Ігор Кутернога

Львів’янки у щоденниках, спогадах, поезії

Мешканки Львова – звабливі дівиці.
Чари львів’янок скрізь добре знані.
Як закружляють при музиці в танці –
Мов мерехтіє ясна плетениця.

Тут рожі, лілеї, конвалії ясні,
Що взір проясняють і лиця запалюють.

Хай навіть ти лицар, у лати закутий,
Кіпрська Венера, пані звитяжна,
Амура стріли не дасть оминути,
Серце твоє він протне легковажно.
Затямте, з усеньких усюдів панове:
Амур прислуговує паннам у Львові

Філіпо Каллімах Буонакорсі

Львівська громада поєднувала специфіку різних рас і народів, їхні чесноти і їхні вади, що відображалося на зовнішності, характері і темпераменті львів’янок. Коментарів на адресу львівського жіноцтва маємо вдосталь. Давали їх як місцеві мужі, так і чужинці, яких доля закидала до міста Лева. Дещо в’їдливо на початку XVII ст. писав про представниць багатокультурного міста Йоган Альнпех – бургомістр та автор першого опису Львова (див. Журнал Ї «Genius loci», 2004): «Серед вірменок дівчата є вперті, зі смуглявими обличчями, жінки трохи присадкуваті, на старість ядучі». Про русинок писав, що «дівчата блідолиці і балакучі, жінки зухвалі, на старість пиячки». У подібних, инколи зухвалих зауваженнях, чітко проступає ставлення автора-католика до «схизмацьких» громад тогочасного Львова.

Співіснування різних рас і народностей у багатокультурному торговому місті спричинилося до витворення однієї з найважливіших характерних рис львів’янок – їх фізичної вроди, якоїсь особливої чарівности. Тому історичні джерела містять набагато більше позитивних відгуків на адресу львів’янок, у яких читаємо визнання та захоплення їхньою зовнішністю, вдачею, манерами, умінням гарно одягатись тощо.

Одне з перших таких визнань датується 1421 р. і походить з уст великого знавця жінок Жільбера де Лануа, французького посла при дворі польського короля Владислава ІІ Яґайла. Він особливо відзначає грацію танцю та товариську вдачу львів’янок, називаючи їх «правдивими дамами».

Львів’янки подарували натхнення італійському поету епохи Відродження Філіпу Каллімаху Буонакорсі (див. Журнал Ї «Genius loci», 2004). Одній з них, обраниці свого серця, він присвячує 32 елегії і 28 епіграм, що були написані латиною і згодом видані на батьківщині поета – в Італії.

Вишукані поетичні висловлювання на адресу львівського жіноцтва з’являються і в місцевій поезії. Їх автором став Шимон Зіморович. Хоча прожив він лише 20 років, та створені ним «Роксоланки, або панни Руські» вважаються найліпшими взірцями львівської любовної поезії XVII ст. Написані у 1629 р. за допомогою цілого арсеналу мітологічних порівнянь, вони є справжньою енциклопедією тодішніх амурних висловлювань. Цей твір, попри свою оригінальність, сьогодні, на жаль, практично невідомий львів’янам. А редагував і першим видав ліричні поезії Шимона його брат Бартоломей Зіморович – львівський бургомістр, правник та історик (див. Журнал Ї «Genius loci», 2004). Він теж сплатив данину місцевому жіноцтву збіркою «Селянки нові руські», виданою у 1654 р. на взірець відомого тоді твору Шимона Шимоновича. Цікаво, що Бартоломей Зіморович, бажаючи прославити свого рано померлого від мору брата, приписав свої «Селянки нові Руські» його перу і тим самим вдався до першої відомої у Львові літературної містифікації.

Шимон Шимоновича вважають першим у львівській літературі психологом жіночої душі. У своїх творах він співчуває стражданням жінки, делікатно оцінює її почуття: закоханість, кмітливість, сумнів і розпач, заздрість і підозру, вміє тонко виразити її настрої.

Львів’янки зазвичай мали імена здрібнілі та пестливі: Нета, Кахна, Ґрета, Гашка, Зуза, натомість вірменки звалися Меліх, Сулавка, Долватка... Однак місцеві поети, описуючи міщанок у своїх поезіях згідно старовинних взірців цього жанру, рідко згадують вживані тоді імена Марина, Ганна, Дорота чи Ядвіґа, а натомість милуються у вишуканих: Муґілінда, Коронелла, Ланцелота, Доримунда, Марантула, Аморелла, Ціцерина… Львівянка в молодечих виразах любові і симпатії звана є «любкою», «душкою» чи «клейнодом», а уже як дружина є насамперед «приятелем».

Відомим є вплив клімату і сонця на розквіт жіночої вроди. Инакше квітне вона під небом півночі, в драмах Ібсена, і зовсім инак – під лазуровим склепінням Італії, у сонетах Петрарки. Ще інакше – в степах України, і якось зовсім особливо понад берегами Полтви. Саме таке, кліматичне пояснення загадкової вроди місцевих краль висунув відомий турецький мандрівник Евлія Челебі. Завітавши до нас в другій половині XVII ст. він занотував в своїй «Книзі мандрів»: «У благотворному кліматі тутешніх місць дівчата такі гарні, що побачивши їх, одягнутих у шовковий барвистий одяг, сонцеподібних, з очима лані, газелі, сарни, чоловік втрачає розум…».

І таких, що «втрачали розум», було чимало. Багато иноземців саме тому переселялись до Львова, приносячи у місто свої капітали і таланти. Потрапляло у тенета львів’янок багато шляхтичів з далеких і близьких околиць, примножуючи тим число співців пісень на кшталт:

О Львове, не грай вар’ята!

Звідки в тебе такі дівчата?!

Приділив увагу львів’янкам у своїх мемуарах і німецький мандрівник Ульріх фон Вердум, який у 1670-1672 роках побував на Галичині і Поділлі. Називаючи місто «Руським Львовом», він написав рядки, зігріті теплом і ніжністю: «Найбільше ласки в словах і жестах знайдеш на Русі, особливо у жінок, чому також спомагає русинська мова, вимова у якій не така тверда, як у польській, тому говорять, що у Львові живуть такі чарівні, делікатні і спокусливі наречені, як ніде більше на всій земній кулі ... Зустрів і я там пристойну жінку, яка, коли я забажав у неї щось купити, спромоглася сказати у відповідь пристойний комплімент латинською мовою, при тому в досить звабливих виразах».

Наприкінці XVIII століття до Львова завітав славетний венеціанський авантюрист Джакомо Казанова де Фаруссі – «громадянин світу», як він сам себе називав (див. Журнал Ї «Genius loci», 2004). Так, так – той самий! Приїхав, рятуючись від помсти друзів Євстахія Сангушко, якого свого часу важко поранив на дуелі у Варшаві. «В Леополі, що вони називають Лембергом, я зупинився в трактирі, звідки довелося з’їхати, щоб оселитися в будинку славної кастелянші Камінскої, – занотував він у своїх подорожніх нотатках, – я гостював у неї тиждень, і не можна сказати, щоби до обопільного задоволення, адже вона висловлювалася лише польською та німецькою…»

Ота «славна кастелянша», в якої тиждень гостював Казанова у березні 1767 р. була не хто инша, як Катерина з Потоцьких Косаковска (вдова по старості Камінскому), що мешкала тоді ще в палацику при Сокільницькій дорозі. Залишається пошкодувати, що пан Джакомо через мовний бар’єр, не зміг достойно оцінити почуття гумору «Львівської мудрагельки».

Наступні рядки щоденника великого авантюриста свідчать, що в деяких випадках можна обійтись і без слів: «В Леополі я тиждень бавився з чарівною дівицею, яка через деякий час спромоглася так приворожити графа Потоцького, старосту Снятина, що він з нею одружився».

Шкода, що до Львова Казанова завітав у час, коли місто було ще доволі провінційним, якщо йдеться про світське життя. Сталося б це років на десять пізніше, пан Джакомо навряд чи обмежив би свої спогади цими скупими відомостями без запаху і барви.

Риторика оцінки доньок Львова дещо змінюється на початку австрійського панування, коли моральні устої були вкрай розмиті фривольною епохою рококо. Професор львівського університету Бальтазар Гакет, що жив у Львові наприкінці XVIII ст. писав, що «занедбування дітей і обдурювання чоловіків є головними прикметами львів’янок». На його думку, для того, щоб поправити стан моральности у Львові, потрібно було закрити всі шинки і каварні і обмежити кількість публічних забав, оскільки ці місця і були розсадниками розпусти. Правда, деякі моменти з життя самого пана Бальтазара наводять на думку, що у своїй критиці він був, м’яко кажучи, непослідовним. Ось що він пише у своїй автобіографії під роком 1799: «Мені виповнилось 60; я ще був здоровим і енергійним; мене навіть зуби ніколи не боліли...я жив у місті, де мешканцями була цілком зіпсована порода людей;отож це спонукало мене вибирати, як то мовиться в одному грецькому прислів’ї, між смертю або ж пошуками вірної супутниці життя – 4 жовтня я одружився з чесною і порядною, гарною 20-річною дівчиною; і з нею жив як сім’янин у повній злагоді».Тож, як бачимо, пану Гакету так допекла схильність львів’янок до «обдурювання чоловіків», що він зі злости взяв і одружився «з чесною, порядною, гарною»... трішки молодшою (що таке 40 років?!). Філософ, одначе...

У 1847 р. гастрольні маршрути привели до Львова угорського композитора та піаніста Ференца Ліста. Прийом йому був влаштований такий пишний, а сам він був так зворушений увагою львів’ян і львів’янок, що не проминув навіть згадати про це у листі до своєї коханої. Таким чином до нас дійшли імена, ймовірно, найзавзятіших меломанок міста… «Прошу вибачити мою самовпевненість, - писав музикант, - проте кілька пань – пані Красіцка, княгиня Ліхтенштайн, пані Левицька та інші зайнялися оздобленням зали і встелили мою естраду квітами… Було багато запрошень на обіди, була пара знайомств насправді цікавих, які за сприятливих обставин могли перерости в дружбу».

Мав можливість оцінити і описати львів’янок і Ніколай Лєсков – відомий російський письменник. У нього склалося досить своєрідне уявлення про певну категорію місцевих краль, яким він поділився у 1862 р. з читачами петербурзької газети «Северная пчела». Ось що він, зокрема, писав: «тут жінки гуляють вільно і ніхто їх не зачіпає. Львівська Камелія не кидає навсібіч зухвалих поглядів, не штовхає навмисно ліктем, не заговорює з перехожими, як наша невська Камелія, а гуляє собі чемно, таким же кроком, як і инші, і тому слід мати завидну спритність, аби, зберігаючи усю зовнішню пристойність, все ж таки помітити, що коли ви підете за нею в десяти кроках, то, можливо, незабаром відстань зовсім зникне і тоді…».

Великим знавцем жіночої краси та характеру львів’янок виявив себе австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох, автор культового в ті часи роману «Венера в хутрах». Облишмо наразі ту сексуальну аномалію, що була зображена в його творах і відтак дістала назву «мазохізм». Нагадаємо хіба, що народився він у Львові, але ще в дитинстві виїхав з батьками до Австрії і пізніше відвідав Львів кілька разів з короткими візитами. «Які образки можна зустріти по суботах на Валах Львова! – захопливо писав він (валами в старі часи називали у Львові дві вулиці в середмісті: Гетьманські Вали – теперішній проспект Свободи та Губернаторські Вали – тепер вулиця Винниченка). – Немає тут якогось одного жіночого образу, а є галерея жіночих портретів, супроти якої галерея короля Людвіга – збірка потвор. Глянь довкола себе у штовханині! Кому віддати Парісове яблуко? – запитує письменник і сам підказує: «своєрідним є як тілесний, так і духовний світ польки та малоросіянки в Галичині, передусім її характер. Для чужинця, він є однією з тих загадок, які тим повніше беруть у полон почуття і серце, чим менше їх можна розгадати. Воля – сильна в обох, не якийсь один миттєвий порив, а ота незмінна свідома воля, що сама від себе творить великі і благородні характери.

З великої кількості жіночих образів та характерів виступають наперед два головних типи – полька та малоросіянка.

В обох племен можна знайти – худорлявих та пишнотілих, маленьких граційних і високих ставних жінок, в кожного також, – хоч і не такий гарний, проте досить милий тип з пухкими вустами і маленьким котячим носиком. Але погляд польки зраджує її холодність, уміння володіти собою, розважливість при зовнішній жвавості, а великі очі малоросіянки – видають її пристрасність, гнівливу натуру, яка ховається під розсудливістю і гідністю її поведінки. Якщо польку називають француженкою, то малоросіянка – іспанка Сходу. Полька відчуває тонко, але відчуває лише тоді, коли хоче – вона з великою самопожертвою віддається вітчизні, коханому чоловікові, дитині, але лише тоді, коли її почуття збігаються з її думками, характером. Її природа є, по суті, твердою, і залишається завжди свідомою і обачною. Вона ніколи не буває такою ніжною, як малоросіянка. А та віддається меланхолійній схильності свого племені: вона мріє, захоплюється, її почуття підносяться і спадають, і потім ще довго бринять, як малоросійські мелодії, звучання яких має щось трагічне і цей глибоко симпатичний настрій зберігається в первісних танках радості».

Романтичні спогади, забрав із собою з міста Лева і данський критик та історик літератури Ґеорґ Брандерс, який завітав до нас у 1890 р. «Для незаміжніх молодих жінок правила поведінки тут такі ж суворі, як, як і у Франції, – занотував він. – Вони ніколи, і незважаючи на жодні обставини не можуть вийти без опіки, чи то вдень, чи ввечері. Подейкують, що чимало з них дуже заздрять жінкам Півночі, про незалежність яких чимало чули. Жіночі типи в Галичині дуже привабливі. Часом тут зустрінеш на вечорах, або у дружньому колі обличчя таке чарівне, що стає прикро від думки, що вірогідно його більше не побачиш…»

Під час Першої світової війни журналістські шляхи привели до Львова відомого російського письменника Алєксєя Толстого, який був тоді кореспондентом газети «Русские Ведомости». В одному із нарисів знайшлося місце і для львів’янки:

«Сидячи у винярні з російськими офіцерами, ми помітили, як якійсь широколицій, з холодними сірими очима дівчині щось говорив російський гусар, зовсім ще хлопець з великим горбатим носом. Дівчина ж, відвернувши голову, инколи відповідала різко і вперто.

– Знаєте, що вона відповідала? – сказав прапорщик, що сидів поруч – Щоби він не говорив, вона любов не продасть за гроші. Я цього гусара знаю – рубака відчайдушний, але м’яка людина. Ця розмова добром не кінчиться, от побачите!

І справді, через кілька хвилин дівчина з сірими очима вже зовсім відвернулася, постукуючи ногою, ніби кицька, а гусар, нахиливши голову над столом, тримав хустинку біля очей і ... плакав.

Якою ж таємничою, могутньою зброєю володіла львів’янка, що її неспроможний був перемогти «відчайдушний рубака» з Росії?»

У цьому розділі використаний фрагмент статті Георгія Маценка «Львів’янки очима чужинців», Поступ 1998 р. №10