Юрій Щербатих

Негативне значення страху для людини

Негативне значення страху виявляється набагато ширше і різноманітніше, ніж позитивне. Страх може тримати людину в постійному напруженні, породжувати невпевненість у собі і не дозволяти особистості вповні реалізуватися. Він сковує активність людини, а в особливих випадках буквально паралізує її; якщо тривога й страх триває довго, то в організмі можуть виникати й розвиватися всілякі психосоматичні хвороби.

Чи пам’ятаєте ви чехівську «людину в футлярі», вчителя Бєлікова? Він боявся всього на світі, боявся самого життя, а коли не зміг сховатися від нього – вмер. Як писав А. Чехов, «...ця людина мала постійне й непереборне бажання оточити себе оболонкою, створити собі, так би мовити, футляр, який дозволяв би їй усамітнитися, захищав би від зовнішніх впливів. Дійсність дратувала його, лякала, постійно тримала в напруженні, і, можливо, для того, щоб виправдати свою нерішучість, свою відразу до теперішнього, він завжди вихваляв минуле.

Жінок у прислузі він не тримав зі страху, щоб про нього не думали зле, а тримав кухаря Афанасія, старого років шістдесяти, нетверезого й напів божевільного, який колись служив денщиком і вмів сяк-так готувати.

Цей Афанасій зазвичай стояв біля дверей, схрестивши руки, і завжди бурмотів одне й те саме, глибоко зітхаючи:

– Багацько їх нині розплодилося!

Спальня у Бєлікова була маленька, справжня коробка, ліжко – із запоною. Лягаючи спати, він вкривався з головою, було жарко, задушливо, в зачинені двері стукав вітер, у печі гуло, долітали зітхання з кухні, зітхання зловісні...

І йому було страшно під ковдрою. Він боявся, щоб нічого не сталося, щоб його не зарізав Афанасій, щоб не залізли злодії, і потому всю ніч бачив тривожні сни, а на ранок, коли ми йшли разом до гімназії, був нудний, блідий, і видно було, що людна гімназія, до якої він ішов, була страшною, осоружною всій його істоті і що йти поруч зі мною йому, людині самотній, було важко».

На жаль, такі люди, як Бєліков, – що бояться життя замість того, щоб радіти йому, живуть поряд з нами, страждаючи від цього страху, який ніяк не можуть подолати. Найприкріше те, що їхній страх життя нічим не обґрунтований, вони самі створили його, й він не має жодних реальних підстав. Та буває й инакше, коли страх людини є наслідком її власних поганих учинків, «віддзеркаленням зла», вчиненого иншим людям. Я маю на увазі панічний, тваринний страх за власне життя, властивий майже всім кривавим диктаторам. Цей страх пізнало багато римських імператорів, на нього «хворів» Іван Ґрозний, Гітлер і Сталін. Ось що, наприклад, писав з цього приводу М. С. Хрущов у своїх спогадах: «В останні роки перед смертю у Сталіна розвинувся якийсь страх. Я помічав це за такими ознаками. Наприклад, коли їхали з Кремля після перегляду фільмів на найближчу від міста дачу, ми раптом ставали кривуляти вулицями та провулками Москви, на доволі короткому відрізку від Кремля до Москви-ріки. В машину зі Сталіним звичайно сідали Берія і Малєнков, а решта розсідалися як хотіли. Ми найчастіше сідали в одне авто з Булганіним. Якщо Берія не їхав зі Сталіним, то вони їхали з Малєнковим.

Я питався тих, хто їхав зі Сталіним: «Чому ви кривуляли провулками?» Вони відповідали: «Не питай нас. Ми не визначали маршруту. Сталін сам називав вулиці».Він, напевно, мав план Москви, визначав маршрут, і коли виїжджали, він сам казав: туди повернути, сюди повернути, їхати так, виїхати туди. Не треба занадто розуму, щоб здогадатися: він дурив ворогів, які могли вчинити замах на його життя. Навіть охороні він не говорив, яким маршрутом їхатиме. Кожного разу міняв ці маршрути. Яка причина цього? Причина – недовіра і страх, страх за своє життя.

Згодом ми стали помічати і лихословили між собою щодо замків. Коли приїжджали на найближчу дачу, то там щораз більше ускладнювалася система замикання. З’явилися усілякі засуви, заледве не барикади, що збираються-розбираються. Ну хто може зайти до Сталіна на дачу, коли там два паркани, а між ними пси бігають, електричну сигналізацію проведено й усілякі инші засоби охорони? Ми вважали, що це правильно. Сталін, який обіймав такий пост, був для ворогів совєтського ладу надто «привабливою» фігурою. Тут не можна було жартувати, хоч і шкідливо його наслідувати. Якось я був свідком такого факту й почувався дуже незручно. Сталін пішов у вбиральню. Охорона – чоловік, який за ним майже хвостом ходив, залишився на місці. Сталін вийшов із вбиральні й накинувся при нас на чекіста, став його діймати: «Чому ви не виконуєте своїх обов’язків? Ви охороняєте, то мусите охороняти, а ви тут розвалилися». Той виправдовувався: «Товаришу Сталін, я ж знаю, що там дверей нема. Ось одні двері, і за ними стоїть моя людина, яка охороняє». Він грубо на нього накинувся: «Ви зі мною повинні ходити!» Це неймовірно, щоб він з ним ходив навіть до нужника! Сталін навіть до нужника боявся зайти без охорони. Це, звичайно, наслідок роботи хворого мозку. Людина сама себе залякала, але тут, ймовірно, й Берія руку приклав. Сталін з Берією придумували витончені, неймовірні способи вбивства людей і знищували їх. Ось він, мабуть, і переносив на себе: чому до нього не можуть застосувати тих самих методів люди, що хочуть зжити його зі світу? Я думаю, саме це стало його мучити. Його мучили дії, які він вчиняв до своїх ворогів, до людей, яким не довіряв. Усі вони були «ворогами народу». ...Я вже розповідав, як за обідом він буквально жодної страви не міг з’їсти, якщо в його присутності хтось їх не покуштував. У нас були улюблені страви, і їх дуже добре кухарі готували: харчо смачнюще. Його всі брали, й тут уже Сталін не сумнівався, а що стосується закусок, які стояли на столі, він вичікував, що хтось запропонує. Почекає деякий час і тоді вже сам бере. Це свідчить про те, що людина дійшла вже до краю, він уже людям, які обслуговували його роками й були, безумовно, вірні йому особисто, не довіряв».Ми розглянули з вами два протилежних життєвих приклади, коли на одному «полюсі» перебуває маленький, затурканий чиновник, а на иншому – всесильний диктатор, та попри те обидва вони відчувають те саме. Але цей страх визначається саме їхніми життєвими стратегіями. Втім, буває і третя ситуація: живе собі звичайна людина, більш-менш сильна й смілива, та раптом життя ставить її перед чимось страшним, отож людині доводиться робити вибір, і для того, щоб визволитися від цього страху, вона має переступити через якісь свої переконання. Такий вибір може зламати особистість людини, призвести до втрати самоповаги, зробити нещасною. І навіть якщо людина потім і знайде докази для самовиправдання, внутрішньо вона однаково буде відчувати себе зломленою страхом. Є таке прислів’я: «Лякана ворона і куща боїться». Йдеться в ньому не так про птахів, як про людей. Якщо людину тривалий час тримають у страсі, з її особистістю відбуваються незворотні зміни. Вона стає боятися всього, у всьому бачить потенційну небезпеку. Духовні запити й моральні норми відходять на другий план, а головною метою життя стає намагання за всіляку ціну уникнути ситуації, що лякає. Про таку атмосферу постійного напруження й страху, яка супроводжувала сталінські репресії 30-х років, з документальною точністю розповідає у своїх спогадах Леопольд Треппер. Доля цієї людини одночасно велична й трагічна. Переконаний комуніст, німець за національністю, він найкращі роки свого життя присвятив боротьбі з фашизмом, організував підпільну групу – відому «червону капелу» розвідників, яка тривалий час збирала й передавала в Москву цінні відомості. Потім був арешт і жахи гестапівських катівень, а після закінчення війни – повернення в СССР. Проте одразу ж із літака його кидають уже в совєтську тюрму, в якій він перебував майже до смерти І. Сталіна. Ця людина добре, як кажуть, «на власній шкірі», пізнала, що таке страх, тому, думаю, цікаво буде навести її погляди на методи роздування істерії страху в довоєнні роки. В автобіографічній книжці «Велика гра» він згадує про події 30-х років, коли людей привчали боятися й ненавидіти мітичних ворогів народу, серед яких могла опинитися кожна совєтська людина.

«...З цього часу місяць за місяцем арештовували одного за одним инших наших співпрацівників. Так зник Хашин, брат Авербуха. Його звинуватили в тому, що він жив у Німеччині. Так зник Шпрах, наступник Літвакова на посаді головного редактора, якого взагалі конкретно ні в чому не звинуватили. Редакційна атмосфера, колись невимушена, сприятлива для суперечок, тепер була сповнена тривоги та недовіри. Протягом 1937 року в кабінетах редакції надійно поселився страх. Журналісти приходили зранку й зачинялися у своїх кімнатах на весь робочий час. Закінчивши працю хвилина в хвилину, вони виходили, не промовивши за день ані слова. На початку 1938 року забрали Штрелітца – старого журналіста, що воював під час Громадянської війни в лавах Червоної армії. Цей арешт ще більше посилив страх та відчай.

Зникнення будь-кого з наших кожного разу давало привід для огидливого ритуалу, який чимось нагадував мені похорон. Весь персонал газети збирався на самокритичне збіговисько. По черзі ми билися в груди і кожного разу промовляли ті самі слова:

– Товариші, наша пильність послабла, протягом кількох років серед нас працював шпигун, а ми не зуміли його викрити...

І цього разу також, щоб не порушувати звичаю, нас скликали на «похорон» Штрелітца. Почалося самобичування... Хтось згадав якусь підозрілу фразу, яку почув з вуст «винного», але не доніс про неї, хтось инший звернув увагу на «дивну поведінку» арештованого, але нікому нічого не сказав... так один за одним ми стали вправлятися в цьому паскудстві, і в найбільший розпал наших покаянних «молитов» раптом помітили нашого товариша Штрєлітца. Він мовчки стояв у дверях. Він стояв там уже кілька хвилин, слухав, як ми вихлюпуємо свої звинувачення, зрікаємося його, звинувачуємо як «шпигуна». Ця несподівана провокація, яку, з усього видно, НКВД зумисне організував, ця раптова поява «ворога народу» просто скувала нас якимсь льодяним страхом. Усі замовкли. Ми зовсім зніяковіли.

Штрєліц і далі мовчав. Ми почергово, без жодного слова, залишили залу, низько опустивши голови, глибоко присоромлені й не наважуючись подивитися в очі нашому товаришеві. В цю мить я зрозумів, наскільки ми впали, наскільки перетворилися в роботів, у спільників сталінських репресій. Страх глибоко засів у нас, він паралізував наш дух, і ми перестали мислити самостійно. НКВД міг торжествувати, йому вже не треба було впливати на нас фізично. Він уже, так би мовити, засів у нас, заволодів нашими мізками, нашими рефлексами, нашою поведінкою».Правителі тоталітарних режимів швидко зрозуміли, що страх разом з ідеологічною пропагандою є саме тим основним інструментом, за допомогою якого можна «налаштувати на потрібну хвилю» свідомість народу. Що змушувало людей шукати всюди шпигунів і «ворогів народу», доносити на сусідів і співпрацівників, вимагати розстрілу для вчорашніх кумирів? По-перше, перевернута щоденною пропагандою свідомість, коли всі невдачі пояснювалися підступами «врєдітєлєй» та «агентів імперіялістичних розвідок», а по-друге, страх. Страх, що якщо ти сьогодні не донесеш на иншого, то завтра він донесе на тебе. І вночі, коли в темне подвір’я заїжджав «чорний воронок» і люди чули гучні кроки в коридорі, вони думали: «Тільки б не до мене, хай до сусіда, тільки не до мене». І коли забирали сусіда, то инші мешканці полегшено зітхали – цього разу минуло. І вже ніхто не думав про несправедливість репресій – якщо взяли, значить, винен, головне – не мене! – і липкий страх обплутував усю країну.

На мою думку, ліпше за всіх зрозумів й описав психологію впливу на свідомість за допомогою страху англійський письменник Джеймс Орвел, що написав роман «1984 рік». Уривок з нього, у якому вельми виразно показано механізм пригнічення людської особистости, я хочу тут навести. В ньому слідчий О’Браєн намагається добитися, щоб Вінстон, головний герой розповіді, відмовився від коханої жінки, зрадив її, до того ж зробив це сам, без підказки збоку.

«– Якось ви спитали, – сказав О’Браєн, – що роблять у кімнаті сто один. Я відповів, що ви самі знаєте. Це всі знають. У кімнаті сто один – те, що найгірше в світі.

Двері знову відчинилися. Наглядач вніс щось дротяне, чи то кошик, чи то клітку. Він поставив цю річ на столик, що стояв далі. О’Браєн заважав розгледіти, що це за річ.

– Те, що найгірше в світі, – сказав О’Браєн, – різне для різних людей. Це може бути поховання живцем, смерть на вогнищі, чи у воді, чи на палі – та сто яких завгодно смертей. А иноді це якась зовсім нікчемна річ, навіть не смертельна.

Він відійшов убік, і Вінстон розгледів, що стоїть на столику. Це була подовгаста клітка з ручкою зверху для перенесення. До торця було прироблено щось подібне до фехтувальної маски, ввігнутою стороною назовні. Хоча до клітки було метрів три чи чотири, Вінстон побачив, що вона розділена поперечною переділкою і в обох відділеннях – якісь тваринки. То були щурі.

– Для вас, – сказав О’Браєн, – найгірше в світі – то щурі.

Трему передчуття, страх перед невідомим Вінстон відчув ще в ту секунду, коли розгледів клітку. А зараз він зрозумів, що означає маска в торці. У нього скрутило живіт.

– Ви цього не зробите! – крикнув він високим надтріснутим голосом. – Ви не будете, не будете! Це неможливо?

– Пам’ятаєте, – сказав О’Браєн, – ту мить паніки, що була у ваших снах? Перед вами стіна мороку й ревіння у вухах. Там, за стіною, – щось жахливе. В глибині душі ви знали, що ховається за стіною, – але не наважувалися собі признатися. За стіною були щурі.

– О’Браєн! – сказав Вінстон, намагаючись опанувати голос. – Ви знаєте, що в цьому немає потреби. Що ви від мене хочете?

О’Браєн не відповів прямо. Набравши менторського вигляду, як це иноді з ним траплялося, він задумливо дивився вдалину, ніби звертався до слухачів за спиною Вінстона.

– Самого болю, – почав він, – иноді не досить. Бувають випадки, коли індивід опирається болеві до смертної миті. Але для кожної людини є щось, чого вона не може витримати, щось неймовірне. Це не залежить від сміливости чи боягузтва. Якщо падаєш із висоти, схопитися за шнур – не боягузтво. Якщо випірнув з глибини, вдихнути повітря – не боягузтво. Це просто інстинкт, і його не можна не слухатися. Те саме – зі щурами. Ви їх не переносите. Це та форма тиску, якій ви не можете протистояти, навіть якщо захочете. Ви зробите те, чого від вас вимагають.

– Але що, що вимагають? Як я можу зробити, якщо не знаю, що від мене хочуть?

О’Браєн узяв клітку й переніс на ближчий столик. Акуратно поставив її на сукно. Вінстон почув гул крови у вухах. Йому здавалося зараз, що він сидить сам-один. Посеред велетенської безлюдної рівнини, в пустелі, залитій сонячним світлом, й усі звуки долинають з нескінченної далини. Тим часом клітка зі щурами стояла від нього десь так метрів з два. Щурі були велетенські. Вони досягли того віку, коли морда тварини стає тупою і лютою, а шкіра зі сірої перетворюється в брунатну.

– Щур, – сказав О’Браєн, і далі звертаючись до невидимої авдиторії, – гризун, але водночас – м’ясоїдна тварина. Вам це відомо. Ви, звичайно, чули про те, що діється в бідних районах нашого міста. На деяких вулицях мати боїться залишити немовля без догляду навіть на п’ять хвилин. Щурі обов’язково на нього нападуть. І дуже швидко обгризуть його до кісток. Вони нападають також на тих, що при смерті. Щурі неймовірно вгадують безрадність людини.

У клітці здійнявся вереск. Вінстону здавалося, що він долинає здаля. Щурі билися; вони пробували дістатися один до одного через переділку. Ще Вінстон почув глибокий стогін відчаю. Він так само йшов ніби ззовні.

О’Браєн підняв клітку й щось у ній натиснув. Почулося різке клацання. Вінстон, що став несамовитим, спробував вирватися з крісла. Дарма: всі частини тіла і навіть голова були намертво прикріплені. О’Браєн підніс клітку ближче. Тепер вона була за метр від обличчя.

– Я натиснув на першу ручку, – сказав О’Браєн. – Конструкція клітки вам зрозуміла. Маска обхопить ваше лице, не залишивши виходу. Коли я натисну на другу ручку, дверцята в клітці піднімуться. Голодні звірі вилетять звідтіля кулями. Ви бачили, як стрибають щурі? Вони стрибнуть вам на обличчя і вгризатимуться в нього. Иноді вони спершу кидаються на очі. Иноді прогризають щоки й поїдають язика. Клітка наблизилася; скоро насунеться впритул. Вінстон почув часті пронизливі верески, що чулися ніби в повітрі над головою. Та він несамовито боровся з панікою. Думати, думати, навіть якщо залишилася секунда... Думати – тільки на це надія. Огидний затхлий запах звірів вдарив у ніс. Рвотна спазма підступила до горла, і він майже втратив свідомість. Усе щезло в чорній темряві. На мент він перетворився у збожеволілу тварину, що верещить. Проте він вирвався із темряви, зачепившись за думку. Є один-єдиний шлях порятуватися. Треба поставити иншу людину, тіло иншої людини між собою і щурами. Овал маски наблизився вже настільки, що заслонив усе инше. Сітчасті дверцята були вже на віддалі двох п’ядей від обличчя. Щурі зрозуміли, що готується. Один нетерпеливо стрибав на місці, другий – ветеран стічних канав – устав, спершись рожевими лапами в решітку й сильно втягуючи носом повітря. Вінстон бачив вуса й жовті зуби. Чорна паніка знову накотилася на нього. Він був сліпим, безпорадним, нічого не тямив.

– Це покарання було запроваджено в Китайській імперії, – сказав О’Браєн так само моралізаторськи.

Маска присувалася до лиця. Дріт торкнувся щоки. І тут... ні, це було не спасіння, а тільки надія, іскра надії. Пізно, можливо, пізно. Та раптом він зрозумів, що на світі є тільки одна людина, на яку він може перекинути своє покарання, – тільки одним тілом він може заслонитися від щурів. І він нестямно кричав раз за разом:

– Віддайте їм Джулію! Віддайте їм Джулію! Не мене! Джулію! Мені однаково, що ви з нею вчините. Розірвіть їй лице, обгризіть до кісток. Не мене! Джулію! Не мене!

Він падав спиною в бездонну глибочінь, геть від щурів. Він усе ще був прикріплений до крісла, але провалювався крізь підлогу, крізь стіни будинку, крізь землю, крізь океани, крізь атмосферу, космос, у міжзоряні безодні – щораз далі, геть, геть, геть від щурів. Його відділяли від них уже світлові роки, хоча О’Браєн і далі стояв поруч. Холодий дріт ще торкався щоки. Та скрізь темряву, що охопила його, він почув ще одне металічне клацання і зрозумів, що дверцята клітки зачинилися, а не відчинилися».

Страх як засіб маніпулювання иншими людьми

Страх віддавна використовували як засіб маніпуляції иншою людиною, як спосіб змусити її зробити щось, що не вдалося досягти иншими способами. В новелі С. Цвайґа «Страх» розповідається про переживання жінки, яку, як здається їй самій, шантажує колишня подружка її коханця. Витончену світську даму невідступно переслідує якась брутальна особа, котра вимагає грошей та погрожує, що в разі відмови розкаже все чоловікові головної героїні оповіді. Спочатку бідна жінка ще могла відкуповуватися від шантажистки невеликими сумами, але апетит тієї щораз більше зростав, і жінка зрозуміла, що рано чи пізно страшна правда вийде нагору.

«Тепер страх запанував у неї вдома і не відходив ні на крок. У довгі години, коли вона не мала що робити і подробиці страшної зустрічі одна за одною поставали в її пам’яті, вона дуже виразно розуміла безвихідність свого становища. Ця тварюка, невідомо як, дізналася її адресу й прізвище, і якщо перші спроби шантажу виявилися успішними, то вона, без сумніву, не гребуватиме нічим, тільки б якнайбільше витиснути зі своєї поінформованости. Рік за роком вона буде тяжіти над її життям, як страхіття, яке не струсиш навіть відчайдушним зусиллям, тому що, попри власні й чоловікові гроші, фрау Ірена не змогла б без дозволу чоловіка зібрати досить великої суми, щоб раз і назавжди відкупитися від цієї тварюки. І, крім того, вона знала з випадкових розповідей чоловіка і з тих справ, які він вів, що всілякі договори й угоди з такими останніми пройдисвітами нічого не вартують. У ліпшому разі їй вдасться на місяць, на два відтягнути біду, а потім неміцна будівля її сімейного щастя обов’язково розвалиться, а якщо вона забере зі собою і її мучительку – радости їй від цього буде мало. Вона виразно бачила, що біда невідворотна, виходу немає. Але як саме це станеться – з ранку до ночі вирішувала вона фатальне питання. Настане день, коли чоловікові принесуть листа: вона виразно уявляла собі, як він зайде, блідий, схопить її за руку, стане допитуватися... Але потім, що станеться потім? Як він учинить? На цьому її уява вичерпувалася – все потопало в похмурому сумбурі жорстокого страху. Вона не могла додумати до кінця, від безпідставних домислів голова в неї йшла обертом». Відповідно до сюжету новели виявляється, що це сам чоловік нещасної жінки за деякий час до згаданих подій довідався про зраду дружини й найняв акторку, яка мала грати роль шантажистки. Таким чином він хотів довести жінку до такого рівня страху, щоб вона усвідомила весь тягар свого становища і сама призналася б йому у своєму гріхові. Згідно зі сюжетом оповідання, задум чоловіка вдався цілком. Жінка виявилася буквально зламаною безперервними переживаннями і, сповнена відчуття провини, повернулася до чоловіка, дякуючи йому за закінчення своїх мук.

Треба сказати, що великі диктатори віртуозно володіли цим інструментом і, використовуючи страх, вміло маніпулювали своїми підданими. Для цього вони нагнітали його настільки, настільки натягували нерви своїх «рабів», що могли управляти ними за допомогою півнатяку чи легкого руху брів. Ось як, наприклад, це робив Іосіф Сталін зі своїми міністрами (згідно з версією Юліяна Сємьонова): «Наприкінці сорокових, спеціяльно до Дня Військово-Повітряного флоту – генералісимус це свято дуже шанував – було завершено фільм «Жуковський». Сталін у ті роки вирішив, що в країні має виходити не більше дванадцяти картин на рік, більше – розбещення, може перешкоджати роботі. Не варто занадто розбещувати видовищами наш народ, стрічки треба робити біографічні – про великих діячів російської науки та культури, боротися таким чином з низькопоклонством перед загниваючим Заходом і виявами безрідного космополітизму.

Як на те, саме в дні святкування сталінських соколів Сталін поїхав на Кавказ. Зв’язуватися зі Сталіним по телефону було не прийнято. Місця, де він відпочивав, ніхто не знав. Він часто міняв дачі, хоча на старості літ найбільше полюбив дім біля озера Ріца.

А плівки з «Жуковським» лежали в Большакова (голова кінокомітету), і він кидався від одного кабінету начальника до иншого, питаючи поради, як вчинити: чекати повернення товариша Сталіна до Москви чи випустити стрічку до свят?

Молотов від поради утримався, Берія посміявся: «Приймай ініціятивне рішення, ти – міністр, тобі й карти в руки!»

Думаючи, що такі категоричні слова найближчого соратника вождя не могли бути сказані випадково, Большаков підписав наказ про випуск фільму на екрани. Вулиці всіх міст Союзу були пообклеювані афішами про нову роботу совєтських кінематографістів, повідомило радіо, і преса відгукнулася рецензіями, зрозуміло, схвальними, оскільки нікому й в голові не вкладалося, що фільм міг вийти без санкції вождя. А на ранок після прем’єри з Кавказу прийшло повідомлення від Сталіна з проханням терміново поставити на чергу дня одне лише питання: «Про стан справ у совєтському кінематографі».

Большаков зрозумів: ось і настала його остання година.

Ввечері того дня, коли повернувся Сталін, Большакова викликали в Кремль. Молотов, Каґановіч, Берія, Малєнков і Ворошилов сіли за довгим дубовим столом, Большаков за маленьким столиком, Сталін, як звичайно, повільно проходжав кабінетом, затиснувши в руці файку.

Оголосивши засідання відкритим, Малєнков запитливо поглянув на Сталіна. Той, і далі проходжуючись кабінетом, мовчав, ніби збираючись із думками, зупинився нарешті під портретом Маркса й тихо, ледь не по складах, спитав:

– Товаришу Большаков, нас цікавить лише одне питання: яким чином на екранах країни з’явився новий художній фільм «Жуковський»? Конкретно: хто з керівництва переглядав цю роботу, коли, які висловив зауваження? Ще конкретніше: хто дав санкцію на вихід цієї стрічки в світ?

Большаков повільно підвівся: обличчя його враз набрякло, зблідло. – Та ви сидіть, товаришу Большаков, сидіть, – Сталін ледь махнув рукою. – Сидіть.

Втім, Большаков і далі стояв, відчуваючи гидотне бажання виструнчитися:

– Товаришу Сталін... ми тут порадилися, – з молінням дивлячись то на Молотова, то на Берія, почав він, чекаючи на їх підтримку: вони, проте, зосереджено писали щось на аркушах паперу. – Ми тут порадилися й вирішили...

Сталін ніби спіткнувся, повернувшись до Большакова, з подивом запитав:

– Ви тут порадилися? – знизивши плечима, зачудовано повторив: – Значить, ви тут порадилися... Гм... А порадившись, вирішили...

Він постояв мить на місці, потім ледь не скрадаючись пішов до дверей, глухо повторюючи слова Большакова, ніби оглядаючи їх і приміряючи до чогось свого, що наперед виносив у собі.

– Вони порадилися й вирішили, – говорив він щораз тихіше, ніби втомився від цих слів. – Вони тут все вирішили, порадившись...

Відчинивши важкі двері кабінету, він обернувся і, впершись поглядом у чоло Молотова, повторив задумливо...

– Отже, ви тут порадилися... І вирішили.

Із цим він і вийшов.

Запала нестерпна тиша.

Було чути, як скрипів грифель у руках Берії, який і далі щось писав на товстому жовтуватому папері.

Несподівано двері відчинилися, Сталін заглянув у кабінет і раптом усміхнувся своєю усмішкою, що здатна зачаровувати і розтоплювати кригу:

– І – правильно вирішили...

Коли двері зачинилися, Малєнков відкашлявся і зробив висновок:

– Товариші, питання про стан справ у совєтському кінематографі можна вважати розглянутим...»

Метод впливу на людину прихованою погрозою, яка викликає страх, широко використовують на допитах. Ми не будемо тут говорити про фізичний вплив – це окрема тема, у цьому розділі йтиметься тільки про погрозу. Прикладів таких купа як у житті, так і в літературі. Питання полягає в тому, чим треба лякати конкретну людину, щоб добути від неї потрібні відомості. Для цього не обов’язково застосовувати грубу фізичну силу. Иноді люди більше бояться инших речей, наприклад, вийти на люди зі смішним виглядом чи втратити свою красу. Як ілюстрацію можна навести методи допиту, які застосовував до своїх опонентів комісар секретної служби Сан-Антоніо – головний герой іронічних детективів Фредеріко Дара.

Коли Сан-Антоніо пробував з’ясувати місце, де перебуває вбивця, в його подружки-повії, та мужньо трималася, навіть коли комісар ледь не втопив її в унітазі. Здавалося, що вона готова прийняти найбільші муки, щоб урятувати свого друзяку, і вбивця залишиться непокараним (тим більше що Сан-Антоніо надто любив представниць «слабкої статі», щоб застосувати до них грубе фізичне насильство). Та хитрий комісар таки знайшов у жінки слабке місце.

«– Хочеш повторити сеанс у біде? Я знаю, що в тебе добре дихало, та все ж... Хай там як, заговориш ти чи ні, але я візьму його ще до вечора... Ну то що?

Вона опускає голову.

– Я не стукачка, – заявляє вона. – То мій хлоп, а здавати свого хлопа непорядно!

– Чудово...

Я дістаю з кишені складані ножиці, якими підстригаю собі нігті, беру велике пасмо волосся путани і зовсім його зістригаю. Відрізане пасмо приліплюю їй на груди.

– Для початку коротко підстрижу тебе, а якщо й тоді не заговориш, твоя голова стане голою, як у Юла Бріннера!

Усі жінки однакові: хай як вони кохають своїх чоловіків, а власна краса їм дорожча!

Ось і ця виє, ніби з неї шкіру здирають: – Ні! Ні!

– Де живе Джо?

Вона знову вагається. Я хапаю наступне пасмо її пател, відстригаю його якнайкоротше і приліплюю відрізане волосся собі під ніс:

– Ну як, подібний я на Тараса Бульбу?

Це переповнює чашу.

– Ви знайдете його в «Барі Друзів» на вулиці Ламарк!»

В иншому випадку, щоб випитати потрібну інформацію в підозрюваної у співучасті в злочині, він повідомив їй, що головний злочинець вирішив прибрати всіх можливих свідків і, якщо вона не допоможе спіймати його, вбивця швидко дістанеться до неї. Чітко вивіреними фразами з відповідними напівспівчутливими-напівжалісними інтонаціями комісар повідомляє жінці подробиці смерті її чоловіка, який також вплутаний у цю справу.

«З цими дилетантами – що Три Копійки, що ця панянка: не вміють тримати удару, хоч ти трісни. Бачу, як вона хитається й чіпляється за крісло; лице бліде, очі від страху розширилися. – Точніше, його вбили, – поправляю я себе. – А ви, дитинко, здається, потрапили в досить неприємну компанію. Тому що керує нею тип, якого смертельний розв’язок не лякає. Зараз цей хтось усуває всіх, хто якось пов’язаний зі справою. Граючись знищує, і незалежно від того, чи ти по вуха влип, чи тільки так, збоку опинився. Так що співчуваю вам: не думаю, що ви в безпеці, моя люба, зовсім не думаю. Радше навпаки. Мій монолог подіяв: Розу аж затрясло від страху. Проте кашу маслом не зіпсуєш.

– Ви ліпше пересіли б від вікна, – турботливо пропоную я. – А то всадять вам кулю. Цей ваш тип щедрий на такі подарунки.

Вона мовчки дивиться на мене очима побитої собаки».

Серед соціяльних страхів перше місце займає страх за близьких людей, тому його віддавна використовували негідники як засіб тиску на людей. Колишній високий посадовець у НКВД, а пізніше – перебіжчик, А. Орлов пише у своїй книжці «Прихована історія сталінських злочинів», як слідчі сталінських катівень використовували страх за родичів для вибивання потрібних доказів:

«Здібний і досвідчений спеціяліст у ділянці слідчої роботи Д. був недостатньо умілий у прийомах шантажу і моральних тортур. Молчанов, начальник Секретного політичного управління НКВД, виніс догану Д. за нерезультативну працю. Д. не витримав, встав і заявив, що в Особливому відділі він успішно вів і важливіші справи, ніж ті, які доручають слідчим Молчанова, до того ж, що насправді стоїть за цими успіхами, добре відомо всім присутнім. Молчанов, якого зачепило за живе, спитав Д., на що він натякає. «Все дуже просто, – відповідає той. – І немає чого дивуватися, що зізнання дістали саме ваші слідчі. Адже загальне керівництво слідством перебуває власне в руках вашого управління, тому ваші співпрацівники й вибирають собі арештованих, у яких є діти, а нам залишаються ті, в яких їх немає».

Це була правда, хоча для Молчанова й не зовсім приємна. Він розподіляв арештованих саме так, як описав Д.: справді, дітей старих партійців слідство використовувало як заручників, і саме це здатне було зламати навіть найстійкіших. Багато старих більшовиків, які готові були вмерти за свої ідеали, не змогли перейти через трупи своїх власних дітей – і поступалися насиллю.

«Органам» вдалося дуже швидко зламати опір жінки П’ятакова. Вона знала про «зникнення» дітей тих, кого звинувачували у справі «троцькістсько-зінов’євського терористичного центру», і була розчавлена страхом за долю свого сина. Так от, щоб врятувати йому життя, вона згодилася давати які завгодно свідчення проти свого чоловіка. Коли керівники НКВД переконалися, що приготування Радека до судового процесу занадто затягується, вони стали вимагати від иншого обвинуваченого – Ґріґорія Сокольнікова, колишнього посла в Англії – вплинути на Радека. Сокольніков, який капітулював уже давно, боячись за життя молодої дружини і 23-літнього сина від першого шлюбу, згодився поговорити з Радеком і похитнув його рішучість чинити опір слідству».

Треба визнати, що слідчі НКВД добре знали психологію своїх жертв і вміло «тиснули» на їхні слабкі місця та риси характеру. Якщо в людини, яку треба було змусити признатися, не було близьких родичів або ж його родинні почуття не були такими сильними, то тоді вибирали вже иншу «точку прикладення» страху.

Леопольд Треппер згадує, як у катівнях НКВД впливали на психіку одного діяча міжнародного комуністичного руху, якого звинувачували у шпигунстві.

«...Або взяти долю Лєщінского, члена Центрального Комітету Компартії Палестини, який роками самовіддано й дуже вміло прилучав молодих комуністів до марксизму. Кожного разу, перед тим як його мали відвести до слідчого, в його камеру заштовхували збитого, закривавленого в’язня, що майже не дихав після допиту. Це був один із способів залякування перед допитом...

– Отож, ти бачив його, – волав слідчий, – ти бачив, у якому він стані? Хочеш, щоб і з тобою так вчинили?

Ефраім Лєщінскій не витримав цих страшних погроз. Він збожеволів. Він кидався по камері, бився головою в стіни і безнастанно повторював:

– Яке ж іще ім’я я забув! Яке іще ім’я я забув!»

Иноді залякування буває навіть виправданим, так, наприклад, молоді бійці проходять «обкатку» танками, щоб психологічно звикнути до них ще на навчальному полігоні й не злякатися в бою. Зазвичай у процесі підготування молодих бійців використовують небойові набої, але у воєнних мемуарах ветеранів вдалося віднайти згадку про більш «круті» методики підготування справжніх вояків. Ось уривок із книги А. Фоміна «На семи фронтах».

«А хотілося створити ситуацію, що близька до бойової, аби заняття приносили користь. Наприклад, досить важко було змусити вояків повзти по-пластунськи, навіть у добру погоду, а вже в негоду й поготів. Якось я зробив зауваження командирові 62-го штурмового батальйону капітанові М. Цуну.

– А що робити? – відповів той. – Не стріляти ж по них бойовими набоями.

– А якщо спробувати? – жартома запропонував я. Потягнуло ж за язика!

– І спробую! – вигукнув Цун. – Тільки відповідати будемо разом.

Тепер уже відступати не годилося. Комбат серйозно вхопився за ідею. Я не став його відмовляти, бо глибоко в душі дуже вже хотів випробувати цей «гарячий метод».

Капітан Цун вишикував взвод і звернувся до вояків:

– Ви не хотіли повзти по-пластунськи, запевняючи, що поки стріляють небойовими набоями, не варто бруднити обмундирування, а в справжньому бою зробите все як треба. Так ось дивіться, зараз я заряджу диск бойовими набоями, – говорив він, вкладаючи один за одним набої в диск дєґтярьовського кулемета, – я займу позицію он на тому пагорбку. Ви будете мене атакувати за всіма правилами, тобто повзти по-пластунськи. Стріляти буду ось бачите чим? – покрутив він над головою зарядженим бойовими набоями диск. – Якщо хтось підніме задницю, відстрелю одразу. Затямили? А зараз, лейтенанте Нєфьодов, розпочинайте заняття.

На пагорбку, який так сподобався Цуну, ми лягли за кулеметом. Незабаром біля маленького ліска, за п’ятдесят-сімдесят метрів від нас, замаячіли бійці взводу лейтенанта Нєфьодова.

– Приготуватися! – дав команду Цун, зі всього видно, сам собі й мені. Приготувалися. Бійці швидко бігли в наш бік, притримуючи на грудях автомати.

– Вогонь! – дав команду сам собі Цун і випустив першу коротку чергу в повітря. Ті, що бігли, враз залягли.

– Вперед, по-пластунськи! – долетіла до нас команда Нєфьодова. – Не відриватися від землі!

Цун випустив у бік наступальників ще одну коротку чергу, тримаючи цівку кулемета досить високо. Червоноармійці цього не знали і повзли так, як повзають лишень інструктори-пластуни на показових заняттях у присутності найвищого керівництва.

– Молодці! – заревів над моїм вухом Цун. – Адже вміють, чорти, переповзати, тільки не хочуть. – І, піднявшись із землі, голосно крикнув: – Відбій!

Він звернувся до мене: – Твоя правда! Тільки так треба вчити вояків: створювати на заняттях справді бойову ситуацію. Ми ж не тільки маємо навчити бійця щось робити під вогнем супротивника, а й психологічно підготувати його до небезпеки. Виробити в нього холоднокровність і вміння володіти собою для роботи в бойових умовах».

Правда, закінчилося це нововведення досить швидко. Про експерименти з бойовою стрільбою дізнався командир полку і влаштував розгін підлеглим. Адже в разі поранення чи загибелі вояків відповідати довелося б йому. Попри те, всі командири були згодні, що навчання в таких умовах проходить швидше і якісніше, ніж традиційним способом».

Згаданий щойно спосіб впливу на людей за допомогою страху дещо нагадує біблійний принцип «око за око», тільки звучить він як «страх за страх». Він полягає в тому, що коли вас залякують, ви, виявивши в супротивника больове місце або пов’язавши свій страх з його мотивацією, можете й повинні зробити те саме. У французьких хроніках є повідомлення про те, що один з астрологів передбачив, що коханка Людовика XI скоро вмре. Король викликав його й мовив зі злою посмішкою: «Ти, я чув, досягнув успіху в передбаченні долі за зорями, це правда?» Втішений похвалою, астролог підтвердив таку приємну для нього думку. «Гаразд, – вів далі монарх, – долі инших людей ти вмієш передбачувати, тим легше тобі буде передбачити власну. Скажи мені, скільки тобі залишилося жити?» Астролог зрозумів, що потрапив у пастку: будь-яку конкретну відповідь король міг повернути проти нього. Якщо він скаже, що проживе довго, то король доведе протилежне, відрубавши йому голову. А якщо передбачить свою швидку смерть, то Людовик із задоволенням допоможе здійснити цей прогноз. Здавалося, ситуація безнадійна, але звіздар чудово дав собі раду в цій безвиході, довівши, що астролог передусім має бути добрим психологом і розумітися на душах людей, а вже потім споглядати зірки (що в принципі не обов’язково). Він про око погортав свої гороскопи й дуже поважно відповів: «Ваша величносте, зірки показали мені, що я маю померти за три дні до вашої смерти!»

Кажуть, що не на жарт наляканий король з гнівного перемінився на милостивого і про всяк випадок велів придворному лікареві пильнувати за здоров’ям астролога, щоб той жив якнайдовше.

Переклала Марія Чайка

ч
и
с
л
о

37

2005