|
|
|
Неля Шейко-МедведєваМамонка(початок 50-х років) – Пук, пук! Полудень. Славка, зачаївшись у куточку між стіною й креденсом (бабця називають той куточок «Славциною шпаркою»), виворожує собі мамонку з клаптя старого простирадла й сірої, «технічної» вати, яку тато приніс їй «з роботи». Власне кажучи, вже доворожує, бо голівку й тулуб їй ще уранці змайструвала сусідська Кася, а руки та ноги – тютечна сестра Галя. Славка вже пришила їх до тулуба (бо їй уже шість років і вона трохи вміє шити), якось-такось прифастригувала й голівку і, завершивши свою нелегку працю, скрушно зітхнула: голівка завелика й пласка, а безпалі ручки-ніжки – грубі й куці... Але менше з тим! Важливо, щоб личко було гарним, бо яке личко, така й мамонка... Якщо личко їй удасться, вона нарече її Зоряною або Красулькою, а якщо ні – Феською чи Мартошкою. Але не викине її, не пошматує, а любитиме не менше, ніж Оксанку, Йванку та Магду, яких вона переховує в шопці, бо вона їм як мама.., а мами люблять своїх дітей, навіть якщо вони не дуже гарні. Але буде ліпше, якщо їй удасться обдарувати свою «доню» гарним личком, бо негарні мамонки, так само як і дівчатка, зазвичай, заздрять своїм посестрам і потаймиру гніваються на ту дитину, яка їх сотворила... Славка слинить чорний олівець і малює мамонці пупчик, густу, коротеньку гривку, а потім кладе мамонку долілиць і, раз за разом облизуючи олівець, робить доні «мондуляцію»: квапливо вимальовує кучерик за кучериком, від вуха до вуха, від потилиці до тімені... Це теж праця не з легких, бо голівка в «доні» м’якенька, а олівець гострий: дряпає її, а то й дюравить до самого «мозку». А треба будь-що викінчити лялечку до повернення бабці, що подалися на базар, бо вони тут же віднімуть у неї ляльку і шмарять її в огонь (так уже не раз бувало). І доведеться Славці покрадьки оплакувати свою «доню» й вислуховувати бабцині «побійсябога» та «людиратуйте». – То дя́бов нама́вят ді́тей, же́би во́ни твори́ли си мамонки! То він їх ску́шат, же́би во́ни ба́рзій любили мамо́нок, нім жи́вих людей. Му́дри діти то ма́ют г носі, бо памнята́ють, же Па́нбіг запові́дов: «Не сотворяй си мамона!» А дая́ки, глу́пи діти́ска, не боя́т ся Бога: пе́стят ме́ртвой, слугу́ют му, цілю́ют го і не завважа́ют, же воно поти́ха водбе́рат вод них душу. Так, так! При́смот ся са́ма: ко́три діти не ма́ют мамо́нок, то́ти жи́ви, весе́ли, гру́би, а та́ки, як ти, што є́но з мамонка́ми ся ба́влят: блідо́ньки, щу́пли, небесідли́ви... Бо то́то дябе́ля спи́ват з дєцка душу! А гно́чи, ко́ли дє́цко спит, скаче му на пе́рса й ду́сит го. Водбе́рат не ти́лько душу, але й дих! А як водбе́ре, то вожи́ват, а дєцко знагла гме́рат! Днес ся бавило, а завтра юж лежит на столи... А вожи́ла мамо́нка ста́є вопи́рем. Хо́ват ся на стри́ху і ро́бит бі́ди!» Славці прикро, навіть лячно, слухати це, але вона не дуже вірить бабі, бо вони всього бояться: «перуна», чорних котів, «боденьок», ропух, «злого во́ка», студні (бо там живуть «водни́ки») й душ небіжчиків, котрі чомусь тільки їм показуються, тільки через них передають своїм рідним усілякі настанови, скарги й побажання. А бабця, зобачивши під вечір чи вранці «штос тако́й», плачуть від страху... Славка сидить собі в «шпарці» й, усупереч бабі, кучерявить голівку ще безликого «дябеляти», а при вікні, за столом, покритим білим (ще з «дому») обрусом сидить тато і нанашко Косарчин. Славка так тихесенько «грішить», що тато з нанашком забувають про неї (а, може, гадають, що Славка ще мала й нічого не розуміє), й розмовляють про смерть... І дарма! Бо вона, навіть не дивлячись на них, усе бачить і, навіть не розуміючи тих чи інших слів, знає все, що в них і на язиці, й на думці... Знає, приміром, що тато дуже голодний, бо повернувся з «шихти» й не встиг попоїсти. Знає, що він залюбки поділився б обідом зі своїм нанашком, але йому соромно признатися, що в хаті нема нічого, крім хліба й киселиці, бо нанашко багатий: має корову, козу й пасіку. Знає, чому прийшов до них Косарчин, і що йому болить. «Бачить» зі своєї шпарки, як сонце, зазираючи в кухню, вилизує, гейби кіт, татові руки, що спочивають на обрусі, а нанашко, як завжди, сидить, подавшись уперед і зорить на подвір’я Волени Шураєво́ї, підперши сиву, чепірхату голову правим п’ястуком, а лівим, міцно сціпленим, час від часу постукує по столі... («Пук, пук... Хто при́шов..? Нанашко... Што при́нюс? Горнятко меду й торбу бі́ди...») Дивний він, цей нанашко... Прийде, начебто на хвилину, а сидить аж до смерку і бесідує та й бесідує... – Я му пові́дов: «Не́ ид Юрку! Мі ся зда́є, што днес вам не пофорту́нит! А тот Каїн турко́че му просто до вуха: «Пуд і пуд! Я вчера над потоком видів серну!» Взьо́в мій бідака фузи́ю й пі́шов за ним. А я бра́мку напра́влям і так мі чогоси зле..! Так мі чорно г во́чах, гейби я юж гмер і ле́жу в трумні..! Пові́дам Юстині: «Што́си мі недо́брі...» А вона мі: «Спі́чний си... Моло́ка си козячо́го випий...» А мі нич до га́мби не лізе...Серце мі ся ша́рпат, руки млі́ют... Ту ся дощ пу́стив... Пі́шов єм до халупи, сів при ві́кні, й ду́мам: «Дорогу засле́зит... Рі́ка ся зду́́є й пі́рве мо́ста... Тяжко ся їм буде вертати...» Звіду́ю ся: «Юрко плащ взьо́в, ци нє?» «Взьов, – пові́дат Юстина. – Тот довгий, брезенто́вий. Не змокне.» А перу́ни тнут небо й тнут... Ду́мам си: «Ходят поме́жи дерева́ми... Ще го пе́рун дістане... Юстина мя сва́рит: «Чо́го мару́диш? Ци він дє́цко ма́ле? Ци перший раз до ліса пі́шов?» Шоста година би́ла, як дощ пере́стов. Взув єм гума́ки – і на бе́ріг... Смо́трю ся: яки́си хло́пи и́дут. Двоє што́си не́сут, а третій ся пле́нтат за ни́ма. Я до́ них... Аж то мого Юрка не́сут на пла́щі брезенто́вім! Мокрого, закровле́ного... А тот Каїн за во́ко ся три́мат! Є́но во́ко си вибив, скурвий син... На єдно́му раме́ни Юркова фузи́я, а на друго́му – то́та, з котро́ї він го за́бив...» Славка вже не раз чула цю оповідку й не раз бачила серцем, як нанашко налітає на Каї́на, котрий правою рукою затуляє своє око, що витікає з очниці, а лівою – душу, заплямлену Юрковою кров’ю, й кричить небові: «Боже́ньку! По́відж му же я не́ хтів..! По́відж!» А нанашко надламує йому п’ястуком ніс, роз’юшує варґи, збиває його з ніг і втоптує у болото... Але ніхто з сусідів не жаліє Каї́на, бо гріх жаліти того, хто навмисне відібрав життя у веселого, гречного хлопця, й не розкаявся... Славці його теж не жаль, але руки їй чомусь тремтять й олівець раз за разом проколює голівку, й кучерики лягають то так, то сяк, мов у циганки... Їй хочеться, щоб нанашко якнайшвидше забрався... А він натомість рвучко підхоплюється й шепоче, тремтячим від люті голосом: – Смот! Ви́шов си! Виліз зо сво́єй дзю́ри, гад! Хо́дит! Ди́хат! Соньце му сьві́тит! Ружи му па́хнут! Бодай є́дним воком, а ви́дит зе́млю і ви́дит кві́тя! А мій Юрко ле́жит... Є́ден син! Є́ден – і юж не бу́де..! – Не морду́йте ся, нанашку, – просить тато. – Не морду́йте ся, бо го не верне́те, а треба яко́си жити... А Славка дивиться на мамонку, котра ще не має личка, але бачить не її, а дорослих... Усіх разом: втомленого тата, розлюченого нанашка, Юрка, що лежить у землі, під нагідками й «півниками», з простреленим серцем. А також Каї́на, котрий походжає подвір’ям і нюхає переламаним носом ружі... Одне око в нього примружене, але живе, рухливе, а друге – наче скляний гудзик... Раніше, коли він ще був не Каї́ном, а Ко́стком, і мав гарні, блакитні очі, Славка просила: «Галю, я хочу, щоб мамонка мала такі очі, як у Ко́стка» – і Галя, сміючись, пришивала мамонці там, де мали бути очка, блакитні гудзички. А зараз вона сама вже вміє малювати очі... Кругленькі, веселі, як у Галі... А Каїн стоїть, мов уритий, між нанашком Косарчиним і пагорбом, на якому під різьбленим хрестом спочиває Юрко... Тьмарить нанашкові розум, спиває з нього життя. І не лише з нього! Гляне своїм мертвим, тьмавим оком на квіти, – і ті гублять пелюстки... На дерево гляне – всихає дерево. Гляне на сонце, – і сонце ховається за хмари... Бабця кажуть, що це... бздури, але Славка впевнена, що і квіти, і дерева, і сонце бояться його скляного ока, і теж боїться його... Більше, ніж усіх бабиних «страхів» разом узятих! Місяць тому Славка гуляла лукою: зривала там жовтенькі «курчі дупки» й рожевенький «бузьків вогонь». Аж раптом хтось кахикнув у неї за спиною. Вона озирнулася й обімліла: Каїн! Крадеться до неї поволеньки, мов кіт до миші... Око жовте, мерлецьке, мов чорними нитками пришите до сірого (наче зі згрібного полотна змайстрованого) обличчя, вуста пошерхлі, вузенькі, мов шпарки в скарбонці, а ніс, гей би п’яною рукою намальований. І такий страх Славку взяв, що вона кинула квіти йому під ноги й, лементуючи, помчала додому. А Каїн біг за нею аж до річки й кричав: «Діво́чко! Славцю! Чого вті́каш вод ме́не, Славу́ню?» По тому три дні в неї був жар і бабця водила її аж у гори до бойкині-чарівниці. Та відлила їй олово й сказала бабці: «Ваше дівчє́ настра́шила їка́сь лиха душа. Ні жива, ні мертва́. Борші́й усього – хлоп-упір. Але не бійте сі... Я му вже ни́нька шкуру ві́верну!» І таки «ві́вернула», бо після їхнього походу до бойкині «упір» занедужав. Волена, його бідна мама, скаржилася сусідкам, що вдень він спить і ледве дихає, а вночі виє, як пес і лупить п’ястуками по стіні... Цілий місяць «упір» не виходив з хати, але ніхто не шкодував, що його «не видко». Хіба, може, нанашко Косарчин, який приходив до них майже щодня, сподіваючись уздріти свого ворога... Й нарешті уздрів, і мовив татові плачним, зболеним голосом: – За́б’ю го, Михасю! Не́х мі Панбіг дарує, за́б’ю! Во́зму з со́бов якого́си дня Юрко́ву фузи́ю, стану під тво́їм парка́ном і па́льну му в серце! Я си юж тру́мну змайстру́вов. Дубову, з су́хих дощок. Спрова́джу го з се́го сьвіту, ляжу си в трумну й повандрую до Юрка... І так гримнув п’ястуками по столі, що аж чарки в креденсі задзвеніли, а Славчине серце стряслося й рука стряслася, затанцювала над мамонкою, і та замість тоненької, «щипаної» брівки дістала широку, заламану посередині бровину. Славка спробувала її підрівняти, але тільки додала їй густоти та чорноти й бровина стала точнісінько такою, як у того, котрий виє ночами... Довелося й другу заламати й замацькати, щоб зрівнялася з першою... А потім виявилося, що друга брова є ширшою й чорнішою і треба підрихтувати першу... Але брови – це півбіди. Бо ж головне не брови, а очі... Які очі – така й мамонка! – Я намалюю їй великі, віясті очі, такі, як у Розки, дочки того цигана, що їздить возом і кричить: «Міняю, міняю старе на нове» – й охрещу її Розкою, – вирішила Славка й перестала прислухатися до розмови старших, позаяк від її старання залежала доля мамонки: її ім’я та щастя. Добре наслинивши олівець, Славка поставила під кожною бровою масну цятку: тут будуть очка... Аж раптом до неї долинув лютий шепіт нанашка: – Знає же я ту́, а виліз! Дро́чит мя, забі́йця! Напра́шат ся на біду! Вже завтра го застрі́лю, вір мі! І щось всередині Славчиного єства стислося й завирувало... Так, як тоді, коли вона втікала від Каї́на. Крик, що зародився десь під самим пупком, у глибокому тремтливому мороці шугнув увись, до горла. Але на цей раз вона не дала йому волі: зціпила зуби й міцно стулила вуста... Їй не хотілося, щоб тато здогадався, що вона не така вже й мала і все розуміє... Міцно стиснувши пальцями олівець, вона намалювала мамонці зіницю – велику, круглу, схожу на тернову ягоду – і тут їй спало на думку, що треба спершу, аби заспокоїтися, намалювати мамонці вушка, бо вушка – це не дуже відповідальна робота, від вушок не так уже й багато залежить... І заходилася малювати вушка. – Нє, нанашку, нє... Не тра’ так... Бо як би там не би́ло, ми сво́ї люди.., – розважливо промовив тато, й Славці трохи відлягло від душі. – Я того не памня́там, бо би́в єм ма́лим, але ста́ри воповіда́ли, же ви сте замоло́ду ходили до єго мами, до Волени... – Но, хо́див! – розгнівався нанашко. – І што з то́го? При́шов з во́йска Миросько й Воле́на шмари́ла мя за пліт, як розбитий го́рнец... – Нефа́йні вчинила Волена, нефа́йні, але за́ то Бог юж ї пока́ров: мама вмерла моло́дов, тата спаралізува́ло, Миросько́́ви на тарта́рку водтя́ло ру́ку... Гнес ник з нас так не бідує, як во́на... Й хлопа́ки ваши разом ро́сли... Води́ли ся вод маленько́го, як бра́ця... – Як бра́ця? – скипів нанашко, і на його жовтому, мов гарбузова квітка, обличчі заграли крупні жовна. – Мій му не доку́чов! А тот, Воле́нин банди́та, хо́див за мо́їм, як тін!.. Як Каїн за Аблем! А те́пер за́ мнов ходит! Што не ро́блю, де не пі́ду – сто́їть мі перед вочи́ма... Бру́дний, скервавле́ний, з дво́ма фузия́ми... Виповів це й застогнав – сумовито, протяжно, мов Славчин пес Рексьо, котрого восени збила машина, і Славці знову зробилося маркотно... Вушка їй вдалися, але хто дивиться на вушка... Всяк спершу кидає погляд на очі... Але хіба можна творити їх, якщо руки тремтять? – Спершу намалюю їй ніс і варґи, а очі – наостанок, – вирішила Славка й почала виціловувати олівець, який уже наполовину стерся. Годилося б його підстругати, але Славка ще не вміла стругати олівці. Якщо попросити тата, від підстругає, але відразу ж вифукає її за двері... Отже, доведеться вимальовувати личко притупленим олівцем... А нанашко тим часом правив своє: – Або ся збу́ду го, Михасю, або ся застрі́лю! – Йой, нана́шку, нана́шку, – чомусь притишивши голос, мовив тато. – Не́ хтів єм вам того гвари́ти, але му́шу, раз ви ся так настави́ли... Повіда́ют ба́би, же і тот... теж ваш... Же Воле́на ся водда́ла за Мироська юж... при надії. – Прикро мі, страх як прикро, Михасю, што ти слу́хаш ляпа́чок, – трохи помовчавши, сказав нанашко. – Я́кби та́кой би́ло напра́вду, ци вона би мя шмари́ла? Нє! Воби́руч би ся мня тримала! Са́ма би мня під ві́нец ве́ла! Ци не́ так? – Мо’ й так, – спроквола мовив тато. – Але повідают, же Волена би́ла ґоноро́вов ді́вков, і ви замоло́ду теж би́ли барз ґоноро́ви... Є́но што́си не по-ваше́му, юж бере́те до та́ньцу другу, третю... Ій ся ваши «бзіки» вкучи́ли і... – А во́на мі што виправля́ла? – аж скрикнув нанашко. – Вобертала мнов, як циган соньцем! Ко́ли до́ них не при́ду, все хто́си сі́дит при сто́ли! А вона ся коло не́го зви́ват, як вив’ю́рка. Пре́ціж, як ти мо́я дівка, то чо́го инше́го ви́таш? Ци тобі мало єдно́го кавалі́ра? Хочеш, же́би вши́тки за то́бов пропада́ли?.. – Нє... То ви юж... да́рма,.. – заперечив йому тато. – Баба-небіжка гвари́ли мі, же Волена би́ла поря́днов ді́вков. – А́но! – глузливо реготнув нанашко. – Таков поря́днов, же дос мі би́ло раз свисну́ти під ві́кном, а во́на юж вилі́тат з халу́пи. Та́ков би́ла порядни́цев, же до раня під тов грушков, што на терна́ми, пести́ла мня. Я юж спати хочу, а вона мі: «Не́ ид домів, спий ту!» А мі на роботу... – Вихо́дит: баби правду повіда́ют.., – перебив його тато. – Мо́гло ся стати же... – Нє! – відрубав нанашко. – Не мо́гло! – Але ж Костко ся вро́див бо́рше... Праві на два місяци... – І што з того? – скрикнув нанашко і траснув кулаком по столу... А Славка саме малювала ніс... Йой, як він викривився!.. Як загачкувався!.. Зажурилася бідолаха й подумала: – Може намалювати поруч другий, а цей забілити зубним порошком? І заходилася малювати другий ніс... А вуйко провадив далі: – Недоноси́ла, то й ся вро́див. Ци мало в нас би́ло та́ких, недоноше́них? И́де баба жати, ци до ліса по чатину непоро́жня, а звідтам ве́ртат ся з передча́сним дєцком на ру́ках... І примовк. А тато глипнув на дзиґар й, подавившись слиною, закашлявся... – Хо́дит си... Походжа́є... Во́чи мі мозо́лит, недоро́бок, – підвівшись, процідив нанашко й попросив тата: – А́но, при́смот ся, до кого він подібний, до мене, ци до Мироська? – До Воле́ни подібний, – помовчавши, сказав тато... – Але не́ в тім річ, нанашку, не́ в тім... – А в чім? – просичав Косарчин. – В чім? – В тім, же не хтів він забити Юрка! Лю́бив го, як рідно́го брата! – м’яко, але переконливо мовив тато. – Як возме́те да́гди Юрка з со́бов до міста, лі́тат, біда́ка, доро́гов і звіду́є ся лю́дей, ко́три ся вертают до́мів: – Ци не види́листе мого братка? – Йой, не гвар того, Михасю! – залементував нанашко. – Не гвар, бо мі сле́зи на во́чи ся випиха́ют, же ти, мій кре́вняк, му́дрий хлоп, повта́ряш тоту глупу байку... – Чо́го глу́пу? Преці;, ви са́ми на су́ді повіда́ли, же Ко́стко лю́бив Юрка і застрі́лив го не спеція́льні.., а так ся стало... – Повідов єм, бо што мав повідати? Волена пра́ві кождо́го дня приходила й колінmкувала передо мнов. Молила ся, же́бим го не поса́див, бо си не́ даст без не́го ради... Я й по́вів... Ду́мов, же з часом мій жаль зма́лит ся й перетліє... А він не тліє. Єно ро́сне й ро́сне... Бо тот Каїн, Михасю, за́бив мого Юрка зловми́сьні... Хлопак не́ хтів и́ти до ліса... Впе́ров ся... А тот му: «Пуд і пуд!» – Но, добрі, – згоджується тато. – Най буде по-ваше́му... – Але пові́чте мі, чого він го за́бив? За́ што..? Нанашко довго мовчав, а потім знехотя вицідив з себе: – Заздро́стив му... Зма́ла заздро́стив, же Юрко мав во́тця, ко́трий го лю́бив, Ко́трий вши́тко му купу́є, а в него во́тец – безру́чко й пи́як, што за шлянку горі́вки маму з татом про́даст... Хи́ба в нас «дома» би́ли та́ки пия́ки? Нє... Жадно́го не би́ло! А ту... На тарта́ку вши́тки начальни́ки, до єдно́го – моска́лі – пия́ки. Зопсува́ли хло́па... Шляк би го впік! І вши́тку го родину! І примовк. Важка, гнітюча тиша оповила кухню. Нанашко видобув з кишені запальничку й портсигар (срібний, ще з дому) й закурив... Їдкий, смердючий дим потягся від стола до Славчиної «шпарки», залоскотав малій ніздрі і вона, щоб не чхнути, затисла їх лівою рукою, а правою окреслила мамонці варґи, а потім замалювала їх густо-густо, уявляючи собі при цьому, що замальовує їх не чорним, а червоним олівцем. Варґи вийшли грубими, важкими. Значить, треба намалювати особливі очі... Такі очі, які б затьмарили всі вади... Величенні, мов у ангела, котрий колінкував на образі перед Мамою Божою. – Якщо я зумію намалювати такі очі й забілити перший ніс, вона буде гарною навіть з грубими варґами, – заспокоює себе Славка й «дарує» мамонці велике, кругле око... Навіть більше, ніж у ангела... А нанашко кинув палити й скрипнув зубами: «Во, по́смот ся я! Кури годує! Смі́є ся до́ них. А мій юж ни́гди!..» – й підхопився. – Не буду ся тро́щив до завтра! Підстрі́лю го гне́ска! І не відма́вляй мя, не стримуй, Михасю, бо як будеш мя стриму́вов, – то вкі́нец звар’юю й па́льну ти в ногу! Я до́брий стрі́лец! Поцілю в литку, жебис рату́вов се́бе, а не Каї́на! А по тому сеґбе за́б’ю на твоґму подвір’ї. Й метнувся до дверей, а Славка мало не зомліла... Сльози закапотіли їй з очей просто на очко мамонки... І здалося їй, що це не очко, а пропалена кулею дірка... в татовій литці... І побачилося їй, як тато, тримаючись за литку, падає нанашкові під ноги, а нанашко через шпару в паркані стріляє в того... зі скляним оком, і той падає на траву. А з хати вибігає Воле́на, й зобачивши, що син умер, теж падає... А нанашко розвертає фузию, стріляє собі в груди!.. Тут прибігає нанашка Юстина й кричить голосно, на весь світ: «Люди, ратуйте!» Тато пробує підвестися, але не може! А бабця йдуть з базару, і ніяк не можуть дійти... Сльози киплять Славці в горлі, випорскують з очей, розпливаються на личку мамонки. Прикусивши вуста, щоб не розридатися, вона стирає їх долонею... Долоня чорніє, личко мамонки робиться брудним... Довгі закручені вії розпливаються, очі сповиваються смутком... – Татку! – подумки волає Славка. — Закрий двері і на за́сув, і на ключ, щоб нанашко не вийшов!.. Щоб не взяв фузи́ю! Аж чує: татко рвучко встав з-за столу... Кинувся до нанашка... Обійняв його... І сказав, спокійно, розважливо, як завжди: – Ни́ч ви му не зроби́те, нана́сю, нич! Ни гне́ска, ни завтра, ни позавтра... – А чо́го нє? Чо́го? – вишарпуючись з його обіймів, плачно кричить Косарчин. – Што мі перешко́дит, га? Страху не́ мам! Жалю – а́ни зе́рня! Што? – Юрко вам перешко́дит! – твердо відказує тато. – Він зараз сто́їт коло Божо́го престолу в анґе́льськім чині, як невинно убіє́нний. Слу́хат, што ви мі повідає́те, плаче й про́сит Бога, жеби Він водве́рнув вас вод пі́мсти. І Бог зва́жит на є́го сле́зи і не́ даст вам застріли́ти Костка! – Ху! – покрадьки зітхнула Славка і побачила Юрка на самому чубку неба... У вишиванці, білих споднях, з великими, білюськими, пухнастими крилами. На Юркових грудях, там де його вжалила куля, червоніло серце з пломінцем, таке, як в Ісуса на тому образі, що у бабциній кімнаті, а з очей скапували крупні сльози, сяйливі, мов зорі... Він дивився вниз, на Косар чина, й беззвучно ворушив вустами – просив Бога за тата, і Бог почув його... Нанашко глибоко зітхнув, звільнив свої груди від злої, згірклої пари й сказав: – Правду пові́даш, Михасю. Не́ даст! А́ни мі заби́ти го не́ даст, а́ни си жи́тя вкороти́ти... Во́бох нас зоста́вит на зе́мли, жеби ми во́ба ся ся карали... Ко́ждий сво́їм грі́хом... – Не́ тра’ вам ся карати! Пу́дте до церкви, дайте на пара́стас... – Піду, Михасю... Піду юж, бо Юстина стра́хат ся.., як мня довго ні́ма... Завтра зраня пі́ду до церкви, виспові́дам ся. А тот?.. Ци мі го судити?.. Хто я та́кий? Хро́бак недодуше́ний... Най го Бог су́дит!.. – Придте до нас г неділю, нанашку. – Нє, Михасю, нє. Довго не при́ду... Може, й ни́гди... При́ход ти до нас зо сво́єв діво́чков, най ро́сне здорова.., – мовить нанашко й виходить з хати. Тато — за ним... А Славка розглядає свою мамонку й серце їй терпне від страху, бо така мамонка – насуплена, чорнорота, варґата, з двома кривими носами й неприродно великими, чорними, віястими очиськами – здатна й на гріх підмовити, й душу відібрати, й життя... Її не можна наректи ні Феською, ні Розкою... Це правдиве дябеля, а то й смерть... Славка бере мамонку за куцу, абияк пришиту ручку, виходить зі свого куточка, й простує до плити... Відчиняє дверцята й відкручує до краю газовий вентиль. Вогонь яскраво спалахує, радісно танцює на залізній рурці. Стиха хлипаючи, вона кидає «дябеля» ув огонь і швиденько зачинає дверцята: аби не вихопилося з вогню й не підпалило хату. – О! А де ти би́ла? – ввійшовши в кухню, запитав тато. – Там, – промимрила Славка. – В «шпарці». Тато скрушно похитав головою, взяв її за руку й підвів до вікна. – Не́ вір, Славцю, же Ко́стко застрі́лив Юрка зловми́сьні, і не вті́кай вод не́го. По́смот, я́кий він нещасний.., я́к му тяжко, як гірко без товари́ша... Є́ден він в не́го бив, є́ден на цілий сьвіт... А те́пер ні́ма... І юж не буде, – з жалем в голосі промовив тато. І Славка задивилася на Каї́на, що стояв біля трояндового куща і замислено теребив зів’ялу квітку... Й упізнала в ньому Костка, дарма, що одне око в нього було неживим, але не жовтим, як їй здалося на луці, а сірим... Майже таким самим, як живе... |
 ч
|
 |
|