Микола Лукаш

Переклад "Дон Кіхота" Міґеля де Сервантеса Сааведри (фраґмент)

РОЗДІЛ XLVIIІ,

де каноник розправляє далі про рицарські романи, а також про інші речі, гідні його розуму

– Усе, що ваша ясновельможність допіру сказала, то діловита правда, – промовив парох до каноника, – тим-то автори рицарських романів і заслуговують особливої догани, що не зважають на вимоги здорового глузду та приписи мистецтва, ідучи за якими, вони могли б навіки прославитися в прозі, як прославились у віршах два царі поетів – грек і римлян.

– А ви знаєте, – сказав каноник, – раз якось знесла мене охота скомпонувати рицарський роман, додержуючись усіх тих вимог, які я щойно перечислив, і, правду кажучи, я таки написав аркушів сотню чи й більше; щоб же перевірити, чи так воно виходить, як я собі замислив, давав їх читати різним людям, охочим до такого роду лектури – і розумним та освіченим, і неукам, яким найбільше всякі нісенітниці смакують. І, повірите, всі прийняли моє писання схвально, а проте не став я його до кінця доводити: одне, що воно ніби з покликанням моїм незгідне, а друге, що більше на світі невігласів, аніж мудреців; хоть похвала кількох знавців більше важить, аніж огуда цілої громади дурнів, не хотілось мені здаватися на непевний суд високоносної темноти, що переважно й читає такі от книжки. Але остаточно збайдужнів я до свого роману й відмовився від наміру дописувати його, коли приглянувся пильніше до комедій, які нині в театрах виставляються. Я казав собі в думці: «Комедії, що тепер у нас на кону граються, зарівно на історичні, як на вигадані сюжети, в переважній своїй більшості нікчемні, бо нема в них ні складу, ні ладу, проте юрба ходить на вистави з великою охотою; автори, які їх пишуть, і актори, які грають їх, кажуть, що вони й повинні бути такими, а не інакшими, бо публіка саме до такого добра ласа, а справжні п'єси, написані за певним планом і скомпоновані за всіма правилами мистецтва, знайдуть схвалення хіба трьох чи чотирьох знавців, а ширший загал їх не сприймає, бо той артизм не до шмиги, – авторам же і акторам випадає юрбі годити, що хлібом їх годує, а не про думку небагатьох дбати. Так само може і з моїм романом статися: я ночей не досипатиму, мистецьких приписів пильнуючи, а шана мені така буде, як тому кравцеві, що дарма шив ще й нитки свої докладав». Не раз переконував я акторів, що негаразд вони чинять: більше б вони і публіки збирали, і слави собі залучили, якби І виставляли правдиво художні комедії, а не всякий мотлох, – так де, І затялися, як на пні стали, не слухають ніяких доказів, не хочуть 1 бачити очевидних речей. Раз якось, пам'ятаю, сказав я одному такому 1 упертюху: «Ви пригадуєте, як перед кількома роками в Гишпанії поставлено було три трагедії знаменитого нашого поета, які здивували, | схвилювали і захопили геть усіх глядачів, учених і невчених, обранців і юрбу, і дали акторам більше збору, ніж тридцять найліпших комедій, що виставлялися пізніше». – «Аякже, – відповів той актор. – Вашець певно має на увазі Ізабелу, Філіду та Олександру». – «Ви вгадали, – підтвердив я. – Зважте на те, що в них суворо дотримано всіх приписів мистецтва, і все-таки бачите, які вони, бачите, як вони всім сподобались. Виходить, винна не публіка, яка нібито вимагає всяких дурниць, винні ті, що не вміють дати їй чогось кращого. Отже немає дурниць і в таких комедіях, як «Покарана невдячність», «Нумансія», «Закоханий купець», «Доброзичлива суперниця» та деяких інших, що належать перу талановитих поетів і принесли славу і шану, а лицедіям немалий зиск». Довго я ще говорив із ним, він, здавалося, був навіть трохи збентежений, але зрештою мені так і не пощастило вибити йому з голови тих помилкових думок.

– Ваша ясновелебність зачепила предмет, – сказав тут парох, – який збудив у мені давню неприязнь до комедій, що виставляються в наші часи; вона в мені майже така сильна, як нехіть до рицарських романів. Туллій сказав колись, що комедія має бути дзеркалом людського життя, зразком звичаїв і образом істини, а наші новітні комедії – то дзеркало недоумства, зразок глупости і образ розпусти. Хіба ж то не глум, не наруга над мистецтвом, коли в першій яві перед нами дитина в сповитті, а в другій уже бородатий чолов'яга? Хіба ж то не безглуздо – малювати старого хоробрим, а молодого боягузом, слугу ритором, джуру радником, короля поденщиком, а королівну помивачкою? А як мається справа з єдністю часу і місця дії? Я бачив комедію, в якій перша дія відбувається в Європі, друга в Азії, а третя в Африці; якби була в ній четверта дія, вона відбувалася б напевне в Америці, щоб охопити всі частини світу. Коли в основі комедії повинно лежати наслідування дійсності, то навіть напівосвіченого глядача навряд чи може задовольнити п'єса з часів короля Пепіна чи Карла Великого, за головного героя в якій виведено б цісаря Іраклія, що нібито ходив хрестовим походом до Єрусалиму і визволив Гріб Господній подібно до Готфріда Бульйонського, хоч між цими двома героями бозна-скільки років пролягло. А коли події у п'єсі вигадані, то навіщо мішати їх з історичними, та ще з такими, що відбувались у різний час і з різними діячами, навіщо така неправдоподібність, навіщо такі явні і непростимі помилки? А що найгірше, знаходяться невігласи, які вважають це за найвище мистецтво, а бажати чогось іншого, то, по-їхньому, шукати пташиного молока. А взяти «Божественні комедії»! Скільки тут понавигадувано чудес, яких ізроду не було, скільки непевного й апокрифічного, скільки плутанини всякої, коли чудеса, що творив один святий, приписуються іншому. Ба навіть у світських комедіях наважуються автори виводити чудеса на тій єдино підставі, що чудеса й видіння, як вони їх часом називають, справляють велике враження на темну темноту і принаджують до театру силу публіки. Все те робиться на шкоду істині, на глум історії, на ганьбу гишпанському письменству, бо чужоземці, які в своїх творах ретельно дотримуються законів комедії, вважають нас за варварів і невігласів, бачивши в нашому театрі стільки всяких дурниць і нісенітниць. Можуть заперечити, що основна мета прилюдних видовищ, дозволених у добре вряджених державах, то, мовляв, дати громаді невинні розваги і одвернути її од лихих настроїв і нахилів, що породжуються безділлям, і коли, мовляв, цієї мети досягає будь-яка комедія, добра чи погана, то навіщо встановлювати тут якісь закони, навіщо зв'язувати якимись вимогами тих, що компонують п'єси, і тих, що їх виставляють, – адже всяка п'єса своє діло робить. Та це не виправдання, відповів би я на такі докази: адже згаданої мети незрівнянно краще і скорше досягають саме добрі комедії, а не ледачі, бо, побувавши на розумній і майстерно зробленій виставі, глядач вийде з театру, розвеселений жартами, захоплений дією, навчений мораллю, збагачений думками, напучений прикладами, остережений перед небезпеками, обурений пороками, закоханий у доброчесність, бо всі ці почуття повинна збуджувати порядна комедія в душі слухача, хоч би який він був грубий і неотесаний; само собою зрозуміло; що комедія, в котрій є всі ці достойності, дасть незмірно більше розваги, потіхи й науки, аніж п'єса, що нічого тога не має, а такі майже всі сьогочасні комедії. І провина за те падає не на поетів, що їх компонують: деякі з них добре бачать свої помилки і знають, як треба писати; біда в тому, що комедії перетворились на товар, і драматурги кажуть (і кажуть щирісіньку правду), що жоден театр не купить у них п'єси іншого штибу, тож мусять вони, аби своє писання прилаштувати, зважати на вимогу театру. Доказом цієї сумної істини можуть бути і незчисленні комедії, написані одним із найщасливіших геніїв нашого королівства: в них багато блиску і грації, чудові вірші, глибокі думки, мудрі сентенції, нарешті витворний і піднесений стиль, що прославив їх на цілий світ, – а проте лише деякі з них справді досконалі, бо автор намагався здебільшого пристосуватись до акторських смаків. А інші то взагалі пишуть таке несосвітенне, що іноді зразу після вистави лицедії мусять тікати і десь ховатися, боячись переслідувань, як це вже не раз траплялось, коли в п'єсі уймалася честь королю або якомусь владоможному родові. А всі ті неподобства і багато інших, про які я зараз мовчу, можна було б припинити, якби в столиці якась розумна й освічена людина проглядала всі комедії перед тим, як їх на кін випускати, і то не тільки в столичному місті, а в будь-якому театрі на землі гишпанській, і щоб без дозволу за відповідним підписом і печаткою ніхто не важився жодної п'єси виставляти; всі лицедії мусили б комедії спершу до столиці на схвалення посилати, а тоді вже грати їх без обави, письменники ж, опасуючись суворого суду знавців, старалися б працювати над своїми творами пильніше й ретельніше. Таким робом у нас з'явилися б добрі комедії, які повністю відповідали б своєму призначенню, бо від них була б народові розвага, гишпанським авторам – добра слава, виконавцям – порядний заробіток і цілковита безпека, владі – спокій від крамоли. А якби тій самій людині чи іншій якій доручити перегляд рицарських романів, що мають друком виходити, то в нас би могли з'явитися і такі довершені книги, про які мріє ваша ясновелебність: вони збагатили б нашу мову добірними, коштовними скарбами красномовства, і сталося б так, що нові романи геть затьмарили б славу давніших, даючи приємну розвагу не тільки дозвільним неробам, а й людям великої праці, бо як тятива лука не може бути весь час нап'ятою, так само й природа людська, не бувши невтомленною, потребує якогось пристойного відпочинку.

На цьому урвалася розмова каноника з парохом, бо тут до них під'їхав цилюрник.