Андерс Аслунд

Відхід Путіна й відповідь Америки

Нещодавно я познайомився з одним дуже заможним росіянином. Коли я запитав у нього, як ідуть справи в Росії, він відповів з посмішкою: «Ситуація повністю передбачувана. Усе розвивається за найгіршим сценарієм». Потім він почав розповідати про свої інвестиції в Україні, що останнім часом стало улюбленою темою багатих росіян.

Втрата віри в Росію, навіть серед багатих і могутніх, відображає відхід президента Путіна від попередніх обіцянок після переобрання його на другий термін. Цей регрес зовсім не пов’язаний з несподіваною невдачею. Перший термін Путіна був успішним, оскільки він прагнув задовольнити широку громадську думку й балансував між різними впливовими центрами для консолідації своєї влади. Метою його другого терміну стала елімінація всіх инших впливових центрів, крім власного. Врешті, його режим перестав успішно функціонувати з огляду на надцентралізацію й таємничість, а центрів прийняття рішень залишилося занадто мало, і вони занадто погано поінформовані. Питання більше не втім, чи залишиться президент Путін при владі після завершення його другого терміну у 2008 р., а в тім, чи втримається він кінця цього часу взагалі.

З цим пов’язана ще одна проблема: при Путіні Росія з країни частково вільної (відповідно до авторитетної класифікації організації Freedom House) стала частково вільною. Властиво, це єдина країна у світі, яка стала авторитарною за час президентства Джорджа Буша. Однак, як підкреслив Буш у своєму заключному виступі з питань демократії 7 травня 2005 р. у Ризі, «поширення свободи стало великим досягненням нашого часу». Якщо Сполучені Штати ставляться серйозно до будівництва демократії, то вони не можуть ігнорувати того, що відбувається в Росії й колишньому Совєтському Союзі. Цей регіон приблизно так само багатий, як Латинська Америка, але значно випереджає її за темпами економічного росту. Однак, у той час, як країни Латинської Америки є, в основному, демократичними, Росія й инші нові держави Евразії стають усе більше авторитарними. Відсутність демократії – особливо в порівняно багатій, плюралістичній і динамічній Росії – це аномалія, у якої, швидше за все, не має майбутнього.

Нищення демократії в Росії відповідно вплинуло на її зовнішню політику. Виступаючи у Ризі, президент Буш заявив: «Ми зрозуміли, що уряд, який є підконтрольним громадянам, є миролюбним, у той час, як диктатура сіє обурення й ненависть, з метою маскування власних поразок». Дійсно, у той же ж час президент Путін дав блискучу ілюстрацію словам Буша, вихваляючи одіозний пакт Ріббентропа-Молотова 1939 року, який прирік балтійські держави на совєтську окупацію і яку Кремль заперечує. У листопаді минулого року Путін був настроєний відкрито антиамериканськи – через процес демократизації в Україні.

Прийшов час усвідомити собі, що при президенті Путіні у російському режимі відбулися глибокі зміни. Якщо для Сполучених Штатів демократизація – не порожнє слово, то їм потрібно задіяти більше енергії й ресурсів для розвитку демократичного потенціалу в країнах колишнього Совєтського Союзу, де, як показали мирні революції в Грузії, Україні й Киргизії, люди спраглі демократії. Оскільки демократія є важливою, авторитарна Росія не може бути так само близькою до Сполучених Штатів, як вона була тоді, коли вважалась майже демократичною. Проте, Росія залишається важливою країною; тому, наполягаючи на зміні нею напрямку розвитку, Сполучені Штати також повинні робити все можливе для підтримки співробітництва з Росією в конкретних площинах взаємних життєвих інтересів.

Вдалий перший термін

Нікому не відомий президент Путін під час свого першого терміну виявився вкрай успішним. Поступово він зміцнював владу. Поставивши собі за мету подвоїти ВВП за десять років – що означало щорічний економічний ріст у 7-8% – він з усією серйозністю проводив вражаючі ринкові реформи. Як досвідчений юрист, він виступав за владу закону й проштовхував масштабну юридичну реформу. Його реалістична зовнішня політика без особливих витрат підсилила міжнародну позицію Росії.

Були проведені вражаючі й всеохоплюючі економічні й правові реформи. Зокрема, був прийнятий новий податковий кодекс, який запровадив фіксований податок у розмірі 13%, а новий земельний кодекс узаконив купівлю-продаж землі. У країні панувала політична й економічна стабільність, а її економіка впевнено росла – у середньому на 6,5 відсотків щорічно. Путін уважно стежив за результатами опитувань громадської думки, лише йому одному відомим способом намагався догодити кожному виборцеві.

Завдяки численним успіхам своєї політики, Путін став дійсно популярним, і це дало йому змогу зміцнити особисту владу. На виборах 2003 року його партія «Єдіная Росія» отримала більшість місць у парламенті. Сам він отримав 71% голосів виборців на президентських виборах 2004 р., які Організація з безпеки й співробітництва в Европі (ОБСЕ) назвала вільними, але не справедливими.

Однак, були й недоліки. Путіна до вершин влади підняла безжалісна війна в Чечні, що породила ще більш страшні терористичні атаки, перед якими держава виявилася безпомічною. Иншою неґативною тенденцією було повільне, але цілеспрямоване придушення свободи. Незалежні ЗМІ були залякані або перейшли у власність людей, вірних Путіну. Зростало втручання в перебіг регіональних виборів. Державна влада систематично централізувалася.

Головна мета президента Путіна – політичний контроль – вступала у протиріччя з иншими завданнями, але концентрація влади в його руках була настільки впливовою, що здавалося, начебто инші справи були ним розумно врівноважені. З 2000 до 2003 рр. олігархи – великі бізнесмени єльцинської ери – стримували друзів Путіна по КГБ, які також намагались іти у владу, дозволивши лише невеликій групі ліберальних реформаторів – особливо, міністрові економіки Ґєрману Ґрефу й міністрові фінансів Алєксєю Кудріну – мати певні впливи, хоча в них і не було високих покровителів. Путін здавався великодушним і успішним правителем.

Невдача за невдачею

На жаль, після зосередження влади у своїх руках, президент Путін зробив не багато позитивного. Його невдачі не були випадковими, вони відобразили неадекватність нової системи. Особливо виділяються чотири драматичні події: справа «ЮКОСа», трагедія заручників у Беслані, вибори в Україні й реформа системи соціальних пільг.

25 жовтня 2003 р. був заарештований Міхаіл Ходорковскій, найбагатша людина в Росії, керівник нафтової компанії «ЮКОС». Путін заперечував, що саме він ініціював цей арешт, але пояснив, що це повинно було трапитися, оскільки Ходорковскій скуповував російську політику. Ключовим мотивом Путіна було посилення політичного контролю шляхом арешту олігарха, який виявляв найбільшу політичну активність, у той час, як деякі з його соратників прагнули привласнити акції «ЮКОСа».

Арешт Ходорковского змінив російську політичну систему. Инші олігархи зрозуміли попередження Путіна й вийшли з політики. Таким чином, рівновага між олігархами й офіцерами ФСБ перестала існувати. Путін не може більше стверджувати, що він представляє населення в цілому, оскільки база його підтримки звузилася до невеликої групи офіцерів ФСБ із Санкт-Петербурга. У справі «ЮКОСа» російська судова влада систематично порушувала усі можливі норми, загрожуючи амбітній правовій реформі. Здається, що «ЮКОС» дійсно активно використовував податкові махінації, але не обов’язково з порушеннями законодавства. Як би там не було, податкові органи, які виконували замовлення влади, виставили компанії неймовірний рахунок на 28 мільярдів доларів за несплачені податки, змусивши її стати банкрутом. У результаті, перспективна податкова реформа перетворилася у фарс. Всупереч кільком, привселюдно зробленим обіцянкам, Путін дозволив конфіскацію майна «ЮКОСа» шляхом свавільного оподатковування і фарсових судових розправ. Путін, з характерною для нього затятістю, не пішов на жодні поступки.

Черговим великим скандалом була драма заручників у Беслані. 1 вересня 2004 р. група терористів захопила школу в цьому північноосетинському місті. Через кілька годин туди були перекинені військові частини спеціального призначення, але в них не було ані плану дій, ані оперативного командування, ані боєприпасів, ані захисного спорядження. Навколо школи не було виставлено кордону.

Голова ФСБ Ніколай Патрушев і міністр внутрішніх справ Рашид Нургалієв (обоє – офіцери КДБ, близькі до Путіна) прибули до Беслану невдовзі після захоплення заручників. Але вони просто сховалися, не почавши відкритих дій. Президенти Північної Осетії й сусідньої Інгушетії, обоє нещодавно призначені Путіним (хоча формально вибрані), навіть відмовилися їхати до Беслану. Федеральна влада просто проігнорувала кризу, намагаючись усіляко мінімізувати її висвітлення в новинах. На третій день мужні місцеві жителі дістали із схованок калашнікови і самі штурмували школу, застреливши при цьому декількох «безкорисних» спецназівців. Загинуло не менше 330 заручників.

Правоохоронні органи поводяться з росіянами з надмірною жорстокістю. Відомим прикладом цього було захоплення заручників у московському театрі восени 2002 р. Від отруйного газу, використаного російським спецназом, загинуло 129 заручників. Однак у Беслані російська держава дезертирувала. У розпорядженні влади не було жодної відповідної розвідувальної інформації. Офіцери міліції за хабар пропустили машину з терористами. Правоохоронні органи не діяли. Путін відкинув саму думку про відповідальність влади за цю катастрофу. Замість того, щоб відправити у відставку винних, він зняв з поста головного редактора газети «Известия», злочинні дії якого полягали в тому, що його газета правдиво висвітлювала все, що відбувається.

Третьою з нещодавніх політичних помилок було очевидне втручання Росії в хід президентських виборів в Україні. Зауважмо, що це питання вважалось в Кремлі настільки важливим, що ним займався не хто инший, як сам Путін і голова його адміністрації. Наприкінці липня 2004 р. ці дві особи вирішили підтримати кампанію прем’єр-міністра Віктора Януковича, прийнявши вибір президента Леоніда Кучми й глави його адміністрації. За даними учасників кампанії демократичного кандидата, Путін обіцяв виділити на кампанію Януковича до 300 мільйонів доларів. Російське телебачення, яке дивляться майже скрізь по Україні, вихваляло Януковича й паплюжило Ющенка. До України за гроші Кремля на допомогу Януковичу були вислані десятки російських політтехнологів. За місяць перед виборами Путін, відкрито підтримуючи Януковича, двічі відвідав Україну. Зробивши такий вибір, Путін показав себе погано поінформованим, антидемократичним, антизахідним і неефективним політиком. Одним махом він об’єднав проти себе Сполучені Штати і Европейський Союз, наносячи удар по своїх зовнішньополітичних досягненнях. Хоча в такий спосіб режим Путіна і підтвердив свої наміри щодо України, однак його сучасна політика занадто неадекватна, аби вважатися загрозою неоімперіалізму.

Четвертою великою невдачею була нещодавня реформа системи соціальних пільг. У Росії збереглося безліч старих соціальних пільг, зокрема для привілейованих прошарків населення, більшість з яких ніколи не виплачувалися. Ця система дійсно потребувала впорядкування, насправді слід було виявити соціально незахищених, однак реалізація реформи була воістину абсурдною. Реформа була представлена як монетиризація пільг, але на практиці означала скасування багатьох з них. Була обіцяна повна компенсація існуючих пільг, але спочатку була компенсована лише третя частина. Не були зроблені відповідні розрахунки, а федеральна й місцева влада не змогли домовитися про те, хто і за що повинен платити. Хоча реформа пільг стосувалася понад 40 мільйонів людей, її суть не була пояснена до кінця. Крім того, одночасно із цим були у п’ять разів збільшені зарплати президента й 35 000 вищих чиновників, при чому вони не втратили жодної зі своїх тогочасних пільг.

Реформа соціальних пільг була сприйнята як удар по найбідніших верствах населення, і це в той час, коли Росія перебувала на вершині нафтового буму, а профіцит її бюджету склав 5% ВВП. До величезного здивування влади, відповіддю населення на цю реформу були спонтанні акції протесту, а критика вперше перейшла на самого Путіна. Щоб зняти напруженість, уряду довелося скасувати більшу частину своїх рішень та істотно підвищити пенсії.

Характер режиму, створеного Путіним

Описані вище чотири політичні помилки не були випадковими: вони обумовлені природою самої влади. Вони викривають те, як насправді працює нова система Росії. Президент Путін змінив не лише політичний курс, але й політичний режим країни, недієздатність якого може обернутися для президента фатальними наслідками.

По-перше, Путін нерозсудливо зосередив у своїх руках набагато більше влади, ніж він здатен утримати. Найдивніше те, що на пост прем’єр-міністра він призначив Міхаіла Фрадкова, який відомий тим, що незмінно уникає прийняття будь-яких рішень. Врешті уряд просто паралізований. Замість створення сильної ієрархічної вертикалі Путін паралізував власний уряд своїми спробами управляти усім, навіть дрібничками. По суті, він перетворився зі стратега, який повинен розробляти ключові напрямки політики, у пожежника, який безуспішно намагається загасити постійно виникаючі проблеми.

Закривши незалежні джерела інформації, президент з власної волі став заручником власного бюрократичного апарату, який постачає йому неправдиву інформацію. Будучи за своєю природою «кегебешником», Путін украй стурбований питаннями таємниць й віддає перевагу «теоріям змов»: схоже він більше довіряє інформації, отриманій від розвідників, осіб з найближчого свого оточення – які, як і він, були співробітниками КДБ і народились у Санкт-Петербурзі – ніж реальній і правдивій інформації. Коли один французький журналіст у доволі наполегливій формі поставив йому запитання про арешт Ходорковского, Путін у відповідь натякнув, що цей журналіст куплений опальним магнатом: «Ми знаємо, де витрачаються ці гроші [гроші олігархів]: на яких адвокатів, на які піарівські кампанії, на яких політиків: у тому числі, щоб ставити такі запитання».

Систему спротивів і противаг ліквідовано. Позбавивши парламент, раду міністрів і регіональних губернаторів більшости повноважень, Путін, по суті, спустошив ці державні інститути, залишивши їм лише декоративні функції. Замість того він активно створює неформальні дорадчі органи на кшталт Державної ради (Государственный совет) або Громадської палати (Общественная палата), що позбавлені реальної влади. В результаті, варто статусу Путіна похитнутися, як жодна інституція не зможе гарантувати йому легітимности. Єдиним джерелом легітимности президента залишається його особиста популярність, та й вона швидко спадає. За даними Фонду «Общественное мнение», у травні 2004 р. готовність голосувати за Путіна на президентських виборах висловило 68% відсотків росіян. Рік після того їхня частка знизилася до 42%, тобто більш ніж на третину. Ще один провал – і рейтинг його популярности стрімко покотиться вниз.

Змінився не тільки режим, але і його інтереси. Сьогодні друзі Путіна з КГБ обіймають найважливіші пости в адміністративному апараті й керують великими державними підприємствами, які повинні були стати головним об’єктом реформування. Але реформи неможливі, якщо вони суперечать інтересам правлячої еліти. Навіть в роки першого терміну Путіна на посту президента частка асигнувань на держапарат, правоохоронні органи й збройні сили постійно збільшувалася, причому постійно зменшуючи соціальні витрати.

Сильною стороною путінського режиму є його вміння маніпулювати елітами, ЗМІ й громадянським суспільством. Однак, якщо офіційна пропаганда занадто розходиться з реальністю, режим рано чи пізно втратить довіру суспільства, а значить і авторитет. Не виключено, що цей рубіж вже залишився позаду. Путінський режим занадто неповороткий і централізований, щоб вирішувати постійно виникаючі кризи. Аналітикам і державним діячам, стурбованим ситуацією в Росії, варто більше зосередитися на питанні про те, як саме буде відбуватися занепад цього режиму.

Парадоксально, але факт: економіка Росії при цьому розвивається досить успішно – у 2004 р. темпи росту склали 7%, а рівень життя в країні підвищується ще швидше. Цей ріст зумовлений не тільки високими цінами на нафту, але й масштабними ринковими реформами, здійсненими під час першого президентського терміну Путіна. Звичайно, сьогодні нових перетворень очікувати не доводиться, але сам параліч системи прийняття рішень служить свого роду гарантією від демонтажу того, що вже зроблено – навіть не зважаючи на те, що «справа ЮКОСа» багато в чому підірвала результати податкової й судової реформ. Однак, в сусідній Україні, незважаючи на дванадцяти відсотковий економічний ріст у 2004 р. і вдвічі випереджаюче його збільшення зарплати, нещодавно відбулася народна революція: це показує, що підвищення рівня життя ще не є гарантією стабільности.

Яким може бути кінець цього режиму?

Нещодавно у Москві активно обговорювалося питання про те, чи зможе Путін залишити свою посаду, перебуваючи на вершині своєї популярности, після закінчення другого президентського терміну в березні 2008 р., чи все ж таки він спробує внести у конституцію зміни, які дозволять йому балотуватися втретє, або ж передасть більшість президентських повноважень прем’єр-міністрові, і займе цей пост. Однак політична система в Росії настільки занепала, що Путіну ще пощастить, якщо він зуміє протриматися при владі хоча б до 2008 р. Колишній позитивний статус-кво навряд чи вже вдасться відновити. Путін отримав те, чого прагнув, і судячи з його попередніх дій, впертість не дозволяє йому зробити висновки із власних помилок. Та й політична ситуація в Росії не така, щоб він знову зміг представити непопулярних олігархів як впливову силу, аби розв’язати проти них нову кампанію. Утім, у даний момент очевидної політичної загрози його владі немає, і питання полягає в тому, звідки вона може з’явитися.

Сьогодні Росія купається в нафтових прибутках; вона може похвалитися солідним позитивним сальдо торговельного балансу й великим золотовалютним резервом. Якщо ціна на нафту перевищує 27 доларів за барель, 90% прибутку від її продажу, що перевищують цю суму, йдуть у державну казну. Поки ціни на «чорне золото» залишаються на високому рівні, режим здатен «гасити» виникаючі численні проблеми за рахунок грошових надходжень. Однак, подібна «нафтова рента» одночасно підгодовує корупцію й сприяє гальмуванню реформ.

Олігархи не є для Путіна серйозною загрозою. Сьогодні їхні капітали великі, як ніколи, однак у політичному плані вони досить вразливі. Вони сподіваються лише на те, що зможуть і надалі збагачуватися, тримаючись подалі від політики, виплачуючи будь-які суми, яких зажадає від них держава.

Ліберальна опозиція настільки деморалізована й дезорганізована, що відновити втрачені позиції самостійно їй просто не під силу. При повній нездатності виробляти політичну стратегію путінський режим надзвичайно ефективний з огляду на політичну тактику. Він уміло направляє в потрібне русло інтелігенцію, середній клас, неурядові організації й ЗМІ за допомогою складної системи політичного контролю. Елітами й офіційними політичними організаціями режим мистецьки маніпулює: кооптує у власні ряди або піддає шантажу. Багато хто зі ЗМІ намагаються грати роль «запобіжного клапана», який дозволяє викинути на поверхню накопичене невдоволення, а ФСБ стежить буквально за всім. Тому сплановані акції добре організованого опозиційного руху навряд чи мають шанси на успіх.

Песимістично настроєні російські спостерігачі й найліпший друг Путіна на Заході – німецький канцлер Ґерхард Шрьодер говорять про загрозу президентові з боку крайніх націоналістів, але це саме та ідея, у якій сам Путін хотів би переконати навколишній світ. З часів Сталіна всі кремлівські лідери застерігали закордонних партнерів, що їм на зміну в будь-який момент можуть прийти прихильники «твердої лінії».

Насправді ж найбільш імовірна загроза режиму президента Путіна може виходити або від самої правлячої «верхівки», або з «низів» суспільства – тобто від його приятелів – кагебешників або народних мас. Оскільки катастрофічні результати діяльности Путіна на посту президента очевидні, принаймні дехто з колишніх кагебешніків у його оточенні не можуть цього не зауважувати. Нещодавно один колишній високопоставлений чиновник розповів мені, що в «наближеному колі» Путіна його не вважають справжнім лідером. Зрештою, його кар’єра в КГБ була доволі непримітна, і дослужився він тільки до підполковника. Тому не виключено, що впливові фігури з путінського оточення можуть організувати переворот з метою його скинення. Відразу пригадується путч у серпні 1991 р., який був спрямований проти Міхаіла Горбачова; втім, через катастрофічні наслідки цієї справи для його організаторів подібний приклад може послужити радше застереженням, аніж зразком для наслідування.

Можливий і инший варіант: переростання спонтанних акцій протесту в народне повстання. Відповідно до результатів діяльности Путіна на посту глави держави, це трохи нагадує історичну діяльність польського комуністичного лідера Едварда Ґєрека (Edward Gіerek): його управління також було відзначено початковими успіхами, але закінчилось стихійними страйками у великих промислових містах, які привели до створення профспілки «Солідарність».

Від часів січневої [2005 р.] хвилі масових протестів пенсіонерів, які відбулись у Росії після незграбної реалізації реформи соціальних пільг, у різних місцях країни – від Башкортостану до Інгушетії – час від часу відбуваються стихійні демонстрації, викликані конкретними порушеннями з боку місцевої влади. Очевидно, що населення країни сьогодні надзвичайно сильно роздратоване і надихається прикладом нещодавніх революцій в Україні й у Киргизії. Раптово перспектива широкого руху протесту набрала реальних рис.

Якщо подібний масовий рух виникне, то й инші сили наберуться сміливости й почнуть діяти. Потенційно до політичного «кістяка» руху протесту можуть увійти незадоволені губернатори регіонів, до яких цілком можуть приєднатися й багато впливових бізнесменів. У Росії чимало багатих молодих людей, які власними силами пробили собі шлях, та які не хочуть миритися із системою корупційної «кругової поруки» між Кремлем і олігархами. Згадаємо, що однією з рушійних сил української «помаранчевої революції» стали протиріччя між мультимільйонерами й мільярдерами. У Росії потенційний опозиційний рух не має видимого лідера, але це не є вирішальним. Поки що найбільш авторитетним кандидатом на цю роль вважається колишній прем’єр Міхаіл Касьянов.

У всіх посткомуністичних країнах найбільше невдоволення в народі викликає корупція, а Кремль, згідно з одностайною думкою посвячених у певні справи російських спостерігачів, ще ніколи не був настільки охоплений хабарництвом. Практично усі високі посади адміністрація президента роздає за гроші. «Тарифи», які час від часу згадуються у цій справі, досить високі – скажімо, пост губернатора обійдеться приблизно в десяток мільйонів доларів. Втім, конкретну причину для невдоволення, яке здатне «знищити» режим, вгадати важко, і швидше за все, воно спалахне зненацька. Сьогодні ймовірною причиною для конфлікту, приміром, може стати прагнення військового командування змусити студентів (в основному вихідців з середнього класу) проходити дворічну службу в армії, яка для них поки що відтерміновується.

Урок нещодавніх демократичних революцій у Грузії, в Україні й у Киргизії полягає в тім, що критичним моментом з точки зору самого режиму є вибори. Однак для Росії навряд чи можна вважати це необхідною передумовою: адже для путчу чи масового руху протесту вибори не є єдиною причиною. Більшість публічних акцій протесту останнім часом не мали жодного стосунку до виборів.

Описана ситуація аж ніяк не унікальна для Росії. Навпаки, вона доволі характерна для держав із середнім рівнем прибутків населення, де політична система ще не повністю сформувалася: відразу ж напрошується аналогія з режимами Альберто Фухіморі в Перу або Карлоса Менема в Аргентині. Як і вони, Путін найімовірніше зробить «політичне самогубство»: він навряд чи зможе знайти вихід з тупика, у який сам себе загнав. Проблема Росії полягає в тім, що існуюча тут система стримування та противаг виявилася недостатньо розвинутою для того, щоб перешкодити Путіну діяти, по суті, на шкоду самому собі. Занепад путінського режиму завдасть сильного удару по «піночетівській» авторитарній моделі реформ.

Що повинні робити Сполучені Штати?

Радикальне обмеження дієздатности правлячого режиму в Росії створює відповідну ситуацію, у якій Сполученим Штатам необхідно серйозно переглянути свою політику. Ні у кого вже не залишається ілюзій, начебто Росію й США об’єднують спільні демократичні цінності. Постійні політичні невдачі Путіна свідчать про те, що ефективність його режиму знижується саме через його зростаючу авторитарність. Ключові реформи, наприклад, військова, покладені під сукно. Це означає також, що Росія – вже не настільки ефективний партнер для Сполучених Штатів.

Головною метою Сполучених Штатів щодо Росії й инших незалежних держав Евразії повинна стати підтримка демократії. Як зазначив президент Буш, виступаючи в Ризі, «Всі країни, які межують з Росією, тільки виграють від поширення демократичних цінностей; виграє від цього й сама Росія. Стабільні, процвітаючі демократичні держави – це добрі сусіди, пов’язані між собою вільною зоною торгівлі й які ні для кого не становлять загрози». Ці слова повинні стати головним елементом політики США стосовно Росії, і американська допомога цій країні повинна насамперед бути спрямована на заохочення демократії. Сполучені Штати витрачають чималі кошти на побудову демократії, забезпечення спостерігачів на виборах, розвиток незалежних ЗМІ й підтримку громадянського суспільства в инших евразійських державах, але в Росії такі дії практично не ведуться.

Посеред конкретних політичних рекомендацій можна назвати наступні:

- З огляду на те, що в недалекому минулому головні демократичні «прориви» в Росії були пов’язані з виборами, американська допомога повинна бути направлена насамперед на те, щоб забезпечити спостереження за ними, а найбільше для спостерігачів, як показує досвід, підходять неурядові організації. Той факт, що Кремль не пред’являє Сполученим Штатам жодних претензій у цій сфері, викликає серйозну заклопотаність: адже це свідчить про те, що нічого істотного просто не використовується. У Росії постійно проходять вибори того чи иншого рівня, і спостерігати за ними необхідно.

- Відповідно до нового виборчого закону, прийнятого в Росії, діяльність незалежних спостерігачів на виборах забороняється. Це суперечить стандартам ОБСЄ, конвенції якого Росія ратифікувала, а значить взяла на себе юридичне зобов’язання їх дотримання. Таким чином, ОБСЄ є саме тим форумом, де США повинні виступити з протестом проти подібних зловживань на законодавчому рівні.

- Крім того, Сполучені Штати повинні наполягати на забезпеченні ефективної діяльности міжнародних спостерігачів на виборах.

- Сполучені Штати можуть допомогти в організації незалежних екзитполів у день голосування.

- Найбільш ефективні акції протесту в країнах цього регіону проходили під керівництвом студентських громадських організацій: «Отпора» у Сербії, «Кхмари» у Грузії, «Зубра» у Білорусії й «Пора!» в Україні. Їхні методи добре відомі, і цей досвід можливо повинен поширюватися на Росію.

Своїми діями в Україні президент Путін недвозначно продемонстрував, що він віддає перевагу збереженню правлячих авторитарних режимів на відміну від пануючої демократії в сусідніх країнах. Схоже, політика Росії відносно держав колишнього СССР сьогодні зводиться до рефлекторної неґативної реакції на будь-які демократичні тенденції й дії Заходу. Сполучені Штати не повинні миритися з такою ситуацією. Якщо народи країн цього регіону повстають проти диктаторів, США повинні твердо виступати на боці демократії й проти Путіна. Які б неґативні плани не виношувала Росія, не потрібно боятися її «неоімперіалізму», з огляду на те, як не компетентно сьогодні здійснюється зовнішня й військова політика Росії.

Серед численних спільних завдань, які поєднують Сполучені Штати й Росію, і якими в жодному випадку не можна нехтувати, найважливішою є боротьба з поширенням зброї масового ураження, як у світовому масштабі, так і в «проблемних» країнах – Ірані й Північній Кореї. У цьому питанні основні інтереси США й Росії збігаються, і допомога Москви може мати для США життєво важливе значення – особливо якщо йдеться про Іран.

Незалежно від розвитку політичної ситуації в Росії, Сполучені Штати незмінно зацікавлені в інтеграції цієї країни у світову економіку, а тим самим – і в систему міжнародного устрою. Сполучені Штати справедливо визнали за Росією статус держави з ринковою економікою, що має велике значення для врегулювання антидемпінгових судових розглядів. Америці також варто сприяти вступу Росії у Всесвітню торгівельну організацію, що змусить цю країну підпорядкуватися різним міжнародним стандартам і допоможе їй провести своє економічне законодавство у відповідність із західним. Майбутнє головування Росії у «великій вісімці» дасть змогу Заходу пред’явити більш високі вимоги до її дій, і це буде для Путіна обґрунтованою причиною виконати ці вимоги.

Аналогічним чином, Захід повинен заохочувати Росію до співробітництва в енергетичній сфері. Більшість великих паливно-енергетичних компаній Заходу вже вклали в Росію чималі капітали, але простір для співробітництва сьогодні, схоже, звужується, оскільки путінські друзі із ФСБ, які взяли під контроль російські державні компанії в цьому секторі, прагнуть експлуатувати їхні активи без стороннього втручання. Закорінена державна монополія на транспортування енергоносіїв по трубопроводах не дозволяє приватним фірмам прокладати власні «шляхи». Незабаром все ж можливості для міжнародної співпраці можуть знову розширитися. Після декількох років стабільного росту нафтовидобування, що забезпечували приватні фірми, останнім часом через втручання держави в цій області спостерігається застій, а незабаром, можливо, почнеться й спад. Тоді в Росії з’явиться справжня зацікавленість у міжнародному співробітництві, і таку ситуацію, з огляду на зростаючий дефіцит нафти у цілому світі, варто тільки вітати.

Переклав Ігор Шабан