Ігор Кутернога

Станіслав Скарбек: авантюрист і меценат

Засновником театру у Львові (тепер – будинок театру ім. Марії Заньковецької) був відомий землевласник і меценат Станіслав Скарбек. Найдивніші викрутаси долі відчула на собі ця непересічна людина, яку вважали протектором львівської Мельпомени, а також сиріт та убогих.

Станіслав Скарбек народився 20 листопада 1780 р. у селі Обертин біля Коломиї. Батько його – Ян Скарбек – із графського роду гербу Абданк, мати Тереза – з родини графів Бєльскіх. У ранньому дитинстві Станіслав осиротів. Після пологів померла мати, а через 4 роки – батько. Він виховувався разом зі старшим братом Ігнацієм у домі тітки – графині Жевускої, енергійної жінки, яка сама управляла величезним маєтком. До 1800 р. Станіслав навчався у Львові.

Після смерті тітки у 1802 Станіслав з посеред великої родової спадщини дістав ще й маєток Бжоздовці. Але багатому молодому землевласнику нудно було в провінції, тож залишає родове гніздо і їде до Відня, де провадить активне товариське життя. У австрійській столиці він вперше захоплюється театром, любов до якого збереже назавжди. Віденський брук і театральні підмостки поглинуть врешті не тільки його юні роки, але й чисельні маєтки, що один за одним спродавались і йшли на оплату Dolce Vita.

До 1809 р. зі всіх успадкованих земель у володінні молодого Скарбка залишається тільки Рожнятівщина (містечко з 14 селами) і борги по вуха. Коли фінансова катастрофа нависла зі всією очевидністю, граф усамітнюється у Нусдорфі під Віднем, де мав палацик, звідки спогадами обіймає утрачену фортуну і обдумує, як врятувати останнє. Важко передбачити, як би все скінчилося, якби не несподіваний подарунок долі: надходить лист від Верлеґера, довіреного жида з Рожнятова, в якому той інформує, що відкрив багаті поклади залізної руди і просить дозволу на їх видобування. Потопаючий граф схопився б і за очеретину. Зворотною ж поштою відсилає жидові скромну суму грошей та необмежені повноваження. Жид спроваджує гірників, будує печі, знаходить збут і грошенята пливуть струмками, до ще донедавна порожньої каси. З відновленим достатком повертається і шляхетська фантазія. Навчений, однак, гірким досвідом, Скарбек стає дещо ощадливішим і врешті міняє австрійську столицю на менш дорогий, але не менш веселий Львів з його бурхливим товариським життям.

У 1814 р. Скарбек знайомиться із Софією Яблоновскою – п’ятнадцятирічною надзвичайно вродливою панянкою, і закохується нестямно. Конкурентів – тьма, різниця у віці – суттєва (Станіславу тоді йшов вже 35-й), але володіючи принадами великосвітського блиску і наполегливістю він таки домагається свого, а легковажність 15-річного дівчатка полегшила справу.

 Зіграла свою роль і магнатська безшабашність графа. Шляхта дає складковий бал для неаполітанської королеви Кароліни, яка, рятуючись від політичних переслідувань, певний час бавить у Львові. Номінальний господар балу – Скарбек. Вже саме приготування стало неабиякою товариською подією. Королева прибула. Десятки пар стають до першого полонезу – оркестр завзято мовчить. Скарбек, який має відкрити бал, десь пропав. Горда королева хмурить брови. Усі присутні ніяковіють. Аж ось входить Скарбек і подає руку ... Софії Яблоновскій, труби і барабани гримлять на її честь. А королева... а королева з посмішкою пускається в танок. Вона, що сама високо цінувала красу, вибачила прокол в етикеті й виявила істинно королівську великодушність.

Наскільки сорокалітній чоловік може бути добрим для молоденької дружини, настільки був таким Скарбек. Кожне її бажання відгадував і сповнював, а вона навзаєм за таку запопадливість повинна була толєрувати і його хворобливе прагнення до збільшення маєтку, потребу руху і змін. Жага багатства штовхала його до найдивніших ідей і шляхів їх втілення. Він орендує пропінацію спирту в кількох місцях нараз, розпочинає будувати кількадесят кілометрів дороги, сорока возами по три воли возить до Львова паливо, накупляє масу маєтків і добровільно влазить у борги. От тоді і коштовності Софії, а часом карети і навіть кухонне срібло йшли в заставу, тоді сам у спорожнілому домі розважав і заспокоював свою красуню-дружину, а часом лягав у ліжко і тижнями лежав лицем до стіни, бувало раптово знаходив якийсь спосіб виходу зі скрути, платив борги, викупляв застави, приймав гостей, давав обіди і вечері. Виходячи з дому, руками набивав капелюх пачками зім’ятих банкнотів і повертався обвішаний всім, що знаходив для дружини по складах і крамницях. Цілими сувоями замовляв тканини, кілограмами – біжутерію з Відня, а засипавши тим свою пташку, знову пускався карколомом за мамоною.

Одного разу, без гроша в кишені, позичивши гроші у тітчиного брата генерала Каліновского купує Дроговизький ключ сіл і зобов’язується збудувати в ньому за рік стайні для скакових коней – найбільші у Східній Галичині. Триста мулярів працювало без перерви, стайні росли пропорційно з боргами. Хтозна, чи ця ідея не довела б його до повного краху, якби не приїзд до Львова цісаря Франца Йосифа. Маючи титул камердинера і номінально перебуваючи на службі Його Цісарської Величности, Скарбек випрошує собі аудієнцію, на котру прибуває у повному парадному мундурі і при шпазі. Він, котрий ніколи в сідлі не їздив, скаче риссю кільканадцять кілометрів коло дверей цісарської карети, розважаючи добродушного цісаря купою віденських анекдотів, які подає з віденським завзяттям і акцентом, а під тим соусом, немов між иншим, згадує і про свої господарські «звитяги» і немилосердних кредиторів. Зачарував тоді Скарбек цісаря, що той не тільки казав розкласти оплату боргів на багаторічний термін, але й особисто асигнував чималу суму на закінчення будівлі. Фортуна вже вкотре посміхнулась графу-авантюристу. Вже вкотре на порозі повного банкрутства.

Якщо у стосунках з фортуною Скарбку таки вдавалося не програти, то у подружжі його чекало фіаско. При всій терпеливості дружина колись мала сказати «ні». Так і сталося. Процес розлучення тривав 11 років. Софія згодом виходить заміж за відомого польського поета, драматурга Олександра Фредро.

Судовий процес, фінансові труднощі, хвороба, через яку потрібно було лікувати за кордоном, врешті розорили Скарбка. Звертався за допомогою до свого брата Ігнація, але той відмовив і Станіслав пориває з братом, який, до речі, був власником Бурштина. Згодом до Скарбка повертається здоров’я, і з властивою йому великою енергією він береться до праці: засіває поля, будує в Дроговижі гуральню, бровар, розводить худобу, торгує м’ясом за низькими цінами...

У 1833 р. Скарбек приступає до реалізації найграндіознішого плану, якому присвячує решту свого життя і який зробить його ім’я легендарним. Він вирішує збудувати театр. З цією пропозицією у 1833 р. він звертається до губернатора Галичини Фердинанда Д’Есте. Через два тижні Скарбек отримує привілей з Відня, а згодом підписує угоду з львівською гміною, яка дозволяла розпочати будівництво. Місцем забудови обрали частину площі Каструм, що утворилась наприкінці XVIII ст. після того, як розібрали Низький замок. Цікаво, що це місце, ще в 1783 р. цісар Йосиф ІІ віддав під побудову театру, проте упродовж півстоліття не знайшлось охочих скористатись з монаршої ласки.

До роботи над проектом Скарбек залучає відомих архітекторів Людвіга Піхля та Йогана Зальцмана. Проектантів Скарбек відсилає до Франції, Бельгії Голландії для ознайомлення з кращими видовищними спорудами, а сам фундатор відвідує видатні столичні театри.

Будова театру стала значною подією у місті і привертала неабияку увагу. З маєтків Скарбка цілодобово численними фірами звозили будівельні матеріали: дерево, цеглу, каміння, пісок, вапно... Враховуючи близькість Полтви і заболоченість теренів, у землю було вбито 16 тис. дубових паль. Ім’я Скарбка стає відомим усім. Зранку до вечора він сам на будові. Наглядає, контролює, сам виплачує робітникам, навіть цвяхи видає власноруч. Часом його ощадність межувала зі скнарістю, що стало об’єктом багатьох насмішок і пліток.

Будівництво театру завершили у січні 1842 р. Враження від нього перевершили всі сподівання. На той час це була найбільша театральна споруда в Европі за площею забудови і третя найбільша за кількістю глядачів. Зала мала п’ять ярусів і був розрахований на 1460 місць. Ця класицистична споруда стала правдивою окрасою міста, але на жаль не збереглась у первісному вигляді. Її називали святинею муз, що мала прославити Львів.

Театр відкрили німецькою драмою «Сенс життя». Наступного дня ставили «Шлюби панянські» Александра Фредри. Того самого Фредри, до якого пішла від Скарбка дружина – красуня Софія. Але Скарбек не був злопам’ятним, а до того ж дуже любив театр і був не лише його фундатором, але й директором аж до самої смерти.

Той, хто ціле життя прагнув збагачення, на схилі літ вмів бути щедрим і знайшов розраду у добродійстві. Підтримуючи дружні зв’язки з родиною колишньої дружини, Скарбек часто гостював у колишньої тещі і як давніше називав її мамою. Людвик Яблоновські у своїх спогадах згадував випадок, коли після чергового візиту Скарбка одна зі служниць забігла заплаканою до кімнати і поспіхом вручила переляканій господині повну банкнотів скатертину зі словами: «Пан граф кинув мені це на коліна і втік». «Мати посміхнулась, закликала камердинера, просила скласти всі банкноти (було понад 10.000 флоринів) запечатала і відіслала з надписом «Напевне ненароком загублене добро вбогих поспішно відсилаю». Важко сказати, чи цей випадок, чи щось инше підштовхнуло Скарбка до благочинної діяльности.

Останнім життєвим проектом невтомного графа було заснування у Дроговижі (поблизу Миколаєва) закладу для убогих і сиріт. Фундаційним актом від 1 серпня 1843 р. Скарбек заповів ціле своє майно, що складалось з театрального приміщення, трьох містечок і 29 сіл. Цей заклад призначався для 400 убогих і 600 сиріт християнського віровизнання, народжених у Галичині. Молодь тут мала не тільки виховуватись, але й отримувати ремісничий фах. Кураторами закладу мали бути родичі Скарбка по чоловічій лінії.

За життя Скарбек встиг закласти лише фундамент закладу. Після його смерти двадцять років кошти із його фундації йшли на утримання театру і їх не вистачало на будівництво закладу. І лише коли сейм добився дозволу фінансування театру гміною міста, справа зрушилася з місця. Гідним продовжувачем справи свого знаменитого родича став племінник – граф Володислав Скарбек, який долучив до фундації власні кошти – 50 тис. золотих.

Відкриття Дроговизького закладу відбулось 15 листопада 1875 р. На урочистості приїхали гості з усієї Галичини. У своїх промовах вони віддавали належну честь фундаторові установи, високо цінили його філантропну діяльність.

Помер Станіслав Скарбек 27 жовтня 1848 р. На час смерти у його касі залишились гроші, яких ледве вистачило на похорон. Тодішня преса помістила скупі некрологи. «Gazeta Lwowska» – ледве 15 рядків. На тихому похороні не було нікого, окрім найближчих. Ян – лакей Яблоновскіх, повернувшись з похорону розповідав, що люди не прийшли, тому що пан граф був масоном. Такі слухи, які розпускали неприятелі Скарбка, не відповідали дійсності. Просто львів’янам, наелектризованим революційними подіями Весни народів було не до того, а політикою Скарбек ніколи не займався. Пів століття покоїлось тіло великого мецената на Личаківському кладовищі. У 1888 р. урочистою траурною церемонією прах Станіслава Скарбка перепоховано до Дроговижа і поміщено в родинній каплиці-усипальниці. Каплиця ця стоїть і донині як символ незламного духу і волі графа Скарбка, людини невичерпної енергії, що пережила злети і падіння, тріюмфи і поразки. Ощадність і марнотратство, скупість і щедрість, щирість і цинізм, йшли у вдачі цього чоловіка в парі. Направду, людина життєвого шаленьства, гігантських проєктів і великого серця.