Олег Покальчук

Страхи, які ми обираємо

Яке із найдавніших відчуттів за всіх часів залишало в людській душі воістину непозбутній слід? Напевно, страх. На запитання дослідників – чого найбільше бояться люди? – опитувані відповідають доволі парадоксально: самого відчуття страху. Як саме ми боїмося? Первісний імпульс, що генерується хаотичними силами, які нуртують у колективному несвідомому, повільно піднімається з його глибин до світла розуму, до особистости, до сфер її соціяльного вияву. І лише тоді починає набувати певних особистісних рис і колективних параметрів. Сучасна цивілізація, рятуючи людину від багатьох біологічних страхів, приносить у її життя безліч инших, ще сильніших, таких як страх СНІДу чи ядерної війни. Деякі психіятри називають нашу епоху «сторіччям тривоги», вважаючи, що це почуття, викликане усвідомленням сьогоднішніх проблем, відмовою від базисних духовних цінностей і швидкістю соціяльних змін, пронизує чи не всі сторони нашого життя. Иноді страх і тривога досягають «критичної маси», виявляючись на клінічному рівні, але набагато частіше людина звикає до своїх страхів, які формують визначене негативне емоційне тло, не бачачи можливости від них позбутися. Наші дослідження показали, що в кожної людини є певна єрархічна структура різних за природою й інтенсивністю страхів, що визначаються особливостями особистости, індивідуальним досвідом, прийнятими в даному соціюмі установками, а також загальними для всіх людей віковими і статевими закономірностями.

Є. Ільїн характеризує страх як емоційний стан. А всякий стан характеризується тривалістю і характером його перебігу, динамікою. Навіть несподіваному страхові передують неприємні, иноді неусвідомлювані відчуття тривожности, як індивідуальні, так і групові.

У сучасному українському суспільстві катастрофізм як спосіб сприйняття та оцінки дійсности вивчений недостатньо добре з двох причин. Перша полягає в тому, що констатуючи наявність такого тривожного соціяльного симптому необхідно також вказувати не лише причини, які до цього призвели, а й на чинники, що постійно підживлюють такий спосіб акцептації дійсности. По-друге, катастрофічний тип мислення та свідомости як наукова проблема вимагає чіткіше окреслених дефініцій. Зокрема високий рівень катастрофічної свідомости в певних соціяльних групах та динаміка масових страхів у суспільстві загалом мали б бути предметом вивчення не лише соціологів чи психологів, а й психопатологів, що у свою чергу вимагає відвертої констатації соціяльно-політичних причин тривожности і страхів.

Джерела страхів традиційно розділяють на дві основні групи – набуті власним досвідом, та отримані за посередництвом культурних та соціяльних інститутів. Сучасні засоби масової інформації, наприклад, є могутніми чинниками, які постійно модерують і посилюють рівень катастрофізму у людській свідомості. В доінформаційну еру основну увагу спільним аспектам страху приділяли релігія та філософія, оскільки вважалося, що страх є фундаментальним аспектом людського буття з давніх давен. Це теза може бути підтверджена численними есхатологічними текстами, як узятими з традиційних священних книг, так і з апокрифів, що загалом означало страх перед майбутнім. Втім, можна припустити, що у період, коли не існувало усвідомленої концепції суб’єктивного часу, цього типу страху могло і не існувати. Але вже в Середні віки страх з глибоко суб’єктивного переживання став перетворюватися в соціокультурну тему. Будучи найсильнішою формою вияву сукупности внутрішніх станів, страх вербалізувався і постійно знаходив втілення в різних формах усної комунікації. Фіксація та кодифікація культурних значень, яка відбувалася зі становленням писемної культури, дала людям відчуття, що за допомогою цієї фіксації вони можуть долати час, а отже і власний суб’єктивний страх, переносячи його в далеке майбутнє. Циклічне розуміння історії, маленька тривалість життя, вразливість перед зовнішнім світом призводили до того, що скерування соціяльних страхів розвивалося зісередини назовні. Тобто створювався психологічний фон, при якому смерть була звичним супутником життя, песимізм – основним наративом, а есхатологічність суспільного розвитку зобов’язувала постійно очікувати кінця світу.

Філософія, кидаючи виклик релігії, змістила вектор страху всередину, до хаотичних начал, що приховані в людині. На це вказують такі філософські напрямки, як екзистенціялізм, фройдистський психоаналіз та енвайронменталізм.

Оскільки страх є одним із центральних понять екзистенціялізму, то Серен К’єркеґор виділяє звичайний страх – переляк, і несвідомий страх – смуток. Перший виникає завдяки конкретним обставинам, явищам або предметам і притаманний як людині, так і тваринам. Другий страх виникає лише у людини тоді, коли вона розуміє, що не вічна. Розвиваючи к’єркеґорівську ідею страху, Мартін Гайдеґер говорить про те, що логічною розгадкою екзистенційного страху є смерть. Логіку осмислення цього виду страху продовжив Жан-Поль Сартр, який зв’язав його з поняттям свободи, у цей спосіб остаточно позиціонуючи страх всередині особи і особистости. Сартр вважав, що вільна людина спроможна контролювати свій страх.

Впливовий для філософів та психологів фройдизм та психоаналіз розрізняли два види страху – перед зовнішньою небезпекою та перед самим собою, ірраціональний. Пізніше, послідовники Фройда, які вивчали відносини між культурою суспільства та культурою особистости стверджували (Еріх Фром), що страх є визначальним при формуванні соціяльного характеру, а отже і соціяльної поведінки. За допомогою страху утискуються ті риси особистости, які наперед відкидає суспільство. З середини ХХ століття новий тип страхів перед самим собою та власними деструктивними можливостями дістає назву енвайронменталізму – стосунків з довкіллям. Цей тип соціяльно-політичних ідей, втілений у численних рухах захисників довкілля, є логічним виразником людських рефлексій і страхів, які сполучають, зокрема, вмотивовану страхами соціяльну поведінку та внутрішні аналогічні переживання.

Універсальні соціяльні страхи викликаються природними катаклізмами, війною, голодом, загрозою зниження рівня життя та перспективою анархії. Вони характерні для всіх часів, і характеризуються можливістю миттєво втратити всі соціяльні та особистісні орієнтири. Специфічні соціяльні страхи змінюються з часом, наприклад, вікторіянський страх перед прийдешнім тотальним падінням моралі.

До другої групи страхів належать соціялізовані та несоціялізовані страхи. Перші більше наближені до природніх реакцій на небезпеку, а инший тип – реалізовувався як страх перед зовнішнім персоніфікованим тиском, наприклад, перед авторитетом, внаслідок чого у суспільстві розвивається нігілізм. Тобто на зміну страху диктатури приходить сильна суспільна апатія.

Типологічний поділ страхів на індивідуальні та масові з суспільної точки зору добрі лише тоді, коли ми говоримо про нечисленні групи людей, оскільки кожен страх є водночас і цілком унікальним за формою, й абсолютно подібним по суті та динаміці свого вияву. До того ж, масові страхи, про які можна говорити сьогодні, склалися внаслідок соціокультурних комунікацій. Вони мають стійкий зворотній зв’язок із ситуацією в соціяльному середовищі і водночас несуть в собі типологічні риси, характерні для даної країни.

Оскільки страх здійснює вплив і визначає ту чи иншу стратегію поведінки, важливо усвідомити, що його функція стимулу дає в результаті або конструктивну, або руйнівну поведінку. Остання виникає при панічному типі реагування на ситуацію. У зв’язку з цим варто згадати, що античні автори виділяли два типи страхів, а саме – Фобос і Деймос, Страх і Жах, усвідомлений і неусвідомлений стани. В сучасній науковій літературі відбулося певне зміщення акцентів у бік Фобосу.

Тобто фобії – як особистісні, так соціяльні – сьогодні трактуються саме як неусвідомлені чи мало усвідомлені страхи, а катастрофічність реакцій Деймоса не аналізується як цілісне, рівновелике Фобосу і такою самою мірою притаманне людині. Навіть повна суспільна апатія та реакція, при якій люди ігнорують цілком об’єктивну загрозу, є якраз екзистенціяльним виявом страху, крайньою суспільно-кататонічною реакцією на нього. Це відбувається через кореляцію страху з такими поняттями як заздрість, тотальна підпорядкованість, обмеження свободи. Сигнальна функція страху, як «вбудована» у психіку індивіда в сьогоднішньому суспільстві вже не може компенсувати ту шкоду, якої завдає суспільний песимізм, здатний призвести цілий етнос до аномії. Инша суспільна функція страху, яка підвищувала організованість спільноти та дисципліну індивіда у соціяльних групах і полегшувала завдання керування цими групами, сьогодні також розмивається і перетворюється на свою протилежність. Послух зі страху у другій половині ХХ століття, особливо після ІІ Світової війни, перестав бути чинником організації та виховання і став маркером суспільної дезорганізованости.

Тобто можна зробити висновок, що суспільна функція страху сьогодні є амбівалентною. Зокрема, сигнально-орієнтаційна функція за страхом зберігається, але більшість сучасних небезпек нечутні і невидимі. Мобілізаційна функція в першій хвилі виявів масових реакцій виявляється, але підсилений сучасним інформаційним полем може викликати або деструктивну паніку, або соціяльну аномію. Соціялізуюча функція страху дуже сильно залежить від зигзагів політичного курсу країни та ідеологічних преференцій, які у зв’язку з циклічністю виборчого процесу можуть мінятися дуже швидко.

Баланс між впевненістю і страхом настає тоді, коли катастрофізм стає усвідомленою складовою суспільної свідомости. Страх як стан психіки і як культурологічний синдром масових настрої дозволяє припустити, що суб’єктивні та об’єктивні виміри страху мають подібну психофрактальну структуру.

Страх смерти посідає особливе місце. Це один із найглобальніших і вічних страхів людства, що лежить в основі багатьох світових релігій. Навіть зараз, коли ми загалом уявляємо собі фізіологію і біохімію цього процесу, усе-таки не любимо заглядати в бездонний колодязь, з якого віє холодом безнадії. І. Мечніков у своїй праці «Біологія і медицина» відзначав, що страх смерти – одна з головних ознак, що відрізняють людину від тварини. «Усі тварини інстинктивно уникають смерти, але не усвідомлюють цього. Дитина, що уникає її у подібний спосіб, також не має жодного уявлення про неминучість смерти. Свідомість цього здобувається тільки пізніше, завдяки надзвичайному розумовому розвитку людини». Мечніков стверджував, що за всіх часів страх смерти «був одним із найбільших клопотів людини». На щастя, страх смерти, як і инші вітальні страхи, засновані на інстинкті самозбереження (страх висоти, грози, хвороб і под.), відносно рідко турбує людей. Зате їм дошкуляють инші побоювання, які, здавалося б, не загрожують безпосередньо життю і здоров’ю індивіда. Це так звані соціяльні страхи – відповідальности, публічних виступів і под. З одного боку, подібні почуття тією чи иншою мірою має майже кожна людина, складаючи деяке негативне емоційне тло соціюму, а з иншого, при досягненні певної інтенсивности, можуть перерости у важкі клінічні форми. Зараз психіятри надають соціяльним фобіям великого значення, що знайшло відображення в останній міжнародній класифікації хвороб, МКБ-10, де соціофобії вперше відокремленні в окрему групу (F 40.1). Особлива роль серед соціяльних страхів приділяється двом досить близьким формам, що мають свою специфіку, – страху відповідальности і страху іспитів. Перший з них небезпечний своєю тривалою дією, другий, хоча і є коротким, часом досягає значної сили.

Страх – це навіть не емоція, а сукупність надзвичайно складних переживань, що розвиваються за ланцюжком: хвилювання-тривога-фобія-невроз-страх-паніка-психоз. На цій сумній шкалі кожному неважко буде знайти місце для себе: безстрашних людей із нормальною психікою в природі не існує. Кажучи про те, як саме представник того чи иншого етносу переживає глибинні емоційні стани, ми найчастіше забуваємо, що він (представник) – насамперед людина, тому для нього актуальні всі суб’єктивні стани, пов’язані з дитячими і підлітковими страхами, які властиві всім людям без винятку. Инша річ, що в контекстах тієї чи иншої культури вияви страху з того чи того приводу можуть бути сприйняті суспільством (насамперед батьками) або як позитивний чинник (наприклад, страх Божий), або як негативний (страх заслуженого покарання). Культура, релігія й прецедентне право визначають спосіб виявлення емоцій і дію чи бездіяльність, що йде за ним. Оскільки страх – найдавніше з відчуттів, то його джерела дуже часто перебувають в генетичній пам’яті не лише нації, а й людства взагалі. Так, переважна більшість людей панічно боїться змій, навіть якщо ніколи їх не бачили і тим паче не страждали від їхніх укусів.

Якщо казати про страхи, властиві українському народу, то слід відразу відокремити від цієї теми її пропагандистську частину, при якій будь-який народ природно уявляє себе найвищою мірою героїчним, войовничим і безстрашним. Навіть якщо це так, то оцінні судження – прерогатива істориків, які, перекваліфікувавшись із чесних хроністів, так чи так є частиною ідеологічних захисних механізмів нації від зовнішніх спокус і внутрішніх рефлексій.

Отже, якщо говорити про історичну пам’ять, то Україна, упродовж століть затиснута між Сходом і Заходом, не могла не відчувати постійну загрозу, що йде від сусідів. У психології відоме явище, при якому під впливом прихованих обставин здійснюється перенос значеннєвих навантажень чи навіть зміни їхньої полярности. Зокрема саме тому загроза русифікації та ісламізації найбільше жахає жителів західних регіонів України, а згубний вплив Заходу й полонізація, навала незліченних «бандеровских полчищ» – відповідно, жителів східних регіонів і Криму.

Иноді історична ненависть обертається несподіваною любов’ю. Ось вам турецький чинник як спогад про специфічне поводження османців з українськими дівчатами. Ця надзвичайно актуальна тема користується особливою популярністю не лише у вітчизняних «човників», а й у торговців живим товаром.

Масштабні страхи схожі на величезні крижини, які здаються стійкими та цілісними, поки їхні краї не стикаються з иншою крижиною чи береговою кромкою. Астрологи сказали б, що процесам такого порядку відповідають трансуранові планети, що визначають долі поколінь і народів, оскільки періоди їхнього обертання становлять десятки й сотні років. Та оскільки ми живемо на стику часів і майже фізично відчуваємо, як страхи ГУЛАГу чи Коліївщини відгукуються несподіваними політичними гаслами й заявами всередині кожного громадянина України, то можна розуміти, що це загальне невротичне тло, на яке накладаються порівняно більш дрібні й навіть сьогохвилинні страхи менших соціяльних груп і просто окремих особистостей.

Страх є не лише найсильнішим емоційним станом, а й основною рушійною силою людського буття. Якщо ми назвали його тотожним архетипу, то найглибшою внутрішньою точкою відліку, яка передує формуванню будь-яких упорядкованих структур, є хаос.

Як страх пов’язаний з хаосом? Математичні дослідження хаосу та фракталів з’ясували, що це споріднені математичні теорії, спрямовані на зображення структури нерегулярностей реального світу, зокрема біологічних об’єктів. І фрактали і хаос легко піддаються комп'ютерному моделюванню і візуалізації. При вивченні динамічних систем з’ясувалося, що атрактори хаосу мають всі властивості фракталів. Нарешті, фрактали визначають структуру хаосу, вони пропонують своєрідну «мову», за допомогою якої пояснюється хаос, аналізується його тонка структура і виявляються зародки порядку.

Часто вживаний термін «хаос», яким називають тепер об’єктивну реальність, насправді відбиває рівень зруйнованости системних зв’язків у психіці того, хто цю реальність сприймає.

Існує естетично гарний і візуально переконливий фізичний дослід. Називається він «демонстрація критичної опалесценції». Прозора рідина у пробірці підігрівається до критичної точки. Й у момент фазового переходу прозора рідина раптом на короткий момент стає чорною. З фізичної точки зору це відбувається через зростання амплітуди флуктуації. Тобто у нашому випадку – рівня Хаосу. Цікаво також, що фізичний термін «фазовий перехід» мовою математики називається «катастрофа». Система втрачає стабільну точку або стабільний процес. З точки зору фрактальної психології (а фракталом ми називаємо нерегулярну, але самоподібну структуру) це відповідає станові страху, який виникає, коли в силу різних обставин флуктуації починають стрімко зростати, система намагається адаптуватися до цих змін і, так би мовити, іде «в розвал». У простих систем завжди знаходиться якась инша, стабільна, хоча і далека траєкторія, і система після кількох гаснучих коливань переходить до неї і заспокоюється. Що складніша система, то менший у неї шанс знайти стабільне положення. Якщо воно протягом тривалого часу не досягається, то система переходить в коливальний режим, генеруючи новий вид енергії. У психіці це виявляється як невротичний стан, при якому відбувається постійна осциляція думки між двома і більше взаємовиключними змінними. За складніших обставин у системі настає Хаос. Систему охоплює страх.

Відомо, що нелінійні динамічні системи мають кілька стійких станів. Той стан, у якому опинилася динамічна система після якогось часу її функціонування, залежить від її початкового стану. Тому кожен стійкий стан (страх) (або в даному випадку – атрактор) має якусь ділянку стабільних станів – хаос, із якого система обов’язково потрапляє у свої кінцеві стани. Отже, фазовий простір системи (психіки) розбивається на ділянки притягання атракторів, тобто різних афективних станів, об’єднаних поняттям «страх». Він, говорячи мовою математики, в системі психіки поводить себе як «дивний» атрактор. Якщо чашка сповзає зі столу повільно (коли траєкторія стабільна), то процес її падіння можливо передбачити і контролювати. Коли під впливом поштовху вона падає вниз зненацька, то абсолютно неможливо передбачити, куди розлетяться її друзки.

У першому випадку, якщо говорити про метафору чашки, людська психіка усвідомлює обставини, які змушують її до переживання страху і, якщо не дає собі з ним раду, то принаймні екзистенціяльно здатна проконтролювати цей стан, змалювати його в термінах, адекватних власному життєвому досвіду, і героїчно пережити падіння, констатуючи під час нього стан екзистенціяльного звільнення від необхідности вибору. У другому випадку, як уже згадувалося, страх як локально-психічний вияв Хаосу взаємодіє безпосередньо з усіма компонентами психофракталу. Свідомість у психофракталі виявляється не у виді активного взаємодіючого компоненту, а у вигляді просторової межі, «берегової лініії» у топографії людської душі.

Експериментальне дослідження страхів спершу ставило перед собою завдання знайти первинні стимули, і пояснити їх на підставі інстинктивних процесів. Але поступово перелік цих страхів експериментально звівся лише до двох у бігевіоризмі – це гучний звук і втрата підтримки. Та пізніші дослідження, зокрема Джерсілда, вказали на те, що «стимул страху не може бути представлений як ізольований стимул». Тобто всі ситуації, на які психіка не може адекватно відреагувати, викликають страх. Ролло Мей вважає, що суперечки з приводу первинних страхів між бігевіористами та інстинктивістами спираються на хибні припущення. Він взагалі ставить під сумнів можливість назвати реакції, на які посилався Вотсон, страхами. Мей припускає, що це «недиференційовані захисні реакції, які правильніше було б назвати тривожними». Підстави для цього – та обставина, що страх не виникає безумовно навіть при одному і тому самому стимулі у тої самої людини.

В основі відчуття страху лежить тривога, тобто передчуття. Ірраціональність справжнього страху підкреслюється результатами досліджень Джерсілда. Найгіршими подіями в житті опитаних дітей були реальні події на зразок хвороб чи травм. Натомість найбільший страх викликало у них те, що могло б з ними трапитись. Так було доведено, що страх не є реакцією на певну загрозу, а так звані уявні страхи ближчі до первинної основи цього афекту. Джерсілд констатує, що існує якийсь процес, значно складніший, ніж той, який зображає теорія умовних рефлексів.

Ірраціональність і непередбачуваність страху перестають бути проблемами, якщо розглядати страх не як реакцію переляку на щось, а як, за визначенням Мея, «вияв в об’єктивованій формі глибинної тривоги». Непередбачувальність, мінливість і постійність страху пояснюються, отже, фокусуванням суб’єкта на тій чи тій причині, яка просто спрацьовує як тригер, звільняючи дорогу для хаосу в душі.

На думку К. Ізарда, дослідники переконують нас, що, хоча потрібно розрізняти страх і тривогу, ключовою емоцією при тривозі є страх. Переживання людиною цього стану, залежно від мови, можна охарактеризувати понад десятьма різними словами і виразами, але ще Джемс писав, що «переважно поділ емоцій, який пропонують психологи, – це звичайна фікція, а їхні претензії на точність термінології абсолютно безпідставні». Тому існує великий ступінь довільности у змалюванні синонімічних понять, хоча зовнішні прояви сильного страху зобразив ще Дарвін. Переляк як особливу первинну форму страху виділяли Ушинський і Сєченов. Добре досліджені різні форми вияву страху, астенічні і стенічні, такі дослідження вів і пояснював ще Павлов, пояснюючи це рівнем активности коркових центрів. Одним з перших спробував диференціювати різні види стаху психолог і психіятр Осипов. Він вважав, що страх є реакцією на реальну небезпеку, «жуть» – на ірреальну, а комбінація цих двох чинників породжує острах. Жах він вважав відображенням комбінації усіх моментів небезпеки.

Такі авторитетні дослідники, як Ізард, маючи значно більшу експериментальну і методологічну бази, теж класифікували страх метафорично: «Страх – це емоція, про яку багато людей думає з жахом». «Переживання страху лякає людину». Ізард розділяв причини страху на зовнішні і внутрішні. В зовнішніх детермінантах він виділяв ті, які є результатом завчання (наприклад, сигнал повітряної тривоги). Але инший серйозний дослідник емоцій, Боулбі, вважав, що численні культурні детермінанти страху насправді є природними страхами, замасковані різними формами тлумачення, раціоналізації або проєкції. Наприклад, страх привидів – раціоналізація страху темряви.

Не пояснює справжніх причин виникнення страху і гіпотеза травматичного обумовлення. Критиком такої позиції є, зокрема, Речмен. Він зауважує, що багато людей бояться змій, хоча ті їх ніколи не кусали і навіть не траплялися.

Ми повинні з’ясувати, як саме дана гіпотеза про фрактальну природу страху вписується в традиційні уявлення психологів про природу особистости. Теорії, які ведуть свій родовід від Фройда (Мюррей, Саліван, еґопсихологи) трактують страх як внутрішній конфлікт, що переживається напружено. Тому загальна мета життя – зведення страхів та инших конфліктів до мінімуму. Ця точка зору припускає, що нерозв’язні суперечності закладені на рівні базового ядра людської психіки. І, за С. Мадді, «компроміс не може набути форми знищення однією з двох могутніх сил, оскільки обидві сили невід’ємні і базові, навіть якщо одна з них і не зароджується в самій людині». В теоріях Фройда і Мюррея цією иншою силою виділяється суспільство, яке у формі супереґо призводить до відчуття безмежної провини і дії захисних механізмів, що спричиняє неврози. Акцент робиться на механізмі захисту, який існує завжди, питання лише в тому, наскільки ці механізми забезпечують компроміс між полярними силами. Розвиток цієї моделі (Ранг, Анг’ял, Бейкан) призвів до того, що, імовірно, обидві сили містяться в людині і питання компромісу між ними не підкреслює тему захисту і неврозів. Ці моделі, відповідно, дістали назви психосоціяльної та інтропсихічної. У першій і, значно меншою мірою, другій моделі присутня імовірність того, що страх можна мінімалізувати через високий рівень соціяльної адаптації.

Моделі самореалізації визнають існування лише однієї основної сили в житті. При цьому Маслоу, Олпорт і Фром відділяють тваринну природу людини від її власне людської. Роджерс не робить такої різниці. З точки зору моделей самореалізації, що активніше виявляється в людській психіці первинна енергія, то сильніше людина переживає напруження. Але, на відміну від групи попередніх теорій, напруження далеко не обов’язково пов’язане з тривогою або страхом.

Третя група теорій розглядає переживання внутрішніх конфліктів як проблему узгоджености. Це, в першу чергу, теорія когнітивного дисонансу (Келлі, Мак-Клеланд, Фестінґер), яка дотримується принципу зміни напруження, оскільки залежно від обставин надто низький або надто високий рівень може бути для людини однаково неприйнятним.

Як стверджував Юнґ, архетип визначається перш за все не змістом, а формою. Він розглядав його як символ-ключ, що відкриває вихід до колективного несвідомого. Але увійти туди можна лише за умов, що ми максимально готові до цього через метафоричну призму сприйняття світу.

На думку Налімова, архетип може вироджуватися і розпадатися, перетворюючись на щось таке, що нагадує віртуальні частинки. Таким чином, людина дістає можливість взаємодії з первинною енергією хаосу через його віртуальні прояви. На рівні психіки ми можемо помітити, як первинний страх розпадається на окремі тривожні стани, фобії та неврози, через які людина виражає себе у стосунку до колективного несвідомого. Отже, страх можна назвати взаємодією психіки людини з виявами первинного підсвідомого хаосу.

Дивно констатувати, що таке древнє переживання як страх почали системно вивчати лише у 1871 році. Тоді К. Вестфаль описав страх відкритого простору – агорафобію, зауваживши, що фобії спливають у свідомості людини попри її волю і не можуть бути за власним бажанням викинуті зі свідомости. Для фобії характерна, крім стійкого відчуття страху, ще й наявність сценарію його переживання. Чітка фабула викликається критичним стимулом, при тому, що у людини, яка це переживає, на відміну від шизоїдних або астенічних станів, зберігається критичне ставлення до свого стану. Існує чітка залежність між схильністю до фобій і віком – це люди найбільш працездатного віку, в середньому від 25 до 44 років.

Традиційно існує два напрямки, які пояснюють механізм виникнення страхів. Один бере свій початок у психоаналітичній концепції, инший – в теорії умовних рефлексів Павлова. Очевидно, що другий підхід домінував у совєтській науці, оскільки, відповідно до класичної рефлекторної теорії, умовний стимул перестає викликати реакцію, якщо не підкріплюється повторенням. Отже, були всі підстави для проголошення соціяльної регуляції психічних станів універсальним і надійним засобом вдосконалення совєтської людини. Раніше боялися сифілісу і конячих укусів, пізніше – СНІДу й инопланетян. Клініцисти давно зазначали, що з часом відбувається генералізація зв’язків між явищами, що спричиняли виникнення страху. Сьогодні павловський підхід успішно експлуатують представники методу невролінгвістичного програмування. Так званий «якір», який пропонують пацієнту для локалізації і зникнення відчуття страху, насправді копія методики вироблення умовного рефлексу. З тією лише різницею, що умовний подразник слід пускати в хід не на вершині емоційного збудження, а за якийсь час до нього, инакше він втратить своє сигнальне, «якірне» значення.

Близько тридцяти років тому американські дослідники Шахтер і Сінґер провели дослідження емоцій, що стало тепер класичним. Вони з’ясовували, що необхідно для того, щоб людина зазнала якогось емоційного стану і виділили два, на їхню думку, важливих компоненти. Перший – фізіологічне збудження, без описів якого не обходиться жоден літературний твір. Другий компонент – спосіб, яким людина пояснює цей стан збудження. Аксіомою є те, що коли вона буде пояснювати цей стан неемоційним чином, то й емоцій жодних не відчуватиме. Дослідники стверджували: «Абсолютно один і той самий стан фізіологічного збудження можна було б назвати «радістю», «люттю», «ревнощами» або будь-яким иншим словом, що означає якесь з різноманітних емоційних переживань, залежно від когнітивних аспектів ситуації». Як коментує ці слова Г. Айзенк, велике розмаїття емоцій, які ми переживаємо, є результатом змін, способів інтерпретації нашого збудженого стану.

Якщо спробувати класифікувати страхи так, як це роблять екзистенціяльні терапевти, то побачимо приблизно наступний список – і, напевно, він матиме відповідники на згаданому аркуші паперу, який ви розграфили навпіл і поклали на нього свої найглибші переживання. Ми боїмося, що нашу смерть будуть боляче переживати близькі люди, що всім планам настане кінець, що процес вмирання буде болісним, що є межа, за якою закінчуються відчуття, що неможливо буде допомогти тим, хто від нас залежить… Врешті-решт, ми боїмося того, що буде з нашим тілом і душею після смерти. Здавалося б, ось він, найвищий пік екзистенційних страхів! Але все, чого ми боїмося, в тому числі зараз і в цю хвилину – це те, що відбувається з нашим тілом і душею під час життя.

Страх – один з небагатьох станів, для дослідження якого кожна людина з повною мірою відповідальности може вжити прийом емпіричного узагальнення. Суть цього методу, що його запропонував Вернадський, полягає у суб’єктивній інтерпретації того, що об’єктивно існує і доступне для спостереження. Не існує людей, які б не переживали різних форм страху і не намагалися зрозуміти їхню істинну причину, щоб уникнути повторення. Максимум, що нам вдається – це гіперреалістично змалювати страх мовою самого страху. На прикладі цього переживання ми як ніколи розуміємо, що принцип причинности розширюється до неозорих глибин колективного несвідомого. Але це не позбавляє нас необхідности дати йому належну характеристику, яка б не суперечила емпіричному знанню.

Якщо прийняти за вихідну точку моделювання поняття Хаосу як багатовекторної моделі самоорганізованого зла, то страх імпліцитно мусить бути притаманний цьому фракталу. Особливо «демонічна» привабливість страху від найдавніших часів є предметом як культового поклоніння, так і табу. Страх Божий як універсальний психосоціяльний регулятор проіснував у майже незмінному вигляді аж до того часу, коли почали утворюватися національні держави і їхні правителі почали змагання із жерцями і священиками за право монопольно персоніфіковувати цей страх. Ця кривава боротьба закінчилася змовою пап і королів, феодалів і місцевих священиків, жерців і вождів племен, змовою, у якій їхні підлеглі, знову-таки, під страхом смерти, повинні були продемонструвати віру у священний дуалізм влади. Науково-технічний прогрес викликав таку хвилю страхів – від паротяга до кінематографу – що влада вже ніколи не змогла повернутися у свій попередній проєктивний «залякувальний» імідж. Перегляд високотехнологічного фільму жахів викликає більше відповідних переживань сьогодні, ніж «людина з рушницею». Звичайно, за умови, що вона не скерована вам у голову, хоча у 1937 році реакція, напевно, була би значно жвавіша. Змагання за право використовувати страх як механізм досягнення влади використовують всі без винятку гілки влади. Навіть батьки змагаються з вчителями за право бути грізнішими авторитетами для своїх дітей. Очевидно, що у всьому цьому є дуже сильний відгомін щонайменше родоплемінних стосунків, які, своєю чергою, формувалися з Хаосу тотожности первісної людини у своєму дикому оточенні. Існують свідчення того, що принаймні на рівні електрохімічних реакцій, щось подібне на страх відчувають навіть рослини.

Сильний, несподіваний подразник викликає у людини одне з двох можливих переживань. Звичайно, за умови, що подразник для даної людини є справді сильний. Це або стрімка втеча на безпечну відстань, або шизофренічне знерухомлення. Очевидно, що при реакції втечі й боротьби витрачається значно більше енергії, ніж у випадку завмирання. Установка на активну дію ототожнюється індивідом з гетеростатичною моделлю поведінки, при якій суб’єкт шукає і знаходить в навколишньому середовищі і в собі самому нові і нові виклики для особистісного росту. Реакція завмирання, отже, ототожнюється з гомеостазисом, при якому виникає чергова необхідність для суб’єкта привести у збалансований стан усі свої фізичні і психічні ресурси, а також збалансовано позиціонувати себе в доступній його сприйняттю системі координат. Діяльність, скерована на побудову чогось, називається анаболічною, а діяльність, що супроводжується розпадом – катаболічною. Ці терміни добре відомі не лише біологам, а й усім, хто цікавиться процесом обміну речовин в організмі. До якого з цих процесів можна зачислити страх (а оскільки він є переживанням, розтягнутим у часі, то ми маємо підстави назвати його процесом) – до анаболічного чи катаболічного? Адже мова йде про людську психіку. Будуючи її, людина водночас знищує, «поїдає» структурні зв’язки довкола себе. Активна діяльність обмежується загрозою аналогічного процесу з боку инших живих істот. Неорганізована сума зусиль щодо упорядкування своїх автономних систем буде виглядати як Хаос і як Космос водночас. Для суб’єкта, який усю свою діяльність підкоряє двом могутнім інстинктам – збереження роду і продовження виду, а вже потім зводить на цьому безжалісному фундаменті височезний, але дуже нетривкий хмарочос культурних мотивацій та етичних пояснень, такий процес – безумовно Космос. А трансперсональний погляд на ці явища дасть картину бурхливого, темного океану Хаосу, дном якого, хай як би глибоко воно залягало і хай які б підводні хребти архетипів на ньому зводилися, – є страх.

За твердженнями А. Кемпінського, ситуації, що викликають установку страху, можна розділити на чотири групи. Це ситуації, пов’язані із загрозою для життя, із соціяльною загрозою, із неможливістю здійснити власний вибір активности і з порушенням чинної структури взаємодії з навколишнім світом. Тобто у Кемпінського мова йде про біологічні, соціяльні, моральні та дезінтеграційний страхи. Суб’єктивно ми не в стані розрізнити, який саме вид страху переживаємо. Це можливо лише при аналізі ситуації, що породила установку страху.

Взаємодія суб’єкта з оточенням складається у найрізноманітніші функціональні структури. Попри їхню чисельність та нестабільність, усі вони мають певний психофрактальний алгоритм. Завдяки цьому алгоритму можна з високою долею ймовірности підготувати себе до майбутнього несподіваного. Цілком імовірно, що у понятті «колективне несвідоме» атрактором є саме таке поняття (або сума понять, що зрештою одне й те саме), як «майбутнє несподіване». Ми вже говорили про те, що винятковість подразника визначає і силу переживання. Напевно, кожен з нас не раз був свідком побутової ситуації, при якій ваш власний страх переходив у сміх, байдуже, що істеричний. Несподіване подвоєння ступеня винятковости або будь-яка кратність його збільшення викликає у людській психіці протилежну за знаком, але однакову за силою реакцію. Зрештою, хто сказав, що так званий «щирий» сміх – не істероїдного походження? Про механізм плачу і сміху з повною впевненістю можна сказати лише те, що обидва явища свідчать про вегетативно-гормональну розрядку, істотне збудження ендокринної системи та роботу філогенетично найдревніших складових нервової системи, зокрема спинного мозку. Це дуже подібне на функціонування двомірного фракталу, в якому генераторні ключі непрямо відтворюють себе, роблячи усе явище самоподібним.

Оскільки людина є складною життєвою системою, а її психіка і тіло перебувають у такому системному зв’язку, при якому в обох компонентів існує чітка тенденція до повторення і відображення иншої половини (але це відтворення ніколи не буває ідеально тотожним), то і психіку маємо усі підстави роглядати як систему, хоча і з не завжди передбачуваними ключовими параметрами. Психіка розвивається у світі уявлень і символів, а отже – у нелінійному середовищі. Еволюційний саморозвиток індивіда постійно генерує резонансне збудження системи психіки, яке змушує її або підніматися на вищий енергетичний рівень, поглинаючи енергію дисонансу, або рефлексувати, розщеплюватися, переходити в «ощадливий енергетичний режим», вивільняючи при цьому енергію. Дуже хотілося б назвати її або деструктивною, або креативною. Але насправді ця енергія Хаосу, яка виявляє свій знаковий потенціял лише будучи поміщена у відповідну систему координат. Генератором такого резонансу є страх, як персоніфікований Хаос, що виявляється у системі координат конкретної людської психіки.

Широка палітра суб’єктивних переживань від невинних побутових фобій до психопатологічних нав’язливих станів і панічних жахів недаремно об’єднуються одним терміном. В мові немає прямого антагоніста-антоніма, найбільш адекватне визначення антитези – це не-страх, відсутність страху.

Так само і термін «соціяльна психологія», самою назвою претендуючи на системні узагальнення групових переживань, насправді є психологією ще більш індивідуальною, ніж психологія особистости. Можна сказати, що вона соборна – як музична партитура симфонічного оркестру, де партія кожного інструменту (а у випадку соціяльної психології це можуть бути, наприклад, політичні партії) свідчить про рівень патологічної деформації індивіда, якому силою обставин довелося зробити вибір на користь колективного неврозу, нехтуючи самоактуалізацію. Соціяльна і політична психологія у першу чергу мала б досліджувати колективне несвідоме, яке виривається з-під стримувальних сил здорового глузду. І головною рушійною силою, яка викликає глибинні архетипні уявлення, є страх. Можна заперечити, що страх, навпаки, стримує асоціяльні, немотивовані вияви агресії та насильства у всіх його виявах. Але психіка людини подібна до відомої усім зі шкільної програми системи сполучених між собою ємкостей. Якщо страх, як найпотужніший і найефективніший психосоціяльний регулятор, створює тиск на один деструктивний архетип або на групу таких архетипів, то в иншому, часом зовсім несподіваному місці психіки, це колективне несвідоме виходить назовні з подвійною силою.

Страх як потужний емоційний перемикач, за визначенням І. Пригожина, є своєрідним неентропійним інформаційним регулятором. Неентропійним тому, що маючи невичерпне енергетичне джерело у вигляді первісного Хаосу, він не підлягає класичним законам термодинаміки. Інформаційним тому, що несе в собі метакод архетипів, на які людські інстинкти реагують блискавично, не звертаючись за роз’ясненнями до причинно-наслідкових операційних механізмів свідомости. Страх, як атрактор, підтримує психофрактал людської психіки в стані динамічної рівноваги. Вплив страху є водночас точкою біфуркації: система може підвищити рівень організації або прийти до безладдя. Страх – найпомітніша точка на траєкторії системного саморозвитку психіки, бо власне з цієї точки все і починається.

Ми вже говорили про багатокомпонентність страху з огляду на диференційованість суб’єктивних переживань екзистенціональної класифікації і психопатології. Таким чином, констатуючи, що страх є не лише станом і процесом, але й структурою, ми можемо зарахувати його до так званих атракторів, а саме – до «дивних» атракторів.

Як взагалі можна охарактеризувати поняття дивного атрактора у психофракталі? Якщо ми візьмемо відрізок одиничної довжини, розіб’ємо його на три рівні частини і відкинемо середню, кожен із відрізків, що залишилися, також розіб’ємо на три рівні частини і потім повторимо цей процес нескінченно довго, то отримаємо в результаті простий приклад фракталу – так звану множину двох третин. На рівні людської психіки це можна описати знаменитим поетичним рядком класика: «Во всем мне хочется дойти до самой сути». Цікаво, що збільшуючи масштаб зображення фракталу, ми, природно, помічатимемо все більш деталізовані складники його структури. Але при постійній пропорційній зміні масштабу характер зображення залишиться незмінним. Така властивість називається масштабною інваріянтністю і притаманна всім без винятку фракталам, а отже, і психофракталам. Ми боїмося разом із своїм страхом.

За геометричною структурою дивні атрактори також належать до фракталів. Відповідно, можна припустити, що фрактальна модель страху імпліцитно містить у собі сценарій переходу до Хаосу. Звичайно, саме поняття сценарію має дуже умовний характер, хоча існує кілька базових моделей. Їхній спільний складник – те, що у фазовому просторі фракталу збільшується кількість нестійких утворень і зображальна точка (у нашому випадку це наратив) спонтанно перестрибує на дивний атрактор. Рух системи стає хаотичним. Людину охоплює страх.

Необхідно оцінити позитивну роль страху-Хаосу, оскільки це переживання різко підвищує шанси організму вижити, викидаючи в кров адреналін та поліпшуючи постачання м’язів киснем та поживними речовинами. По-друге, страх найліпше допомагає запам’ятати небезпечні або неприємні події, як показали дослідження спогадів раннього дитинства, що їх провадив П. Блонський. І, нарешті, страх диктує тактику поведінки, коли бракує часу або інформації, щоб прийняти зважене рішення. Страх блокує надходження у свідомість критичної маси сигналів, чия корисність для даної особи ще не доведена ані колективним, ані її особистим досвідом.

Звичайно, сьогодні на життєдіяльність людини накладається величезна кількість соціяльних і культурних установок, продиктованих техногенним оточенням. У цьому синтетичному середовищі генетично обумовлені інстинкти не лише втрачають свій практичний сенс, а навіть заважають жити. Ю. Лотман, вивчаючи і трактуючи «тексти поведінки», досліджував семіотику понять «сором» і «страх» у механізмі культури. Він розглядав лише регулятивну функцію цих термінів, але переконливо довів, що сором є культурною похідною від страху, оскільки ліг в основу перших власне людських заборон. Спроби культурного витіснення поняття «страх» з царини соціяльно коректних і прийнятних регуляторів призвело у своїй кульмінаційній фазі до стану абсолютної взаємодоповнюваности, оскільки «боятись соромно». Хай як би культура намагалася опрацювати компоненти страху, розщепити його і позбутися, вона однак вживає для цього інструменти, запозичені з того самого дивного атрактора.

Довкола феномена страху існує доволі штучна зона так званої рефлексивної інвалідности. Адже для того, щоб психолог міг зберегти рефлексивну позицію, йому доводиться утримувати фокус своїх суджень на значній дистанції від дискурсів соціяльних наук. Їхня декларована відмова від метафізики врешті-решт викликана ангажуванням панівних форм ідеології та політкоректности. Ставлячи проблему страху як дивного атрактора у психофракталі, ми намагаємося вийти за межі будь-якої ідеології. Справжня онтологія передбачає не оцінку, а постановку проблеми. Ми наполягаємо на тому, що системний, структурований, неусвідомлюваний та всякий инший страх не є страхом у класичному, політичному значенні цього слова, оскільки страх – це найбезпосередніше внутрішнє відчуття, яке передує відчуттям зовнішнім. Перефразовуючи тезу Е. Канетті про насильство, можна сказати, що зі страхом пов’язують уявлення про те, що поруч і саме тут. Він більш безпосередній і нагальний, ніж влада.

Иноді соціяльні страхи можуть перебувати в контрфазі до базисних страхів, і тоді вони частково гасять загальне нервове збудження. Або ж навпаки, можуть резонансно підсилити переживання і, що називається, підірвати ситуацію. Цим із давніх-давен користуються політики, у гіршому разі намагаючись розв’язати «маленьку переможну війну», щоб відвернути увагу від проблем своєї ліберальної імперії, або ж, налякавши загрозою громадянської війни, змусити націю згуртуватися.

Нація ніде у світі не є однорідним субстратом. Тому будь-які інформаційні хвилі, які генеруються всередині нації, поширюються вкрай нерівномірно – відповідно до щільности середовища. Те саме стосується і колективно пережитих емоцій. Якщо емоція базисна – страх, радість, гнів, надія, то включається механізм психічної індукції, при якому відбувається взаємне зараження емоціями. Та, на відміну від релігійних проповідників, які для навіювання страху експлуатують ту саму думку про неминуче покарання за гріхи, політики, які періодично лякають народ, змушені звертатися до конституції й законів. Оскільки вони, як відомо, не божественного походження, а цілком рукотворні, то більше двох-трьох разів конкретного індивіда статтею Кримінального кодексу не злякаєш. Навіть якщо він, як свідчить зовсім свіжий приклад, кілька разів уже за нею відсидів.

А тепер – про головне. Характер нації, як і характер людини, буває у своїх найчіткіших проявах або мужнім, або жіночним. Отже, і страхи, властиві кожному конкретному народу, можна спробувати класифікувати саме за цими ознаками, пам’ятаючи, що для самоочевидного не потрібні підтвердження. Приміром, суворі норови давніх германців, відбиті в сагах, зображалися дуже простодушно і життєрадісно, разом із загробним життям. Навпаки, лейтмотивом нашого епосу (можливо, через стереотип совєтської пропаганди) був і залишається «плач Ярославни на валу». Жіночі образи нашої класики, як мінімум, не менш виразні, ніж чоловічі. Народні прислів’я недвозначно говорять про жіночі шиї, які крутять чоловічими головами...

Для узагальнення суто українських страхів ми повинні уявляти націю як якусь феміністичну сутність, яка дуже податлива й сентиментальна, але у гніві – воістину жахлива. Для неї (цієї сутности) головною загрозою є несанкціоноване проникнення всередину. Звідси постійна тривожність із приводу цілісности кордонів (які, зрештою, і так за загальною згодою тихо порушуються через митниці), невгамовні побоювання виглядати негарно перед сусідами (при тому, що в домівці давно не прибирали), періодичні (иноді болючі) процеси відторгнення частини українського політикуму, звані виборами чи національними революціями. Сюди ж можна зачислити доволі безпідставні страхи «не вийти вчасно заміж» за Евросоюз чи НАТО. Безпідставні тому, що переважна більшість наших громадян не мають жодного уявлення про вигоди або невигоди таких політичних «шлюбів». А найуспішніші українські політики, будучи лише ретрансляторами соціяльних переваг, надають цим страхам особистісного колориту і видимости відповіді на стратегічні виклики сучасности.

Відповідаючи на запитання соціологів про свої головні побоювання, наші співгромадяни, як правило, називають явища, які безпомилково ототожнюються з можливим переживанням страху. Це страх війни, голоду, фізичного насильства, втрати роботи, економічної депресії, утрати здоров’я тощо. Проте соціологи не уточнюють (і це не входить у їхні завдання), як вела б себе кожна людина, якби вона опинилася в тій чи тій страшній ситуації. Адже є два способи реагування на страх. Залежно від того, як свідомість і нервова система інтерпретують вхідні сигнали загрози і співвідносять їх із можливостями конкретної особистости, в організмі виділяється певний гормон. Це або адреналін («гормон кролика»), або норадреналін («гормон лева»). Перший спонукає до втечі й перекидає кров від зовнішніх покривів до тих органів, які найактивніше братимуть участь у втечі. Другий забезпечує приплив крови саме до м’язів, відповідальних за можливі агресивні дії. Тому на рівні різноманітних соціяльних груп – залежно від того, чи готове їхнє «тіло» відбити загрозу або тікати – генеруються ті чи ті слогани, що спонукають групу виробляти відповідний психологічний «гормон».

Наприклад, коливання курсу долара можуть не лише викликати агресивну біржову політику банків, а й спонукати сільське населення мішками закуповувати цукор. Поява радикальної політичної партії мобілізує прихованих прибічників цього курсу і змусить протилежний бік закопувати свої партквитки до ліпших часів. Якась чергова реформа сільського господарства налякає селян, і вони кинуться в міста закуповувати хліб. У свою чергу, городяни, побачивши таку навалу, кинуться в села за соляркою...

Як можна керувати соціяльними страхами? Найпростіша техніка, що працює і на особистісному рівні, – це раціоналізація. Адекватно оцінити загрозу, яка найчастіше виявляється надуманою, ми можемо лише розуміючи істинні причини того, що відбувається. Инші методики менш етичні, але не менш ефективні.

Наприклад, ми помічали посилення середньої якости еротичних фільмів на українських телеканалах саме в ті періоди, коли виникало чергове загострення політичної ситуації. Тут ми констатуємо техніку зниження індивідуальної чутливости в одному місці за рахунок її посилення в иншому. Бог поки що милував нас від шокової терапії, яка припускає виникнення настільки екстремального страху, що на його тлі всі инші здаються дрібними хвилюваннями. Дуже корисним і дієвим прийомом є моделювання, коли людина (або група), що боїться, спостерігає подібні ознаки в инших і бачить успішні приклади подолання страху. У нашому випадку це ті країни постсовєтського простору, які остаточно позбулися психозу минулих часів.

Ну й найцивілізованіша техніка – це взаєморегуляція емоцій. Вона передбачає певне тренування свідомости, що припускає готовність гідно пережити можливий страх. Цією якістю володіють нації та народи, які побудували в себе громадянське суспільство, де психологія індивіда значною мірою підпорядковується колективним уявленням суспільства про безпеку й добробут. Тому вони можуть вибирати для себе привід боятися. Ми ж поки що переважно очікуємо: чи то Мамая, чи то Бабая...