Неля Шейко-Медведєва
* * *
Нині біля хати, що дід збудував,
навіть груші-дички шелестять по-польськи...
А Ва́силь-колєга просить батька:
– Шимку, не кажи їм, що я – українець,
бо у свій час не признався, а зараз вже встид...
А в головах діда, що вмер молодим,
цвітуть нагідки, і у всіх, хто лишився... навіки...
бо один чоловік, що учив Отченаш по-вкраїнськи...
– Чоловіче, скажи, чим ти їх поливаєш,
що вони мов із сонця...
Бува, не сльозами?
– Поливаю водою з потоку, що нас пам’ятає.
Щосуботи їм воду несу, як офіру,
і «по-свому» бесідую там...
Із хрестами.
* * *
На Сухій горі – Красуля
під горою – Зорка...
Сповита в дикий виноград хатина
чекає сорок років бузька,
що принесе їй лемківча
із України.
Змруж очі, хижко дідова, засни!
Забудь про тих, кого ти породила.
Їм там добрі́й! Хоч їх уже немає.
Даремно бузько, мов твоя душа,
Кружляє над потоком в передгір’ї,
де розчинилися вони, мов дрібка солі,
ім’я твоє забувши заповісти
своїм онукам.
На горі... Під горою...
Скажи йому, нехай він принесе
Тобі одну сльозу...
Із України.
* * *
Хрести́ли мя в тій церко́вци,
же над потоком дзво́нит.
Ку́ми на кри́жму прине́сли
єдва́бу г пасо́чки си́ви.
А та́то кошу́лі не́мов,
то вши́ли кошу́лю з кри́жми.
Я ся й до гне́ска ті́шу,
же з то́ї моє́ї кри́жми
вши́ли му фа́йну кошу́лю.
Же́би мов г чо́му пі́ти
на Па́ску
поме́жи сусі́ди
і посьпіва́ти про поле,
што як поло́тно згрі́бной,
схне під дале́ков го́ров.
Жде, заки дощ виши́є
на́ нім зозу́льки си́ви.
Нафта́рня... Копа́льня... Ба́ня...
[1] (50-ті роки)
Ту ко́ждий ка́мін потіє ро́пов
і кві́тя сме́рдит, як во́гон чо́рта,
а хлоп ся кро́том під зе́мльов шпо́ртат
і ще ся ті́шит, же до́брі по́пов.
На кресах но́чи – таля́рів ні́ма,
лем дрі́бна зві́зда в капе́люш го́пне
і за́ ню ви́п’єш жрідля́ну кро́плю
і си́ заспі́ваш, хи́ба на ні́мо.
Жеб не вичу́ли, што ду́ша жи́є,
не заструпі́ла возокери́том,
й до гне́ска пахне мі ро́змари́йов,
герба́тов, рі́пов і зе́лен-житом.
Же в грудях серце –
Поки́ван-И́ван
–
ки́вать ся, па́дат і ста́є з му́ков
і є́но гночи, як коник-гри́ван,
не скаче – ле́тит над білов лу́ков...
Над Бо́жов ру́ков...
Не би́тий
зроду
непідкува́ний, нероздроче́ний...
лем вітер –
глу́птак
у дощ вмаче́ний
му плю́є г во́чи і шту́ркат г во́ду.
А жа́ден чло́век не має права!
І жа́ден па́стух не має би́ча!
Ни сес, же зліва
ни тот, же справа...
А ни з Кийо́ва, ни з Дрогоби́ча.
Не знали же́би, што в се́сім рої,
я такий сьмі́шний, як лилик в зупі.
Не чу́жи люди. Але й не сво́ї.
Нафтарня... Баня... Кіт на халупі.
Ябко на штири барви
1
Пуд по чати́ну, дє́цко,
пуд по чати́ну зо́ мнов.
Я ти вопо́вім за́ то,
як со́ньце ся ро́бит жо́рном.
Хтіла бим ма́ти гне́ска
шти́ри пахня́чи ві́нки,
але си ю́ж не прине́су
а́ни є́дної чати́нки.
Юж не підо́йму са́ма
ани єдно́го п’ю́рка.
Ру́ка кона́ром су́хим
в ши́бу небе́сну ду́ркат.
Со́ньце мі чви́ркат г во́чи
чорним, а не черве́ним.
Я юж неспе́ргач, дє́цко,
але ся не́ бій мене.
Як мі чати́ни на́рвеш,
зви́єш мі шти́ри ві́нки,
а ти прине́су я́бко
з боженьково́ї яблі́нки.
Ябко на шти́ри ба́рви
ябко, як зе́мля г ма́ю.
Будеш го воберта́ла
аж до само́го раю.
Перша – як зе́лен-во́да.
Довго бу́деш моло́да.
Друга, як ружа зра́на.
Бу́деш пошанува́на.
Далі зи́йде міся́чик,
з то́бов разом заплаче...
Аж до чорно́ї ме́жи,
я́ тя там постере́жу.
2
Є́но не смо́т ся на́ ню,
бо́ ти зомліє ду́ша.
Вір же за крок – лелі́я,
а не чорті́вска ку́ша.
Рви мі чатину бо́рше,
збе́рай воско́ви квіти,
бо юж приве́зли ксьо́нза,
же́би мя спровади́ти.
Зви́вай... же́би мі па́хли
зві́здами на вили́ю.
Я ти прине́су ябко,
по́чкай... я юж...
малію...
І хоч я не сплела ті чотири вінки,
бо чатина кусала пальці,
а тільки назбирала по сусідах
оберемок воскових квітів,
третього ранку
чотирибарвне яблуко
танцювало в моїй долоні
під цвірінькання мого
безтурботного серця.
Зелена скибка була найбільшою
а чорна скидалася на ефемерну межу
між сльозою і сміхом.
І якби я не перекидала його, воно
завжди
поверталося до мене зеленим бочком.
А тепер моє яблуко
непорушно лежить на столі
і зловісно чорніє в зіницях,
бо ружа вже майже поглинула воду,
місячик – ружу,
а тьма – місячик.
Я пробую силоміць обернути його,
але воно реагує тільки на музику
серця.
1996 р.
Пісня Ганьці (здалека)
Ця пісня не мала ні початку, ні кінця.
Коли тютка Ганьця
тягла її на одній «нуті», мені здавалося, що
вітер вже лущить квасолю на городі і я
запечатувала собі вуха яблуневими пелюстками
і поверталася обличчям до сонця. А тютка
сивим місяцем кружляла довкола мене і співала
своє:
Во́ мня Во́тця і Сина,
што́ то за дівчини́на!
Є́дна но́га у місті,
дру́га но́га у мисці.
Є́дной вухо у шпа́рі,
дру́гой ві́сит на хмарі.
Є́дна ко́са на те́рни,
друга ко́са в пате́льни.
Є́ден ги́чаль в пото́ці,
другий шпо́ртат ся г но́сі.
Є́ден ме́штик у гаю,
другий юж у Дунаю.
Є́дним во́ком ся смі́є,
Другим сьві́тит, як змія.
Є́дна ду́ша – в халу́пі,
друга де́си на зру́бі.
Є́дна га́мба анґе́льська,
друга – чисто дябе́льська:
Є́ко во́звуся згру́ба
юж вищи́рят мі зуби.
2
Во мня Во́тця і Сина,
што то за дівчини́на!
Юж ся гу́сьтат на стро́мі,
юж погна́ла на беріг.
Я вам по́вім, же на́йдух
ни́гди ся не позбе́рат!
Так воно й сталося. Але тепер замість
місяця довкола мене кружляють шершні і
співають мені зовсім інші пісні.
1995 р.
* * *
Кладовище. Ужгород.
Лиш палітурки...
хрести над змістом
історії міста.
Каштановий дощ
шепіт листя
по тім’ю
по плитах
у квітах
угри, чехи
і московити...
в уяві –
русини
в облозі
ще й досі...
Я щойно з старих лемковин
з піднебесся
з діаспор
на списах смерек...
Цур і пек!
Рукав ще не висох від сліз.
Сховали їх гори,
поглинув їх ліс...
На вітрі –
тушем ескіз
історії без історії.
Лиш пісня ще
тужить в горлі їх
приском
у зимнім горні.
Кладовище. Ужгород.
Камінь слизький
із двомовним посланням.
Його – по-вкраїнськи,
її по-угорськи.
Прах змішався,
а Слово – не захотіло...
Неділя.
Ружа рудіє.
1988 р.
Гармонізація (міжнаціональних стосунків)
Не пропадемо!
Була б гармонь..!
Бу-де!
Бо ж гармо-ністи,
бо ж гарно – їсти,
гармо-нізують
старі гармоні
без мі-хів...
Для нас?
Не пропадемо!
Ті ж гарно-свисти,
ті ж дармо-вісти
спеціа-глисти
по-о-о-дис-
гармонізації
дезінформації
стерилізації
на-а-а-ції
моно-тоністи
моно-фарбісти
гар-моно-нійно
герметизують
гарматизують
між-націо-
бральні відно...
...си-и-ини...
Не пропадемо!
Геге-монічно
гугу-магічно
гумо-пластично
кийком під ди-их!
указом в ніс
а чо-бо-том
в націо-наль-ний
пах!
Ох! Не пропадемо!
Була б гармонь!
Гу-де!
Де-де, а в нас
бу-де!
1989 р.
Діалог у кав’ярні
– Ти уяви собі: шофер таксі – Еней!
Шкода, що я... Та менше з тим...
А на руці
татуювання – «лива».
– Даруйте, це ім’я, пароль?
– Та ні, – сміється, – просто «ліва»
Ти уявляєш: просто «ліва»!
– Подумаєш, шофер, рука...
Я знаю декількох відомих астро-, інтро- ...
(далекі родичі, вірніше, земляки)
Там мізки – понад п’ять кіло,
з татуюванням –
під «юропен» клас!
На картах їх півкуль і мусі ніде какнуть:
всі знаки, символи і всі абетки світу
сплелись в такий узор космомодерний...!
Бракує тільки літер «ї» та «є».
Ти уявляєш: тільки «ї» та «є»!
[1] Баня – один з робітничих районів м. Борислава, що на Львівщині.
|
