Грігорій Охотін

Нульові

Печально я гляжу на наше поколенье…
М.Ю. Лєрмонтов

Не вір тим, кому за тридцять
Заповіти 1968 року

Сам належачи до покоління двадцятилітніх, я би із задоволенням перетворив цю статтю на памфлет або й навіть маніфест «покоління нульових», якби це було бодай трохи цікаво читачеві. Втім, без самозамилування й мінімального перераховування характеристик власного покоління обійтися не вдасться. Насамперед варто сказати, що я жодною мірою не готовий підписатися під першим епіграфом – жодного суму покоління двадцятилітніх мені не навіює, я радше відчуваю до нього цікавість і величезну надію. Далі слід сказати, що особисто я – не візьмуся говорити за ціле покоління – у другому епіграфі бачу долю правди. Розуміючи, що читачі журналу в своїй більшості складаються із тих, кому за тридцять (Редакція не поділяє думку автора. – Прим. ред.), хотілося би свою позицію коротко пояснити – лише тезисно, не вдаючись у конкретику.

Насамперед я не схильний вірити поколінню тридцятилітніх (від 29 до 38 років). Це безпосередньо найближче до «двадцятилітніх» покоління, найбільш активне у всіх сферах, яке займає стосовно «нульових» позицію начальника або партнера. Взаємовідносини із наступним за ним поколінням – вже инше, це позиція учень-вчитель, присутня певна повага до знань та досвіду «Вчителя» з боку «Учня», а також певне зацікавлення у зворотньому напрямку. Покоління тридцятилітніх практично є «панівним класом» і не без підстав вважає саме своє покоління найбільш значимим для суспільства. За віком вони не так сильно віддалені від «нульових», аби щиро ними цікавитися. Для них двадцятилітні – молодші брати, які намагаються переспати з їхніми дружинами, даруйте невибагливу метафору.

«Нульові» відчувають певну поблажливість до «Вчителів» – у постсовєтському суспільстві їхній менталітет надто суттєво відрізняється від нової ідеології, а рівень компетенції – на думку «нульових» – не може конкурувати зі знаннями й уміннями молодих. Останнє багато в чому не є правдою – практично не залишилося людей, які працюють і не володіють сучасною технікою й новими методиками. Однак реальна ситуація у цьому випадку абсолютно не важлива, імідж – все, і ставлення «нульових» все одно залишається ставленням «покровителя». Це відчуття водночас поваги й легкої іронії я згадую виключно для того, аби підкреслити, що подібна «поблажливість» відсутня у ставленні до покоління «старших братів». «Нульові» цілком виправдано очікують від них близьких ідеологічних установок і схожих компетенцій, розуміння своїх проблем і бажання дії. Можливо, у більш стабільних суспільствах ці очікування виправдані хоча б частково. На постсовєтському просторі взаємовідносини поколінь виливаються в реальний конфлікт.

Крах імперії припав саме на той період, коли сьогоднішні тридцятилітні завершували освіту, тобто вчилися вони ще в совєтських ВНЗ. Становлення особистости практично завершилося ще в «совку», а продовжилося – у часи хаосу початку дев’яностих. «Дозволено все», «урвати щонайбільше», «надурити бабцю» – ось домінантні ідеологеми у бізнесі початку нової ери. Варто зазначити не стільки альтернативну моральність цих установок, скільки їхню межову кон’юнктурність і недалекоглядність – така стратегія не може лежати в основі бачення серйозного бізнесу.

Саме тут проходить основний ідеологічний вододіл між двома поколіннями – формування менталітету відбувалося в асболютно різних ситуаціях. «Нульові» практично не знали «совка», особливо їхня передова частина – ті, хто здобув вищу освіту у перші роки 21-ого століття. «Нульові» змогли отримати бодай трохи пристойну освіту, адаптовану до сучасних реалій. Їхнє формування й вихід на ринок припадає на період економічного зростання (як в Росії, так і в Україні), тоді як тридцятилітнім довелося виходити на ринок в період спаду, а потім пережити серйозну кризу наприкінці 90-их.

Тут напрошується, можливо, суперечлива теза – я вважаю, що покоління тридцятилітніх можна назвати «переляканим». Тридцятилітні, які не отримали нормальної освіти – або з причини її совєтськости, або через притаманне для 90-их нехлюйське ставлення до навчання, почувається вкрай невпевнено, відчуваючи неконкурентоспроможність своїх компетенцій. Переживши важкі роки початку становлення капіталізму, ті, хто вижив, отримав удар під дих – кризу 1998 року. Невпевненість у завтрашньому дні зросла, й досі страх перед можливою кризою не минає – зарплати вже більш-менш наблизилися до докризових часів, однак гарувати за них доводиться вдвічі більше. Ледве оклигавши від економічних потрясінь, і стикнувшись з новою зміною ідеолоії (в Росії – з приходом до влади Путіна, в Україні – з перемогою Помаранчевої революції), тридцятилітні отримали мобільність – вони навчилися адаптуватися в будь-яких умовах. Характеристика вкрай позитивна, якби мобільність, зливаючись із переляком, не призводила до втрати відчуття країни – тридцятилітні втратили вже одну батьківщину, хай багато хто її і не любив, і, гнані непевністю, у своєму майбутньому вони готові у будь-який момент без бою втратити й нову. Мобільність дозволить їм адаптуватися в иншій країні, ось тільки такий менталітет не сприяє стратегічному мисленню й розвитку бізнесу у країні «тимчасового» перебування – кон’юнктурність і миттєвість початку 90-их займає панівну роль у мисленні тридцятилітніх і на початку 21-го століття.

Будь-які узагальнення – справа небезпечна й невдячна. На захист тридцятилітніх варто сказати, що саме завдяки видатним представникам цього покоління економіка колишніх совєтських республік змогла вийти зі стагнації й розпочати планомірне зростання. Якби не жив у Росії Міхаїл Ходорковскій, володар рідкісного стратегічного мислення, не було б російської економіки. Те ж з тою чи иншою долею справедливости можна сказати і про Віктора Пінчука, який хоч і використовував кон’юнктурні механізми в інтересах свого бізнесу, володів достатнім стратегічним розумінням ситуації, аби створити найсерйознішу бізнес-імперію в Україні. Є й инші, менш відомі бізнесмени, які відкинули кон’юнктуру на користь стратегії – поки двадцатилітні закінчують престижні ВНЗ і розважають про маркетингові стратегії й політичні концепції, керують бізнесом (у багатьох випадках вдало) саме тридцятилітні. Тільки якщо Ходорковскій і Пінчук виразно довели, що їхні стратегії спрямовані на розвиток як бізнесу, так і суспільства, і при цьому у конкретній країні, то успішність бізнесу загалом ще не доводить відсутність кон’юнктурности і спрямованости на швидкий зиск.

Адже «переляк» призводить і до позитивних результатів. У покоління тридцятилітніх виробилася не тільки мобільність, але й гранична працездатність. Через страх опинитися не при ділі, втратити постійний дохід, не встигнути оновити свої компетенції тридцятилітні прагнуть самоствердитися, закріпити свої позиції і зачепитися за якомога більшу кількість гачків. Це спричинює продуктивність і високу працездатність – вони намагаються робити все й одразу. Постсовєтські тридцятилітні створюють колосальну кількість проєктів, бізнесів і продуктів й безумовно є лідерами у бізнесі, мас-медіях, культурі – втім, часто це прагнення «встигнути все й одразу» веде як до втрати стратегічного розуміння бізнесу, так і до серйозного погіршення якости продукту. Грубо кажучи, їхня стратегія скерована на максимальне збільшення поточного продажу на шкоду стратегічному розвитку. Нарощування обігу за загальної розбалансованости системи зазвичай призводить до кризи й подальшого банкрутства. Хоча моя ідея й висловлена в економічних термінах, насправді те саме можна застосувати й до культури, і до політики, й до будь-якої иншої діяльности. Тридцятилітній журналіст пише по тридцять статей на місяць, а потім виявляється, що жодна редакція більше не замовляє у нього текстів.

Позитивні характеристики «нульових» такою ж мірою суперечливі, як і негативні тридцятилітніх. Претензії є, скажімо, до постсовєтської освіти – повністю зруйнована система медичних ВНЗ, економічні інститути замість пропаганди марксизму-ленінізму взялися так само неприховано нав’язувати багато в чому застарілі ліберальні концепції. Багато говориться про фундаментальність совєтської освіти і надмірну спеціялізацію постсовєтської.

Однак знову: реальність не є такою суттєвою, куди важливіше самопочуття «нульових». Рефлексія з приводу неактуальности системи освіти у покоління, на жаль, не спостерігається – «нульові», у більшості своїй, абсолютно впевнені в якості й вагомості отриманих дипломів. Та й враховуючи ситуацію економічного зростання, знайти роботу після більш-менш пристойного ВНЗ не складна – инша справа, що заробітна платня часто не відповідає очікуванням молодих спеціялістів. Усвідомлення однобічности постсовєтської освіти приходить уже після працевлаштування. В економічній сфері з’ясовується, що в інституті вчили лише теорію, яка разюче відрізняється від реалій сьогоднішнього недорозвиненого капіталізму. Те саме – у медицині, яка пішла за останні десятиліття далеко вперед, а у ВНЗ все ще викладають за підручниками повоєнних років. Навіть у науках, які не вимагають особливих інвестицій у дороге обладнання спостерігається те саме – від світового контексту постсовєтська гуманітарна освіта відірвана колосально. Проте все це не заважає «нульовим» бути амбіційними і впевненими у собі: диплом запихається у найдальшу шухляду – і філолог перетворюється на піарника, біолог – на менеджера з продажу і т. д. Без жодної додаткової освіти – як і покоління тридцятилітніх. Мобільність і вміння адаптуватися, здається, притаманні «нульовим» не меншою мірою, ніж тридцятилітнім, які пройшли вогонь і воду.

Аби зрозуміти, чим є покоління «нульових», варто повернутися до визначення тридцятилітніх як «переляканого покоління». Параметр страху є вкрай важливим для характеристики будь-яких поколінь – з того, чого бояться люди у різні часи, можна багато зрозуміти. «Нульових» можна назвати «неляканим поколінням», повністю таким чином визначивши усі відмінності між двома поколіннями. До постсовєтських двадцатилітніх ідеально підходить американське гасло «No Fear!» Не те, щоб вони нічого не боялися, але сама установка – Страху нема – стає частиною ідеології і менталітету двадцятилітніх. «Нульові» дійсно нелякані. Вони не пам’ятають «совка», не бояться повернення тоталітаризму – тому й такі некритичні до влади (у Росії). Вони починають активну діяльність у період економічного зростання, тому не бояться фінансових проблем. Їхнє становлення відбувалося вже у новій країні з новою ідеологією, тому вони не знають, що таке розвал і втрата країни. Мало того, «нульові» – перше вільне покоління, перше покоління, яке живе тільки цією країною, що не може не надавати їм амбіцій і впевнености у собі – це їхня країна, і добрі вони чи погані, саме вони будуть вирішувати, якою бути цій країні. Усвідомлення цього і дає «нульовим» впевненість у собі, тоді як тридцятилітні вже частково свою країну втратили – принаймні в Росії, і, хоч як це прикро, покоління тридцятилітніх вже готове змиритися із втратою вдруге.

Красиві слова про «нелякане покоління», на жаль, правдиві лише частково. Ідеально це визначення підходить лише до українських двадцятилітніх – останні залишки совєтських комплексів і страху влади знесла Помаранчева революція. Треба визнати, що українську революцію зробив не Віктор Ющенко, не Джордж Сорос на пару з Джорджем Бушем і навіть не Юлія Тимошенко. Революція належить «нульовим» – хай скільки б говорили зараз, після закінчення евфорії, про використання населення, про політтехнології та инше – все це не має жодного значення. Революція – це не політика, не Ющенко з Януковичем, революція – це «Пора», революція – це молодь, яка тижнями стояла на Майдані. Заради своєї країни і свого, «нульового», майбутнього – яке, завдяки їм, встигнуть в Україні побачити і тридцятилітні. Випустивши джина з пляшки – прилучивши двадцятилітніх до політичних процесів – владі вже ніколи не вдасться запхати його назад, Україна вже належить «нульовим».

У Росії, на жаль, експеримент не вдався. «Неляканого покоління» не вийшло. З економічним зростанням все нормально, із впевненістю у собі – ніби теж. Тільки ось притаманну двадцятилітнім нерозважливість й авантюризм російська влада намагається стримувати всіма силами – паспортним режимом, лютим призовом в армію, забороною пити пиво на вулиці, і, врешті-решт, війною в Чечні й терактами. Хай як би розвивалася далі ситуація в Росії, присмак страху, майже фізичне відчуття крови і м’яса, змішаного з гексогеном, залишиться в пам’яті й менталітеті російських «нульових» вже назавжди – цього не витравити жодними революціями і жодними терапевтичними засобами. Єдина надія на те, що російські двадцятилітні виявляться достатньо розумними, аби скерувати весь той негатив, нанесений їхньому менталітету і життю, на тих, хто придумав такий жахливий метод стримування бунтарського духу покоління. Тоді, можливо, попри пожиттєвий присмак крови, у «нульових» з’явиться відчуття, що постраждали вони недарма. У такому разі і в них, і в Росії буде майбутнє, а «неляканим поколінням», на жаль, стануть уже тільки їхні діти.

Переклала О. Ф.