Роман Купчинський

Зі спогадів про сучасників

Все це – вчорашній Львів.
Який він сьогодні – нема ні вітру, ні хвилі.
Який буде завтрішній – покаже час.
Р. Купчинський

МИКОЛА ЗАЯЧКІВСЬКИЙ

У кам’яниці «Народної Торговлі» [пл. Ринок, 39], на поверсі мешкав довгі часи довголітній її директор – Микола Заячківський.

Свого часу студіював теологію, потім був директором театру, і врешті взявся до торгівлі. Високого зросту, гарний з лиця, з сірими вдумливими очима. Мав старанно плекану бороду, що з роками посивіла і зробила його подібним до св. Миколая на наших образах.

– Слухай, Миколо, зголив би ти вже раз отой свій кужіль! – каже раз до нього його приятель радник Берест.

– Маєш рацію. Зачасто ти замотуєшся в нього і я мушу тебе тягати з собою до ресторану.

Маляр Труш і письменник Стефаник були його вічними боржниками. Образів Труша мав так багато, що не ставало місця на стінах.

– Чому ви, пане директоре, не виберете ще когось із малярів чи письменників?

– Відмовили мені машинку на друк грошей.

Заячківський був свого часу головою «Сокола» і, здається, від тоді мав спортово-руханкові амбіції. Любив хвалитися своєю силою і пластикою. Знав про це його приятель, радник Берест і постійно дрочив його:

– Старий дід, а вдає молодого. Та ти вже ледве ногами волочиш ...

– Що-о-о? Я старий дід? – хмарив грізно свої сиві брови Заячківський.

І де б це не було – в приватному помешканні, чи в ресторані – зривався і ставив ногу на стіл.

Тоді радник Берест виголошував виховно-патріотичну промову про пошану віку і становища та про обов’язок гідної репрезентації.

РАДНИК БЕРЕСТ

Низький, опасистий, з «вільгельмівськими» вусами, рідко коли всміхався, але завжди був веселий.

Здибаю раз його з псом. Мішанина всіх львівських рас.

– О, пан радник мають пса!

– Це не є жаден пес...

– ?

– Лео, леоніс, леонем і так далі...

– А де ж грива?

– Пане, ви полюєте, а не знаєте, що є леви без грив. Саме цей є без гриви.

– А чому ж за сучками оглядається?

– Збочений, пане добродію.

Радник Берест мав гарний ліричний тенор.

У Велику П’ятницю збиралася ціла групка поважних старших панів «на оселедця». Йшли звичайно до ресторану Райха на Ринку.

Коли оселедець був уже сяк-так закроплений, звертався Заячківський до Береста:

– Слухай, чого ти властиво носиш голос. Пусти його. Заспівай «Адонай».

Радник давав себе просити, а коли врешті вставав і набирав повітря в груди – старий Райх присувався ближче і готувався в молитовнім настрою слухати жидівську ритуальну пісню.

Рік-у-рік співав радник Берест «Адонай» і рік-у-рік старий Райх плакав.

І рік-у-рік казав Заячківський:

–Щось твій голос нині якби не шліфований.

І рік-у-рік відповідав йому радник Берест:

– Бо нема каляфонії.

І рік-у-рік старий Райх ставив «колійку» коняку.

СТЕПАН ФЕДАК

Хто з львів’ян не пам’ятає похилої постаті, що йшла Ринком, чи Руською до або з «Дністра». Середнього зросту, з повним здоровим обличчям, з «цвікером», що чомусь криво сидів на носі. Це Степан Федак, адвокат і директор «Дністра». Вічно чимось зааферований, вічно спішився.

Його приємністю були дві речі: спів і танець. Любив до пізнього віку співати з молодими в хорі і танцювати (теж із молодими) на кожних вечорницях.

– Пане директоре, затанцюйте зі мною! – просила нестара ще пані. Федак подивився на неї веселими очима.

– Приведи свою доню, то дуже радо.

Але потім елегантно кланявся і брав маму до вальса, «ґальопки» чи иншого кадриля.

Коли «Червона Калина» була в фінансових клопотах – одною з дощок рятунку був «Дністер» і Федак.

– Йди ти! – казав до мене директор видавництва Юно Навроцький. – Мене він напевно викине, бо ми ще старого боргу не віддали.

– А мене не викине?

– Перший раз ні. Буде десять хвилин кричати, але ти ні пари з уст, може дасть.

Пішов я і кажу, що і як.

Федак з місця з криком: «Та ж ви ще старого боргу не віддали!» Я нічого. «Рабунок!» Я нічого. «Ми не думаємо розкидати легкодушно гроші тому, що панам воякам захотілося якусь книжку видати!» Я нічого.

– Ну, чому не відповідаєте? Тоді я відповів:

– Бо мені Юно Навроцький казав: «Як буде кричати, ти ні пари з уст. Може дасть ...»

І Федак дав.

МЕЦЕНАС СТАРОСОЛЬСЬКИЙ

Д-р Володимир Старосольський, стрункий, з гарним обличчям, незвичайно чемний і елегантний, визначний учений-правник, знавець мистецтва. Усі називали його «меценасом» і тоді, коли був старшиною УСС, і тоді, коли був професором українського університету в Празі.

1917 рік. Розвадів біля Миколаєва над Дністром. Вишкіл УСС. Старосольський адъютант майора Мирона Тарнавського.

Перед командою вишколу щоденний звіт. Відбирає Старосольський, Тарнавський стоїть збоку.

Перший стрілець:

– Пане меценасе, прошу слухняно три дні відпустки.

Другий:

– Пане меценасе ...

Третій, четвертий також «Пане меценасе»...

При п’ятім Тарнавський не витримав. Прискочив і з криком до стрільця:

– Тут нема жадних меценасів, тут є військо і ранги. Зрозумів?!

А обертаючись до Старосольського:

– Пане меценасе, щоб мені того більше не було.

Минулася війна, Старосольський виїхав на еміграцію і довгий час був у Празі професором університету.

Врешті повернувся до Львова.

Здибаю його на вулиці, щиро вітаємось, балакаємо про це та про те.

В одному моменті Старосольський чемно кланяється якомусь молодому чоловікові.

– Хто це такий? – питаю.

– Мій учень.

– А чому ж ви йому кланяєтеся?

– Бачите, ми знайомі, то хтось із нас повинен уклонитися.

Старосольський любив читати до пізньої ночі, а зате не любив раннього вставання.

– Пане меценасе! Чи ви й далі так пізно встаєте?

– О, пане товаришу, минулися часи. Я тепер страшенно ранній птах.

– Не може бути!?

– Так-так. Знаєте, я мав у Празі господиню, що постановила собі навчити мене вставати рано. Отже будила мене цілий тиждень о десятій, потім о дев’ятій, а як я звик до дев’ятої, то почала будити мене о восьмій, за тиждень о сьомій, ще за тиждень о шостій, далі о п’ятій, і так пішло, що я тепер встаю в одинадцятій, але зате на цілу добу скоріше ...

ФЕДЬ ФЕДОРЦІВ

Редактор «Діла» Федь Федорців був дуже працьовитий і любив писати. Бувало, каже до співробітників: «Ви можете всі йти собі до чорта, я сам число напишу!» Слово по слові і – дійшло до слова. Одного дня, в т. зв. огірковому сезоні, коли дехто із співробітників був у відпустці, хтось захворів, а до редакції прийшов тільки Федорців і новинкар, – Федорців відіслав його додому, а сам написав ціле «Діло». Була «вступна» на три шпальти, були инші статті, були якісь дописи, новинки і навіть малий фейлетон (теж на три шпальти!) під заголовком «Невдачник».

– А бачите! – хвалився потім, – обійшлося без вас.

Його дрібна постать потрясалась, шпичастий носик морщився, а обличчя кривилось від задоволення.

«Мольо» Голубець прижмурив за окулярами очі:

– Так, обійшлося без нас, але скажи мені, як «Діло» за пів року обійдеться без передплатників?

– Що значить? Чому за пів року?

– Бо три місяці будуть читати вступну, три місяці малий фейлетон, а потім відмовлять передплату.

– Але зате назва фейлетону знаменита, – додав хтось, – відповідає до цілого числа.

Федорців «упав з неба» і вже більше ніколи не грозив, що сам напише число.

Федь Федорців походив з села, але, осівши у Львові, ніколи на село не їздив. Одного разу прийшло йому до голови написати враження з села. А що писати любив, то вийшло щось кілька фейлетонів, або так званий «солітер».

Приїхав до Львова Василь Стефаник, зайшов до «Централки» на Бернардинській, де збиралася на чорну каву українська пишуча, малююча та компонуюча братія, і серед цього й того питає Федорціва:

– Що то за дурень виписує у вас враження з села?

Федорців захихотав своїм пискливим голосом:

– Я!

Мав дуже рідку прикмету: дозволяв себе критикувати.

МАЛЯР СЕНЮТА І ЦУКЕРНИК СТЕЦЬКІВ

Пат і Паташон. Сенюта – височезний козарлюга, з довгими вусищами, з показним носом, завжди в довгій чорній пелерині, або в широкому плащі, у великому капелюсі, із здоровенною палкою в руці. Був кімнатним малярем і добрим громадянином.

Ішов вулицею – земля дрижала.

А коло нього вертівся, то справа, то зліва, його приятель, цукерник Стецьків, маленький, ніби всміхнений, ніби скривлений, в «банячку» – себто в твердім чорнім капелюсі, все одягнений «як з голки».

Приватно – приятелювали, але на зборах, нарадах, чи засіданнях стояли часто на протилежних сторонах.

Були збори «Народної Гостинниці» і було дві партії на зборах: молоді й старі.

Стецьків тримав з молодими, Сенюта – зі старими.

То один, то другий зголошувався до слова і атакував один одного, але в пристойному тоні.

Аж як Сенюта закінчив свою промову реченням: «Тут нам пан Стецьків наплів смалених дубів, але цього не треба брати поважно», зірвався Стецьків, як опарений, і відповів:

– Мушу, на жаль, ужити польського вірша, бо він мені в дану хвилину найбільше підходить:

«Пада дещик, пада рувно,

Раз на квятек, раз на... Сенюту».

На щастя, Сенюта сидів задалеко і його великий костур не досяг приятеля. Зробився рух, роз’яреного Сенюту здержали поміж кріслами і заспокоїли велета.

Після зборів постаралися, щоб один і другий вийшли окремо. Але даремно, Стецьків дігнав Сенюту на вулиці і... пішов з ним у напрямку Ринку.

Збережено стиль і правопис оригіналу