Ірина Магдиш

Наша поразка у Другій світовій війні

Дорогі співвітчизники, брати і сестри, помаранчеві і співчуваючі, чи не переслідує вас відчуття поразки у Другій світовій війні? Не в її історичних часово-подієвих рамках, а у гігантському російсько-імперському самопіарному процесі, що склав суть відзначення 60 річниці її закінчення? Мене переслідує нав’язлива думка, що все мало бути инакше, бо було гірше, ніж завжди. Бо завжди – читай у далекому дореволюційному минулому, у доцитрусовий період кучморежиму – завжди відзначення болісних і неоднозначних історичних дат було пропагандистськи однозначним: совєтський народ переламав хребет нацизму і приніс визволення народам Європи. Усі події, запитання, людські долі, помилки, що не вкладалися у цю схему, викреслювалися з історичної й життєвої хронік, а нагадування про них каралося у той чи инший спосіб. Страх правди і справедливості панував всеохопно. Страшна річ тоді діялася – ми звикли до страху.

Від листопада 2004 року страх здавалося був витіснений з домінант українського суспільства. Принаймні для якоїсь, доволі істотної його частини. Прапор (бо слово «гарант» дискредитоване кучмізмом) цього відновленого почуття гідности і безстрашшя українського народу став Президентом України і тому чекалося, вірилося, що 60 річниця завершення Другої світової війни буде слушною нагодою, аби загладити бодай частину історичних і людських кривд, що були завдані Україні та її народові, і що найважливіше, – моментом відваги інавгурованого під пам’ятником Незалежности бути врешті незалежним.

Гадалося, що будемо говорити і про пакт Ріббентропа-Молотова, як про початок репресій проти населення Західної України, і що воїни ОУН-УПА перестануть бути пасинками держави, за яку вони воювали і завдяки яким великою мірою ми її тепер маємо, і що, врешті, офіційним центром святкувань буде 8 травня – в історичну дату завершення війни.

Наївно очікувалося, що акцент у відзначенні буде довкола трьох основних слів: Пам’ять, Відповідальність, Примирення. І тоді зовсім не обов’язково було б пану Президенту їхати до Москви, аби ще раз оглянути імперське шоу на Красній площі. Бо Пам’ять, Відповідальність і Примирення можна осягнути і досягнути серед своїх і для своїх. До речі, не всі прибалтійські лідери виявилися прихильниками трибун під мавзолеєм, навіть одіозний бєларуський бацька, і той не поїхав до бацьки масковскава.

Не так сталося, як гадалося. Президент наш сердечно благав ветеранів подати один одному руки. А кому їх було подавати, якщо там була тільки одна, давно привілейована, обтулена соціальними пільгами частина ветеранів? Вони могли подати руку хіба Вам, пане Президенте, за те, що їхні страхи співпали з Вашими, і Ви знову не поділили соціальні блага між ветеранами і не віддали належне ветеранам УПА. Українська народна мудрість, до якої Ви так часто апелюєте, гласить, що ситий голодного не розуміє. Ви закликаєте подати руку примирення людей, які перебувають у різних «вагових категоріях». Урівняйте їх, визнайте заслуги тих, хто того вартий, а тоді закликайте до примирення!

Шановна пані Тимошенко великодушно визнала заслуги усіх, хто воював у тій війні, але одразу зауважила, що біографія кожного упівця має бути досконало вивчена, і тільки тоді він буде визнаний «воюючою стороною» з усіма наслідками. А хто, шановна пані прем’єр-міністр, перевіряв біографії та діяння тих ветеранів, які сьогодні є елітною соціяльною групою? Хто відсепарував НКВДистів, воєнних злочинців, що без закону і слідства за вказівкою сталінської тоталітарної машини масово нищив мешканців України? Погоджуюсь, що і з одного, і з иншого боку були люди, що переступали закон, але чому сьогодні закон закликають застосувати до одних, надаючи все більші пільги иншим?

Шановні панове ветерани «Вєлікой Отєчєственной войни», Ви цілком переконано говорите у телевізійні камери, що піднімати питання про визнання УПА воюючою стороною «нє своєврємєнно». Дивно чути таку цинічну фразу з уст немолодої людини. Несвоєчасно приходить тільки смерть, а справедливість є завжди своєчасною. Окрім тих випадків, коли смерть робить цей акт запізнілим. Хто-хто, а Ви, сивочолі, мали б це розуміти.

Шановні панове журналісти, перед очима стоять телевізійні кадри з часів помаранчевої революції: старий упівець з Івано-Франківська приїхав на Майдан у перші дні революції зі своєю старою, зі своїми синами і невістками, поставив намет і жив там, як колись, мабуть, у боївці. Тоді, «дорогі мої», у вас не виникало бажання перевіряти його минуле, натомість ви тиражували потрібний – без сумніву потрібний! – на той час сюжет у всіх випусках новин. Тепер же новини заполонили репортажі з військових парадів у чужій країні і глибокодумні роздуми нами обраної демократичної влади на тему «цьому ветерану дам, а цьому не дам».

А що в основі?

А в основі все той же страх. Можливо, це перебільшення, але видається, що Україною зараз править саме він, страх. Страх перед виборами 2006, страх перед втратою однодумців по сцені на Майдані, страх перед окремою від Росії позицією, страх перед Україною – такою, якою вона є насправді, а не з курганами і революційними гаслами.

Однак, попри все, в Україні починають діяти сили, які неодмінно наповнять сенсом поняття Пам’яті, Відповідальності, Примирення. Наразі те, що вони роблять, не надто цікавить ЗМІ, чи боягузливо подається у новинах на 1+1 як акція простого селянського співчуття. 8 травня 2005 року у прикордонному селі Потелич Жовківського району на Львівщині сталася подія, яка явно вибивалася з партитури постсовєтського хору, диригованого з Москви. Єпископ німецького міста Трір Райнхард Маркс, голова комісії «Справедливість і мир» єпископської конференції Німеччини, спільно з вищим духовенством Римо-Католицької, Греко-Католицької Церков, а також за участи представників УПЦ КП, УПЦ МП та УАПЦ провели спільний екуменічний молебень на військовому цвинтарі, де поховані солдати вермахту, а також на військових поховання совєтських і українських воїнів. У маленькому українському селі зібралася громада, яка душевним зусиллям збудувала і запропонувала великій Україні метафоричний корабель, своєрідний Ноїв Ковчег примирення і порозуміння, на якому врятуються ті, хто зрозуміє війну як велетенську машину зла, яка, будучи запущеною, набирає обертів і перемелює своїми жорнами усіх, кого досягне. І серед тих, кого вона захопить, все менше окремих і свідомих Особистостей, а все більше бездумного, сліпого фаршу у страшній м’ясорубці.

Мабуть, усвідомлення такої правди про війну, а не політичні резони, торги чи страхи сьогодення і мали б бути лейтмотивом відзначення в Україні 60-ї річниці від дня завершення Другої світової. На офіційному рівні так, на превеликий жаль, не сталося. На рівні інтелектуальних еліт і свідомої громади подано знак, зроблені перші креслення корабля гуманізації історії. Важливо, щоб нова влада вміла відчитати ті креслення, инакше ми приречені на все нові поразки у віртуальній війні за право бути гідним народом гідної держави.

ч
и
с
л
о

37

2005