Оксана Березяк

Мова Я та мова Иншого

Спілкування передбачає мову, а мова має передбачати розуміння. Але, оскільки після падіння Вавилонської вежі люди у світі розмовляють різними мовами, а загальнозрозумілою є лише мова любови, то, щоб мене зрозумів инший, він має знати, якою мовою я до нього звертаюся. «Розуміння – то саморозуміння світу. Це завдання, яке з настійливою необхідністю поставила перед нами множинність мов [1] .

Можемо виокремити такі опозиції: мова Божа/мова людська, мова літературна/поетична, мова оригінальна/перекладна, мова внутрішня/зовнішня, мова Я/мова Иншого. Фактично всі ці опозиції можна звести до однієї, а саме до мови Я і мови Иншого.

Розглянемо першу опозицію. На відміну від язичників, які спілкувалися зі своїми богами лише за допомогою оракулів (жреців), християни спілкуються з Богом людською мовою. «Ми говоримо на нашій, людській мові, по-иншому ми не можемо. Але наш співбесідник в акті незрівнянної небесної ґречности звертається до нас цією ж мовою, яку одну тільки ми і можемо почути і зрозуміти. Слово Боже – це слово Боголюдське» [2] .  Отже, в людському слові може вміститися невмістиме слово Боже. Але, як зазначає С. Аверинцев, для цього «людське слово має перемогти себе, вийти за власні межі, залишаючись цілком людським, але і перетворившись в дещо більше, ніж людське» [3] . Таким воно стає, якщо втілює в собі певне вище Одкровення. А слово Одкровення найближче і до поетичної мови [4] .

Вітґенштайн говорить про мовну прагматику. Тобто про мову як частину практики людського спілкування, звертання до иншого [5] .  Герменевтика стверджує, що «мова належить розмові, тобто мова лише тоді є тим, чим вона справді є, коли вона є носієм спроб порозумітися, засобом обміну думками, мовою та відповіддю на мовлене» [6] .  Отже, справжня мова є мовою діялогу, як канал взаємообміну думками, а не як повідомлення про факти та обставини.

Ганс Ґеорґ Ґадамер висловлює таку думку: «Мова також зовсім не те, що ми називаємо «газетною» німецькою мовою. Той, хто читатиме газету, одразу помітить, що то зовсім не мова, а просто інформаційне повідомлення. Як погляд на події це повідомлення цінне й потрібне, проте воно не може замінити власне думки й живого комунікативного обміну під час розмови» [7] . Але німецька «газетна» мова не є унікальним явищем. Такою є мова будь-якого часопису. Зумовлено це специфічними функціями, які виконує преса як мас-медійний засіб. Одна із найважливіших функцій медій – інформаційна. А живе слово опредметнюється, перетворюючись на інформацію. Тому часто-густо ми бачимо мовлене слово на газетних сторінках неповним, обмеженим. З цього приводу цікаву думку висловив А. Содомора: «Я знаю наперед, що, взявши до рук часопис, не впізнаю себе у тих рядках. Журналіст не винен – він добре робить свою справу, тобто відтворює те, що я кажу. Та газетне слово несе в собі інформацію. Для мене ж важливо віднайти точну стилістичну барву, відтінок, настрій. Але живе слово в газетному матеріялі «не дихне», не зазвучить так, як ти того хотів» [8] .

Протилежною до мови «газетної» і літературної є мова поетична. «У цій мові актуалізація набуває максимальної інтенсивности, тобто такої, яка відсуває на задній план повідомлення як мету висловлювання і є самоціллю, вона здійснюється не для того, щоб служити меті повідомлення, а для того, щоб висунути на передній план сам акт вираження, говоріння (мовлення)» [9] . Тільки таким шляхом може проявити себе Одкровення.

Коли хтось слухає иншого, він завжди слухає того, хто, за словами Г. Ґ. Ґадамера, має «власний горизонт» [10] . Тому спілкування між «Я» і «Ти» – це той самий процес, який відбувається, коли розмовляють між собою представники різних народів, культурних спільнот, релігійних громад. Тільки часто-густо для того, щоб став можливим міжнаціональний, міжкультурний, міжрелігійний діялог, доводиться звертатися до послуг перекладача.

Усний переклад – це дещо більше, ніж розмова. Г. Ґ. Ґадамер це зрозумів, коли йому в статусі ректора Ляйпцизького університету довелося вести переговори з росіянами. Бо «річ не в тому, чи я зможу переконати мого російського співрозмовника своїми аргументами, а в тому, щоб завоювати на свій бік перекладача. Він мав сказати те, що хотів сказати я. Якби він лише перекладав те, що я говорив, мені, мабуть, не вдалося б донести до співрозмовника своє повідомлення» [11] . Тобто переклад – це аж ніяк не механічний процес. Пам’ятаймо Горацієве «Не намагайтеся слово передати тим же словом». Про абсурдність буквального письмового перекладу говорить і філософ Г. Ґ. Ґадамер: «Коли читаєш власний текст у перекладі иншою мовою, то вигукуєш сам до себе: Господи, як не по-людському ви повелися зі мною – адже цього тексту ніхто вже не зрозуміє!» [12] . Він непридатний для розмови між представниками різних мов.

Отже, переклад – це не просто досконале володіння иноземною мовою і власне технікою перекладу. Перекладач з чужої мови на свою, щоб його праця була належно оцінена, має добре знати не тільки мову, але й ментальність власного народу, бо тільки так адаптоване слово буде зрозумілим.

Про оригінальне слово і перекладене, тінь автора над перекладачем розмірковує в своєму романі-есе  «Під чужою тінню» [13] А. Содомора.

Зрозуміти себе у цьому світі означає також зрозуміти себе у відношенні до инших. А «розуміння-себе-у-відношенні-до-инших» означає зрозуміти инших» [14] . Але розуміння  – це взаємний процес, тобто не тільки я маю зрозуміти инших, але й инші мають зрозуміти мене. Це передбачає розуміння мови, якою я до них звертаюся.

Автокомунікація відбувається на особливій внутрішній мові. На думку Л. Виготського, «основною відмінністю внутрішньої мови від зовнішньої є відсутність вокалізації» [15] . Але для того, щоб бути почутим і сприйнятим, не досить лише заговорити, потрібно «перевести себе з внутрішньої мови на мову зовнішньої  виражености і вплести себе всього без залишку в єдину живописно- тканину життя як людину серед инших людей» [16] .  Отож тільки переклавши себе з внутрішньої мови на зовнішню, я зможу отримати адекватну відповідь на поставлене питання.

На думку М. Бахтіна, «слово у своїй сутності – двовимірне утворення. Воно рівною мірою визначається як тим, чиє воно, так і тим, для кого воно. Воно, як слово, є саме продуктом взаємовідносин того, хто говорить, з тим, хто слухає. У слові я формую себе з точки зору иншої людини, врешті-решт з точки зору свого колективу. Слово – міст, перекинутий між мною та иншою людиною. Якщо одним своїм кінцем він спирається на мене, то иншим – на мого співрозмовника. Слово – це спільна для нас, співрозмовників, територія» [17] .

Невтральні словникові значення слів мови забезпечують її спільність та взаєморозуміння для всіх, хто говорить цією мовою. Але безпосередньо у спілкуванні слова є екпресивно забарвленими. Тому М. Бахтін говорить, що будь-яке слово існує для мовця у трьох аспектах: «як невтральне і нікому не належне слово мови, як чуже слово инших людей, повне відгомонів чужих висловлювань, і, нарешті, як моє слово, бо оскільки я маю з ним справу у певній ситуації і з певним мовленнєвим наміром, то воно проникає моєю експресією» [18] . Чуже слово – це усяке не моє слово. «В цьому сенсі всі слова (висловлювання, мовні і літературні твори), окрім моїх власних слів, є чужим словом» [19] . В цьому значенні моє слово для инших – теж чуже слово.

А чуже слово ставить перед людиною особливе завдання – зрозуміти це слово. Тому, звертаючись до свого партнера по діялогу, я маю зважати на те, наскільки він ознайомлений із цією ситуацією, чи володіє спеціяльними знаннями у цій культурній сфері спілкування, які його погляди та переконання, його упередження (з нашої точки зору), його симпатії та антипатії – усе це визначатиме відповідне розуміння мого висловлювання.

Відповідно до цього має відбуватися і вибір мовно-стилістичних засобів висловлювання. Отже, підсумовуючи, можемо сказати: співрозмовники зможуть порозумітися лише тоді, коли спілкуватимуться на одному  мовному, а отже, інтелектуальному рівні. Це наше зауваження стосується й акту комунікації між адресантом і адресатом. Адресант (зокрема журналіст) має знати потенціял адресата (можливої авдиторії), до якого він скеровує своє повідомлення, якщо прагне, щоб воно було сприйняте.

Не можна не згадати ще про один важливий аспект. А саме – про мовну толерантність. Розуміння того, що словом можна образити найсильніше і найглибше. М. Бахтін висловлюється про мету використання лайливих слів так: «…Сказати иншому те, що тільки він сам про себе може і повинен сказати, «зачепити його за живе», найгірша лайка – справедлива лайка, яка виражає те, що инший сам про себе міг би сказати в покаянно-прохальних тонах, в тонах злоби і насмішки» [20] . Однак, критикуючи иншого, не можна його ображати. Засуджуючи якусь ваду иншої людини, не маємо права сумніватися у її цінності як особистости.

ч
и
с
л
о

35

2004