Татьяна Щєпанская

Теорія субкультур

Теорія субкультур – один із засобів опису явищ культурної диференціації сучасного суспільства. Утім, відомі й инші терміни для позначення тієї ж реалії, наприклад: контркультура, суспільні рухи, неформали, локальні мережі, соціальні страти, життєві стилі і под. Кожне з таких визначень передбачає акцент на одній із сторін досліджуваного явища: символіці, атрибутиці, ідеології (теорія життєвих стилів), внутрішній структурі співтовариств і типах міжособистісних зв’язків (теорія і метод соціальних мереж), місця в ієрархічній структурі соціуму (теорія соціальної стратифікації), соціальної активности і впливу на цю структуру (теорія суспільних рухів, контр-культури і под.). При цьому очевидна прикладна орієнтація більшості цих теорій.

Визначення «субкультури» охоплює практично усі перелічені аспекти, тому і є найбільш популярним. Це визначення базується на понятті «культури», фундаментальному в антропології, що не могло не вплинути на природність його укорінення в антропологічному (передовсім) дискурсі.

З історії поняття

Саме поняття «субкультура» сформувалося в результаті усвідомлення неоднорідности культурного простору, що стала особливо очевидною в урбанізованому суспільстві. Колись поняття «культура» означало пануючу етичну, естетичну, світоглядну систему – фахову, підтримувану елітами і похідну від еліт, які здобували сакральне підґрунтя. Усе, що поза її межами, – сфера профанічного, побутового, – позбавлялося статусу «культури» (порівн.: повсякденні уявлення про «культурні» і «некультурні» –поведінку, смаки, мовні стереотипи і под.).

Хоча з’ява терміну «субкультура» у науковій літературі датується 30-ми рр. ХХ ст., дійсного поширення він набув у 1960-70-х рр., у зв’язку з дослідженнями молодіжних рухів. Спочатку на передній план виступає префікс «sub» (тобто «під-»), позначаючи сховані, неофіційні культурні шари, що є підкладкою «денної поверхні» пануючої культури. Це поняття використовувалося поруч з такими, як subterranean culture (підземна культура) і underground (підпілля). Проглядається і звичне сприйняття неінституціонованих культурних явищ як низових – на противагу «високій» офіційній культурі. У тому ж контексті (ідеології і практики молодіжного протесту проти цінностей суспільства споживання, трудової етики і технократичної цивілізації) використовувалося і поняття «контр-культура», що визначало ідеологію молоді як таку, що руйнує всяку культуру взагалі і протистоїть їй. Очевидно, що поняття «субкультура» спершу позначало явища, що сприймалися як не- чи поза-культурні. Згодом, однак, воно набуло иншого змісту.

Естетика, етика, ідеологія молодіжних співтовариств була визнана як особлива «молодіжна культура». Виявилося існування й инших культур (скажімо, дитячої), що відрізняються від офіційної, але цілком реальні, зі своїми нормативними і символічними характеристиками. Це надало нового життя поняттю «субкультури», утім, у трохи зміненому значенні. Тепер воно прочитується як позначення «підсистеми» культури, указуючи на мультикультурний характер сучасного суспільства.

У такому трактуванні концепція «субкультури» виявилася надзвичайно плідною як у науково-евристичному (програма опису різних сегментів і варіацій культури), так і в практично-прикладному сенсі. З цим пов’язаний ряд її модифікацій, серед яких в останнє десятиліття найбільш актуальна, мабуть, концепція «життєвих стилів» (life styles) – особливості ідеології, соціальної психології, споживацької поведінки, мови і символіки, у цілому особливості способу життя, характерні для різних соціальних груп. Вивчення «життєвих стилів» орієнтовано передовсім на моделювання споживацької поведінки їхніх представників. Утім, ідеологічні аспекти стилів життя перебувають у сфері інтересів політиків і особливо їхніх іміджмейкерів. Ще більш очевидним є соціальний замовник вивчення суспільних рухів, що на практиці наголошує на організаційних аспектах цих рухів, засобах і можливостях мобілізації ресурсів, моніторингу владних устремлінь і под.

Визначення поняття «субкультура» ускладнено саме через фундаментальність основного поняття «культура» й існування величезної кількости його визначень. Не маючи змоги їх докладно аналізувати і навіть перелічити у рамках цієї статті, ми зупинимося на визначенні, яке вважаємо найбільш операційним (як засіб збору й опису емпіричних даних з конкретних субкультур).

Насамперед префікс «суб-» у сучасному контексті передбачає, що йдеться про підсистему культури як цілого. Субкультура не є самостійним цілим. Її культурний код формується у рамках більш загальної системи, що визначає основу даної цивілізації і цілісність даного соціуму (її ми і позначаємо словом «культура»). Субкультури, як її підсистеми, спираються на її культурний код (спільний для більшості і який є гарантом взаєморозуміння), а крім того, орієнтовані на постійний діалог з нею. Цей діалог може набувати форм «відновлення культури», її «розвитку», «відновлення традицій» – чи «протистояння», «руйнування» і под., але він є необхідним елементом самосвідомости і самовизначення субкультур. Кожна з них визначається насамперед стосовно Культури (пануючої, загальноприйнятої, материнської) протиставляючи їй свої норми і цінності, або черпаючи в ній обґрунтування цих норм.

Більшість відомих визначень культури (і субкультури як її різновиду) акцентують обмежений набір її основних ознак. Серед них: знакові (спільність ідеології, ментальности, символіки, культурного коду, картини світу); поведінкові (звичаї, ритуали, норми, моделі і стереотипи поведінки); соціальні (соціальна група, страта тощо, обумовлена як носій субкультури чи «середовище, що її породжує») і усі вони разом (культура як «цілісний спосіб життя»). Підкреслюється ще небіологічний спосіб відтворення усього вищеописаного комплексу (виховання, освіта – соціалізація, як засіб трансляції культурної традиції).

Усі ці ознаки можна узагальнити й укласти в рамках моделі культури як комунікативної системи. Комунікативна система містить у собі (а) канали комунікацій (комунікативні зв’язки і мережі. У рамках цієї частини моделі конкретно описуються типи міжособистісних зв’язків, структура співтовариств, форми спілкування і под. – соціальний рівень культури) і (б) засоби комунікації, тобто знаки і символи (тут фіксується культурний код – дискурсивні особливості, зокрема арго і вербальний фольклор; атрибутика; символіка і мітологія матеріального світу, тілесності, простору і часу – тобто «мова» культури і у цілому її картина світу). Це знаковий рівень культури. Знаковий і соціальний рівні взаємодоповнюючі, зв’язані, взаємно відображають і породжують один одного. На знаковому зберігаються і транслюються коди соціальних систем, поведінкові програми – ті самі звичаї і норми, про які йшлося. Соціальний рівень є субстратом і матеріалізацією цих кодів.

Говорячи про «канали комунікацій», ми маємо на увазі два типи: синхронні і діахронні зв’язки, тим самим підкреслюючи момент трансляції культурних кодів у часі, як необхідну ознаку, що відрізняє субкультуру, скажемо від моди (теж припускає спільність символіки, атрибутики, почасти ідеології, – але не припускає механізмів їхнього відтворення в часі).

Таким чином, наше визначення субкультури формулюється в такий спосіб: субкультура – комунікативна система, що самовідтворюється у часі. Це визначення може бути розгорнуте у виді моделі чи матриці, як легко заповнити конкретним матеріалом:

Субкультура

Комунікативна система

1. Канали комунікації (соціальний рівень культури: зв’язки і співтовариства):
а) синхронні зв’язки
б) діахронні зв’язки

2. Засоби комунікації (знаковий рівень культури: цілісна картина світу, її знаки і символи):

2.1. Спеціально знакові об’єкти:

вербальні (арго, фольклор)
числа
ідеограми
карти, гроші і под.

2.2. Ситуативно знакові (об’єкти навколишнього світу, що грають у даній культурі знакову роль). У тому числі їхні комплекси (коди):

просторовий
тимчасовий
предметний
тілесний
актуальний

Це визначення-модель є операційним засобом первинної фіксації й опису субкультур. Ця модель дозволяє фіксувати в польових умовах і враховувати в процесі опису максимальну кількість конкретних особливостей культури, водночас враховуючи їхнє співвідношення у рамках цілого (культури як комунікативної системи), а також робить порівнянними матеріали з різних субкультур. Водночас дослідник може зробити акцент на кожному із сегментів цієї матриці, враховуючи його місце в рамках цілого.

Дотепер найліпше забезпечені джерелами вербальні компоненти описуваних субкультур. Наявність вербальної специфіки – особливого арго і сформованого фольклору – служить найбільш яскравими і легко фіксованими ознаками існування субкультури. Можливо тому про багато субкультур поки нічого не відомо, крім їхнього фольклору й арготизмів. Ймовірно і те, що причиною є особливості наукового сприйняття, що склалося в рамках письмової і безсумнівно вербальної культури; тому і «видимими» для наукового співтовариства стають насамперед словесні компоненти. Інформація ж, виражена за допомогою инших кодів, не сприймається (вона вимагає спеціальних аналітичних процедур і здійснюється, як правило, з опорою на вербальні тексти як на «переклад» невербальних). Таким чином, вивчення цієї сторони субкультур може послужити ключем до розгадки инших.

До питання про типологію

Далі постає проблема типології субкультур. Зручною видається типологія В. Соколова і Ю. Осокіна: субкультури типологізуються відповідно до типів спільнот їхніх носіїв. Зокрема, виділяються статевозрілі (дитяча, молодіжна; додамо ще згадувані в літературі субкультури матерів, геїв і паркові збори пенсіонерів); соціально-професійні (автори виділяють тут робітників і інтелігенцію; можна конкретизувати, назвавши, наприклад, такі професійно-корпоративні субкультури, що знайшли певне відображення в літературі, як комп’ютерну, медичну, археологічну, а також армійську, жебрацьку і кримінально-тюремну) і дозвільні; релігійні й етнічні. Можна додати сюди ще територіальні – напр., земляцтва, не завжди пов’язані з иноетнічністю. До них примикають локальні субкультури (тут можна розглядати деякі міста і регіональні спільноти, що мають свої мовні особливості, фольклор, нормативні традиції і под.). В основу типології покладений принцип консолідації відповідних спільнот – він же визначає і джерело символіки (характерні риси тієї чи иншої спільноти – її вигляд, темперамент, соціальні інтереси, мова тощо – стають основою «мови» субкультури, що формується у цьому середовищі).

«Субкультурна» парадигма, відкриваючи очевидні дослідницькі перспективи, водночас ставить безліч запитань. Скажімо питання про мультикультурну структуру сучасного суспільства ( чи можна описати його як деяку сукупність субкультур і чи розподіляється населення між ними без залишку чи є групи поза будь-якими субкультурами?); проблема взаємин між різними субкультурами: зо наявним уже тепер даними, багато хто з них перекриваються (напр., зафіксовані явища «спільної периферії» різних субкультур і «міграції лідерів»); проблема взаємообмінів культурних фондів різних субкультур і всіх разом – з панівною культурною традицією (роль їх як джерела інновацій, що забезпечують в одних випадках стійкість культури у змінних обставинах, в инших – зухвалих її руйнувань); питання про співвідношення субкультури і співтовариства (соціальні спільноти: вікові, професійні й ин. – розглядаються як носії субкультур, «середовища, що її породжують», як результат матеріалізації знакової картини світу, трансльованою субкультурою, і т.д.). У будь-якому випадку, слід обов’язково враховувати розбіжність понять «субкультура» і «співтовариство» (у рамках однієї субкультури – тобто знакового, комунікативного поля – може існувати безліч співтовариств, що нерідко ворогують, ативно протиставляють себе один одному. Проте, вони користаються мовою однієї і тієї ж культури й у цьому сенсі творять єдине поле).

Можна продовжувати цей перелік, але вже сказане свідчить про перспективність субкультурної парадигми для опису сучасного суспільства. Вона має і прикладне значення – не тільки для реклами чи політичного менеджменту, але і як засіб забезпечення взаєморозуміння між різними сегментами соціуму, «взаємотлумачення» їхніх культурних кодів.

Переклала Лідія Ліщак