Маркіян Шашкевич

Pускоє весілє,

описаное через І. Лозинського, в Перемишлі, в типографії владичній гр[еко]-кат[олицькій], 1835.

Велика і всехвальна була гадка писателя сего діла: згорнути ладкання, привести їх в лад і приложити к ним опис обрядів весільних народа руського. Потрудився писатель немало, заким їх з-помеж народа, з вічної, казав би-сь, нетямки двиг, також з других писателів ви [й]няв, і всякую піснь на єї питомім постановив місці. Лиш жалкуватися, що ще і половини всіх обрядів і пісень, по всій Русі співаємих, не зібрав. Лиш доганочка, що не встрічаєм в сей книжці того, чого-смо ждали і чого при збірці народних пісень нельзя забувати: к чему би нам придались збірки народних, перед всіма обрядових пісень, з якого станища нам ся присмотрювати на них, і сам ся присмотрював, як давні тії пісні і обряди і прощо досі не зветочіли і не перегомоніли, котрі передвіцькі, а котрі нинішні, яка в них всіх разом мисль; що там діють князі, княгині, бояри, хоругви, коровай, кудерне деревце в нім, золотокуючі ковальчики, що косу розковують, єдамашки, паволока, посаг, хліб і сіль, козаки, скупний і много єнчого; наостанок о напіві і складі пісень весільних — чим відличаються від думок, чабарашок, шумок, коломийок і єнчих пісень руських? О сем всім ні сліду; писатель біля того то злегонька незнакомо перемчав або мовчки ціло мимо лишив.

Язик і правопись в сесім хорошім ділі (не мовлю — в піснях) — перший мало, а вторая ціло — не руські. Велично красні діви (ладкання) прибрав в лахмаття не наське, переплів красні пахнющі цвіти тернинов і бодлаками, нарядив чужі мислі і слова нагинками руськими і поставив на їх причолку дивогляди księdz, największy, sendzia, lacno, starościny, choronży, źridło і єще дуже много єнчих, що істинного русина ужасають.

Найбільшою обманою, ба неспрощенним гріхом в сем ділі є, що писатель, відвергши азбуку питомо руськую, при[й]няв букви ляцькії, котрі ціло не пристають к нашому язикові. Чи годиться безчестити святиню? Чи годиться потручати ногою сивенького старця, що ся нами від молодості нашой опікував, заступав від бурі, хоронив перед жегущим огнем, придержував душу в тліннім тілі? Чи годиться відвергати азбуку святого Кирила, любомудрця високоумного, многоученого, що ся так добре вдивив в язик слов'янський, що бистрим соколовим оком проймив го навскрізь, що сильним, думаючим духом обняв всі голоси величного, дзвенячого язика слов'ян, а, знаючи добре, що їх ні гречеськими, ні римськими буквами нельзя писати, явся подати нам сукромі знаки письмені, сотворити азбуку народнослов'янськую, і звів діло піднебесноє, з котрим, кромі гречеськой і латинський, ні одна правопись з-помеж так многа язиків рівні придержати не здужат!? Лишився тот подарок сего великого мужа святим, найчеснішим, найдорожчим спадком, котрого нам всі завидують, котрий нас перед веським прославляє світом, до которого наші діди цілим серцем прилягали, неугасимою милостію обнімали, вічно дбаючим оком стерегли і питомими грудьми заступали. І чи ж можна було інакше? Азбука святого Кирила була нам небесною, незборимою твердею перед довершенням знидінням, була найкріпліщим стовпом, несколибимою скалою, на котрій Русь святая, через тілько столітей люто печалена, крепко стояла. Є то діва райськая звіздострійна, озорена добродійною силою, що нас теплим, солоденьким дохом овівує; єї то чудне діло, що ми досі русинами!