Марія Маєрчик

Пірсинг і скарифікація з дефініціями

Ігор Гружевський не належить до жодної із субкультур. Зате ті, хто належать до субкультур, знають Ігоря Гружевського. Людина мітологічного тіла, оздобленого пірсингом, тунелями, татуюванням і скарифікацією (шрамуванням), стала провідником багатьох на шляхові пошуку нової ідентичности і нової тілесности.

Майстер з пірсингу і скарифікації, один із власників відомої київської студії «У Дєда» розповідає про філософію своєї справи.

Ігор сам відкриває двері студії кожному відвідувачу. В цьому є певна мета. При вигляді татуйованого і шрамованого обличчя, обрамленого багатьма проколами, серед дуже незвичного інтер’єру ви переходите в дивний, особливий темпоритм. Ви ще не підозрюєте, а ритуал вже почався. «Те, що ми робимо, послугами бути не може, – каже Ігор, – це ритуал».

– Ритуал? До чого тут ритуал, якщо хтось хоче пробити брову?

– Всі три види мистецтва – татуювання, пірсинг і скарифікація – всі вони були ритуальними від початків. Вони робилися не просто так, як декор, а чомусь, через щось і для чогось.

Ритуал – переродження, бо будь-яка зміна тіла через пірсинг, татуювання чи скарифікацію міняє людину не тільки зовнішньо, але і внутрішньо. Може, це почасти back to the initiation, може, й так... я не наполягаю. Для кожної людини книга понять своя особиста. Людина має в собі переживання, про які не хоче говорити вголос. Вони виявляються на шкірі, виявляються так, щоб дати иншим можливість мати багато точок зору про те, що відбувається.

Пірсинг, скарс чи тату – це систематизований підсумок. Це нереверсивна дія, назад вороття нема. Пірсинг, якщо навіть вийняти прикрасу, однаково залишає крапки на тілі. Тому ці практики не тільки фізично, але й морально, духовно міняють людину. Це правильний підхід, канонічний підхід. Я не наполягаю, що так думають всі, бо тоді я був би ідеалістом, радше хворим ідеалістом. Багато хто про це взагалі не думає.

– Розкажіть детальніше про ваш прейскурант – пінсінг, тату, скарс...

– Є татуювання, є пірсинг і є скарифікація. Три види зміни зовнішности, першопочаткового вигляду. Татуюванням повинні займатися окремі люди, не ті, які займаються пірсингом. Так і є, Діма (напарник Ігоря) не займається пірсингом і скарифікацією, тільки дає мені хороші і мудрі ідеї. Як правило, всі художники-татуювальники врешті-решт відмовляються виконувати пірсинг і скарифікацію, займаються тільки татуюванням. Татуювання – це безперервний процес творчости, це як небо, його неможливо обійняти руками, його багато. І ніколи не можеш досягти остаточної точки досконалости, це безмежно. Що ж до пірсингу, то він за суттю инший, навіть за больовими пережиттями. Татуювання – це легкі неприємні пощипування на початку і в кінці. Пірсинг – це миттєвий, точковий, шоковий удар, і наступний вихід з нього також шляхом природного догляду, тобто доведення до завершення. Скарифікація – це спосіб передавання малюнка шрамом. Це окремий вид натільного ритуалу і мистецтва, який від першого дотику скальпеля до шкіри і до моменту заклеювання обпечених країв є болем. Після того, як шкіра розрізається, хімічним розчином припалюються краї і середина розрізу, аби всередині формувалися з’єднувальні тканини иншого типу, навіть иншого кольору. Шрам ще треба роздирати, бо не можна допустити, щоб організм надто швидко залатав дірку. Я сам роблю особливий розчин: він викликає миттєвий некроз тканин. У розрізі проводиться паличкою – і буквально на очах тканина стискається, обгоряють краї, припухають – настільки цікаво. Коли проводиться скарифікацію, то спершу видно білі кульки підшкірного жиру, а крови ще немає. Приблизно кілька десятків секунд цей стан статичний, і тільки потім всередину цих жолобів заливається кров. Насправді це магія, у класичному вигляді. Аби зробити собі скарс, треба не тільки мужности. Потрібно стійке, тверде, доросле бажання, що саме це мені потрібно.

 – Чому ж татуювання мають робити инші спеціялісти, ніж скарсинг чи пірсинг?

– Справа в тому, що людина, яка робить пірсинг або скарсинг, найсильніші емоційні чи больові відчуття приймає на себе. Але це моє розуміння, глибоко суб’єктивне. У татуюванні, скажімо, такого нема, тату не спричиняє больових відчуттів. Цим можна знехтувати. Біль тут нетривалий і терпимий. Машинка дзижчить – багато хто засинає. Товщина голки варіюється від 0,2 до 0,4 мм. Глибина входу в шкіру до півтора міліметра.

А пірсіг і скарсинг – це вже зовсім инше. Скажімо, я не можу довго робити скарифікацію. Якщо я роблю це надто довго, розтягую процес, то можу викликати больовий шок. Кров тече, вона заважає. Я зобов’язаний виконати це швидко і болю тут не уникнути. А пірсинг викликає миттєвий біль, який ти повинен, сконцентрувавшись, забирати, водночас те, що ти забираєш і відводиш, щоб не залишалося в тобі, не заважало роботі.

– Якщо біль стає перешкодою для виконання пірсингу чи скарсингу, ви пропонуєте анестезію?

 – Аби щось отримати, в будь-якому разі треба через щось пройти. І тут постає фактор етичности чи неетичности використання анестезії. При цьому я не беру на себе технічний бік справи.

Питання анестезії – питання не просто етики, але також і поваги до роботи. У скарифікації це взагалі неприпустимо. Який сенс робити скарифікацію під анестезією? Ніби пережите, ніби відбите на шкірі, але це робилося під анестезією. Виняток становить брендинг (таврування). Коли роблять брендинг, необхідно робити льодокаїнову блокаду, бо можлива різка реакція нирок. Сильні поверхові опіки призводять до незворотніх процесів у нирках – нирки можуть відмовити. Якщо робити без анестетика – це дуже великий ризик. А тому я не роблю брендингу.

– Пірсинг, тату і скарс давні техніки? Хто і як їх використовував?

– Татуювання розповсюджене тільки в культурах з білим кольором шкіри. Чорношкірі робили собі скарифікацію, бо дуже важко на темній шкірі передати якийсь колір. Навіть тепер неможливо зробити татуювання на чорній шкірі, хоч би за допомогою найдосконаліших фарб. Там завжди різали. Дотепер в Африці і деяких країнах Океанії, Полінезії скарс фіксує належність до певної страти суспільства. Тобто ти народжуєшся в багатій сім’ї, з певними традиціями і тобі наносять візерунок шляхом шрамування. Це є твоїм паспортом. Малюнки ці дуже прості.

Що ж до монголоїдної і европеоїдної раси, то люди з давніх давен ритуально наносили собі татуювання. Але тут було поєднання скарифікації і тату. Не було досконалих машин, голок і всього решта. Була якась паличка. Вручну загострені голки, сажа, розчинена на рослинній основі, яка наносилась під шкіру під час доволі болісної процедури. Відповідно, саме татуювання не було гарненьким малюночком, це була і скарифікація, і тату водночас.

– А на наших землях у давнину використовувалося татуювалося?

– Арабський історик, не пам’ятаю, як звали, ще у 9 столітті зазначав, що племена русів над Волгою від середнього пальця правої руки до вуха були розтатуйовані. У скитів також були татуювання, в історичному музеї є муміфікований зразок скитської доби – абсолютно унікальний дизайн на тваринну тематику. В музеї історії татуювання є, здається, в Амстердамі, в Голандії. Там вказується, що екземпляр походить з наших земель.

– Чому татуювання знову повернулося?

– Татуювання повернулося в Европу у період найстрімкішого науково-технічного скачка. Коли з’явилася електрика, дизель, бензин, все стало різко змінюватися – стало змінюватися життя, а у багатьох з’явився потяг до чогось такого, back to the initiation, тобто до джерел, до початків. Плюс чисельні мандрівки по Землі, тобто зіткнення з иншими культурами, де це ще залишилося, – це все викликало щиру цікавість. Всі тикають пальцем в Кука, який перший привіз розтатуйованого полінезійця. Там дотепер це залишилося, хоча має відтінок заманювання туристів, хоча я б не став на цьому наполягати.

– Де ви цього всього навчилися?

– У нас нема навчальних закладів, які б випускали спеціялістів з татуювання, пірсингу і скарифікації, у нас нема в мінстаті чіткої реєстрації моєї професії. Нема професії – не можу отримати її легально.

Насправді для мене це також обряд ініціяції. Я рік готувався. Коли відкрили студію, вже тут, у 1997 році, то тільки через рік я взявся робити пірсинг. А рік готувався внутрішньо.

Коли я вперше взяв затискач і проколов перший пуп, та ще й із затискачем не зовсім тим (він більше для язика підходив), – всі сказали, що у них таке враження, ніби я займаюся цим усе своє життя. Ну, значить, я справді повинен цим займатися все життя. І в мене добре виходить.

– Є сміливі і ще не реалізовані мистецькі плани?

– Хотілося б, звісно, поєднати непоєднуване, татуювання зі скарифікацією, але це не відразу виходить. Потрібен час. У кожному разі, треба експериментувати, а експериментувати на людях не можна. Тут треба або мати впевненість, що робиш правильно, або взагалі не робити. Але я не впевнений, тому й не буду.

– Ви змінюєте тіло. Це майже божественна дія. Як ви розумієте свою роль у цьому процесі?

– Я провідник.