|
|
|
Назар ГончарАгорафобія або де Я є
і Ісусові Христові Аж після всього, після митецької ехспотикції в печеру на ім’я Озерна і купелі там у крижаній Нежданці, після вже львівської гарячої купелі, мені нарешті припекло звіритися по словниках щодо етимології. ПЕЧЕРА зводиться до\ виводиться від\із ПЕЧІ. Тобто – «пічкоподібна». Нетиповий для нашої мови рідкісний суфікс викликає в мене згадку про слово, що фіґурує не в одному з моїх письменницьких імен і не фіґурує в словниках, бувалих у моїх руках. Слово «багнера» не я сам собі вигадав. Моя (бічна від Глинянського Тракту) вулиця Над’ярна веде до лісу, де по дорозі на Чортові скелі є цілих два топоси з таким іменем – Мала Багнера і Велика Багнера. По сей бік – гора (вища і стрімкіша), по той бік – друга (дещо пологіша і менша), по-між тими гороньками – багниста ба-гне-ра-а. За моєю етимологічною реконструкцією багнера < багно, багно ж – доведено наукою – споріднене з багнути, багти («бажати») – первісно «терпіти спрагу», ще первісніше «горіти, пектись». Печера, багнера, бабера… пічкоподібна… піхвоподібна… В моїй уяві вже заздалегідь ми (учасники артпрожекту Ромка Рося «Агорафобія») подібні на зграйку живчиків у Піхві Землі. Мене навіть під’юджує спокуса підмовити хлопців на символічний ансамблевий сеанс гротескного солодійства… Мене стримує той фізіологічний факт, що в Печері залишаться наші фекалії. До екологічної катастрофи це не призведе, а от символізм акту творчого запліднення закаляє. Зрештою, насправді – все, напевне, навпаки: бо ми – по суті – жінки (чи ти читав тичинине «жінка завжди рождає»?), і ми віддаємося Підземному Світові, щоби принаймні зачати, хоча всі багнуть таки родити. Творити. Чудити. А все-таки Печера – це Піхва Землі, і вона народить нас, чи переродить, певна річ, якщо не поховає. Хотів би’м знати, що присниться мені там, і хотів би’м знати, що присниться не піхвець. Хоча ймовірність загибелі під землею аж ніяк не вища, як на землі, але йти під землю все-таки якось маркітно. Проте кортить причаститися: Печера – піч, у котрій спечено не одну бабку-паску-казку. Печері людство має завдячувати страшенно, фантастично потойбічно-дивовижними верствами своїх міхвологій. До того ж печерне мистецтво (і в печерну епоху, й після постмодернізму) – це тобі (Подольчаку) не виставка вже готових творів на якійсь там космічній орбітальній станції «Мир». Тут тебе (мене, Гончара) притягає печерна глина навкруги, тут Родос – тут родити-творити-чудити, стрибати до стелі від піднесення. А надихати мене буде прадавня гончарська мудрість: що таке посуд? – глина, сформована довкруг порожнечі, – таке значення начиння. Цінність обмеження порожнечі – у можливості наповнення, начинення. Чим? – це вже інше питання. Маю ще один інтерес: думаючи про дорогу туди, думаю про дорогу назад. Старий паліндроміст (як я) не випустить із рук нагоди попечерувати (полапати раків). Ще на землі записую в записничку: «А ПЕЧЕРА РЕЧЕ: ПА!», – «па-пір, факс-папір» – дописую, щоб не забути. Взагалі-то, з собою треба брати тільки найнеобхідніше, нічого зайвого. Єдиний припустимий мотлох – той, якого не так просто позбутися: захаращення ментальности (свідомі і несвідомі). І то треба притлумити. Ціле щастя, що маю не тільки мотлох. Omnia mea… Рось каже, що Печера (особливо – екстремальна) прочищає людину (її змисли) від всяких шлаків. Що ж, дасться чути. Я наразі не чув про прецеденти-аналоги до нашого прожекту. Мені, Назарові Гончарові, мандрівочка пахне і «заповіддю моєю» – «задрипанкою, шинкаркою, перекупкою п’яною… моєю кралею мальованою». Му-узо! В тебе сильна доля? Якби ми вирушили так, як задумував Рось, то Печера прийняла б нас на «Пе[й]сах» (знахідний однини, а не місцевий множини), у повню, а відпустити могла б на моє 39-ліття, у Папську Вєльканоц, на Вербну Неділю за східним обрядом. Я вже починаю подумувати про провокативний перформенс: Я, Помазаник (глиною), і я, осел (і-я-і-я-і-я) в’їжджаємо в «Єрусалим» до Львова, проголошуючи ранню штучку Адама Заґаєвського NIEDZIELA PALMOWA: «Христос розіп’ятий вдосвіта,/ на тиждень завчасу, неголений,/ у брудному вбранні, із виразом/ заскочення на худому лиці…». Доля вирішила інакше: не вдається напитати ключа від Піхви Землі (Піхва Землі – на замку), отже, в ехспотикцію прийдеться йти через тиждень. На дев’ятий день по Сашкові я ще на землі. Під склепінням церкви навпроти майстерні Ягоди хвилини три дослуховую відспівування. Під склепінням майстерні Ягоди навпроти церкви випиваєм по три чарки: я – за Кривенковий упокій, Ягідка – за наше здравіє. Потім іду по склепах по світло. Зовсім несподівано вдається надибати і придбати за 10 грн. саме те, про що йшло – новісінький ліхтарик на чоло. Задоволений вийшов я з крамниці, уважніше розглядаючи надбання, – і… мій внутрішній голос заскочено (але душевноспокійно, хоча й душевно, смаковито) вилаявся, здвигаючи внутрішніми раменами і закочуючи внутрішні очі до неба. Мій внутрішній слух почуває мою внутрішню тембрально-інтонаційну й мімічно-жестикулярну Кривенкоподібність: «ну ні ПІКа собі, ну це, ПІК, повний ПІКець, ПІК твою мать, україно моя роззявлена». Щоб за ’надцять років «державности» не спромогтися – вже не кажу про щось суттєвішого – бодай на косметичну ре-форму «фонаря»?! Совєцкій знак качєства, « ОТКЛ.-ВКЛ. », «ЦЕНА 4Р.25К. С ИСТОЧН. ТОКА». І цим я маю увінчати мою лисо-чубату голову. П-ф-ф. Голову українського генія. Хоча, зрештою, ця голова лавреата премії бу-ба-бу за «ліжко моє українське» знає, що таке гротеск-грифонада-грим(аса), і визнає (навіть цїнічно доцінює) певну контекстуальну доречність речей неприпустимих, які в инчому контексті відмовляються вкладатися в голову. В голові ж засів цвяшок, забитий Покалем у день Сашкового похорону: найпам’ятнішим пам’ятником Кривенкові мусимо видати книгу з єдиним написом на обкладинці САШКО КРИВЕНКО, а в самій книзі – його вибране і зібрані спомини про нього. Причому спомини не пафосні, а живі. Але чи маю я що про нього розказати? Пам’ятаю, як помітив його (його неможливо було не помітити) на вступному творі, потім (на жаль, не серед однокурсників) я впізнав його (його неможливо було не впізнати). Наше спілкування було, на жаль, епізодичним і переважно якимсь «анекдотичним», тобто не цілком придатним до опублікування. Але, виявляється, для глибини симпатії і поваги зовсім не потрібно пудів солі, з’їджених спільно. Не знати й звідки знаєш, що цей чоловік – наш, що він – твій езотеричний спільник, і не знаєш, як розняти радість і заздрість (світлу, аж прозору), що щось добре він уміє ліпше за тебе. Час від часу ловиш себе на тому, що для твоєї внутрішньої впевненості важливо знати телефонний номер, за яким можна його видзвонити. Переважне метафоричне враження від зустрічей із ним – ніби від тонізуючої дози свіжого живого пива, і дуже рідкісне – ніби змучення, що п’єш-п’єш, а все тверезий, невеселий і нема наснаги ні далі пити, ні думу гадати, ні залупити і так ходити. Старий! Братіку! Просто «допити пиво, яке Ти не допив», але «дописати Твої статті», «доозвучити Твої думки» – даруй, сумнівно, чи мені вдасться, буду старатися дати раду зі своїм… Дозволю собі присвятити Тобі мою пробу есею, мій есеїстичний дебют, і дозволю собі сподіватись, що воно припало б Тобі до ґусту. І вибачаю собі евентуальні недоречності, чи то пафосні, чи то іронічні, чи просто дуречні. З другим адресатом дедикації мені, на жаль, не випало бути знайомим особисто, знаю про нього тільки із книг і з «джерел» ще менш достовірних. В його випадку важлива не так навіть причетність до вертепу, як печероподібний «гріб господній» і поняття «воскресіння». «Великий вівторок» випадає на концептуально для мене величезніше свято – Всесвітній День Землі: якраз би заглибитися. Але Земля ще знов не готова прийняти в себе нас живих і здорових, очевидно, відзначає цей свій «червоний день календаря», хоча він для неї буденний, черговий кривавий день людського кровопролиття. Такий самий як «велика середа», 23 квітня, дата, яка старим стилем причетна до Покровителя мого рідного міста. «Святий Юрій землю відмикає». Вирушаєм. Первісно задекларований список мисців- вирушальників зазнав змін (замін), залишилися лише ми з Росем, інші – інші. Жаль, що не йде мій улюблений перкусист Надольський. А я вже уявляв, як він буде імпровізувати на мою ритмічну тему: «а печера/ рече:/ па»… Мої супутники заїжджають по мене до мене додому раніше, ніж я туди повертаюся з не такої аж романтичної – земної, приземленої «експедиції» і п’ють каву в очікуванні на мене. От і я. Ромко знайомить нас. Всіх називає на ім’я. Боже, коли я навчуся запам’ятовувати з першого разу?! Симпатичне (таке, яке викликає довіру) лице спелеолога, про якого я вже чув від Рося як про «Шацю» і якого сам для себе перехрестив на Schatz-Скарб, здається мені звідкись знайомим. Знайомим (але відомо звідки) є лице й ім’я киянина Івана, художника, з яким ми вже раз бачилися. Мальовидел його я ще не бачив, але помітив, що його обличчя – здається, ідеальне для втілення образу вертепного чортика, чи чортика зі «Снігу у Флоренції», чи навіть Мефістофеля, або, наприклад, Пана; мінімалізм міміки дозволяє здогадуватися, що в його творчості можна сподіватися на «щось цікавого». Знайомим є наш водій Віталій. Належить до людей, яких зустрічати радісно. Приємна несподіванка. І щемливе нагадування про незабутнього Крістіяна Льойдля. З Віталієм ми познайомилися 17 вересня 2001 року в Австрійській Бібліотеці у Львові, де Крістіян відзначав свій «День народження деінде». Святкування продовжилося в «Ляльці», на концерті, де грав і Рось, який десь недавно повернувся з мандрів. Тоді, власне, Рось розповів мені в двох словах про свій прожект і оптимістично спитав: »а ти пішов би в Печеру, правда?». Крістіян був чи не першим, з ким я поділився цим, і безперечно першим, хто безумовно радісно підтримав цю ідею, моментально розвинувши її до фантастичного прожекту тунелю Львів—Відень, який би урочисто відкрили спільною артистичною мандрівкою я з Росем і Крістіян з Оттом Лехнером, сліпим акордеоністом, автором акомпанементу до Крістіянових «найменших компетенцій». Льойдлеву пісню UNTERWELT з іншого альбома з іншими інструменталістами, неодноразово співану й на українській землі, я заспіваю під українською землею, і обов’язково мовою оригіналу, бо в переспіві мені не вдалося передати автентичний звукопис, який до печерного бриніння надається якнайкраще. І я в глибині душі лелію мрію, що вібрація, хвилювання мого голосу докотиться по-під землею, долине по-під яром-долиною ген до кладовища в Лінці, до Крістіяна… Я не озвучую своїх рефлексій, хоча насправді я перебендя, переборщливо перебірливий у словах, але балакучий. Але я балакучий в собі, а на люди – мовчазний. Примовляючи «зараз-зараз», перевіряю чи нічого не забув. Обмацую свої кишені, зазираю в наплечничок (від Крістіяна), позичений спальник – замотаний в позичену підстилку, дістаю з комірчини стару куртку (таки на ваті, здається). Готовий. Відмовляюся від кави перед дорогою. Зранку з’їв варене яйце і почав обдумувати таємно, але не фанатично ідею посту. Просто задля чистоти вражень від Печери збирався відмовитись від будь-яких допінгів, психотропів, афродизіяків… Клізми собі вставляти не думав. Думав про печероподібність деяких речей… Ну, пора! Цілунок жінці, па!.. «Вважайте на мого чоловіка»—це вона до моїх супутників. Я стараюся переконати себе, ніби не переймаюся тим, що би цей світ втратив, якби той… той-во… Рівно в одинадцятій виїжджаємо з мого проспекту Свободи. Вручаю Росеві звуковидобувач – забавкову «пр-др-кр»-сигналізацію, у відповідь отримую дзвіночок. Тут же прилаштовую його собі на політичку-повитичку-гарасівку-поворозку-стяжку-зав’язку…– я, агнець доволі рахманний, не пропаду на жоднім світі. …Минаємо пам’ятник королю Данилові, в риштуванні і «замаскований», – коневі, напевно, розпишуть крашанки (жа-а-арт, знаю, готують атентат на патину)…. Заїжджаєм по дорозі на Дорогу Кривчицьку по фотоштатив, далі з’їжджаємо в Кривчиці добрати ще спорядження. Поки Schatz залагоджує цю справу, я, користаючи з оказії, довідуюся дискретно, що він – Володя. Тепер я володію певним конкретним знанням, необхідним, як не крути. Рось ставить пиво. Неймовірно легко зрікаюся ідеї посту. Не через ласість до «халяви», не через слабодухість (якось я вже говів був три дні і міг би ще, але це – все одно, теж – «нудно», як записав я в п’єсі Назара-Назара Багнета-Багнери). Не через Сашка, хоч про його пиво я тоді собі все-таки згадую. Просто душа бажає свята, тобто свято в душі вже є, душа бажає свята для піднебіння. Але не перебирає в пивах. До речі, про Піднебіння: файна назва для артпрожекту. Зрештою, насправді, напевно, якраз піднебіння слід би вважати домівкою душі. Виїжджаємо під верх «до Стовпів», тобто до місця, де за мого дитинства ще стояли велетенські залізобетонні «кльоцки». Хай їх походження і призначення залишаться для мене таємницею, дізнатися б чим і кому вони заважали… Сюди малим виходив я виглядати тата з роботи… Трохи вверх і наліво – моя Над’ярна (навіть в самій цій назві – добрий кавалок моєї ідентичности), але нам зараз – вниз наліво. Минаємо цвинтар, на якому мамина мама – моя бабця Маруся (Марія Назарівна) зі своєю мамою – моєю (пра-)бабцьою Ганьою, спомини про них – як це мовиться – оживають часом, а про діда Павла і прадіда Назара, котрі спочивають в Ярославі над Сяном – тільки спомини про не мої спомини… За хвилину непомітно для мене (бо відволікся, відповідаючи Віталієві про програму «Остання Барикада») минаємо ще один цвинтар, на якому мій тато. Падку мій, як це так? Хоча, зрештою, «будь розумійний», – повторюю собі мої таки слова, котрими дитиною звертався був до тата, слова, свого часу (згодом) вичитані з татового щоденника: «будь розумійний». Таж гріб – це тільки гріб, і тато не там, а деінде. І я – один із прихистків його деінде. І сам я перебуваю в тісно-щільно притулених паралельних світах: я в собі і я в компанії. Виїжджаємо на трасу, і мене проймає тінь страху автокатастрофи. Відганяю тінь пивом. Гех, Сашко. Чого ніхто не шепнув йому: «молодий, не їдь»?! Їдемо, балакаєм… Ближче до Золочева знов повертається тінь. Тут похований мій стриєчний брат Ромко Гончар, син репресованого греко-католицького священика, отець Ісидор, монах-василіянин, фактично фанатик, засліплений любов’ю до Ісуса Христа, за якою, здається, світу божого не бачив. Він загинув, автокатастрофа. «Бог забрав його до себе на Великдень». Про це він і мріяв, називаючи смерть поверненням додому. Якби Церква не засуджувала самогубства, він, мабуть, простибі, з приємністю і сам пустився б на той світ. Той, який за його уявленням (у моїй інтерпретації) відкривав після другого Христового пришестя для формалізованих праведників життя вічне, а для формалізованих грішників – вічне небуття. Але хіба змарнувати свій Дар Творця, обмежуючи свою творчість до дотепности догматичного трактування догм – не гріх? Не самогубство? А вважати продовження роду лише породжуванням могил, хіба, особливо священичому синові ще й налаштованому на царство небесне, на воскресіння, хіба це не святотатство? Абсурд і парадокс. «Дурній тебе пип хрестів» – сказав би Крістіян. Але зрештою, прийняти свою долю як благодать – це благодать. Якщо твій modus не занадто баламутить ближнього. Вибач, брате, що дозволяю собі дискутувати тоді, коли не можеш опонувати, але колись-то ти вже чув від мене щось подібного. Набувся я в юності свідком (і для себе арбітром) теологічних та гуманітарних дискусій Романа (тоді ще не Ісидора) з моїм татом. Для мене переконливішим виявлявся тато. Тато не був безбожником, і його моральні імперативи не особливо й відрізнялися від християнських, але до Церкви ставився більш, аніж скептично. Для совєцкого режиму він був «неблагонадійним». Комуняки до релігій (крім комунізму, звичайно) ставилися вороже. Для тата соціалізм із людяним обличчям (причому, і національно свідомим, і усвідомлюючим володіння «аркодужним перевисанням до народів») був би не тільки прийнятним, а й приємним. Отже, по-моєму, тато мав неупереджений вільнодумний погляд на світ. Тато вірив у Вищу Силу, вищу за всі доктрини і конфесії, – у Природу. У природу речей. Нераз повторював: «не в людях зло, а в путах тих, у тих кайданах, що їх скували», «кожен нарід має такий уряд, якого заслуговує»… Приповідки любив. Любив людей, і не любив людисьок. Любив Поезію, в широкому значенні слова. Був моїм першим учителем Поезії. «Поет Серця!» – це тато про свого Тата – «… як Він сіяв, як Він любив світ… І Велику Україну. І поле, і небо…» Це й про нього самого. Був пророком і чудотворцем. Прогнозував ще тоді, коли про це тільки мріяли як про чудо, коли ще ніяких рухів за пєрєстройку й на обрії не було, передбачав, що союз нєрушимий роз-па-де-сь. А чудеса?… Не тільки я свідок, як тато воскресив Осипа Турянського: у 1987 році повернути це ім’я в літпроцес видавалося для багатьох іменитих чимось поза межами можливого… «…любив Правду, тому так передчасно…» Не витримало серце, упав на вулиці Просвіти/Дарвіна… Під відкритим небом (опиняючись тут, відчуваю щось подібного на Агорафобію – страх перед просторінню). Падаючи, міг, мабуть, мати враження, що насправді це падає Корняктова Вежа. Справа на горі – Св. Михайло. Михайло-Тома Гончар дорожив своїм ім’ям. Про те, чим воно йому було дороге, і ще багато-багато про тата мушу розказати. Скільки раз брався я воскрешати тата для людей, завжди перебірливість у словах казала: «зажди». Докори сумління заспокоював тим, що я, мовляв, – татове продовження… …розповідь про подорож до Печери продовжується… Через Тернопіль проїжджаємо, не зупиняючись, щоб часом не зависнути (Тернопіль – місто сприятливе і приємне для зависань). Дорога веде на Теребовлю. Перед Теребовлею, в Кровинці (звідки той, за ким «вся Вкраїна плаче») вказівка на Лошнів (звідки той, чиє я продовження)… Моїй пам’яті ця вказівка щось підказує, згадати, як малим я «виховував» тата: «як не будеш чемний, не візьму тебе з собою до Лошнева», згадати про задум, який давненько чекає продовження: GEBURTSORTE /есе//експозе/ Freiburg im Breisgau – місце народження мого, тепер 6-літнього сина. І моє місце народження як батька. Минуло вже 5 літ, як ми повернулися на Батьківщину до Львова, мого місця народження. Однією з улюбених приповідок мого батька була така ремінісценція з української літератури: «народжуйте себе, – не будьте самовбивцями». Якнайширше трактування поняття «народження» як процесу пізнання і творення себе і довкілля є ключовим підходом у розмірковуванні про те, наскільки взаємовизначальними є людина, простір і час. Моєю темою є моя родина, мій Львів, моя Галичина, Україна, Европа, мій світ, мій я. Проблеми історичної та духовної спадщини, міжетнічних та міжлюдських стосунків, проблеми виховання, творчості, мови, батьківщини, ностальгії доречно було б обдумувати під час сімейної подорожі по місцях народження моєї родини: м. Львів – місце народження моє і моєї дружини (1964 р.н.) Наші батьки мали немало спільних знайомих, але особисто, здається, не зналися. Ми, проходивши 5 років тими самими університетськими коридорами, познайомилися аж через пару років по тому. Завдяки любові до літератури та мистецтв. Тут – пункт відліку, звідси вирушаємо в подорож і сюди повертаємось. Мій досвід життя в цьому місті підказує мені застановитися над тим, наскільки змінився Львів навіть за моєї пам’яті, тим більше порівняно зі Львовом Богдана Ігоря Антонича, чи Львовом Івана Франка, порівняно з часами вулиці Гончарської і гончарської вежі, чи з часами короля Данила. І наскільки ще зміниться, і як змінить мене, і яким мене запам’ятає. с. Лошнів – місце народження мого тата (1935 – 1988), мого першого учителя поезії. Тут я провів перших пару років свого життя, з яких не пам’ятаю нічого, але які не стають від того менш доленосними. Не менш доленосними для мене є й роки життя мого тата, чий вплив я з роками усвідомлюю все глибше… Серед татових приповідок були і ці дві: «дітям (учням) слід перевершувати батьків (учителів)», «батькам слід вчитися в дітей»… У Львівському Архіві я довідався з Лошнівських метричних книг, що мій прадід Михайло Гончар був Михайлом Третім у свого батька Максим[іліан]а: двоє попередніх померли в ранньому віці. Мій батько Михайло Гончар цього не знав, але він знав, що таке берегти мову твого віками гнобленого народу... Тим болючіше мені, маючи українську філологію в крові від батька-матері, чути тут жахливий суржик. З роками росте мій моральний борг перед татовою пам’яттю і перед моїми земляками, які теж завинили переді мною і перед Батьківщиною. І чи зарадиш тут своїм благеньким есеєм? м. Ярослав (Rzeczpospolita Polska) – місце народження моєї мами (1937 р.н.). Давнє українське за народженням місто, з добряче позатираними слідами українськості. Тут похований мій прадід Назар, тато маминої мами, красень ( ще й фотогенічний), колійовий службовець, який загинув під поїздом. Ховали тільки тіло, без голови. Бабця була переконана, що поплатився власне за свою українськість. І все ж вийшла за поляка Новака. Бабця казала, що був дуже добрий. Але родинне щастя не було тривалим. Після виклику на Ґестапо помер від розриву серця. Чим йому погрожували, не казав. А через 2 роки (у 1945) під загрозою фізичного знищення мамина сім’я була змушена тікати. До Львова, де згодом в університеті моїй мамі судилося зустріти мого тата. м. Фрайбурґ (Deutschland) – місце народження мого сина (1996 р.н.), мого найбільшого вчителя, до якого мені як учневі ще треба дорости… Народжувати його у Фрайбурзі нам довелося завдяки дослідницькій стипендії моєї жінки, ґерманістки. Проживши тут достатньо довго, щоб можна було пристойно навчитися мови німецького народу і даремно змарнувавши таку нагоду, я зрозумів, але не можу виправдати рускоязичноє насєлєніє України, яке всєх вєздє прєкрасно понімаєт по-рускі. Мені ж виправданням може служити моє перебування тут на правах свідомої тимчасовості та родинно-поетичної герметичності. Тут народився не один із моїх творів. Хоча справжнім місцем народження твору слід би, мабуть, вважати творця; а може, і навпаки – це твір є місцем народження творця? І літературний твір має місцем народження мову, і сам є місцем народження мови. Чи необхідно на собі і на свому оточенні перевіряти-з’ясовувати наскільки справедливо кажуть:«щоб збагнути поета, треба побувати на його батьківщині», «мова – дім буття», «скільки мов знаєш, стільки разів ти людина»? …розповідь про подорож до Печери продовжується… Ми в Чорткові (звідки той, хто нас везе і можливо поведе). Поки Віталій йде напитувати ключа від «Млинків», підпила пива й тому зголодніла решта ехспотикції йде на базар і гіперболізовано накуповує провіанту аж на три-чотири дні, хоч заповідалося, що йдемо максимум на два. Заморюєм черв’ячка чимось подібним на кебаб, заливаєм «Піс(т)нею», і до нас починає доходити, що, здається, з запасами харчів переборщили. Їдем на Борщів, бо Чортківський ключник не має часу поїхати з нами і відімкнути нам той ключ, котрий вже власне від Печери: ключ від Піхви Землі сам на замку. Їдем до іншої Піхви… Поки борщівські спелеологи узгоджують із Росем подробиці (чи то він з ними?), беру ще пива і зазираю під кришечку: я так і знав, як і загадав – Гонолюлю, перегони єдинорогів… Свято. Ціле щастя, що не Китайський Новий Рік із новим «самим веселим» вірусом планети. Свято іронії. А Свято посвячености (я аж просяяв) настає «на рівному місці». Запитую в Івана, яке його прізвище; чую у відповідь: Михайло… Неймовірно і незбагненно втішно стає від такого сполучення – Іван Михайло. Імена мого сина, несподівано почуті як ім’я мого супутника, викликають почуття блаженства. Благодать просвітління сходить на мене, входить в мене невимушено легко… Разом з ключем нам дають «печерного вовка», чи «крота». Хоча Кривенкового зросту і вдвічі щуплішого від мене Миколу з огляду на його статуру борше мож назвати «печерним черв’ячиськом». Їдем далі. У Стрілківцях ставим авто на подвір’ї крайньої хати, перебираємся в лахи, які не жаль вимазати, споряджаємся. Йдем. Як виявиться, іти десь кілометри три. Можна ще встигнути дозволити собі ремінісценції й рефлексії. На землі я покидаю гори недокінчених справ, яких ніхто за мене не докінчить і навіть братися за них не буде. Творчі задуми, серед яких наймаруднішу заморочку – підготовку фестивалю. Нічого, повернуся – прославлюся, і все піде легше (illusione, dolce chimera sei tu). На землі – Вавілон земних проблем, в Лоно Землі нічого з ними пхатися. Вже вечір вечоріє, сутеніє, на обрії жодного видатного горба, просто така собі хвилястість рельєфу, далека від мого стереотипу. Асоціативний образ гроту – скелястої гори, а в ній брамоподібної діри і рекогносціювання на ландшафті щось не надто пасовні одне з другим. Раптом у пристійних вже сутінках (година десь дев’ята) виявляється – прийшли. Оце так. Ну так то так: стою над яром, над подовгастою западиною. Із дна вертепу, але не з найглибшої серцевини стирчить іржава труба-рура з люком зверху. Гм, ПришийПіхвіЗемліРукав-з-Дверцятами. Дверцята відчиняються, спускаємся в руру-рукав, по одному, по одному, передаючи вниз всі речі. Дверцята зачиняються. Я передостанній, за мною замикаючий Микола, який посилає наперед себе інструкції. Вмикаю ліхтар. Залізною драбинкою злізаю на дно досить тісної рури, – і etwas schoking: далі щілина, ще тісніша, до того ж висотою десь дві треті мого зросту. Приходиться йти навприсядки, протискаючись цим звивистим «коридором» між аж ніяк не гладкими стінками, трагаючи в руках без різниці чиї саме наплечники чи спальники (чи власне одною тягнучи за собою, а другій, витягнутій уперед, помагає, попихаючи юк, коліно). Не знаєш як довго це має тривати. Згадується сон, один із тих, які сняться не раз: ніби якісь катакомби, мусиш не знати навіщо (рятуючись чи що) влізти в… і потім хочеш вилізти з…, а «дорога» – вузька і кручена, треба якось неймовірно вигинатися і долати страх застрягнути. Втрачаєш адекватне відчуття часу і відстані. Нарешті опиняєшся в просторіших умовах, можна стати прямоходячим, тут майже зал, можна при бажанні танцювати, але не дуже підскакуючи. Перевіряєм, чи ніхто не забутий, ніщо не забуте. Нас – шестеро душ, якщо не рахувати кози, купленої Іваном в гуцула. Та інших духових інструментів, і скрипки (скрипка має душку). Ще – мій дзвіночок. Рушаємо далі, і в лабіринті мого мозку опиняється усвідомлення того, що ми – в лабіринті: роздоріжжя розгалужуються, – сам я ледве чи потрафив би знайти дорогу назад. До речі, при складанні паліндромів теж часто потрапляєш на роздоріжжя, які доводиться досліджувати на предмет перспектив і вибирати. Але в паліндромії почуваюся впевненіше, аніж у спелеодромії. Досить скоро доходимо до «Хаток», але тут – незатишно, не-Роман-тично, не-Назар-тично… Переходимо на «Українську ніч». Тут і заночуєм. Але після екскурсії і після вечері. Екскурсія до озера Nemo: йдемо, ні, не завжди саме це слово підходить до способу нашого пересування, пересуваємся темпом зовсім не прогульковим-розміреним, а якось ніби когось доганяєм. Я у всякому разі. Мій ліхтар дуже часто упускає мого попередника, який пірнає в котрийсь із 2-3-4-5 каналів. Тоді треба негайно гукати: «куди?». Чуючи «сюди», покладаюся не так на слух, як на інтуїцію. Зупиняючись часом при якомусь «подивіться наліво\ \подивіться направо», добираємся врешті до озера. Над ним «Великий Комин», Малий (хоч не такий вже малий) ми вже бачили раніше. Комин, здається, нікуди не веде, має стелю, з якої над озером нависла при стіні довжелезна скалка (не сталактит, кавалок скали, який от-от відщепиться). Рівень води в озері на той час невисокий, контур «узбережжя» непросто простежити, на той берег не доберешся, хоч до нього – он «рукою подати», але той берег – прямовисна скала з розщелиною, яка вабить око своєю загадковістю. (Якби я мав льойдлівський звичай нотувати враження зразу, то потім не переживав би, чи не перебріхую – примітка з письменницького бюрка). Schatz набирає води нам на чай і на клюски. Ще пару фоток, і… …повертаємся в табір. Микола, Віталій, я – гнали, – і вже на місці. Решта ще доганяють прогульково-дослідницьким темпом. «І як тут орієнтуватися?!» – це мій риторичний комплімент Миколі. Моє пиво знов дається взнаки, мушу відійти відлити. Десь тут зовсім недалечко мав бути так званий «готель» і поряд закапелок-виходок, де я вже був з тим самим бизнисом: лопатою викопував ямку, наповнював її, а вона порожніла, наповнення всякало в глину, – і я розумів, що лопата – не для мого бизнису. Іду, ніби туди, а виходить не туди: ні «готелю», ні «виходка». От тобі і в тубзик сходив! Заблудив… Неметодично потикаюся то туди-нетуди, то знов-нетуди. З вуст вилітає майже рима до «Печера» – «Холєра!», подумки продовжую:»ясно, – згадую бабцине Марусине улюблене холєра ясна! – ясно, шо темна». І вимикаю ліхтар. Дзвіночок на шиї мовчить. Закапелком свого підчерепного лабіринту думаю, чи признаватися вдома, що загубився, коли знайдуся. Вмикаю ліхтар. Так, головне – далеко не відходити. Знаходжу якусь шпарку, щоб відлити. Відливаючи, помічаю якусь істоту, що сіла мені на лацкан куртки. Чорна. Подовгаста. Дужкоподібна. (Комашка.) Відрухово відмахуюся вільною рукою. Дивлюся під ноги, істоти не видно. Десь поділася. Сподіваюся, не убив душкоподібну… Жалібненько проголошую: «ДЕ Я Є?» Звучить доволі музикоподібно. Повторюючи це як мантру, придзвонюючи дзвіночком іду кудись. «ДЕ Я Є?» – відлунює звідкись моїм голосом. Помічаю відсвіт. Ху. Знайшовся. «Я є/ де я є» (майже як у Льойдля). Виявляється я знайшов не табір, а тих, що затрималися. Радісно хвалюся Володі: «А я заблудився!» – «Що, аж сюди?»… Тут, у заглибинці, з якої відступила вода, Іван зліпив гротескного чортика і ставить його до фотографії. Глиняна кора дна заглибинки порепалася. Беру й собі листочок цього тіста. Катулькаю з нього кульку і забираю з собою. Володя (Скарб), бувалий в Озерній попереднього разу десь рік тому, орієнтується тут як вдома, талановито виводить нас до табору. Хлопці лаштують вечерю, мають одного ножа, – витягаю свій складаножик, подарунок колєґи-спонсора (формалізовано – ножика я купив за символічну смішну ціну, бо те, за допомогою чого можна врізати й дуба, не випадає дарувати, така от прикмета). Я витягаю файку, подарунок Костирка (міністерство охорони здоров’я попереджує…). Спеціально для Печери придбав доброго тютюнцю. Звиняйте, дядьку, – це я Набоці, – тютюн не той (теж добрий), яким Ви мене частували ніби й недавно, такий я курив і потім, поминаючи Тебе, добрих сорок днів. Для Печери я вибрав вже перевіреної фірми ORLIK, але ще не пробуваний сорт. Пахкаю і міркую про феномен нюху: мені, курцеві файки, дим пахне інакше, аніж тим, хто поруч. Щось подібного зі слухом і голосом: мовцеві (співцеві) чути інакше, іншим слухачам – інакше. «люблю sinead o’connor / моєї мови по-моєму не чути нікому». Моїх відчуттів Печери не відчути нікому. На нюх Вона мені якась нейтральна, якщо не зважати на епізодичний і зовсім неприкрий запах карбіду, який (карбід) дає світло Володі і нам за компанію, який (запах) досі асоціювався мені з великодніми залпами. На інспірацію – Вона суґерує замість гротеску гіперболізацію моєї схильности до мінімалізму, до пра-пра-пра-футуро-при-при-при-мітивізму. Тому, при борщівському самогоні промовляю «ОГО-ГО». Без розГОлосу про асоціативну коннотацію: «Громадська Організація» ЛУГОСАД, де ГОнчар – це я. При вечері в Печері цілком логічно говориться про печериці. Грибну тему мушу згадати в есеї, однак під іншим со(у)сом: і під землею мені вухо коле, коли без будь-якого стилістичного виправдання щось їстивне називають с’єдобним, коли кажуть парень (маючи на увазі зовсім не страву таку), коли доводиться чути звертання риб’ята (якщо це не пестливе типу кацап’ята). Я залишаю це без коментарів не тому, що без Миколи (який попри те демонструє й зразки приємнішого слововжитку, наприклад талувати щодо файки), без нашого провідника, я не годен дістатися на білий світ. Мовчу згіршений, але розумійний: і в нашій Піхві нашої Землі побували-наслідили москалі. …і могили мої милі\ \ москаль розриває… Доречно тут зацитувати словник Грінченка: «накакати…2) О великороссахъ: наговорить слова какъ: Прийшов кацап, подивився, накакав, накакав та й пішов». Ой не пішов, а какає і какає нам на вуха. По-моєму, в Україні, публічно (тобто не приватно, між собою) послуговуватися-спілкуватися російською можуть тільки (якщо це не туристи, чи перекладачі, чи репатрійовані кримські татари, яким до речі вже би пора відмовлятися від мови своїх кривдників як мови інтернаціонального спілкування) тільки загарбники, зрадники і їх нащадки. Одним словом – хами. Тут можна розрізняти хамів-невігласів і хамів-негідників. Коли чую російську з уст якогось можновладця, то не звикши думати погано, припускаю, що це – турист. Але якщо так, то допускати до влади туриста – це, ПІК, повний ПІКець! Перепрошую за ліричний відступ…. Не втримуюся з коментарями до бздурів щодо походження одного тільки слова («нецензурного») з всього лиш 5 літер (маю на увазі не того ліворуційного в о ж д я), – вважаю, що семантично ширший і незмірно вживаніший синонім до блягузниця (є й дієслово блягузнити – верзти бздури, нісенітниці) і до розкішниця є зразком ономатопеї (афективної). Не чують, і слухати не хочуть. Не перебирати в словах – це їм теж не зле виходить. Матюкайтеся на здоров’я, я теж вам поможу. Разом доматюкаєм, що Сашко недоматюкав… …«Поганих слів» не буває, бувають нечисті енергії, з якими хтось вимовляє «нецензурщину». Я, доречі, за легалізацію принаймні легких матюків, тобто таких, які через інтонацію і контекст позбуваються (не набувають) пейоративности чи втрачають нецнотливість (повертають свою цноту). А часом навіть конкретне значення слова пропадає. Наприклад, перша буква – ікс, друга – ігрек, третя – як остання в слові «винюхуй» (доречі, ця назва за етимологією – це колишній імператив від слова ховати, спорідненого з піхва, порівняйте: жувати – жуй – жвачка). Так отож, іменник хуй («входитель в належницю») може переходити в розряд неозначеноособових займенників, порівняйте: бог його зна, біс його зна. Хвалос-пеніс-мутон його зна, котра була година, пити самогон не хотілося, спати хотілося, я почав лаштуватася в спальник. Постелив на вже постелену церату підстилку, яка (я не знав) називається карімата (потім на землі почитаємо навспак: «а там і рак», Ірак теж там, а ще десь є Буш, але не бог з ним, а біс з ним, добре, що не думав про це тоді на сон). Віддав Віталієві куртку на ваті, бо в нього не виявилося спальника. Вода з Озера не спала мені на думку про втамування спраги. Спасся редькою, згадав про професора Редька, прадіда і тезка мого Юлька, – і мерщій вмостився люляти, сни снити. Та соловейко-Рось не дає. Щось там при столі глиняному балакає-балакає. Але врешті якраз тембро-мелодика цього молодика і приспала мене. Перший в Печері сон – про Печеру, про мене в Печері, подробиць не пам’ятаю, пам’ятаю настрій – спокій, рівновага, дослідництво, увага (тлумачення сну: сон викликаний навколишньою і внутрішньою дійсністю – найістотніше враження від Печери: нема ейфорії, нема паніки, періодично мимовільно потрапляєш у медитативно-нірванний стан мислення, відсутности мислення як процесу, присутности мислення як стану, виходиш з нього повільно через думку, що люди, напевно, всі – глибинно, зосереджено мудрі, а дурниці скоюють, бо – забудьки, бо, збаламучені якимось подразником, виходять із себе, за межі своєї глибинної мудрости). Другий і третій сни – про щось наземне, подробиць не пам’ятаю, пам’ятаю, що «от Фєлліні большево ожидал». Не чекав я, що сюжети печерних снів так моментально вивітряться з пам’яти, я ж не дивився в вікно, правда, будився не в повній темряві, а при засвічених свічках. При останньому у Печері і то тривалому пробудженні-додрімуванні на грані спокою й тривоги, сну й чування мене тримав дивний водоспадоподібний звук. Насправді це був звук пальників (чи грілок(?), хоча, здається, воно мало іншу назву). Микола варив клюски і чай. Вже не пам’ятаю, до чи по сніданку, пам’ятаю, що поки Рось досипляє, влаштовую Іванові (автору фігурки пані Сфінкс, яка примостилася поруч на поруччі глиняної лави) влаштовую печерну презентацію моїх книг. «Казки-показки про Байду-Немову», комікса, яким було застелено наш стіл, не презентую, бо вже встиг подарувати при нашій першій зустрічі ві Львові. Мінімум мініморум коментарів. «ЛУГОСАД», «Книжечка Назара Гончара Михайловича» (перевидання доповнене), «РУС.УКРоБРАТНЬіЙ РАЗМОЛВНИК», «ГРАНЬ ЗАОНАЧ». Три останні книжинки – самвидав. Останню, концептуальний палімпсест, Іван вже гортав у Рося. Зауважую собі без зауваження Іванові, що зараз вона відкрилася на такій штучці: папуга розпинається\ христос воскрес – раз\ христос воскрес – два\ христос воскрес – три\ продано\ фігуру повтори. Презенти вручено, презентацію завершено. Експедиція must go on. Знов на озеро, але дальше, на Нежданку. І вже з козою, зі скрипкою і т.д. Вже чудити. Доступ – ще більш непрОстий. Але дорогу подолано. ………………… Дорогу туди я встиг описати до презентації прожекту у Львові. Дорога туди тривала близько доби, опис – добрий місяць. Довгий місяць обмірковувань-формулювань, рефлексій…. …Минуло півтора року. Часу спливло море-не-море, але вистачило, щоб пережити купу инчих прожектів (і не прожектів), не одну спробу повернутися до дописування есею (і до опису повернення з печери з’окрема). Тепер враження вже не зовсім свіжі, пора на спомини. До того ж конденсовані. Бажано навіть без «ліричних відступів», принаймні без надто вже далеких, без влізання в описи всяких инчих прожектів і переживань, щоб есей не набирав рис розлізлости й не перетворювався на безконечний. Давно вже пасувало б його викінчити, начинивши лише конечним. Хоча є спокуса продовжити цю ретардацію сюжету, і хочеться з’окрема, щоб збулося «пророцтво» одного мого знайомого слідчого – «в мемуарах будете писати, що Ви про мене думаєте»... Львів Freiburg ...Піддаюся цій спокусі аж ніяк не зразу, але не через стійкість у спротиві супроти спокуси, а ТОМУ ЩО насправді пора пережити ще купу инчих прожектів (і не прожектів), ще не одну спробу повернутися до дописування есею (і до опису повернення з печери з’окрема). Із переживань-пережиттів найважливіше – жовтогаряче, довгождане і несподіване: трепетне, тремке, щемке захоплення моїм народом, який врешті дозрів народжувати себе, власне, тою громадою, котра зуміла ТАКи зібратися, по(в)стати, щоб відстояти себе. І мене… Тепер важливо, щоб ніхто цього не забув, по-перше в поведінці, елегантній, але й становчій. Незабутній Ґія Ґонґадзе згадується мені нераз чутою з його вуст формулою вітання «які люди!». В веселій інтонації цього вигуку мені чомусь вчувалася нотка легкої приятельської іронії в акорді з риторичністю «ну, то які з нас люди?!». Питання питань саме в тому, які з нас люди і яким людям дозволяєм впливати на нашу долю. Мені соромно перед земляками і землянами, особливо молодшими, за мою безпорадність… «я, маленька сторінка історії…» А про того мого знайомого слідчого не знаю я, що й думати, бо не аж такі ми з ним неподібні, тобто – як на податківця («фінінспектора») – він дуже навіть відповідав би образові поета як «допитливого юнака», при тому не надто притомного, «все п’яного дітвака» (про вміст кишень, щоправда, нічого певного не відомо). В творчому аспекті споріднює нас схильність до концептуалізму (вибірковість сприйняття й осмислення) та «проблеми форми» (усного та письмового оформлення). Плюс підкреслена ввічливість, ймовірно вияв питомої делікатности й вихованости. Не певен, наскільки адекватно сприймаю, й наскільки адекватно сприйме він такий портрет-комплімент (звичайно, якщо йому взагалі трапиться така оказія), але хочеться вірити, що голосували ми за того самого, вже чинного президента, що і для нього головна ідея цього кавалка мемуарного тексту, інспіро2ваного моїми рефлексіями на наше знайомство, буде близькою-рідною. «Ідея перформенсу «99 ликів» виникла при ознайомленні (журнал «Всесвіт», число таке-то, рік такий-то) зі списком формулювань, кому за що присуджували Нобелівську премію з літератури. Це нагадувало набір тостів, які незле було б виголосити. Щоб воно звучало універсальніше, треба було де-не-де вилучити зайву конкретику, де-не-де препарувати текст радикальніше, а ще обрамити все це двома гаслами від себе. Поки я впорався з цим першим підготовчим етапом, поки не так шукав, як чекав нагоди для виступу, з’явився ще один нобеліат. За якийсь час настала пора на ідею перформенсу «100 ликів» з присвятою пам’яті Івана Франка як першого українського кандидата на «Нобелівку», який, на превеликий жаль, до премії не дожив, не встигши навіть потрапити до списку претендентів за 1916 р. А нагорода могла б мати величезне політичне значення для національних змагань українців, а відтак і вплив на геополітичну ситуацію після Першої Світової. А так – самостійна українська держава тоді не вистояла, і тепер «маємо те, що маємо»… «Шведський стіл» в концепції перформенсу «100 ликів пам’яті Франка» був якнайдоречнішим з огляду на Шведську Академію, котра присуджує премію імені шведа Нобеля, котру (премію) в рік смерті Франка отримав швед Гейденстам (Heidenstam, Гайденштам). Той самий, свіжі переклади оповідань якого Франко опублікував зі своєю ж передмовою ще наприкінці ХІХ ст. Поки концепція перформенсу визріла більш-менш остаточно, до Франкових роковин залишилося зовсім мало часу (не більше, ніж тиждень). Залишалося ще: напитати відповідне приміщення, яке на намічену символічну дату виявилося вже зарезервованим; подумати, чи аж так принципово концептуально важливою є саме ця дата, – і врешті з легким серцем погодитися на ранішу, на переддень роковин. І замовити музику (само собою шведську). Щойно на готовій афіші я помітив, що замість «шведський стіл» ліпше пасувало би «шведський столик» (бо – сто ликів). Гра слів стала поштовхом для ідеї моєї авторської афіші зі столиком, з Франком із чаркою і з текстом, де він згадує поміж «прочих шведов» і Гейденстама. При тому виникла й ідея інформаційної шведсько-столикової скатертини із ксерокопій дотичних до теми матеріалів. Нарешті, коли прийшли глядачі і прийшла пора починати, я встигши вже приготувати все для перформенсу, сам не був ще готовий. По-перше переживав, що як завжди щось забуду, переплутаю і т.д. А було би шкода, бо ідея ж просто геніальна – вс*атися можна. Я сказав, що пора, а сам посунув до кльозету позгадувати не без ностальгії про часи мого акторства в молодіжному театрі: тоді мало не перед кожною виставою мало місце явище «приперло». [Ой, чого ж це я видаю такі інтимні подробиці не до суті?!] До суті: поки я зосереджено (мугикаючи «гей, десь там» на мотив Франкового «не пора») допоначисляв у кожну чарку по невеликому лику, то вже був досить захмелілий від самого духу. А за сценарієм перший лик був моїм не останнім. Дивно, як мені все не перемакітрилося: всі маніпуляції вміло зманіпулював, усі гасла повисловлював. Останнє було таке: «шануймося, бо ми того варті – будьмо… на лаврах… уважні!» Після останнього, правда, було ще одне – «призволяйтеся!» На радощах не відмовив я в причащанні й собі. І то так добряче не відмовив, що потім не пам’ятав ні з господарями прощання, ні додому добирання…» (Львів 27.01.04) Так, виходить у мене, як сп’яна писане, заплітається! То те, то се, а де ж печера? Повернемось до печери через три зачіпки (за дату), всі три дотичні до Австрії, Австрія ж доречна для продовження оповіді про печеру. 27.01.1836 – з’явився на світ Захер-Мазох. Спокійно, про нього при іншій оказії. Тепер про мою печеру, мій череп. У ньому загніздилася була дефініція «захеризму» як рятівного розкошувАння від вимушеного страждання. (щоб не з-бз-дуріти/ від болю/ ловлю втіху/ і з глузду з’їжджаю/ вже в другій парі/ капельух/ ОК). Як окреслити (і подолати) мій «антициклонізм», – от питання. В голові густо, на дисплеї – пусто. В голові туго, на дисплеї – глухо. Мучу себе і текст. Вимучений перманентним саморедагуванням, нераз зупиняюся врешті на варіантах не конче переконливих для мене самого на той момент. Караюсь, мучуся і каюсь, хоч, можливо, й даремно… Чи навчуся легше, не так болісно, видобуватися з родовищ моєї «печери» на світло людське? Перебірливість у словах можна, звичайно, пояснити власне любов’ю до слова, любов’ю, що межує з обожненням, а відтак і зі страхом. І з’окрема, зі страхом, що навіть найелементарніші речі не піддаються адекватному висловленню. Слово, всемогутній Бог /бува/є або насправді безсилим, або просто глухим до молитов. Боже, тебе не чути! 27.01.1943 – пішов на той світ Павло Новак, мій дід по мамі, якого (як і татового тата) я не застав. Мама мала тоді 5 з гачком, з її дитячої пам’яті про мого діда до мене дійшло небагато, не дуже більше довідався я і від бабці, мабуть замало розпитував, але бабцині розповіді легко переходили в «плачі» за нелегкою долею. Про дідового тата, Василя Новака, відомостей було зовсім мало. Помер, як і його син, 33-річним... Історію з дідовим серцевим приступом після спілкування з Ґестапо, тему якого дід забрав із собою, в свою довічну печеру, слухав я від бабці не раз. На дідовій могилі на старому цвинтарі в Ярославі-над-Сяном бував. Щось більш-менш конкретного про прадідову смерть почув я вперше зовсім недавно від моєї свіжовіднайденої польської цьоці: інтернований як неблагонадійний загинув десь в Австрії. Нова зачіпка для родинно-хронікальних пошуків у відповідному відгалуженні мого есею. Однак домислювати – ще більший простір, для якого відповіднішим був би інший формат оповіді, не документальний, белетристичний. 27.01.2005 – дата дедикації в книжці фрайбурзького письменника Мартіна Ґюліха «Баґателі». Моє і досі благеньке знання німецької все ж вже дозволяє мені позаздрити як коротко, стильно і ясно написано. Я як мінімаліст і мініатюрист вже вкотре задумуюся, чи варто було мені починати народжувати себе як есеїста. Пологи добряче затягуються, я заплутався в пуповині... До першої купелі ой як далеко... На обкладинці – потішна штучка: Він, мовляв, наскрізь дозрів, щоб одного разу вчинити щось небезпечного. Настільки небезпечного, щоб світ не мав іншої ради, як від здивування остовпіти. Перед дзеркалом у ванні він, мовляв, вже потайки вправляється показувати знак «Victory». Під цим: edition selene. Австрійське видавництво, в якому вийшла не одна книжка Крістіяна Льойдля... Між ними й та, спів’озвучена сліпим акордеоністом Оттом Лехнером, з яким я недавно зазнайомився у вже обезльойдлілому Відні. Отто розказав мені про свого піврічного сина, про його гикавку як у Крістіяна. Пожартували про реінкарнацію, я подумав про мою постпечерну льойдлеподібну гикавку, а розказав Оттові тільки про той концепт прожекту підземного тунелю Відень – Львів, який ми б мали відкривати... В печері дещо я для себе відкрив. ...Над озером Нежданка приблизно на висоті Крістіянового вікна, з якого він випав, є величенька пазуха з двома отворами. Той другий, котрий власне над озером, назвемо вікном. «Двері» ж є фактично прямовисним тунелем, по якому видряпуватися доводиться розкарячено, й обережно, щоб не наПІКнутися. Тут, у дідька за пазухою, сиджу я край віконечка, та й так собі гадаю: нічогенька місцинка для Крістіянової пісні УНТЕРВЕЛЬТ, тільки я не дозрів і хлопці там внизу цілком незле музикують-імпровізують душевно і недешево (відкриття1: Віталій талановитий не тільки як художник, отак сходу взяв і заграв на козі, а я, як мало я знаю про тих, хто поруч!). Дозріваючи, розмотую факспапір, розфіґльомальовуючи його по дорозі до озера: папір, розмотуючись, досягає плеса, це зафотографовують, такий собі розвиток недавнього нашого з Росем перформенсу «Слухняний подив» з мистецького симпозіуму DE NOVO «Внутрішня сторона неба – земля». Такий собі. Скорше навіть калька. Поки музика стихає, калькулюю собі, що якщо не зараз, то вже й не буде як співати, пробую: не те щоб невдало, ніби й не фальшивив, але не так переконливо, як тоді, коли пробував сам для себе на землі. І тоді (ходячи Львовом) я знав, що мене хтось чує (якісь перехожі), і навіть тоді, коли голос виводив не туди, все одно воно мало автентичну енергію. В печері щось було не так в мені, напевно, я просто боявся, не так пУбліки, як публІки, перед самим собою, що я не потрафлю, я не зможу. І таки не потрафив по суті, не дозрів. Це ніби відкриття, відоме й давніше, але з тих, які являються знов і знов, як ті самі граблі по чолі. Я ж відчував, що не мій момент, не настроєний інструмент (я), але піддався не відчуттю, а якійсь самовроєній запрограмованості, мовляв – треба, то треба. І погрішивши перед внутрішньою стороною себе, тут же ж був собою самим покараний: самопочуття паскудне – самопочуття паскудне. (Пізніше ми виявили, Мінідиск відреагував співчутливо: запису як не було.) Я не довго барився з реабілітацією. Тоді я знову став вільним. Інстинкт. Імпульс: «купаться чи не купаться» не було такого питання. Тут вже дійсно я ловив унікальну нагоду. Дивною здалась мені реакція нашого провідника, який тільки-но привівши нас до озера, казав: «ну, можна купатись». Тепер, коли я став роздягатися, він почав, пристрасно лаючись, залякувати мене, промовляючи й до моєї розважливості. По-моєму, він просто ревнував: мовляв, прийшов тут якийсь вперше в житті в печеру, ще й в мою, і лізе в моє озеро. Я вліз у воду (абсолютно голий, тільки в дзвіночку на шиї). Чи краще би сказати увійшов? Теж не зовсім те слово. Анатомічно-динамічно воно скидалося на кволу, загальмовану якусь гопаківську фігуру ... Але по суті і на відчуття (і не тільки моє, а й моїх агорафобів, і фотоапарата) це було щось достоту як священнодійство-таїнство. Правда, всю крижану привабливість води досвідчив тільки я. І вона – воістину божественна. Спочатку здається, не аж так і зимно, потім – о-о-ой, куди я попав(!), ще за хвильку – хе-ге, а тут можна жити. ... На землі з моїм поверненням, здавалось, мало б щось змінитися на краще. Я дослухАвся до того, що змінилося в мені радикально. Нових здібностей у собі не відчув. Але щось таки в тому є – виходити в світ, де є день світлий. Світлі ми, агорафоби, розпрощалися на повороті на Лошнів (було ніяково від зворушення, як тепло в них це виходить), я, користаючи з нагоди, почвалав провідати родину. Було таки якось рахманно, здавалось, ніби суржика відчутно поменшало. Здавалося, ніби проблеми побуту й буття не такі болісні... В поїзді «Херсон-Львів» додому мені забракло тільки нейтральнішого (а може, просто приємнішого) повітря, а також пива. Пива в вагоні-ресторані мені якось не дуже привітно, але продали, а от повітрям там дихати не дозволили, мовляв закриваються. Я не особливо згіршений пішов собі з тим пивом не аж через цілий поїзд у свій вагон, а тут же ж у тамбур. Пахло залізничним шміром. Що муляло, то це брак творчої сатисфакції. Ну сходив у печеру, ну скупався в озері, ну «екстремал», ну виніс із печери натуральне «шкельце» з якоїсь там геологічної породи, крізь яке тепер можна дивитися на світ, а що створив там такого! Потяг почав зупинятися на якійсь станції, я почав розглядатися, де я є. І вимовив це: «де я є?» І знов заспівав це спочатку як печерну мантру, тоді як джазовий імпровіз, доімпровізувавши до горлового співу, отут я вже собі дав джазу! Печерно-первісного. Тепер відчув себе творцем. Блаженним! Знов забракло пива, ще й закортіло файки. Я наладував її, наготував сірники, але розкурювати ще не став. Я збагнув, що такому натхненному мені не боронитимуть файкувати в тому, ще 5 хвилин тому непривітному, ресторані. І не помилився. Я замовив пива, і поки його подавали встиг розкурити файку. Вони вже автоматично почали було казати «в нас не курять!», але зразу ж і розтанули: «та куріть-курі-і-іть». Поїздовий брехунець ввімкнувся на під’їзді до Львова. Спочатку якась російська попса, зі словами настільки банальними, що на щастя, і не запам’ятовуються, але вокал не гнусний, а мотивчик ліричний, – і не разить. Як багато важить природність інтонації. Потім попса українська, ще й якась просто анахронічна, бе-е: ригати хочеться. Славабогу, приїхали. Трамвай: за мною сідають офіцери, розмовляють по-російськи. Тут я не витримую, бо «де я є!». Питаю: «Хлопці, ви в якій армії служите?» Один відповідає без акценту, хоча трохи спантеличено: «В українській». Перепитую риторично: «Серйозно?» і не чекаючи відповіді, вистрибую, не доїхавши до зупинки. Вистрибуючи, продовжую подумки фразу з Миколи Куліша: «... чи по-українському?», згадуючи при тому Сашка Кривенка, оскільки фраза ця була й нашою. Усвідомлюю, що мій вискок – дітвацький, але радію цьому екстремальному дітвацтву. По дорозі купую свіжий «Поступ». Цитата дня приблизно така: честь – почесніша за почесті. Знов згадую Сашка. Думаю, потрібні успішні українські проєкти, нехай не екстремально великі, нехай не надто екстремальні, нехай багато маленьких, але успішних. ...через півтора з гаком року, у Фрайбурзі дописуючи нарешті кавалок тексту, присвячений Кривенкові, як тепер виявляється – частину більшого тексту, озираюсь на мої успіхи... Похвалитися було б чим, але гору надпочатих-недовершених справ – ніби горб, теж маю за плечима. Зрештою, й зі здійсненими (і то вдало) проєктами не так все ідеально. Це ж не нормально, наприклад, коли від виникнення (до речі, у Фрайбурзі) задуму досить простого перформенсу «LIES DICH» до його втілення минає 8 років. Де я є? Якою мірою в своїй сокровенній печері, якою мірою боюся в ній заблукати, а якою не боюся вийти на люди. І з чим. Агорафобія – це ... з фобією ясно, агора ж не тільки відкритий простір, агора – це форум. Тут говорять. Обговорюють. І домовляються. І про »(У)МОВНИЙ ВОПРІС». Останній абзац Андруховичевої газетної статті з цією назвою викликав мої нарікання на бога, який обділив мене талантом Дискутанта. Знов ві Львові Оцей есей є в мене чи не «останньою територією» для «з’ясування стосунків», і з собою теж. Тепер мені остаточно ясно, що не треба соромитися говорити й повторювати речі здавалося б очевидні, тим більше, якщо ці речі для багатьох не є такими аж очевидними. Тим «більшіше», якщо серед тих багатьох несподівано виявляєш людину, про яку думав як про стопроцентного однодумця. Отже, Юрку, за що боролися? Якщо в аж ніяк не сприятливому статусі-кво «довіритися життю», нічого не роблячи, то матимем ще гірше, ніж маємо. Маєш рацію, виборча метушня політиків – це безнадійна галіматья. Але мати надію на те, що самі по собі всі люди стануть вільними, мудрими й толерантними? Майдан зібрала ідея справедливости, яка як така є багатовимірною і має до того ж поліваріантність прочитання. Хоч мовного виміру багато хто міг взагалі не мати на увазі. Та й сама справедливість у мовній сфері залежить не лише від «майданців». По-моєму, україномовність України має шанс тільки за умови дієвої політичної волі на найвищому рівні. Волі, звісно, підкріпленої коментуванням-з’ясуванням. Українській мові на її автохтонній території, а отже й Назарові Гончару, тривалий час завдавали кривди (і завдавання триває). Особливо відчутно відзначилася імперська Росія (дорадянська, радянська, пострадянська), приклалися й хруні-перекинчики. Злочин проти мови треба кваліфікувати як злочин проти людства. Притягнути до відповідальности (фактично – в площині моральних оцінок) всіх співучасників у цій справі – не знати чи можливо, але важливо. І йдеться не так про покарання, як про відшкодування. Про відновлення справедливости щодо тих українців, котрі в гнітючих умовах таки берегли рідну мову. Якщо держава Україна неспроможна захистити українського поета, то навіщо така держава?! Якщо Назар Гончар максимум за півтора року не відчує якісної (доброякісної) зміни мовного клімату в рідній країні, то йому слід серйозно задуматися про зміну своїх географічних координат. Бо жити в себе вдома в чужомовному (навіть ворожомовному!) оточенні – це абсурд. Скільки можна терпіти посадовців, урядовців і парламентарів твоєї країни, які безсоромно звертаються до тебе не твоєю мовою?! Скільки можна терпіти засилля чужої мови в інформаційному просторі?! Апелювати до дотеперішньої влади не було сенсу. Але й теперішня наразі не тішить, а розчаровує. Починати наводити лад у країні, творити справді цілісну, єдину націю треба з дому буття, з мови, – без такої єдности, без ментальної (в т.ч. щодо мови прочитання української історії) згоди в сімействі розраховувати на якісь видатні успіхи решти складових плекання щасливих людей блаженної сторони – наївно і марно. Якщо сказати «хай буде все як є», то елементарно знайдеться кому почути це як «так дєржать знамя русіфікациі!», «да зачєм мнє етат украінскій, єслі я всєх і мєня всє вєздє прєкрасна панімают па-рускі»... Якщо ж хтось харизматичніший від мене, хтось із респектабельним реноме, а не з моїм дивацьким имиджем, хтось, скажімо, формату Андруховича візьметься переконати гаранта, щоб той теж переконував тих, хто цього ще досі не усвідомив, що Україна для української мови й українська мова для України – це природньо, оптимально, необхідно, доцільно-ефективно, елегантно, гарно…, то так воно і має бути. ?Уявляєш, Юрку, Ющенкові спічрайтери (назвімо їх промовниками) подають (а ще краще якби він сам від себе від серця виголосив) такий текст: «Каюся: лихий попутав, приїхав Путін, мені здавалося доречним продемонструвати зразок добросусідського вирозуміння, і я «для мовного комфорту» перейшов (і всю пресконференцію перевів) на російську, забувши про українське почуття. По совісті я мав би найняти драгоманів, щоб тлумачили з української на російську й навспак через чеченську, то був би перформенс гідний Назара Гончара. Російську мову він любив і любитиме, але «нєзалєжнасть» нівроку змучила засиллям «вєлікава і маґучіва». Дайте відпочити! Дайте скучити… Індульгенцією українська не слугуватиме, але поки держслужбовцям дозволяти виявляти зневагу до державної мови, поки сумління і свідомість не промовить до всіх українських громадян по-українськи, доти в Україні ладу не буде, не буде слави Україні.» Добре вже, першого абзацу нехай не проголошує… Але той другий… А то їй-богу, не витримаю – (повний абзац!) – з прикрим серцем, але попрошу поетичного притулку в німецькомовній Німеччині. Буду знати, раз чужина, то чужина, раз я тут зайда-чужинець-приймак, то треба не так її (мою нову домівку) освоювати, як самому в ній освоїтися. В ній продовжувати народжувати себе UNTER[HEIDEGGER]WEGS квітень 2003 – квітень 2005 Львів – Фрайбург – Львів Можливістю писати у Фрайбурзі автор завдячує фрайбурзькому Kulturamt(у), родині Knipper(ів) та Walter(у) Mossmann(у) |
 ч
|
 |
|