Ігор Кутернога

Галицькі мудрагельки

Львів кінця XVIII ст. поринає у вир товариських втіх і забав. Кульмінацією були знамениті львівські контракти, що припадали на січень-лютий.

Колоритні спогади про товариські забави львів’ян залишив їх учасник Ян Дуклян Охотскі. Описуючи з’їзд на львівські контракти він згадував, що «жінки з великого патріотизму безоглядно заводили романи, міняли коханців, уривали собі прихильників, трактували одних як лакеїв, инших – як найманців. Чоловіки їхні навзаєм допускалися невірности без кінця. А коли жінки обдаровували свої коханців, усім, що мали, чоловіки в запалі кидалися в обійми невідомо яких жінок, які їм в тій хвилі подобались».

Місто перебувало у полоні карнавального вихору: бавилися без кінця, шалено закохувалися, грали в карти без пам’яти і впивались на смерть. Бездумна і легковажна епоха Луї XV знайшла у Львові відповідну сцену, пишні декорації, безліч акторів і спраглу публіку.

На контракти до Львова приїжджали шляхтичі з цілого краю, а часто навіть з Волині і Поділля, купці з Відня, Варшави, Гданська – всі охочі зробити бізнесовий інтерес, здати фільварок в оренду, полагодити фінансові справи чи нав’язати потрібні контакти. Приїжджали часто з дружинами і дітьми. Присутність усіх членів сім’ї часто була необхідною при оформленні спадків чи продажу великих родинних маєтків.

Чимало батьків, радше багатих дітьми, ніж маєтками, везли на львівські контракти дозрілих, або й перезрілих панночок, шукаючи чоловіків для своїх доньок, чоловіків ідеальних, які б не питали про посаг перед шлюбом. Жіноцтво ж використовувало шанс і здійснювала закупи на цілий наступний рік у львівських крамницях модного одягу.

«Не минало жодного дня під час контрактів, коли б не було редути, пікніка чи карнавалу» – писав згадуваний вже Охотскі. Львівські костюмовані бали славились далеко за межами Львова, а товариські контрактові забави відзначались блиском, приязною атмосферою та дотепними містифікаціями. На них спеціально приїжджали мешканці шляхетських маєтків з містечок краю, споряджаючи собі чудернацькі маскарадні костюми, для чого використовувався старий одяг з родинних гардеробів.

То був час частих забав, урочистостей і карнавалів, час легкого і невимушеного життя, патосу, надмірности, яскравих дійств і ефектів. Львівська громада вимагала видовищ, вражень і отримувала їх сповна, Місто відвідують мандрівні циркові трупи, дають сеанси «майстри магії», з’являється професійний театр. Постають нові традиції – пиття кави, заміських товариських прогулянок – пікніків, та міських – променад. З’являються цукерні, літні павільйони із солодощами, морозивом, шоколадом та лимонадом.

Для заможних львів’янок відкривається блискотливий і звабливий світ розваг і дозвілля. Можна вибратись на виставу у францисканський театр, приватний театр в палаці Вроновскіх, чи амфітеатр в саду Яблоновскіх (тепер пл. Петрушевича) з чудовими декораціями італійця Мараїно. В останньому, у ті часи, окрім вистав, можна було оглянути небачене до того видовище – підняття у небо першої у Львові повітряної кулі (1789).

Тодішній театральний репертуар ряснів від водевілів та сентиментальних місцевих мелодрам на кшталт «Пані майстрова з Хоруншчизни», «Гануся з Погулянки», «Львівянка – королева Голконди». Екзотичною та сенсаційною тоді була вистава «Ванда Потоцька», в якій зображувались події в неіснуючому тепер ліску св. Софії поблизу Стрийського парку.

Щороку на день Божого Тіла та Зелені Свята львів’яни та львів’янки заповнювали парк Старої Стрільниці, щоб побачити стрілецькі вправи Куркового братства та урочисте вшанування переможця («Куркового короля»), що завершувалось пишним балом. Барвисті криноліни львів’янок та їх маленькі сонячні парасольки ставали неодмінним атрибутом цих подій. Купчині продавали при тій нагоді букетики волошок для оздоби жіночих плечей, а також модні тоді медівнички, що служили ще й засобом флірту, бо їх ловеласи кидали дамам у глибокі вирізи сукні. За такі невинні дії ніхто не ображався, радше навпаки, дами сміливо вишукували собі залицяльника, починаючи забаву «на міґи і мруґи».

Потяг до забав, чуттєвих і тілесних втіх перекинувся і на міщанство. Правдива львів’янка старого гарту спочатку з подивом і відразою спостерігає за бездумною веселістю, розкішшю і марнотратством. Протест її був радше внутрішній, ніж відкритий. Цей тип жертовної, моральної міщанки мав померти разом зі своєю епохою, для того щоб відродитися у новому типі інтелігентної, освіченої, патріотичної, якщо хочете емансипованої львів’янки Але це станеться дещо пізніше...

Наразі ж молоді міщанки, захоплені атмосферою веселого товариського життя і собі вступають у цей вихор, уриваючи ласий шматок його втіх. Темперамент, що століттями був скований чисельними табу, тепер тріумфував: у танці, у флірті, у товариських забавах. Viva la dolce vita! Щоправда, звичайній міщанці не місце у редутових (карнавальних) залах, ні на галереї для дам в театрі Богуславского чи в казино Ґехта. Не пустять і на найскромніше місце в амфітеатрі саду Яблоновскіх. Це місця для публіки багатої й аристократичної. Проте перед нею гостинно відкривала двері культова в ті часи кнайпа «Печера Ветеранів» (на початку сучасної вулиці Лисенка) з її знаменитими міщанськими балами. Могла вона заглянути і до славетної в першій половині ХІХ ст. кнайпи «Бабський корінь» на горішньому Личакові, або ж до чисельних подібних закладів за міськими рогатками. Забави на передмістях притягували чисельну міську челядь: кухарок, покоївок, міщанських дочок з цілого Львова. І ще невідомо, хто бавився ліпше: бомонд чи марґінес?

Як Львів початку ХІХ століття виходить за межі старого середмістя, так і львівське суспільство виходить за межі давньої моралі і звичаїв. Те, за що колись садили на палю чи спалювали тепер сприймається як щось загальноприйняте, хоч, можливо, і не надто бажане. Історик Андрій Козицький у книзі «Кримінальний світ старого Львова» твердить, що окупація Галичини Австрійською імперією з її антипроституційним законодавством парадоксальним чином тільки збільшила число міських повій. Державний апарат Габсбурзької імперії жорстоко переслідував не лише проституцію, а й будь-які инші вияви фривольности. В Австрії повій карали батогами, а якщо «дама з марґінесу» когось заразила, то ще й тортурами. Клієнтам же загрожували великі грошові штрафи і навіть ув’язнення. В окремих місцевостях імперії практикували жорстокий ритуал вигнання повій з міста.

Імператриця Марія-Терезія суворо стежила за дотриманням встановленого нею законодавства. У 1774 р. було навіть заборонено утримувати жіночу прислугу у шинках і пивницях. Спочатку «дам» висилали на «перевиховання» до міста Темішоар, а коли Австрія окупувала Галичину для них відкрилися нові горизонти. Відень не перешкоджав виїздові до новоприєднаної провінції небажаних осіб, а місцева влада дивилась на багато речей крізь пальці. Франц Краттер, оглядаючи зграйки повій у львівських каварнях, записав поголоску про те, що «начальник львівської поліції не переслідує проституток, оскільки сам має з цього бізнесу якийсь зиск».

Консервативними львівськими матронами при підтримці римо-католицького архієпископа Фердинанда Кіцкого було засновано «Лігу боротьби проти суспільного згіршення», про успішність діяльности якої львівські хроніки скромно мовчать.

Були у тодішньому Львові й особи, які особистим прикладом і впливом намагались захистити місцеві традиції від чужорідних впливів. Однією з найколоритніших такого типу львів’янок кінця XVIII ст. була Катерина з Потоцьких Косаковска, вдова по старості Камінському. Пані Косаковска уславилась перш за все своїми дотепами, дипломатичним хистом та незалежною поставою супроти нової австрійської влади.

Мешкала вона тривалий час в єпископських палатах біля церкви св. Юра, бо була ь близькою родичкою єпископа. Вона утримувала великий двір з гайдуками, прислугою, кур’єрами і візниками, мала також ліліпуток для розваги гостей. Дотепи і саркастичні зауваги пані каштелянової були відголоском старосвітських звичаїв, незалежного характеру та релігійних почуттів їх авторки. Гостей запрошувала по п’ятницях і подавали все пісні обіди, протестуючи проти занедбування посту.

Своїми гострими висловлюваннями Косаковска діставала усіх: цісаря, духовенство, своїх родичів. Найбільше ж висміювала нову австрійську адміністрацію. Її критичні висловлювання ставали афоризмами і передавались з уст в уста. Покої пані каштелянової були зажди повні гостей. Тут обговорювались політичні події, «прописувались» заїжджі гості. Гостями Косаковскої у різний час були цісар Йосиф ІІ, Тадеуш Косцюшко, відомий мандрівник Карл де Нассау Зіґен, та й сам Джакомо Казанова гостював у неї тиждень, про що сам засвідчив у своєму щоденнику (див. журнал Ї «Genius Loci», 2004).

Графиня поширювала довкола себе дух старосвітського звичаю і традицій, що мав охороняти львівське суспільство від зіпсуття і знікчемнення. Її позицію в тодішньому товариському житті Львова можна порівняти з позицією Святоюрської гори, що вивищується над середмістям. Вона була єдиною, хто відважувався стати у відкриту опозицію до влади і суспільства. А знаряддям цієї опозиції найчастіше був гумор, сарказм та іронія. За це і прозвали її «Львівською Мудрагелею».

Варто згадати і про перший відомий у Львові приклад жіночої емансипації, тим більше, що стався він в екзотичній сфері місцевого масонства. Історія ця почалася у 1782 р. у середовищі львівської мулярської ложі «Щирої Приязні». А причиною, за іронією, стали ... приязні почуття, що їх виявив, і то дуже відкрито, один з головних членів і протектор ложі граф Міхал Вєльґорскі до якоїсь «французької поетеси», що мешкала у Львові. Згодом постало з того ціле питання жіночого рівноправ’я в масонському середовищі, а разом з тим і велика дискусія. Дійшло врешті до того, що не було у Львові масона, який би не сформував своєї позиції стосовно допущення жінок до таємниць місцевого масонства. Спочатку йшлося про утворення у Львові адапційної ложі (на взірець французької De la Candeur), вступ до якої мали б жінки, що займалися доброчинностю і милосердям. Попри те, що нагляд за діяльністю ложі відводився масонам-чоловікам, це питання викликало справжній конфлікт між прихильниками і противниками масонського жіночого рівноправ’я. Противники твердили, що жіночі ложі є лише наслідком духу французької галантности, а рівноправність жінок є не більше, ніж делікатним компліментом.

Врешті, після довгих суперечок, переважна більшість вільномулярів згодилась з утворенням адапційної жіночої ложі «Під Доброчинністю». Відкриття відбулося дуже урочисто, в присутності багатьох масонських братів вищого і нижчого ступенів. Першою масонкою, прийнятою до ложі, стала така собі «панна П.» – дочка згаданої вище французької поетки, приятельки графа Вєльґорского.

Тимчасом Вєльґорскі пройнявся духом фемінізму настільки, що вирішив піти ще далі. Він зажадав від керівництва «Щирої Приязні» прийняти французьку поетесу до ложі як звичайного члена, в якості пошанування її літературних заслуг, і беручи до уваги, що вона вже і так була в усе втаємничена.

Така пропозиція «заприязненого» графа налякала навіть найбільших прихильників жіночої емансипації. Створення у Львові окремої ложі для жінок – це ще куди не йшло, але прийняття їх до лож чоловічих з повним рівноправ’ям – це вже занадто! Ситуація ускладнювалась ще й тим, що Великий Магістр ложі Ґруе був секретарем Вєльґорского і особою, повністю від нього залежною. На допомогу закликано братів з німецької ложі, обрано спільну комісію, котра після довгих нарад і дискусій все ж змогла переконати графа в безпідставності його вимоги. Так що «панна П» мусила задовольнитись місцем в жіночій ложі, діяльність якої протривала, правда, лише до 1788 року.

Так ось торувало собі шлях жіноче рівноправ’я на львівському ґрунті. Хоча, звичайно, це був лише епізод, і про якісь серйозні суспільні наслідки тут говорити не доводиться, адже щойно наступна епоха романтизму принесе первістки правдивої емансипації.