Етьєн Балібар

Про «конституцію» Европи. Криза і нові потенційності

Потрібно ще раз поставити питання: яким чином «конституювати» Европу? Адже оприлюднення Проєкту Конституції, що має знову бути відданий ратифікації після виборів 13 червня, не усунуло суперечок і сумнівів щодо його змісту і наслідків. У мої наміри не входить їх обговорювати під технічним, юридичним чи політологічним кутом, радше, слід звернутися до перспективи, яку Кант міг би назвати «космічною», тобто поєднати роздуми громадянина і одночасно філософа з метою виявлення природи проблем, прихованих у теперішньому стані замішання .

Не йтиметься про те, щоб зіштовхнути аргументи европесимізму і еврооптимізму, просто повернімося до тих питань, які, насправді не будучи розглянуті прямо, переслідують усі дискусії: треба дізнатися, що ж означає «конституювати» породжену з самої цієї конституції неіснуючу політичну сукупність. Я сподіваюсь пролити трохи світла на парадокси сучасности. З одного боку, маємо факт, що напередодні виборів у розширений Европейський Парламент, ознаменувавши кінець розділення поміж двома частинами Европи (хоч і з прорахунками і нерівними правами), поведінка «громадян Союзу» здається побила усі рекорди байдужого ставлення. З другого боку, щойно затуливши пробоїну, яка утворилася від невдалої спроби першого прийняття (конфлікт з приводу процедур прийняття рішень з урахуванням населення держав-членів), розчахнулась ще більша (проєкт уряду Блера використати референдум як засіб шантажу заради досягнення або значних змін у проєкті, або легітимізації відмови від нього). Усе це не є простим збігом обставин, а симптомами глибинної невпевнености щодо процесів, що наразі відбуваються. Це – заперечення існування в Европі «конститутивного моменту» та тих принципових питань, з якими він змушує нас зустрітися.

Говорячи про конституцію, я вживаю термін в його найповнішому сенсі – водночас «матеріальному» і «формальному», чиї імплікації вже озвучені теперішніми дебатами. Я не відкидаю жодне з юридичних визначень, що звертають увагу на ієрархізацію витоків права в европейському просторі, на розподіл і рівновагу «влад» (чия традиція походить з французької і американської революцій, вона й заклала підґрунтя для сучасної політичної інституції), на характеризацію політичного режиму (згідно з типологією, що сама виявилась проблематичною: адже, щоб визначити для влади форму Европейського Союзу чи його режим, треба спочатку відповісти на питання: в якому значенні він може бути осягнутий як політичний організм?). Але я підвожу їх усіх до одного питання, яке Конвенція не полишає згадувати, аби, зрештою, обмежитись лише звуженою і формальною презентацією: що є «громадянство»? Лишень визначивши форму громадянства, юридичний текст досягає ваги конституції. І навпаки – лишень обґрунтувавши соціальні інституції і правила (або, як кажуть юристи, «норми»), колективність громадян отримує функції «конститутивної влади».

З цього висновуємо те, що характеристики породженого в сучасному історичному процесі «Европейського громадянства» утворюють найвищий критерій для своєї юридичної і політичної оцінки. Їх потрібно проаналізувати під кутом зору прав і сил, які вони викликають до життя, ніж під кутом зору наданих їм статусів. Дозволить (або ж ні) стати «конституції Европи» довготривалим процесом зовсім не надання наднаціонального (федерального, конфедерального тощо) масштабу для титулу громадянина, а надання самій ідеї громадянства нового змісту, а також подальша реалізація (чи нереалізація) прогресу минулих фігур громадянина, додаючи, тим самим, «нову сторінку» до його історії. Перед тим як запитувати себе, хто є чи буде «громадянином Европи», треба починати із запитання: якою є політична властивість утвердженого в ЕС нового громадянства?

Уже загальним місцем стало усвідомлення того, що з цього приводу европейська конструкція позначена незмірною непевністю, у якій, за різними спостереженнями, пробують розгледіти або ж симптоми практично непереборної кризи, або ж ознаки відкритости і безперервної продуктивности. Якими не були важкими наслідки від вже прийнятих рішень, стан справ ще до кінця не окреслений. Ще не знаємо, до чого може призвести сам факт надання офіційного статусу назві «Европа громадян», а не просто «Европа держав», якщо тільки запанує «чеснота» (як сказав би Мак’явеллі) і якщо вдало складуться обставини. Але я також думаю, що всі протиріччя загострює кон’юнктура (посутньо відзначена викликом розширення на Схід й поворотом світової політики, для якої на перше місце виходить питання розподілу глобальних повноважень та властивих глобалізації ідеологічних розколів). Я пропоную розмістити їх навкруг чотирьох «апорій», розуміючи під цим словом одночасно проблеми без вирішення й іще незвідані потенційності.

Апорія суверенітету народу

Першою є апорія народного суверенітету. Одна група юристів і філософів доводила, що будова наднаціональної політичної цілости є обтяженою нелегітимним аспектом, оскільки, мовляв, неможливо «віднайти европейський народ» як з огляду на його визначення, так і емпіричного існування. Инша група критикувала в цій тезі реанімацію «теологічної» концепції політики й спробувала замінити джерело легітимности (і ризику), якими є народний суверенітет, критерієм удосконалення гарантій з боку правової держави. Але це питання конкретніше стосується організації сил, які набули розвою у єдиній Европі, й які було санкціоновано проєктом конституції ціною деяких перебудов (особливо у випадку зростання ролі Европейського Парламенту, віднині пов’язаного у законодавчій справі нарівні з Радою, а отже, формально «демократизованого»).

Йдеться про процедуру дуже своєрідного «розподілу влади», з приводу якого часто схильні зазначати практичні складнощі, тоді як важливо насамперед зрозуміти його функцію. У чому б насправді не полягав спосіб, яким його оцінюють стосовно традиційних категорій (федерація, конфедерація, додатковість тощо), ЕС, суперечливим чином, є тим, що можна назвати слабкою наддержавою. У якості наддержави, що здіймається поверх національних держав і притаманних їм бюрократичних апаратів, европейська система втілює – у рамках «репрезентації» населення – такий рівень централізації і автономії, який має не так вже й багато історичних відповідників. Але водночас через свою слабкість вона позбавлена засобів накладання політичних важелів «загального інтересу» щодо посередницьких організацій чи щодо інтересів соціальних груп, регіонів, ідеологічних тенденцій або «партикулярних» культурних спільнот, застосовуючи або владні методи державних сил примусу і переконання, або народні методи, що ґрунтується на соціальних рухах, спроможних пожвавити громадянське суспільство і привести до формування мажоритарної волі.

Конституція у повному масштабі розкриває механізм побудови цієї слабкої наддержави: це – спільний розподіл традиційних атрибуцій суверенітету поміж европейським і національним рівнями; відбувається це так: політика щоразу може провадитись лише випадковим зібранням повноважних для прийняття рішень сил або територіально розсіяними експертами. Найяскравіший приклад цієї стратегії – це розподілення важелів економічної влади між монетарним полюсом, що розкинувся на европейському рівні (і є захищеним від будь-яких негараздів політикою стабільности, яку він офіційно зобов’язаний провадити згідно з положеннями Центрального Европейського Банку), і повністю зосередженим на рівні держав-членів бюджетно-фінансовим полюсом.

Ця, з точки зору ефективности, контрпродуктивна ситуація містить зовсім не «вторинний» політичний прибуток, який пояснює її сталість і постійне удосконалювання. Що більше розширюється і посилюється европейська конструкція, то більше вона локалізує реальну владу не у «центрі» чи на «периферії», а у самій точці артикуляції між всезагальними і національними інституціями. Отож на цьому (переважно невидимому і неприступному для ока громадян) рівні улаштувався політичний клас Союзу, існування якого прямо залежить від національного «закорінення», проте який у той же час представляє себе як клас неодмінних інститутів посередництва між двома рівнями політичної «компетенції». Тут-таки він явно підтримує набагато тісніший зв’язок із «лобіюванням» економічних сил, ніж із народним представництвом. А особливо він блокує будь-яке вирішення проблеми, викликаної европейською забудовою, «федералізму» нового типу: це проблема нової модальности представництва, що у рамках багатонаціональної конструкції є новітнім породженням, сумірним, можливо, з інституцією суверенітету об’єднаного народу за часів «буржуазних революцій».

Апорія европейської ідентичности

Друга апорія стосується европейської ідентичности. Вона є невіддільною від апорії «кордонів» Европи, втягнених у на позір безкінечне розширення, кодифіковане правилами добору кандидатур і умовами вступу. В дійсності цей процес пов’язаний з надзвичайними складностями, які, – невід’ємні від посилених чи, навпаки, послаблених форм приналежности, – розмножують саме поняття кордону: приналежність (чи ні) до зони «евро», приписаність (чи ні) до домовленостей Шенґену стосовно поліційного нагляду, включеність у географічний простір ЕС без членства, належність до Ради Европи чи НАТО, але не до ЕС тощо. Дійшло до того, що питання европейськости деяких лімітрофних (щодо ЕС) держав і «критерії» цієї ідентичности утворюють вузол затятих ідеологічних суперечок, де дається взнаки як зовнішній тиск (США у питанні Туреччини...), так і маневри внутрішньої політики (ксенофобія «популістських» рухів).

Тут важливо усвідомити той факт, що питання «кордонів Европи» – це питання віковічне, невіддільне від фігур «европейської рівноваги» й підпорядковане сталим варіаціям. Завжди існували звужувальні і розширювальні концепції «малої» і «великої Европи». Та насамперед питання ідентичности і обмежень завжди було наддетерміновано тим чином, яким світові інтереси европейських націй перекроювали внутрішні проблеми на предмет релігії, економіки, колонізації, військової могутности. Таким чином, неможливо визначити европейську ідентичність ані методом виключень, ані суцільним не-виключенням. З цього приводу аж нічого не змінить якесь політичне рішення, виходячи з наперед даного визначення.

Наприклад, (незаперечну) складність включення Туреччини до складу Европейського Союзу складає не якась сутнісна несумісність однієї нації з мусульманською культурою та націй з культурою юдео-християнською, радше той факт, що Союз прагне якомога довше зберегти розбіжності у рівнях життя, що дозволило б імпортувати дешеву робочу силу з недалекого зарубіжжя. А також той факт, що інтеграція Туреччини призвела б до надання турецьким іммігрантам статусу повноправних громадян всередині ЕС (а отже, зростання легітимности вимог громадянських прав з боку мусульманських спільнот у Европі). Опір Великої Британії остаточному вступу до ЕС, але й безнастанна турбота не бути з нього виключеною, походять із культурного і особливо юридичного «партикуляризму», який відрізняє цю країну від «континенту», але також не треба забувати про міцний характер зв’язків, сплетених з колишньої колоніальної імперії, які пов’язують її з рештою «англосаксонського» світу і з США.

Не треба після цього думати, що «справжня Европа», кінець-кінцем, мала б обійняти Туреччину і відкараскатись від Британії. Однак, ми вже дійшли до крайніх меж застосування класичної моделі ідентичностей і кордонів, в яких різниця між внутрішніми і зовнішніми просторами оголює протистояння між політикою і дипломатією (чи війною), або ж – згідно з теорією, що постала з праць Карла Шмітта, – дозволяє нейтралізувати антагонізми у межах внутрішнього простору, проєктуючи політичну конфліктність на фігуру «зовнішнього ворога». Ось чому в своїх недавніх роботах я хотів привернути увагу до того способу, яким теперішня европейська будова, – а ми розуміємо її як процес включення, – подвоюється процесом виключення, що, зрештою, вироджується на щось таке, що в межах кордонів ЕС визначає різницю прав і визнання, ніби система апартеїду, виправдання якого подається заднім числом за допомогою мітів «ідентичности».

Апорія основоположних прав

Третя апорія відсилає до основоположних прав, утілених в «конституції громадянства» ЕС. Вона є засадничою в обговоренні демократичного характеру европейської будови. Я відстоював думку, що Европа буде більш демократична, ніж її національні складові, инакше вона не буде життєздатною. Якщо Европа не демонструє «прогресу» в історії конституціоналізації основоположних прав, вона не виявлятиме інтересу серед своїх підданих, тобто серед «множинности» громадян і представників різних европейських націй. Проте, з такої точки зору, результат є вкрай нерівноправний, всупереч включенню в проєкт Конституції, прийнятої у 2000 році на самміті в Ніцці Хартії основоположних прав Европейського Союзу, котра лише викликала ще більшу кількість протиріч.

Значення конституціоналізації прав людини, а отже, їхня видозміна на «основоположні права», вписується у визначення громадянства; це означає обов’язкове переведення на інституційний рівень історичних здобутків емансипаційних рухів і боїв за визнання двох фундаментальних цінностей: рівности і свободи (відсутности дискримінації та ліквідації незалежних від контролю громадян привілейованих сил). Наприклад, гарантувати такі соціальні умови, які дозволяють індивідам брати участь у політичному житті як самостійним, а також вільним у своїх виборах суб’єктам (те, що, застосовуючи на свій лад давнє поняття політичної філософії – предмет дебатів між олігархічними і демократичними концепціями представництва, – економіст і філософ Амартя Сен (Amartya Sen) підсумував в понятті «здатність»). Тут варто не так відштовхуватись від «основоположних прав» у категоріях чи «поколіннях» (права-свободи, права-обов’язки, громадянські, політичні, соціальні права), як поставити таке питання: чим є визначення «демократичного винаходу» (Клод Лефор) відповідно до історичних рухів та їхніх сучасних завдань? З цього приводу в запропонованих нам текстах побачимо симптоматичне вагання, характерну регресію, обтяжену наслідками відмову, серйозну лакуну.

Вагання: одне з них стосується рівности статей. Безперечно, тоді як попередні «правові декларації» вдовольнялися словесним розвінчуванням дискримінацій на основі статі (як і на расі, релігії, національному походженні), проєкт Конституції вписує рівність між чоловіками і жінками в один з визначальних принципів ЕС, уточнюючи, що вони мають бути «забезпеченні в усіх сферах». Але він не робить з цього цінності, яку можна було б протиставити країнам і суспільствам, в яких її не поважають (майже всі...). І хоча дозволено відступати від «принципу рівности» заради «сприяння розвитку недооціненої статі» у різних сферах, не зображено реальну ситуацію, як-от чоловіче домінування, яке має бути скасоване, щоб звільнити жінок від насильства і хатньої експлуатації, надаючи їм рівні професійні і політичні права.

Регресія: стосується соціальних прав і найперше прав на роботу. Історичний рух ХХ століття в Европі, зібраний докупи битвами робітничого світу і розвоєм того, що в иншому місці я назвав «конфліктною демократією», виходить з наполягання на означенні всезагальних прав на освіту, на захист від безробіття, на здоров’я тощо, а також на відповідні кошти. Европейська Соціальна хартія 1961 року не була відтворена у проєкті Конституції, регресуючи до так званої свого часу «Европейської соціальної моделі». Дійсно, вона створює проблеми, особливо з приводу способу, яким соціальні права ототожнюються з сьогодні вже зміненим і хитким статусом найманого робітника; проте альтернативні пропозиції існують задля того, щоб підтримати всезагальність соціальних прав і змусити відступити процедури виключення, жодна з котрих не була тут зупинена.

Відмова: стосується права на проживання (не інтегрованих у спільноту) иноземців, тим не менше частково вписаних у деякі національні зводи законів на рівні права на місцеве голосування, але виключених з Конституції Европи. Як наслідок, вона санкціонує розвиток апартеїду або соціально-політичне виключення певної частини своїх жителів, про що вище говорилося як про зворотний бік европейського громадянства.

Нарешті, лакуна що стосується «права на інформацію» і свободу комунікації – заборона на фактичну монополію у сфері культури і засобів масової інформації (деколи їх називають «четвертою владою» сучасних держав), як приватного, так і змішаного характеру, публічно-приватного (Італія на сьогодні подає в цьому яскравий приклад). Однак, з великих дебатів навколо свободи преси знаємо, що плюралізм культурної пропозиції є основою «публічної сфери», брак якої вважається значною мірою відповідальним за втрату легітимности інститутів.

Усі ці недоліки, що суперечать ідеалові Европи, вочевидь відсилають, з одного боку, до декларованого «ліберального» характеру европейської будови. Проєкт Конституції відкрито звертається до необхідности захистити і розвинути ринкову економіки до того, як втілити в життя певні гарантії рівности та соціального захисту: така формальна аналогія зі старими конституціями «народних демократій» використана для того, щоби конституціоналізувати певний соціо-економічний режим. Ця причина є визначальною, але не єдиною. До неї треба додати особливий «демократичний дефіцит» або, щоб говорити ясніше, страх перед політичними масами, що втілюється у нерішучості установити основоположні права, від яких залежить «створення» автономії громадян та їхня здатність на індивідуальну чи колективну публічну дію.

Апорія провінційного космополітизму

Врешті, четверта апорія, до якої спричинились усі попередні протиріччя, тим не менш отримавши особливий вимір, стосується місця, відведеного Европейським Союзом для себе в сучасних світових конфліктах, та міжнародної ролі, яку він може відігравати. Спокусливо назвати її апорією провінційного космополітизму. Опинившись між супротивними проєктами конституції «Европи-сили», що ідеально здатна урівноважити військове могуття Америки, та посиленням «західного світу» перед обличчям (близько- чи далеко-) східних «Инших», ЕС фактично відмовляється грати активну роль в справі утворення «світового громадянства», як на рівні конститутивних народних рухів «знизу», так і на рівні конституйованих пост-національних регулятивних сил. Він проголошує необхідність зведення до мінімуму «розколів», які віднині характеризують глобалізацію, разом із тим не пропонуючи жодної розбудови міжнародних інституцій. ЕС не порушує проблему Об’єднаних націй, представництва його керівних органів, від котрих залежить відновлення авторитету ООН і його спроможність реагувати на усі потреби колективної безпеки [16]. ЕС записує до переліку своїх завдань «тривалий розвиток», водночас не роблячи частиною своєї конституції Токійський протокол та инші договори з питань захисту навколишнього середовища, які наразі залишаються просто «мертвою літерою». У себе на порозі – в Палестині, Чечні, Алжирі – ЕС нічого не робить, щоб припинити антиполітичне поєднання мілітаризму з гуманітарною допомогою, повторюючи ту ж помилку, що колись в Югославії. Таким чином, він руйнує свій спадок універсалізму, в якому відчуває нагальну потребу сьогоднішній світ, а заклики до нього лунають звідусіль (з Північної Америки теж). Насправді не треба плутати необхідну критику універсалістських ілюзій, які Европа любовно випестувала зі свого колоніального проєкту, із запереченням ролі медіації чи перекладу, яку її історія і місце у взаємних світових впливах закликають зіграти в розбудові нової універсалістської проблематики. Адже від цієї ролі, у свою чергу, залежить її власна політична ідентичність.

Усім представленим апоріям властиво піддати критичному переосмисленню традиційні політичні опозиції: право і силу, внутрішню і зовнішню політику, масову соціальну чи культурну політику і представницькі урядові інститути. На глибшому рівні вони проблематизують майбутнє демократії, регулятивний ідеал якої, обіймаючи увесь хід політичної філософії, робить з громадянства «істину» конституцій. Так, на свій лад вони свідчать про необоротність процесу европейської розбудови чи радше про той факт, що зміна ходу цього процесу (завжди можливе в принципі) могла б сьогодні перетворитись на розвал демократичного проєкту. Вище я вже говорив про «чесноту» чи про дієву здатність і колективне міркування, необхідні для запобігання такої перспективи і для успішного досягнення процесу «конституції» Европи. Тобто йшлося про необхідність її перезаснування. Можливо, що така чеснота, зрештою, викристалізується лишень в тіні катастрофи, провісні знаки якої багато хто вже бачить у зростанні нерівностей, в божевіллі неоімперіалістичних кампаній чи в посиленні теолого-політичних пристрастей. Отож, навіть у цьому випадку прорив буде можливий лише за умови попереднього визначення проблем, які більше не можуть бути розв’язані повторенням вже недієвих чи відверто несправедливих практик урядування і обмеження громадян.

Травень 2005