Роже Каюа

Марнославство літератури бунту

Відтоді, як письменник запитав себе: «Що я?» й відказав [1]: «Для світу – ніщо, для себе – все», дещо змінилось в загально усталеному сприйнятті літератури. Враз література більше не збирається славословити велич Граду, зображаючи його палаци, парки і славетні місцини. Автор не пнеться долучитися до загального стилю епохи, ніби якась скрипка, що звучить в унісон усьому оркестрові. Навспак, у нього на гадці бажання мовити про себе, висловити свої страждання, поневіряння тремтливої, легкодухої й безталанної душі. Однаково він прагне викресати дисонантну ноту, умисне розпалити неповторну самобутність. Виступаючи на авансцену, й замість того, щоб приховати оригінальність, яка й так випиналася без його бажання, він її силує й від того втішається найдужче. Твір мистецтва перестає бути привілейованим, але й покірливим виразником світу, якому він завдячує своє народження і який він прагне осмислити. Він стає свідком стражденного і мстивого серця. Наскільки раніше мріяли побачити твір схожим на инші твори, настільки сьогодні воліють – й подеколи несамовито – принципово відійти від них подалі. Так, персона – щоб не сказати персонаж – автора потрохи дістає перевагу над достоїнствами твору, а публіка, зі свого боку, виказує цікавість радше автору, ніж твору. Вона конче потребує, щоб автор висповідався. Нехтує ті майже анонімні твори, що нібито зійшли з небес і крізь які ледь-ледь угледиш характер і життя письменника. Кидаються на пошуки автора, радіють, що віднайдено людину: звісно, це доводить, що життя цінують вище від риторики, а справжнє – вище від штучного. Також це є доказом того, що твори стали цікавити менше.

Важливість розуму, ясности, інтелекту в них маліє, адже світ ідей є менш персональним, ніж світ емоцій. Навпаки, дуже бажано, щоб письменник був щирим, адже щирість не перешкоджає відрізнятися від инших. Вона закликає його до протилежного, й дедалі дужче, коли виказує меншу повагу до пристойности. Та саме від неї просять подолати цю прикру перепону. Почуття та емоції ще бережуть дещицю твердости й притомности, що дозволяє свідомості їх сприймати, а мові перекладати. Та цього ще замало; літературі скоро доводиться ставати на ледь уторовані стежки, на яких світ відчуттів приносить такий простір, де вже важать не стільки зір та слух (майже безплотні, легко подолані розумом), а радше смак, дотик, нюх, – менш прозорі субстанції, до яких розум не допинається, а справу з ними, здається, має лишень тіло. Якраз до цих розрізнених і темних почуттів, – що зринають із глибини нутрощів, з тепла слизової оболонки, – радше і звертається письменництво, тоді як звичайна розмовна мова не відає, як їх висловити, а вчені змушені шукати допомогу в грецьких термінах. Ті почуття є розпливчасті, невловні, неперекладні. Вони дають нам знаття про той світ, приступ до якого захаращено для свідомости, яка пізнає їх лишень за допомогою завданих ними ж турбот. Мало-помалу, автор, аби привернути увагу все більш вимогливих читачів, завершує патологічними або штучними почуттями, наркотичними галюцинаціями, тужливими чи божевільними ознаками. Подібні стани мають спільну рису: вони є відразливими й непридатними для обміну, тож запихають їхніх володарів у замкнений світ, де їх відрізано від комунікації зі собі подібними. Ця самотність додає їм престижу. Нею вони зваблюють.

Окрім того вони творять ілюзію, нібито відчиняють двері в инший світ. Хоч віднині письменники заперечують його існування (принаймні його освітлений бік), вони охоче повертаються до його темного боку, що виглядає для них сповненим обіцянок безмежжям. Вони втішаються думкою про його невичерпність. Віддають себе повністю відчуттю нескінченности. Погано зносять обмеження людського становища й у цьому пориванні повстають проти Творця, творення й творінь. Щоби висловити свою непокору Божеству, щоб виголосити йому своє розчарування або свою ненависть, вони оживлюють різних легендарних героїв, які загинули через свою самовпевненість. Вони віншують Прометея, Каїна, Люцифера й Сатану. Вигадані ними персонажі радо звертаються до чорнокнижництва. Сміливо ставлять підпис під угодою із чортом. Зрікаючись небес, вони дають хід силам безодні. До того ж славу їм приносить прокляття, втім, уявне, та все ж втішне для їхньої гордині.

Такий бунт лишається незмінним. Предметом осуду зостається загальний план людського існування, якого ніхто не може змінити. Насамперед нових письменників такого ґатунку дратує дійсність, яку вони звинувачують у байдужості до їхнього існування. Але ж як уявити її співчутливою? Роблять висновок, що вона є жорстокою, й не без самозамилування переконують себе в тому, що вона втішається їхніми стражданнями. Врешті, докоряють їй у реальності, тобто в спротиві швидкоплинним фантазійним забаганкам. Мислителі такого штибу жадали б бачити її покірливою й невагомою, наче їхні мрії або чарівлива непогамовна феєрія, що заполонила їхній вільний час. Проте дійсність залишається суворою і непорушною. Також вони не виказують їй щонайменшого інтересу, буцімто вона – це лотерейний білет, який рвуть після розиграшу, або відривний аркуш календаря за вчорашній день. Таким чином, вони проголошують відмінну реальність, невидиму, але глибшу за инші реальності, відкриття якої належить поезії.

Радше за все, бунт проти реальности супроводжує бунт проти розуму. Цей останній пригнічує інстинкти й за одне вже це стає ненависним. Гірше: він утискає натхнення, що є найвищим інстинктом духу. Силкується упідлеглити його безсилій логіці – осоружному гнітові, від якого поет мусить якнайшвидше відкараскатись. Треба було не так вже й багато часу, щоби перестати дивуватися виміру, якого досягла поезія, звільнена одночасно від розуму й зв’язности, наблизившись до божевілля, божевільнішого за просто божевілля, хочемо сказати, до шереги слів, з яких навмисне викинуто свідомі чи розумні стосунки.

Такого візіонера, як Рембо, уславлено за те, що написав, ніби перетворився на казкову оперу, й багато часу витратив на перекручування глузду (або на доведення цього факту); иншого (Нерваль) вшановано за розповіді про те, як він перетнув двері зі слонової кістки, що розмежовували світ денний від світу марення; а творчість третього (Лотреамон), сповнена богохульницьких і жахких картин, дітлахівський надмір яких викликає усміх у самого автора, здається, надихало саме пекло. Цього неповздержливого інфернального письменника піднімають до рангу двох инших. Вторинна слава дісталась тим візійникам, яких спокусила надія донести зізнання від ангелів (Сведенборг, Блейк, Словацький). Вони записували їх у трансовому стані, а пробуджуючись, дивувались несвідомо отриманим повідомленням. Звісно, плодюче несвідоме видається дивовижним, та їхнє небесне походження викликає сумнів. Радше воно схильне до демонічного начала. Треба ж одним робом все заперечити: світ, розум, небо й провидіння.

Важить, найперше, випнутися проти суспільства, проте зовсім не в іпостасі політичних реформаторів, що стають проти теперішнього суспільства на користь иншого, незвіданого й жаданого, пришестя якого прагнуть приспішити. То було б замало. Це нове покоління письменників, що допасовує до традиційних своїх функцій небачені риски, заперечують самий факт суспільства. Як їм здається, кожне суспільне утворення однаково жорстко ганьбить художника і поета: воно їх знищує або штовхає на самогубство. Одним порухом стирають низку століть, коли поети і художники жили при королівських дворах, виконуючи накази, отримуючи нагороди, виважуючи благості або не гордуючи їх прославити. Віднині ж вважають, що справжній поет, достеменний художник має зоставатись на межі суспільства, якщо навіть не втікати від переслідувань. Ще трохи й оцінити його можна за ступенем ворожости, що йому виказують, і що забезпечує для нього певне зростання шанувальників.

Дійсно, письменник відкидає все те, що складає й зміцнює соціяльний порядок. Він виказує симпатію каторжнику й повії. Сам він не є людиною поза законом, яку підтримує, повсякчасно ганячи тих, хто веде розмірене життя. У їхній посередності він знаходить доказ обмежености, вульгарности, пожадливости до грошей, безлічі забобон й відсутности уяви. Він тільки й знає, що вигадує, як їм протиставити себе або висловити свою зневагу. Нерваль статечно гуляє Пале-Роялем із живим омаром на рожевому мотузку. Бодлер фарбує волосся у зелений колір. Одного разу на терасі кафе, бажаючи налякати сусідів, він голосно звертається до товариша, запитуючи, не їв той часом мозок немовляти. Й додає, що його смак нагадує свіжі горіхи. Бодлер не був канібалом й не куштував нічого подібного. Це був лишень провокативний вибрик.

Можна згадувати й инші приклади, але вони ніколи не набувають загрозливих форм. Поети і далі голяться в громадських перукарнях, і хай якими б високими й піднесеними були їхні писання, вони ніколи не підуть на вулицю стріляти з револьвера в перехожих. Символічне вираження абсолютного бунту, – і тут ми нічого не маємо проти, – але бунту вербального й приреченого таким залишитись, про це не треба забувати. Проста манера поведінки – от і вся радикальність. Лишень обмежений своїм задумом бунт має точні, одного разу встановлені правила, від котрих не пасує відхилятися. Крім того, він потребує розважливих дій, безперервних зусиль, чіткої дисципліни, одним словом, різного плану підпорядкувань, яких і хочуть здихатись, звертаючись до бунту.

Врешті-решт, письменник обертає свою лють проти самого мистецтва. Жбурляє геть риторику й просодію. Йому знавісніле будь-яке правило. Вигадують, що воно радше утискує геній, ніж приходить йому на допомогу, розбиває поетичні поривання, а не дає йому роздолля й волі. Письменник невдовзі кидає літературну працю, бо вважає її згубною для щирости. Адже поети мають виразити таїнства світу, а прозаїки – відкрити людині її саму, не спиняючись перед жодною перепоною.

– Чому задля цього вони мусять іти за умовностями та прийомами? Їм потрібна лишень відвага. На їхнє переконання, уся література – це лицемірство і штукування, облудний симулякр. Настав час розвінчати хитрощі, виверти, ниці стратагеми, аж до турботи про красу і досконалість, що слугує ширмою для корисливої брехні.

З цих причин літератори виказують презирство до літератури. Втім, вони не перестають повністю віддавати їй себе, часто з не меншою турботою про красу та досконалість, ніж їхні попередники. Старанно стежать за відповідністю між словами і ділами. Творять шедеври. Без сумніву, вони відрізняють попередників так, щоби бачити їхню відмінну від инших епох прикметну ознаку. Тому навіть занадто радикальні напрямки залишаються не без впливу: недовіра, яку вони висловлюють иншим, штовхає їх примножувати свої тексти з неймовірними претензіями, що ставлять перед ними далекі від літератури цілі, приписують їм чужі для мистецького твору чесноти.

Насамперед вони відверто відрікаються від якости, а як наслідок – від тривалости. Ця жертва дається їм неважко, адже хочуть вони створити щось сучасне й запотребуване моментом. Рідко їм спадає на думку, що нові турботи зумовлені певним характером часу, коли навіть у дрібничках, у тканині у деталях не надто кидаються на пошук чогось тривалого: міцної матерії і прикрас, що передають з покоління в покоління. Тяжіють до частих змін і модних віянь. Досконалість поступається місцем примхливій уяві й поетичному пориванню.

Дивним чином лякаються того, що твір недостатньо пройнятий епохою. Тоді як радше треба боятись, щоб він не був занадто від неї залежний, щоб не втрапити в її пастки, які не так уже й просто оминути. Маємо за приклад стільки пожбурених на смітник історії творів-летючок.

Перші письменники, які донесли цю ще не так давно майже немислиму турботу (настільки кожен вірив у розважливість запобіжних заходів проти навислої загрози), виказували незвичайну прихильність до руїн, нібито хотіли таким чином позначити – у відчаї від стану безсмертя, – споглядаючи тлінні й напівзруйновані пам’ятники, своє відкриття незвіданої меланхолійної насолоди від втішливого відчуття бути смертним. Барельєф, що вцілів і увічнив Град після його падіння, більше не служить за модель витвору мистецтва. Воно обирає долю руїн, либонь, навіть вимагає свого зникнення разом з ними. Його творець нічого не робить, аби уникнути навислої над ним майбутньої катастрофи. Навіть не намагається упевнитися в довговічності палаців і храмів. Можна сказати, що йому достатньо буде вибудувати лишень шатро на випадок дощу чи снігу.

Без сумніву, багато з тих, хто думає про майбутнє, не мириться з таким байдужим ставленням, але і їх охоплює похмурий смуток. Здається, що вони заздалегідь оплакують поразку. Архітектор Національного банку Великої Британії сер Джон Соан у свої часи був художником. Мені доводилося бачити багато картин в його помешканні, що тепер стало музеєм. Я пригадую, що на них була зображена велетенська будова, проєкт якої належить Соану. Вона зображена в руїнах, геть поруйнована, заросла травою й виткими заростями. Тут виявлено менше гордости за грандіозність забудови, ніж розуміння її минущости.

Він будував, передбачаючи падіння. Це скорботне відчуття більше не обходить переважну більшість письменників.

Спішать умить піднести ефемерне свідчення, люблять і закликають любити все те, що не можна побачити двічі. Подібне завдання ставить перед собою і принцип неспростовних максим. Дуже скоро лишень один виняток із правил буде гідним інтересу, неначебто не вистачає необхідних уяви та уміння задля доведення виключного до рівня банальности. Мистецтво звертає увагу лише на загадкові аспекти, що відрізняли б людину від ближнього свого та перетворювали б її на щось подібне до хатнього монстра. Що більше герой збиває з пантелику, то більше він скидається на людину.

Насправді у полюванні на оригінальність справа полягає в сотворінні чогось відмінного, а не переважного, що вимагає від творця старання зробити ліпше. Втім, найвищу своєрідність надибують в собі самому. У власне «я» вкладають найширше, найдорогоцінніше, найпотаємніше. Достатньо лишень наважитись усе сказати. Ось він – письменник, що став привілейованим об’єктом власної цікавости. Твір щезає за його постаттю. Треба просто жити й відкривати публіці кожну хвилину свого життя. Обмежитись нотатками про зроблене, бажане, гадане, відчуте чи омріяне. Зовсім не варто забагато мучити себе. Менше записи впорядковано – більша їм ціна. Щобільш неотесане – найкраще. Слід навіть утриматись відбирати: цей пил важить більше завдяки об’єму. Найвища чеснота цих недоладних, заяложених зізнань полягає в тому, що від них вимагають нічого не ховати, а особливо те, про що, зазвичай, мовчать: екстравагантне й нице, брудне й безсоромне, сміховинне й гротескне.

Нарешті, в цьому зарізкому світлі людина без маски постає зі справжнім лицем. Гримаси маріонетки не надто бентежать лялькаря. Що ж насправді зостається опісля? Один з найшановніших метрів (Малларме) вірив у виправданий світ, що завершився би гарною книгою; він її не написав. Перед білим аркушем його вжахнула відсутність чого-небудь значущого для письма. Справді, якщо знехтувати все, що ж зостанеться гідним слова? Якщо спустошити світ, література стане неможливою. Инший (Рембо) поставився до неї як до незначної витівки. Дуже розчарований, він відмовився далі йти за нею; кинув це заняття й щез.

Одна та друга авантюри, здається, добре демонструють, як можна покінчити з літературою. Дійсно, часто запитуєш себе, чи віднині не продовжує вона свою болісну й непотрібну агонію. Та зарозумілість цих письменників, у яких навколишній світ викликає лють, зростає разом з безладом їхніх ідей. Погорда посилюється відповідно до безсилля. Вони ганять, ображають, плюють. Їх підтримує заповзята гарячковість. Вимога відмови й бунту – це останнє, на що вони удатні. Від них вони дістають упевненість в тому, що на цій зіпсутій планеті лише вони несуть повій величі та чесности.

Таким от чином, я упевнююсь в необхідності кожному втриматись від докорів, спрямованих супроти загальних умов існування, що були встановлені природою для незадоволеного племени людей, і з цієї могутньої причини – супроти вторинних умов, яким випало, завдяки вільному вибору, додатися до першої та неуникної даности. Немає нічого величного, мудрого й чесного в бунті, який нічому не служить, від якого нема чого сподіватись. Я не схвалюю, втім, по-людськи розумію, раптові повстання проти людства. Також не надто буде доречним приймати поставу похмурої легкодухости чи теоретичного осуду. Спокуса така є, адже осуд і зневага добре співіснують разом. Окрім того, вони дають легкий привід уникнути будь-якої обов’язковости. Але я не схвалюю і не розумію письменника, який злостиво говорить про літературу. Адже якщо не обирають бути людиною, то буття письменником – справа вибору. Від тебе одного залежить рішення відкласти вбік перо. Приклади ми бачили. На довершення, ті, хто відчуватимуть велику потребу їм слідувати, хай про це не забувають.

[1] Цей письменник – Сенанкур. Того дня він висловив одну з чільних романтичних засад; їхні наслідки Р. Каюа аналізує на цих сторінках, маючи на увазі цілий шерег авторів, з яких найсучаснішими представниками є дадаїсти, сюрреалісти, летристи тощо. – (Примітка редакції «Ревю де Парі»)

Переклав Андрій Рєпа