молоді шлунки, розслабилися. Їхні млосні погляди помандрували пожовклими шпалерами газетних шпальт на стіні.

Поруч з фотопортретом Брежнєва висіла дуже стара імпортна афіша закордонних концертів Софії Ротару, на якій геть усе було написано чужинецькою мовою, а сама Ротару виглядала як цнотлива петеушниця. Текст було написано, ймовірно, турецькою мовою. Або румунською. Чи молдавською. Принаймні, латиницею, отже безсумнівно не мовою братерського єднання народів.

Там, де на афіші в Софії Ротару намічалася ліва перса, було вбито цвях. На нього було почеплено флотський кортик дяді Васі. Старий рибалка таки дійсно служив на військово-морському флоті. Щоправда, не на Північному, а на Чорноморському. Та ще й у легендарній сімнадцятій бригаді спеціяльного призначення, в найелітнішому загоні радянського спецназу, що крім комадування флоту підпорядковувався ще й безпосередньо керівництву ГРУ.

Улітку 1995 року, коли російсько-українські взаємини набули неабиякої гостроти, бойові плавці сьомої бригади, колишньої сімнадцятої, уже в складі збройних сил незалежної України, готові були виконати надзичайно делікатний наказ. Водночас вельми несподіваний і довгоочікуваний наказ. Їм було наказано приготуватися до розгортання у місцях базування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, бути готовими перешкодити росіянам вивести в море кораблі і, зрештою, захопити силоміць увесь штаб Чорноморського флоту в Севастополі, який охороняли російські морські піхотинці.

Тоді Севастопольський конфлікт між Києвом і Москвою владнався дипломатичним шляхом. Укотре вже війни між братніми народами вдалося уникнути.

Старий дядя Вася служив у чорноморському спецназі ще у старі добрі брежнєвські часи гонки озброєнь і холодної війни. Аж допоки одного разу його елітний загін не отримав особливо важливе й надзвичайно секретне завдання безпосередньо з Кремля. Ось тоді й сталося так, що підводний човен «Комсомолець Закарпаття», на борту якого перебував загін дяді Васі, затонув біля берегів штату Меріленд у гирлі Чесапіцької затоки разом з половиною залоги. Иншу половину, значно меншу половину, а серед них і молодого дядю Васю, вдалося врятувати. Після кількох діб, які вони провели в повному мороці на морському дні в затопленій субмарині.

Паралельне розслідування здійснювали ревно й упереджено відповідальні працівники ЦК і ГРУ. Вони обопільно ненавиділи один одного більше, ніж будь-якого зовнішнього ворога соціялістичної системи. У результаті розслідування, усіх чудом уцілілих моряків «Комсомольця Закарпаття», разом з кількома спецназівцями молодого дяді Васі, турнули під три чорти. Щоб прикрити невинну похибку високого керівництва, яка коштувала втрати цілого підводного човна і життя моряків, з них зробили цапа-відбувайла чи козла офірного, чи пак жертовне ягна у тільняшці.

Дядю Васю комісували тоді з флоту офіційно через його кесонну хворобу. Без жодних нагород, подяк чи навіть належної пенсії. Зрештою, він плюнув на все й на всіх. Відтоді дядя Вася став задумуватися.

Як і більшість його флотських і спецназівських колег, закласти свою власну родину він не встиг. Але не дуже тим переймався, та вже й не сподівався. Тому самітній дядя Вася, вільний як сокіл, не бтяжений сімейними клопотами, подався на риболовецький флот. Відтак він багато років пропрацював цивільним матросом на Тихому океані. І ніколи вже не соромився і не стримував своїх різких висловлювань про совковий дебілізм чи кремлівський маразм.

Караючого меча компетентних органів дядя Вася ніскілечки не боявся. А от його, бувалого й тертого морського вовка, натомість, совдепівська система боялася як лиха. Його не чіпали, бо воліли тримати якнайдовше і якнайдалі від кисільних берегів марксистсько-ленінського раю, аби дядя Вася не муляв очі вдома. Тому старий моряк після довгих років плавання по закордонних морях-океанах оселився на острові Тузла. Начебто повернувся до Країни Рад, географічно принаймні, але фактично звідусіль відмежувався від неї водою. Тут на острові він сам собі був і пан, і господар. Жив як хотів. А високій московській владі разом з генералами ГРУ до нього вже не було ніякого діла.

«От молодці хлопці. От тепер вже бачу, шо ви козацького роду. Молодці!» Дядя Вася не приховував свого щирого захоплення від того, як обидвоє молодих гостей хвацько налягли на його почастунок.

Проте, хоч і сповнений піднесенням, старий рибалка не міг обійти в розмові актуальної та найболючішої для себе теми: «Так! А тіпєрь, смотрі ж воно шо витворяють з той дамбой! Ці сєвірьно-восточьні браття. Це ж загатять мені морську протоку. Море — це рибацьке поле. А риба? Наша кєрчінська сільодка! Було ж у нас раніше аж три сорти кехвалі в протоці, допоки її майже совсім не перевели. Косяками жирними тут ходили когдато. Ет!»

Дядя Вася спересердя ляснув мозолястою долонею по столі. Перелякано дзеленькнуло шкло.

«От, напримір, завезли ми пеленгаса з Японського моря. То очінь даже хороша риба, я вам скажу. А вони тіпєрка мені тут греблю гатять. Глибока вода тихо пливе. Тиха вода греблю рве. Чий берег, того й вода».

Дядя Вася рвучко підсунув свого скрипучого табурета ближче до столу, нахилився вперед, у бік своїх гостей, і став промовляти трохи стишеним голосом:

«Порозганяли вже тим своїм страїтільством сраним усю барабулю та саргана. Як перві холода почнуцься, так риба з мiлин пiде зимувать на глибіну, де їй тіпліше. Чим глибша вода, тим більша риба. І шо ж тіпєрічькі рибє з той дамбой робить? Перескакувать через ньої чи шо?»

Старий рибалка відсунувся трохи назад і розклав на столі обидві свої лапаті лабети, важкі й зашкарублі, час від часу приляскуючи ними по газеті «Керченский рабочий». Цими прихлопуваннями він розставляв наголоси у своїй промові. «Кажуть, шо вони, московські государствєннікі (лясь!), та іхні краснодарські пріхвостні (лясь!), вродє ікологічєскі озабочені. Не спитамши броду лізуть у воду. І самі ж ту ікологію бульдозєрами плюндрують, рибу на пси переводять. Хамло воно бістолкове (лясь!) ці граматєї московські (лясь!). Як сиділі там бізмозглі (лясь!) у Крємлі при совдєпах, так і січас сидять. Тіко сракою (лясь!) й думають. Бо у них там брак мозгов! Рак мозгов! Страїтєлі срані. Сабіратєлі зємєль! Тьху! (лясь!) Нє, ну як тібє ето ндравицься?»

Дядя Вася розійшовся не на жарт і часто й гучно ляскав долонями. Помітно було, що він полюбляв побалакати. Ця його промова до двох чемних молодих прикордонників, які уважно слухали, справляла йому вочевидь неабияке задоволення.

«От я скажу за сібя тіко. Лічно я, да? От я вже жисть прожів, приміром. А смотрю на вас і сєрце ж не може нарадовацься. Так і млєє. Так і млєє. Бо скіко можна їхнє хамство тірпєть. Шоб вони там урешті-решт узналі у свойом Крімлє! Шо ми тоже люде. Бо свойо государство і всьо як положіно! Хоть і своя власть наша вкраїнська у нас така ж сама хрєнова. Бо суть у ньої всьо така ж отвратітєльно совдєпівська. Кругом чуже, а всередині не наше. Від свого одстали, а до чужого не пристали. Бо то жулльо, шо сраки просиджує у Кієві – таке ж саме хамло, шо й крімльовське. Тілько рилом кривіше, розумом тупіше, а калібром мількіше. Усіх нас ті київські хунвєйбіни здадуть Москві! Штабелями, з потрохами! І глазом не моргнуть! І хвамілію не спросють! А такі ріб'ята як ви – це наші герої, однозначно. Оплот Неньки!»

Прикордонники прожували сало, захрумкали огірки з помідорками й на мить спинилися послухати дядю Васю. Чемними ж бо треба бути. Позаяк ніхто в шию не жене. А дядя Вася – людина розумна й досвідчена, життя він прожив і світ з усіх куточків роздивився. Пройшов і Рим, і Крим, вогонь і воду, мідні труби і чортові зуби. Короче кажучи, справжній морський вовк. Отже, є в його байках таке, що молодим хлопцям варто послухати, бодай чогось і навчаться. От вони й слухали дядю Васю уважно, з роззявленими ротами.

«…Бо у нас військо народне, за наш український народ стоїть. А як треба, так і сам народ стане і постоїть, коли вам, ріб’яткі, відпочить нада. Вони ж – ті крімльовські царькі – нам отак усім людям у душу плюнули й розтерли. То шо ж оні тіпєрь хотять од нас? Я вам зара скажу, шо! То їхня больша була для ніх обшибка. Фатальна й непоправіма. Бо вони – хамло, це компартєйне сциковське політбюро. Їм тіко народ к нагє нада. Вони так усю свою жисть прожілі, вже прівиклі й інакше не могуть. Свой, чужой, їм начхать. Гламне шоб усіх унізіть – і завоювать. Бо в них же не лиццьо, а харя. Свине рило з тупим вираженієм лицця. Во!»

Дядя Вася зробив широкий жест і щосили ляснув своєю рясно татуйованою долонею по портретові генсека ЦК КПРС у бежовому кітелі з усіма його орденами й медалями. І випадково вбив насмерть ще одну жирну муху, яка перед тим миролюбно всілася на фізіономії маршала Брежнєва.

Старий рибалка струсив з долоні налиплі рештки мухи й почав рахувати та загинати пальці: «Ето ж така міролюбна політика Крімля, котора називаїцься здрастуй жопа новий год, от! Ангола - да? Мозамбік? Два. Куба? Трі. Мумба-юмба, Патріс-Лумумба. Чотирі! А скіко наших у Сєвірном В'єтнамі полягло занєхріна? Пьять. Лівія-Сірія. Шість. Іран-Ірак. Сім. Бабраль-Крахмаль? Бабрак-мудак я вам скажу. Всьо туда ж таки. Знав я кількох хлопців з Мусбату [i] . Восім. Йохани інтернаціональний долг в Афганістані! Тьху чмошне ці йохані обізяни у їхньому Політбюрі. А хіба ж я не їздив і сам на падлодкє зі спєцгрузами в Нікарагуа і на Гренаду? Девєть і десєть».

Дядя Вася позагинав обидві жмені й тепер вимахував двома кулаками. Напрямок, у якому він скеровував свої кулаки й куди линули його потужні біоенергетичні сигнали, повинен був, очевидно, бути Північним Сходом і мусив увінчуватися рубіновими зорями на баштах кам'яної фортеці, червоні мури якої бовваніли вздовж Москви-ріки.

Єфрейтор Ковбаснюк і рядовий Бурячєнков, вже ситі смачним почастунком дяді Васі, млосно розігріті й розпружені «Українською медовою з перцем», тепер спроквола розглядали кунштові стіни в помешканні дяді Васі.

Поруч з турецькою чи румунською афішою Софії Ротару висів ще один закордонний плакат. Дуже дивний з кольоровими ієрогліфами й різноманітним паліччям і патиччям, друччям і ломаччям, а також з ціпками й серпами, киями й патерицями, тростинами й ломигами, ковіньками й костурами, буками й лісками, гайдарками й ґирлиґами, нунчаками й тонфами, кама та саї, бо й еку. І тут-таки в кутку цього плакату пришпилено було на цвях стару чорно-білу фотокартку. На ній зображено якогось старечого, але ще міцного дідугана азійської раси в цупкій білій піжамі, начебто лікарняній, підперезаного широкою чорною тасьмою. Він спирався на патик чи навіть подобу коротенького весла, прямого як лінійка. А поруч з ним стояв і посміхався молодий матрос у новій тільняшці. Напевно, дядя Вася у молоді роки.

«Ну, я вже не кажу нічого про Прагу, Будапешт і стіну в Берліні. А були ж іще Карелія, Кенізберг, Куріли й Сахалін...»

Дядя Вася на мить зупинився. У кімнаті було чутно тільки турецький спів. То була близькосхідна мелодія, екзотична й тягуча, як турецькі ласощі «рахат-лукум», що в'язко липнуть в зубах.

Прикордонники замилувалися співом і музикою, що линули зі старенького лампового радіоприймача «Рига», зібраного у 1953 році на Ризькому радіозаводі імени О. С. Попова в столиці радянської Латвії на похмурому балтійському узбережжі саме того дня, коли на кремлівській «ближній» дачі на самоті помирав скутий паралічем товариш Йосип Вісаріонович Джуґашвілі-Сталін, генсек і генералісімус.

Єфрейтор Серьожа Ковбасюк відчув потребу прокоментувати музичні смаки щедрого господаря та звернувся до нього зі щирим піднесенням: «Хорошо співають, дядь Вась. Голос у ньово такий, шо аж вроді як отак за душу берйот. Ух! І мелодія така, шо аж!»

За ним і рядовий Гріша Буряченков щось таке вловив чи почув у тій турецькій мелодії, що змусило і його захоплено висловитися з цього приводу: «Да-а, шо нада. Хороша у вас музічька, дядь Вась. А це хто пойот?»

Дядя Вася відволікся від своєї глибокої думи про ґлобально-стратегічні турботи. Уважно подивився на обидвох хлопців у намаганні збагнути, про що вони балакають. Старий рибалка перевів замислений погляд на радіо в кутку, а тоді, зрозумівши нарешті, про що йдеться, вдоволено посміхнувся: «Так ето же магометанські молитви. То це вони про свово Аллаха так виспівують. Радіво вже дуже старе й ніччьо більше не ловить. От я і вивчаю їхню мову потроху. Бо учоний шпак говорить всяк! Хіба не так?»

Обидва прикордонники з розумінням закивали головами. Аж єфрейтор Серьожа Ковбасюк немовби щось згадав. На обличчі у нього засяяв зацікавлено-допитливий вираз і він завзято заговорив: «Дядь Вась, а от ми тут спорілі у взводі. От скажіть нам, приміром, бо ви про це всьо знаїте, турки по рілігійозному віросповіданію вони хто є – католікі чи православні?»

Перш, ніж дядя Вася встиг роззявити рота, рядовий Гріша Буряченков тут-таки спробував проявити свою ерудицію в познаннях заплутаної міжконфесійної ситуації, у найліпший для себе спосіб: «Чи може, всьо ж такі, оні еті, як іх, автофекальні?»

Старий рибалка відкашлявся та відповів серйозно, тоном шкільного учителя: «Та нє, ріб'яткі, вони ні те і ні то. Вони ж магомітани. Це сама по собі така релігія єсть, мусульманська».

Обидвоє прикордонників щиро здивувалися: «А це ж як?»

Відповідь дяді Васі виявилася для них вичерпною і достоту зрозумілою.

«А отак, – відповів старий. – Це вони собі у них там, як вам наші кримські татари у нас тут».

«А-а-а», – в унісон промовили Серьожа й Гріша.

А щоб запевнитися стовідсотково й розвіяти вже будь-які сумніви, єфрейтор Ковбасюк поставив уточнювальне питання: «Але ж вони, ті турецькі магомітани, до Московського Патріярхату не належать, ні?»

Дядя Вася відповів з абсолютною переконаністю, що ні. До Московського Патріярхату турецькі магометани ніколи не належали, а тепер, як Україна стала незалежною державою та все таке, не належать і поготів.

За кілька хвилин обидва прикордонники, єфрейтор Серьожа Ковбасюк з села Пологи Яненки Переяслав-Хмельницького району Київської області та рядовий Гріша Буряченков з Комсомольску-на-Дніпрі Полтавської області, – вже ґречно дякували дяді Васі за щедрий почастунок і цікаву розмову. Шанобливо перепросили, що таки дійсно мусили йти далі стерегти державного кордона. Бо коли вони були на посту, кордон був на замку.

«Ну, дядь Вась. Вопщім, большЕ спасибі Вам за вгощення й усьо таке. Бувайте здорові й до побачення. Ми етово. Ми пойдьом дальші службу служить!»

. . . . . .

На кормовому флаґштоці ВПК «Кєрчь» гордовито майорів білосніжний стяг з блакитним хрестом.

Він виглядав майже як правдивий блакитний хрест на білому полотнищі українського військово-морського прапора. Майже. Бо на відміну від правдивого й правильного хреста, саме цей лазуровий хрест на білому тлі було геть перекошено. Навкісяк і навперекіс. Начеб його розробляли не порядні західноевропейські фахівці, голандські вексилографи й адміралтейські прапорознавці на суворих балтійських берегах Північної Пальміри, овіяних епічними й нордичними вітрами Калевали, а обкурені ганджею карібські растафаріянці з острову Ямайка, у холодку тропічних пальм під піратським «веселим роджером» місцевих корсарів і флібустьєрів, під розпружено-невимушені реґієві акорди Боба Марлея.

А ще найнепосидющіші слов'янські брати утнули були назвати цей вексилологічний ляпсус своєї військово-морської бандери іменем питомо українського Святого Апостола Андрія Первозванного, який, як достеменно відомо, подорожував теренами стародавньої України, і навіть сходив на Київські гори. Там він вельми фахово порадив збудувати майбутню українську столицю, княжий град Київ. На ознаменування цього, Святий Апостол Андрій і встановив у Києві на Андріївській горі, звідкіля тепер починається Андріївський узвіз і де стрімко злітає в небо барокове чудо Андріївської церкви, свій Андріївський хрест, правдивий і правильний. І зовсім не навкісяк чи навперекіс, одначе. Не так, як на цьому дивному прапорі.

Крім того, цю нібито святоандріївську бандеру на кормовому флаґштоці російського військового корабля зшивали жартівливі швачки з міста швачок Іваново, як завжди, трохи під мухою від веселухи, що мусила рятувати від лютих морозів і ґендерного дисбалансу – катастрофічного браку чоловічої статі в їхньому великоруському містечку десь на марґінесах чи то тундри, чи то тайґи.

Можна припустити, що уся ця геральдична аберація з військово-морським стягом Росії либонь була наслідком глибоко цинічного мудрагельства, підступної змови чи навіть і відвертої диверсійно-підривної діяльности чужоземців, а саме – нідерландських вексилографів, супроти високодуховних візантійсько-православних підвалин військово-морського флоту Московії. Особливо ж беручи до уваги те, що історично голандці були найпершими в Европі мореплавцями та буржуїнами, і ще, окрім того, протестантами-реформаторами чи пак єретиками та розкольниками.

Радше за все, це прикре викривлення відбулося у результаті непристосованости їхнього західноевропейського організму до традиційної дієти ліберально-демократичного царя московитів Петруся Прімуса з дому Романофф, знаного у Королівсті Нідерландському попервах під личиною москвинського унтер-офіцера Петра Михайлова. Дієта була дійсно простою і немудрячою. Прямою, як кут ізби. Горілка і млинці з кав'яром. Горілка і квашена капуста. Горілка і солоні огірки. Горілка завжди: на сніданок, обід і вечерю. Горілка. Горілка. І ще трохи горілки, на десерт. На коня. На посошок. От все й пішло у них від цієї горілки якось шкереберть і наскоси. Погляньте на той прапор і все зрозумієте самі.

Отож, у спільній україно-російській Керченській протоці такий ліберально-демократичний, інноваційно-реформаторський і зумисно-навмисний нахил цього лазурового хреста на військово-морській бандері Російської Федерації навскіс убік добросусідства й взаємопорозуміння, мусив, очевидячки, символізувати щирість і незакомплексованість братнього народу. А карібсько-флібустьєрська векторність у дизайні прапору мала б навіювати думки про запеклість і відчайдушність цього народу. Инакше кажучи, шоб усі нас боялися, матьвашутак!

. . . . . .

У двері скромної хатинки дяді Васі на острові Тузла знову чемно постукали. Старий рибалка відчинив і побачив на порозі двох вояків. Обидвоє – у бездоганних одностроях і зелених беретках українських прикордонників, у бронежилетах «модуль», озброєні укороченими автоматами «АКС-74У», що стирчали в них з-за спини. Обидвоє – з єлейними усмішками на вустах. Причому один з них мав охайно підтяті рудуваті вусики.

«Заздалегідь і наперед сердечно просимо й уклінно благаємо вашого вибачення за те, що змушені були ось так зненацька й без завчасного попереднього увідомлення раптом потурбувати вас у вашій затишній оселі, шановний пане господарю», – заговорив перший, широко посміхаючись.

«Добрий вечір вам, і так само добрий вечір зичимо вашій домівці, вельмишановний пане добродію», – підхопив другий, з рудуватими вусиками. Далі він увічливо поцікавився: «Чи за випадковим збігом обставин ви не є вельмишановний місцевий мешканець Василь Іванович Петренко, який тут мешкає (згідно з наданою нам інформацією)?»

Дядя Вася трохи зніяковів від такого пишномовного риторства, часто й дещо розгублено закліпав очима. Він закивав головою і запросив військових гостей до хати: «Дай, Боже, гостя в дім, то і я нап'юсь при нім. Проходіть-проходіть, ріб'ятки! Чого ж на порозі стоять, начеб ми якісь ненаше люде? Заходіть і сідайте до столу. Там і поговоримо. Бо у мене є шо з'їсти, та нема з ким сісти».

Військовики мигцем роззирнулися навсібіч. Вони всотували очима все приміщення та відразу оцінили тактичну ситуацію. А вже тоді статечно переступили поріг, увійшли досередини хати та чемно підсіли до столу на рипучі табуретки. Старий рибалка прожогом дістав із тумбочки теплу пляшку перцівки, гранчаки й закусь.

Дзеленькнуло шкло, дядя Вася хутко розклав усю закусь на столі, застеленому пожовклою газетою «Керченский рабочий» з масними плямами від оселедців і сала: «Оце тутечки, ріб'ятки, чим багаті тим і раді! Беріть перцівочку – найодміннішу. Шо маю, тим приймаю. І сальцом обізатільно закусюйте. З цибулькою. І гурчікі беріть осісьо. Ні сісняйтеся. Усьо ж свойо, зі свово городу. Онендо звідтілясь онтамічкі».

Військовики вмент скоса глипнули на пляшку горівки «Українська медова з перцем», яка ошатненько вмостилася посеред столу. Проте на обличчях гостей вихорцем блимнув ледь помітний вираз огиди, на долю секунди спотворивши їхні єлейні посмішки.

Вояк з рудуватими вусиками, який виглядав старшим з них двох, промовив: «Висловлюємо вам нашу достеменно шанобливу подяку за таку щиросердну гостинність, вельмишановний пане добродію, прецінь, на наш превеликий жаль, ми повинні, не хочемо, але мусимо, відмовитися від вашого хлібосольного пригощання у зв'язку та з огляду на наявне перебування таким чином при виконанні службових обов'язків».

Потім заговорив другий гість: «Натомість, вельмишановний Василю Івановичу, наразі маємо до вас звернутися з великим проханням від імени й за дорученням нашого вищестоящого командування. Принагідно сталося у міжчасі, що ми здійснюємо таким чином перереєстрацію усіх попередньо зафіксованих плавзасобів, фактично наявних у присутності на теренах коси Тузли для повної інвентаризації означених транспортних одиниць і будь-яких инших засобів пересування водним шляхом. Чи не були б ви вельми ласкаві доброчинним шляхом посприяти впровадженню в життя у здійсненні цього критично важливого процесу?»

Дядя Вася напружено намагався відфільтрувати суттєвий зміст того мудрагельного риторизму наскоси. Тим часом вояк з рудуватими вусиками знову зиркнув на пляшку, двічі голосно шмигнув носом, почергово на обидві ніздрі, прокашлявся та й заговорив у дещо инакшому тоні: «Ка-гм-м! Вельмишановний пане Василю Івановичу, я на коротку хвильку бажав би зараз вашої щирої ласки повернутися наразі до вашої думки стосовно великодушного запрошення почастуватися хлібосольними пригощаннями, які цілокупно складалися з харчового компоненту й иншого елементу, що був у супроводі невід'ємною складовою частиною суцільного комплексу почастунку. А саме – трунку. З огляду на щойнозазначене, яке я вам достеменно й докладно таким чином виклав, дозвольте мені звернутися цієї хвилі до вас з наступним запитанням. Чи принагідно не знайдеться у вашому помешканні либонь нормальної та чистої водочькі замість оцієї крашаної чикилдихи?»

Дядя Вася не подав жодного вигляду, що таке запитання глибоко здивувало й обурило його. Натомість, він на мить зіщулив очі, в яких заграли каганці, та з непідробною щирістю й наївністю відповів, привітно й жваво: «Авжеж! Ноу проблем. Для защітніків Родіни усьо єсть як мусіть буть положіно. Аякже ж! І чіста є живиця, як сльоза у младєньця!»

Старий рибалка льотом дістав із тієї ж тумбочки нерозпочату пляшку цитринівки «Столічної» московського розливу, яка вже стала збирати пилюку. Бо все якось не було нагоди для неї. Дядя Вася відкоркував «Столичну» та взявся наливати. Булькотання казенки неначе приворожило військовиків – їхні очі заблищали і суворі риси обличчя помітно пом'якшали.

Поки дядя Вася розливав оковиту по гранчаках, один з військовиків запитав: «Вельмишановний пане Василю Івановичу, от ви так прецизійно влучно й неабияк точно зазначили у своєму попередньому висловлюванні про защітніків Родіни. А от нам, наприклад, вельми дуже цікаво було б дізнатися безпосередньо з першоджерел ваших вуст, який зміст ви евентуально вкладаєте у це підставове поняття? Що таке є зокрема особисто саме для вас оця Родіна на персональному щабелі усвідомлення?»

Це запитання видалося дяді Васі ніби геть наплетеним з гречаної вовни та ще більше його спантеличило. Удаючи, наче ніякого запитання він не розчув, старий почухав потилицю, дістав зелену пляшку мінералочки «Миргородської» та налив собі в гранчак, майже по самі вінця. І на «Керченском рабочем» тепер пишалися три склянки, наповнені прозорою рідиною.

Дядя Вася підіпхнув до себе ту шклянку, в якій вигравали бульбашки, а инші дві посунув воякам і щиро запропонував: «Осісьо! Беріть оце казьонку, ріб'яткі. Як по заказу. Чіста, як сльоза у младєнця. Адамові слізки ж, бо недарма на неї кажуть в народі. А я вже собі мінєралочки, так і бить. Хоча вода – не горівка, багато не вип'єш...»

Обидва військовики взяли шклянки, наповнені грішною водою, підвелися з табуреток, багатозначно розвернулися обличчям до портрету маршала Брежнєва, театрально підняли свої гранчаки, гучно видихнули повітря з легенів і одночасно рвучко хряпнули навхильці. Потім сумлінно занюхали рукавом. Це замість того, щоб почастуватися харчами дяді Васі, розкладеними саме для них і перед їхніми носами. Старий рибалка лише на мить примружив очі, в яких блискавкою зажевріли каганці. Наступної хвилі обличчя старого знову набуло свого звичайного наївно-простуватого виразу.

Гості всілися на табуретки, а їхні масні очі стали поступово затягатися зосередженою думкою. Тишу порушував тільки турецький спів, що разом із електростатичним тріскотом линув з перетягненого синьою ізолентою старенького радіоприймача.

Обидва прибульці, зачувши спів, умент змінилися на виду. Спохмурніли, посірішали та разом у чотири ока вперлися в антикварний радіоприймач «Рига» в кутку кімнати.

Аж тут один вояк вимовив руба зі сталевими нотками в голосі: «Шановний Василю Івановичу. А от ми нині гадку гадаємо. З якої ж такої неймовірної нагоди. Ви тут у затишку рідної оселі слухаєте. Цю вахабістську пропаганду мусульманського ісламізму? Що, завдячуючи вашому радіофікаційному пристроєві. Так безперешкодно поширюється. Радіохвилями етерного простору. На теренах вашого помешкання вдома. У власній домівці своєї хати!»

«Так-так», – додав другий, з рудими вусиками, промовляючи тепер також рубаними реченнями та скрипучим голосом. – «Це ж якесь збоченське неподобство. Вищої міри покарання. Бо людиноненависьницьке скавучання ворожого ісламського мулли. Є фатально згубним і затято протиприродним. Для витончено вибагливого слов'янського слуху. Змалку призвичаєного до мелодійности та солов'їної співучости. Багатющої пісенно-музичної спадщини!»

«Ой що ви, ріб'ятки, так це ж я щоб прогноз погоди», – дядя Вася розгублено розвів руками, а вираз обличчя його випромінював тупувату щиросердну простодушність. – «Ото воно у мене це радіво завжди. Щоб як буде шторм чи щось уже там. Воно так удобно мені. А якою воно буде мовою – то яка ж мені разницця! Коли одна дає, а друга дразницця? Хоч на турецькім язикі, хоч як. Було б тіко бажання, тоді й зрозуміти саме гламне можно. Їйбо! Ік сожалєнню це радіво таке ужо дуже старе, шо з нього вже й пісок сипле. Як оце я, таке оно старе. Тому ніякої другої станції не ловить. Але якщо вам вже так це не до душі, приміром, дуже оскорбітєльно чи шо, ну тогді канєшна…»

«Так-так, шановний Василю Івановичу. Будьте такі ласкаві. Чимскоріш вимкніть. Радіотрансляційне озвучування цього вахабістського паскудства. Щоб воно таким чином. Надалі брутально не забруднювало. Своїми антислов'янськими отруйними флюїдами. Питомо православно-східноцерковного і прадавньо-історичного довкілля. А саме оточуючого середовища, безпосередньо в якому ми наразі перебуваємо в цей час!»

«Ноу проблем! Для защітніків Родіни – біттє дріттє». І дядя Вася швиденько вимкнув радіо. А відтак запопадливо став пропонувати гостям ще випити. «Може, ішо по одній шнапсіку? Сключітєльно задля зміцнення брацького бойового духу, так би мовити, міжду нами по-брацькі говоря? Бо перва чарка – на здоров’я, а друга – на веселощі...»

Прибульці похмуро відмовилися. Найбільш балакучий і пишномовний з них, з рудуватими вусиками, нагадав про причину їхнього візиту. Він звернувся до дяді Васі з люб'язним і щиросердним проханням надати дозвіл мати принагідну можливість оглянути персонального рибацького човна. Щоб на власні очі його таким робом відверто зафіксувати й власноручно належним чином дооформити перереєстрацію як плавзасоба відповідної категорії за визначенням у додатку. Що перебуває та знаходиться у місцерозташуванні в індивідуальному володінні приватної особи у прикордонній зоні безпосереднього дотикання до недемаркованого й неделімітованого кордону сопредільної держави...

Дядя Вася перетравлював усі ті фразисті висловлювання принаймні хвилину-дві, щоб збагнути зміст. Коли старий нарешті зрозумів, що від нього вимагалося, то відразу ж погодився показати човна й для цього узяв зі стіни короткого прямого весла, що мало вигляд довгої креслярської лінійки.

Прямуючи до дверей з хати, дядя Вася з кумедно куцим веслом у руці мимохідь запитав прибульців: «Ріб'яткі, а шо ж ето ви якось странно балакаїте шо ужо й чорт ногу зламає? Аж мені на вухо не налазує. Набалакали так, що і в торбу не збереш. Якось геть не по-нашінському, чи шо...»

Тепер уже була черга здивуватися військовикам. Вони спантеличено перезирнулися й один з них сказав, дещо розгублено: «А що? Хіба ж щось є не так, як належно має бути? Адже ми протягом спілкування при виконанні свого службового обов'язку балакаємо, говоримо й розмовляємо виключно офіційною державною мовою титулярного народу. Згідно з усіма статутними вимогами, законодавчими положеннями, підзаконними приписами, конституційними деклараціями та у виконання безпосереднього наказу нашого вищестоячого командування. Чи не так?»

Аж тут раптом дядя Вася заговорив часто-часто й просторікувато, медовим голоском, з виразом надзвичайної недоумкуватости: «Так-так, синочки. Казаному кінця нема. Шо ж там і говоріть, коли нічого й балакать. У народі кажуть, хто мало говорить, той довше живе. А ще так: лихо говірливому, та не добре й мовчазному. Народ скаже як зав'яже. Усьо чин-чинарьом. Ноу проблем. Усьо! У матросів нєт вопросів!»

Старий часто закивав головою, незугарно посміхнувся. А в очах у нього знову мигцем зблиснули й згасли каганці. Дядя Вася жестом запропонував рушити за ним з хати назовні, щоб оглянути човен. Старий рибалка – попереду, а молоді вояки – назирком позаду нього.

У дверях військові швидко переморгнулися. В очах раптово замерехтіли злі вогники. Дядя Вася був якраз до них спиною. Не помітив старий і того, як обидва прибульці, виходячи за поріг його хати, нишком дістали з піхов спецназівські штурмові ножі «катран». А один вояк, окрім «катрана», приготував ще й тицьковий ніж «москіт» з хромо-молібдено-ванадієвої сталі.

До речі, катран, окрім назви штурмового ножа – це колюча чорноморська акула, яку також називають морським собакою. Лютий і жорстокий хижак, який жере усе, що бодай тільки ворухнеться під водою, навіть коли ситий. Для людини катран не становить ніякої загрози. Особливо для такої людини, як наскрізь просолений морський вовк дядя Вася – у воді не тоне і в огні не горить. Між иншим, м'ясо катрана їстівне й досить смачне. Зокрема, добрі є його плавники, печінка та балик. Не так страшний цей чорт катран, як його малюють. Риба як риба.

Москіт. До речі, на Тузлі теж водяться. І теж нісенітниця. Дзижчить тонше за комара й більше клопоту й роздратування коїть, аніж справжньої шкоди. Ймовірно, лінґвістично говорячи, ця назва комах і спецназівського ножа має якесь відношення до московитів і Московії, заснованій свого часу на гнилому болоті. Там, де кишма кишіло тим комашинням – історичний факт. Безсумнівним залишається і той факт, що ніж «москіт» для зручного перетинання горлянки, так само як і «катран», мають сертифіковане московитське походження й авторський дизайн. Їхній творець – коструктор бойових ножів Ігор Скрильов – це випускник Московського технічного університету імени Баумана.

Прибульці міцно стискали руків’ї гострої московитської зброї, ховаючи її від очей старого рибалки дяді Васі в себе за спиною. А нещирі єлейні посмішки їхні набули присмаку зловісної жадоби – очікування мисливця, який жене здобич у пастку, у глухий кут.

Пройшовши декілька кроків вузькою стежкою, що зміїлася між рясних заростів стиглої аличі, дядя Вася запитав, не повертаючи назад голови й начебто мимохідь: «Кстаті, уважаїмий міл-чілавєк, не будітє ль столь любєзни штоп пацказать каторий тіпєрь чяс на вашіх чясах?»

Вояк із рудуватими вусиками йшов назирці безпосередньо позаду старого рибалки. Зовсім позасвідомо військовик глипнув на свого наручного годинника на лівій руці. А правицю, із затиснутим в ній ножем «катран», він знай ховав за спиною. Цілком машинально військовик відповів дяді Васі: «Йоптць, да чьо уж ви прям, Васілій Іванавічь, щас ровна плавіна, йоптць...»

Старий подякував, зробив вигляд, що звірив час на своєму годинникові та знай чимчикував вузькою стежкою, спираючись на коротке весло, наче милицю. Дядя Вася виводив двох вояків до берега, де сушився на пісочку його рибацький човен. Між иншим, ніякого наручного годинника у дяді Васі насправді не було.

Надворі вечоріло. Сонце нещодавно сіло за горою Мітрідат, засвічуючи яскраво-кривавою барвою силует пагорбів Керченського півострову на захід від Тузли. Швидко ставало темно. Теплий вітерець невгамовно віяв з боку Озівського моря.

Білі смуги від реактивних літаків наскісяк і навперескоси розкреслювали вечірнє малиново-козацьке небо над Керченським півостровом, над Керченською протокою та островом Тузлою. Упродовж кількох діб винищувачі й штурмовики Військово-повітряних сил України проводили в цьому мирному небі бойові навчання. Щоб показати своїм сусідським браттям чітко окреслені, делімітовані й демарковані межі добросусідства.

Усі троє пройшли з десяток метрів і опинилися на піщаному пляжі. Тут був човен, який оточували рясні кущі верболозу на зріст людини.

Валка спинилася, дядя Вася обернувся до вояків обличчям. Він трохи вклонився і чемно запитав, чітко вимовляючи усі відкриті склади, руба виокремлюючи наголос і виспівуючи з несподіваними інтонаціями: «Мо ічідо, онегаї сімас? Наньцзі дес-ка?» // – Повторіть, будь ласка. Котра година? (Япон.)//

Однак відповіді від них дядя Вася вже не почув. Радше не встиг почути. Бо тієї ж самої миті сталося щось дуже драматичне.

Обидва вояки одночасно навідліг замахнулися на дядю Васю своїми бездоганно гострими ножами. Одночасно чимдуж рубанули.

Вояк з рудуватими вусиками поцілив штурмовим ножем «катран» точно в серце старому. Бодай убити відразу. А другий – націлився коротким, але широким і гострим як хірургічний скальпель «москітом» прямісінько в горло дяді Васі. Бодай одним ударом утяти йому всі життєво важливі артерії та голосові зв'язки. Щоб, про всяк випадок, перестрахуватися і не дати старому бідоласі навіть зойкнути.

Але обидва гострі леза, замість того щоб проштрикнути серце й утяти горлянку, шпарко розсікли повітря.

Бо тієї ж самої миті дядя Вася зненацька пірнув до землі. Дуже низько присів, стаючи у широку й міцну стійку. Одночасно відступивши лівою ногою широко на крок назад – тобто зробив ґідарі но камае, і цим ґраціозним рухом ухилився відразу від обидвох напасників.

Рвучко занурив у пісок сакі, кінець свого короткого бойового весла еку, і жбурнув хмару розігрітого за день сонцем піску прямісінько в обличчя нападникам.

Обидвоє скрикнули від несподіванки і мимоволі вхопилися руками за очі. Спецназівські ножі відтак незграбно полетіли урізнобіч.

Лискуче лезо «москіта» й важке ливарно-сталеве «катрана» ще не встигли долетіти додолу і торкнутися піску, як дядя Вася вже ступив крок уперед.

Весло еку описало дугоподібну траєкторію дайса-мавасі та блискавицею, з шаленим прискоренням, ляснуло своєю пласкою поверхнею йоко в бічну частину голови нападника з рудуватими вусиками. Удар весла втрапив саме в ділянку Fossa infratemporalis, чи точніше – прямісінько в черепну кістку Zygomatic fossa.

У вояка з очей бризнули іскри. З рота – фонтаном виплюснулися зуби вкупі з кров'ю, слиною, соплями. Він утратив відчуття ґравітації. Плавно полинув у міжзоряний простір, наскіс і навперекоси заточуючись лівобіч. Вояк іще не впав, а тільки ледь подолав половину шляху до падіння навзнак, як дядя Вася вже вихорем шварконув иншого напасника.

Мізки другого військовика не встигли обробити чи бодай отримати інформацію про те, що сталося, бо очі в нього все ще були повні піску, як раптом увесь його тулуб стусонуло грандіозним землетрусом. Бойове весло дяді Васі в'їхало тупою частиною держална усіро-цукаґасіра прямісінько в піддих, у сонячне сплетіння, чи пак Plexus solaris.

Очі полізли з орбіт. Рот роззявився. Вояк виглядав немов керченський оселедець, що живцем потрапив на розпечену пательню.

Блискавичний рух весла завершився досконало виконаним нанаме-аґе-учі – діягональним бічним ударом навкоси в писок воякові. Весло хряснуло та розчахнулося навпіл. Міцна деревина волоського горіху, з якого було викарбувано весло за спецзамовленням для дяді Васі, не витримала сили удару.

Усе сталося блискавично. Так швидко, що не пройшло й трьох секунд відтоді, коли два прибульці кинулися з ножами на старого рибалку. Наступної миті обидвоє військовиків майже синхронно бебехнули на пісок. Наче два мішки з картоплею.

Дядя Вася, віддавна неперевершений в Україні майстер Рюкю кобудо – окінавського бойового мистецтва володіння підручним господарським знаряддям і реманентом для рільництва та рибальства, розпачливо подивився на своє спартачене весло еку. Не було меж його досаді.

Починаючи з чотирнадцятого сторіччя, працьовитим землеробам і рибалкам – нібито затурканим і пригнобленим селянам на острові Окінава, було заборонено володіти зброєю. Однак, попри цю заборону, миролюбні селяни-остров’яни успішно відбивали наскоки нападників – місцевих піратів, корсарів і флібустьєрів, шляхетних панів зі сусідньої братньої країни, великодержавної імперії на Північному Сході. Окінавські холопи-трударі дуже вдало використовували проти вельможних і пихатих, озброєних до зубів самураїв усе, що траплялося під руку. Включно з веслом від рибацького човна, яке самі японці з переляку називали по-різному: еку, уеку, ієку, куе, каї, чи навіть кува.

Дядя Вася мав сьомий дан цього рідкісного мистецтва двобою веслом, якого навчився під час довголітніх плавань по Тихому океану навколо японських островів. За кілька тижнів збирався їхати з цим веслом на міжнародні змагання серед майстрів бойового весла еку на Гавайських островах.

Старий рибалка завантажив по черзі обидвох непритомних вояків у човен. Зрушив човен з піску й зупинився, коли піна хвиль почала облизувати корму. Дядя Вася підібрав з піску спецназівські ножі, позбирав обидва укорочені «калашнікови» із запасними ріжками, пістолети АПБ з глушаками, й усілякий инший спецназівський реманент, підтюпцем пробігся назад до хати. Там він закинув усю ту зброю й амуніцію у тимчасову схованку в піддашші. Аякже, чого добру пропадати? У господарстві все знадобиться...

Небо на сході вже геть почорніло й на ньому засяяли перші яскраві зорі. Рогатий місяць викотився гострим серпом низенько з-за небокраю. Вітрець з Озівського моря усе дужчав і дужчав. І приносив п'янкий духм'ян. Чи це був природний сірчаний сморід Сивашу, знаного також як Гниле море? Чи може, це був характерний запах корабельного камбузу на ВПК «Кєрчь», де варилися традиційні великоруські кислі щі з квашеної капусти, у суміші з важким духом зіпсованих ґальюнів?

Дядя Вася невдовзі повернувся до човна з торбинкою в руці. По дорозі він гучно лаявся: «Паскудство яке – весло мені зламати! От і називаєцця ето діло в народі: здрастуй жопа новий год! Свині рила з тупим вираженієм, на яких усьо пропісано заглавними буквами. Шило в мішку не сховаєш, та ще з такими харями вмєсто лиця. Рибак рибака бачить іздалєка. Шо вже говоріть про спецназ! Старого дядю Васю похєріть з Тузли навострилися! Я за це завсігда щиро подякую, по спині ломакою. Бо у чужий ставок не кидай вудок!»

Дядя Вася підніс до губів обидві половинки розчахнутого весла й урочисто поцілував деревину свого еку, яке сьогодні врятувало йому життя. Тоді поклав зламане весло досередини човна, разом з рибацькою торбинкою. Остаточно зсунув човен з піску та силоміццю відштовхнув його від берега. По коліна в теплій чорноморській піні, старий рибалка перехрестив свій човен з двома непритомними тілами і побажав їм щасливого плавання, на свій щирий майже віршований спосіб: «Роздайся, море – тріска пливе. Прийшло з води, пішло з водою! Море перепливти – то вам не поле перейти. Авжеж! Який сусіда, така з ним і бесіда! Хто кого нагне, той того і наб'є! А моя потилиця вже Москві не хилицця! Амінь! Тепер пливіть к турецькій матері на українськім катері!»

Потужна течія цупко підхопила рибацький човен і чимдуж понесла його гила геть з протоки у чорнечу моря без жодного вогника на обрії. Незабаром темна пляма човна повністю розчинилася у вечірній імлі серед хвиль.

Течія в Чорному морі така, що завжди несе усе від гирла Керченської протоки, де раніше було Боспорське царство, наскіс через море до Босфорської протоки. Майже точнісінько повторюючи діягональну траєкторію дайса-мавасі бойового весла дяді Васі.

За кілька діб, поки непритямні заколисані хвилями два вояки помалу приходитимуть до тями, на небокраї засвітяться вогники турецького узбережжя й човен утнеться в берег. На світанку російські військові водолази-спецнази майор Пархомєнко, з рудуватими вусиками, й старший лейтенант Шолудєнко, обидвоє в маскарадних одностроях українських прикордонників, із заюшеними, покуйовдженими й припухлими пиками, остаточно прочумаються, коли почують відлуння гучномовців. Рано-вранці місцеві мулли зі стрімких стамбульських мінаретів виспівуватимуть велич Аллахові та закликатимуть правовірних складати Всевишньому свої молитви.

Пархомєнко й Шолудєнко дуже зрадіють, коли знайдуть у човні торбинку від старого рибалки. Там буде дбайливо загорнуто у вишиваний рушник пляшку немирівської перцівки з медом і добрячий шмат ніжного сала, такого ніжного, такого ніжного, що ніби само тане в роті. Це їм буде на добру згадку про український острів Тузла й одного з його мешканців – дядю Васю та його бойове весло еку.

Якби за якимсь дивним збігом кармічних обставин у цей ранковий час по березі Босфору прогулювався Бобі Фарел з острову Аруба, у блискучому трико, крислатому брилі, з тростинкою напереваги, притупцьовуючи у ритмі диско, і помітив би човен, а в ньому – мальовничі писки Пархомєнка й Шолудєнка, майстерно розвезені наскіс і навперекоси веслом дяді Васі, то він неодмінно утнув би своїх фірмових вихилясів з викрутасами і пробубонів би низьким козирним басом: «Oh, those Russians...»

2003

ч
и
с
л
о

35

2004