Ігор Кутернога

Дідушицький: вар’ят з міністерським портфелем

Лише перелік інтелектуальних та політичних занять цієї людини наводить на думку про непересічність його особи: археолог, драматург, історик, літератор, міністр Галичини (1906-1907 рр.), містик-спіритуаліст, парламентарій (посол до Сейму у 1876-1909 рр. та до Райхсрату у 1879-1885 рр., 1895-1909 рр.; 1900-1904, 1907-1909 рр. – віце-президент, 1904-1906 рр. – президент «Польського кола» у Відні), професор Львівського університету, публіцист, філософ.

Таким спражнім універсалом був граф Войцех Дідушицький, зазвичай званий «графом Войтком», а для друзів просто «Туньо». Окрім всього перечисленого, відзначався чудовим почуттям гумору, та ексцентричною поведінкою, які зробили його ім’я легендарним. У його душі жив вар’ят і дитина, цинік та іроніст, котрий умів сміятись не тільки з инших, але і з самого себе.

Попри те, що «граф Войтек» з дитинства відзначався «привабливою потворністю» – поставою нагадував тичку на фасолю, а зовнішнім виглядом – занедбаного дикуна, та однак Муза цілувала його часто, і то з кількох боків.

Передовсім Муза дала йому невичерпну охоту до найдивачніших ідей і примх, якими був знаний з дитинства. У своєму родинному Єзуполі (поблизу Галича) намовив кілька ровесників до особливої екскурсії Поділлям. Парубки поїхали на віслюках, тримаючи в руках ...кістяки. Хлопи були шоковані цим макабричним походом, що нагадував середньовічну процесію чарівників. Навчаючись у Відні на студентську стипендію найняв крамницю, щоб забавлятись у такий спосіб: упродовж дня у вітрині з’являлась його голова, щоб показати роззявам язика і зникнути. Його улюбленою студентською витівкою було, йдучи пізнім вечором у товаристві колег, дзвонити у брами до кам’яниць і втікати від обурених двірників. Казимир Хлендовскі у своїх спогадах писав, що йдучи вулицею з Войцехом Дідушицьким, ніколи не можна було чутись безпечно, бо завжди існувала загроза отримати удар ззаду по капелюху, зі спробою насадити останній по ніс і вуха.

Гніватись на пана Войцеха за його вибрики було неможливо, бо одразу ж починав примирливо обціловуватись, голосно сміятись та корчити комічні гримаски. Попри все це Туньо у двадцять три роки (!) склав докторат з філософії, чудово володів новогрецькою і латиною, а також англійською, німецькою, і французькою мовами. До того ж спромігся у 1871 р. видати у видавництвах «Час» і «Край» низку гумористичних та історіософічних оповідань під титулом «Фантазії і вчені фантазії».

Розмаїття і плідність його літературної та наукової спадщини будили подив, зокрема беручи до уваги обсяг його господарських, педагогічних і політичних справ. З однаковою легкістю писав кореспонденцію, повісті, п’єси і наукові розвідки, а його буйна фантазія сягала Шекспірівського рівня, щоправда не маючи міри у трагізмі і гостросюжетності. Редактор львівського гумористичного часопису «Щутек» Заячковський помістив згадку про те, що граф Войцех написав п’єсу на 25 дій, з 50-ма вбивствами. У кожному акті когось отруювали або мордували.

Цікаво, що свій другий літературний твір граф Войтек написав на українську тематику. Це була драма «Богдан Хмельницький». 1873 року її поставив театр Смуховского у Львові. Аудиторія сприйняла п’єсу «на ура»: сценічні дії неодноразово супроводжували оплески, а 25-річного автора глядачі кілька разів викликали «на біс». Проте, польська критика розцінила твір як «артистично-історичне дивацтво». «Як вважає автор, – писала Gazeta Narodowа, – Хмельницький – то підпора трону, Ярема Вишневецький – зрадник краю, а Ян Казимир – спільник Марії у бунтуванні козаків. Схожі дивацтва повинні вражати вже в книжці, а що казати, коли бачимо їх на сцені».

Величезну популярність Войцех Дідушицький здобув завдяки своїм жартам і дотепам, часто нецензурним, в яких виявляв надмір темпераменту і багатство інтелекту. Пам’ять при цьому мав нечувану. Переказував величезні фрагменти відомих класичних творів і цілі томи поезії. Добра пам’ять дозволила йому справити майстерного фігля сусідові з посольської лави під час засідань Крайового Сейму у Львові. Під час перебування в Галицькій столиці мешкав в готелі Жорж. Одного вечора почув через заставлені шафою двері монотонно повторювані слова. Виявилось, що це була систематично зазубрювана промова якогось посла, яку мав виголосити наступного дня. Пан Войцех старанно її занотував, повторив, і назавтра, прибувши до Сейму, одразу попросив у головуючого слово і виголосив дослівно підслухану промову. Присутній у сеймі сусід з готелю зі здивуванням вислухав свою власну промову, гадаючи, що ще спить і марить.

У 1894 р. був Дідушицький стає доцентом, і кілька років згожом – професором Львівського університету. Його лекції, а передовсім семінари, були дуже популярними серед слухачів.

А ось як представився граф Войтек студентам. «Коли я вже був дорослим гевалом, пішла зі мною мамуся до прем’єр-міністра Таффе і говорить: «Екселенціє! Ото мій син. Що з ним робити? Поглянув на мене Таффе. Довго дивився, а врешті каже: як на старосту, то він видається мені задурний, але професором університету може бути».

– Отак, мої кохані, – кінчив граф Войтек, – я став вашим професором».

Таким був його стиль. Визнані моральні і звичаєві норми при кожній нагоді ним по сократівськи підважувались і їх слабкі сторони нещадно висміювались. Університетські лекції трактував як відпочинок по «великій політиці». Доїжджав на них з Відня, а після лекції з гроном вибраних слухачів відбував «семінари» у каварні, або у себе в готелі. Найчастіше подібні зустрічі відбувались у каварні Шнайдера, де граф садив своїх студентів в окремій кімнатці, фундував їм всім каву з двоцентовими булочками і розпочинав філософсько-естетичний дискурс, що тривав кілька годин, і який закінчувався зазвичай греміальним відпровадженням професора до готелю Жоржа.

Не раз граф Войтек подорожував до родинного Єзуполя вагонами третього класу разом з селянами, єврейськими гандлярами, молочарками та иншими представниками галицького плебсу. Читання Платона переривав розмовами з народом, болячки якого таким чином пізнавав якнайліпше. Ось так професор, віденський достойник і львівський естет, нанюхавшись запахів цибулі і найгіршого тютюну, наслухавшись ярмаркових звітів своїх колег по подорожі, міг з душевним спокоєм розпочинати свої медитації про платонівські ідеали.

Зовнішній вигляд професора Войтка різко контрастував з його естетичними вподобаннями, високими посадами та блискучими інтелектуальними здібностями: високий і худий блондин з непідстриженим і непричесаним волоссям, прищавим витягнутим лицем, великим носом і широкими вустами, з яких при розмові виступала рясна піна. Притому ходив наш герой у страшно занедбаному вбранні: у пом’ятих, постійно спадаючих штанях і такій же маринарці, з-під камізельки вилазила сорочка, а його місяцями нечищений капелюх міг чудово пасувати до пташиного опудала. Часто його, зрештою, губив і регулярно міняв шарфи у каварнях. Описуючи подорож до Еспанії у товаристві дружини і дочки, згадував, що еспанці всюди оглядали його з посмішкою. Очевидно, що таких оригіналів, навіть у світі, призвичаєному до дивакуватих англійців, бачили не часто.

Скільки в тому зовнішньому занедбанні було природного ігнорування прийнятих норм, а скільки свідомої гри на публіку – зараз визначити важко. Граф Войтек умів, однак, свою нехіть до церемоніального вбрання, зокрема до двірського етикету, задемонструвати в дуже оригінальний спосіб. Коли В. Дідушицький у 1906 р. був обраний міністром до справ Галичини, одночасно иншим міністром було обрано чеського лідера Пацка. У порівнянні з маленьким круглим чехом Дідушицький виглядав дослівно як тичка до фасолі. Після номінації потрібно було традиційно представитись цісареві. Пацак, згідно двірського етикету, з’явивсь у новому розкішному мундирі. Дідушицький вбраний по старому – у фраці. Постійно любив повторювати. «Старий граф – старий фрак, новий граф – новий фрак». Цісареві ж надав таке оправдання: «Пацак такий маленький, що міністерську уніформу може без проблем купити в іграшкоій крамниці, я ж мушу щойно дати шити її до кравця». Що ж залишалось Францу-Йосифу, як не усміхнутись над порушенням іспанського ритуалу, обов’язкового при Віденському дворі...

Як політик, Дідушицький мав репутацію доброго промовця і дипломата. Його парламентські промови, переконливі, послідовні, забарвлені гумором громили ворогів і єднали прихильників. Сміялись з його ексцентричності, але одночасно цінували і боялись як людину незалежну, і такого, що не підлягав «орденоманії». Будучи чудовим парламентарем, а також видатним міністром-політиком, Дідушицький був водночас найгіршим міністром-урядовцем: не дотримувався робочого графіку, забував і губив акти, доводячи до розпачу секретарів. Вороже налаштований супроти всілякої бюрократії, часто забував про гідність цісарсько-королівського міністра, по-давньому розкидався грубуватими жартами, чинив розіграші і не дбав про представницькість.

З репрезентаційних обов’язків найохочіше приймав чужоземців у своєму рідному Єзуполі поблизу Галича, вбраний у вільний козацький стрій. Тут весело політикувалось. У 1905 р., після перемоги Японії над Росією, граф запросив до Єзуполя посла Японії в Австро-Угорщині барона Набуокі Макіно і влаштовував на його честь банкети доти, доки не запротестували російські дипломати.

У міністерському кріслі граф Войцех не позбувся охоти до фіглярства і кпинів. Під час одного із засідань палати парламенту депутати споглядали дивну поведінку прем’єра Бецка, що сидів в товаристві Дідушицького та кількох инших міністрів. Прем’єр зривався з місця, блід, червонів, розпачливо оглядався довкола і знов сідав у крісло. Після засідання в кулуарах говорили про бійку між ним і міністром торгівлі і промисловости. Коли друзі запитали Войцеха Дідушицького про причину дивної поведінки прем’єра, той, сміючись, відповів: «Я колов його шпилькою в певне місце, а він думав, що то робить міністр торгівлі і промисловости».

Під час бенкетів і урочистостей граф Войтек уславився своїми знаменитими тостами, багато з яких ставали популярними анекдотами. Лаконічністю, правда вони не відзначались, і розпочинались зазвичай якщо не від Адама і Єви, то принаймні від середніх віків. Виступаючи на бенкеті на честь відомого політика і головуючого парламенту Австро-Угорщини Францішека Смольки виголосив Войцех Дідушицький ось таку промову: «Стародавні греки вірили, що якщо Муза поцілує новонароджене дитятко у чоло, то з нього виросте мудрець, якщо в уста чи очі – знаменитий промовець чи художник. Куди Тебе, достойний Юбіляте, мусила поцілувати Муза, якщо вже стільки років засідаєш у кріслі Президента державної Ради?» У відповідь пролунав лише гомеричний сміх присутніх.

Помер граф Войтек несподівано у 1909 р. Говорили, що смерть мав легку і що напередодні перебував у стані легкої ейфорії, бо згідно його політичних прогнозів Австрія мала зайняти Конгресівку (частину Польщі, що належала Російській імперії) і довірити йому уряд намісника. Залишив по собі добру пам’ять як «міністр-земляк», як філософ і батяр-аристократ. Залишив також тисячі віршиків та анекдотів, в яких вкладено якусь оригінальну думку, оцінено якусь ситуацію чи людину. Ніким не записані, ще довгий час становили вони перлинки галицького гумористичного фольклору, що передавалися з уст в уста.