Сергій Блавацький

Геополітичні трансформації енергетичної політики

Фактор нафти та газу ще у 20-ому столітті відігравав значну роль у геополітиці. Зміна курсу наступу фашистських війн з Москви на Сталінград, нафтовий бойкот країнами-членами ОПЕК у 1973 році поставок нафти на Захід, який спровокував «нафтовий шок», совєтсько-американське протистояння в Афганістані, агресія США у Іраці – в корені всіх цих подій тією чи иншою мірою лежав нафтовий інтерес. Сьогодні нафта – це не тільки потужний інструмент впливу у геополітиці, але й стримуючий фактор політичних реформ у авторитарних країнах світу. Загальновідомо, що найбільші країни-експортери «чорного золота» покривають частину своїх видатків використовуючи прибутки від експорту енергоносіїв у держави Заходу. Енергозалежність країн Заходу від традиційних джерел енергії неминуче призводить до консервації авторитарних режимів у Саудівській Аравії, РФ, Ірані, Венесуелі, Лівії та инших великих експортерах нафти та газу. Еволюція політико-економічної думки з розв’язання Гордієвого вузла енергетичного авторитаризму в останній час спровокувала появу нестандартних рішень.

Енергетичний авторитаризм

У контексті рекордно високих цін на нафту більшість урядів країн-експортерів нафти не тільки збільшили дохідну частину своїх бюджетів, але й отримали додаткову можливість для реалізації власного політичного курсу. Тільки за 2004 рік чистий прибуток ОПЕК від експорту нафти склав 300 млрд. доларів, а за період 1999-2003 рр. – $ 1.1 трлн. Як наслідок, політичні реформи у країнах з високим рівнем залежности від продажу енергоносіїв загальмувались. Сьогодні переважна більшість великих держав-експортерів нафти та природного газу є недемократичними країнами, або країнами, де демократія перебуває в ембріональному стані. Винятком є тільки Норвегія, Мексика і Канада. Емпіричні дані демонструють: держава, доходи бюджету якої на 25% і більше залежать від нафтодоларів, продажу природного газу чи инших вуглеводнів, приречена на політичний авторитаризм. Яскравою ілюстрацією цієї тези є Саудівська Аравія, Російська Федерація, Іран, Ірак часів режиму Садама Хусейна, Венесуела, Азербайджан, Казахстан, Туркменістан, Лівія, Судан etc.

Звичайно, країни, які не експортують нафту, також можуть бути недемократичними (скажімо, Білорусь, КНДР, Єгипет), однак факти свідчать, що надходження від продажу нафти чи газу мають особливо злоякісний ефект для політичного устрою держави, сприяючи розквіту корупції, консервуючи авторитарний режим і гальмуючи процеси демократизації. Для країн, які відкривають значні об’єми газу та нафти перед тим, як економіки стають диверсифікованими, а їх режими демократичними, «чорне золото» може запросто стати прокляттям. Корумпованість та авторитаризм – це логічний результат залежности від нафтової голки.

Понад те, головна провина в існуванні авторитарних режимів у головних країнах-експортерах традиційних енергоносіїв лежить на плечах Заходу. Саме катастрофічна залежність США, Японії, ЕС від поставок нафти з недемократичних держав світу призводить до консервації авторитарних тенденції у вищезгаданих країнах.

Переобрання Джорджа Буша на другий термін навряд чи змінить пріоритети енергетичної політики США, яка продовжує залежати від імпорту нафти з Близького Сходу (передусім, Саудівської Аравії), Венесуели, Мексики, Анголи та Нігерії. А це – передумова подальшої консервації авторитарних режимів у цих державах. За прогнозами Міністерства енергетики США, енергозалежність Америки від поставок нафти з Близького Сходу збільшиться до 2020 року удвічі.

Сьогодні між Саудівською Аравією та США існує взаємовигідний зв’язок., який полягає в тому, що Америка імпортує приблизно 20% всієї нафти з нафтового королівства. Натомість Саудівська Аравія отримує статус регіональної сили та гарантії безпеки, хоча експорт нафти до США для неї менш вигідний, ніж до Европи чи Південно-Східної Азії.

Саудівська Аравія дотримується унікальної нафтової політики, яка розроблена таким чином, щоб максимізувати переваги, які вона отримує завдяки найбільшим у світі запасам нафти (26%). Стратегічна мета Саудівської Аравії полягає в тому, щоб нафта якомога довше зберігала свою провідну роль у світовій економіці. Стратегія Ер-Ріяда фокусується на трьох різних політичних вимірах. Перший представлений зв’язками нафтового королівства і инших країн ОПЕК. Другий стосується відносин Саудівської Аравії з нафтовиробниками із країн-не членів ОПЕК: Росією, Мексикою, Норвегією і под. Третій вимір стосується зв’язку з провідними нафтоімпортуючими країнами світу (США, ЕС, Китаєм, Індією). На думку Е. Моріса та Д. Ричарда, виробничі потужності Саудівської Аравії – це енергетичний еквівалент ядерної зброї, могутній стримуючий засіб для тих, хто пробує кинути виклик або лідерам, або інтересам держави.

Аналогічна ситуація простежується у відносинах ЕС-Росія. Зростаюча залежність ЕС від імпорту нафти та газу з Росії, Азербайджану, Казахстану, Алжиру та инших недемократичних країнах сприяє зміцненню авторитарних тенденцій у цих країнах та гальмує процеси демократизації. Вже сьогодні РФ забезпечує половину потреб ЕС у природному газі та 35% потреб у нафті. Не маючи достатніх власних ресурсів, ЕС вже сьогодні на 76% залежить від зовнішніх ресурсів, а до 2030 року імпорт нафти в структурі загального енергоспоживання може вирости до 90%. Для Росії з геополітичної точки зору поставки природного газу та нафти до ЕС набагато важливіші за економічну доцільність експорту енергоносіїв до Японії та Китаю. Енергозалежність Европи від російського газу стає важливим козирем у геополітиці Кремля та стримуючим фактором демократизації Росії. Брюссель змушений закривати очі на геноцид у Чечні, порушення прав власности у справі «ЮКОСа» та концентрації влади у Кремлі в обмін на гарантії безпеки постачання природного газу у країни-члени ЕС. Таким чином, можна стверджувати, що як поява ядерної зброї унеможливила перемогу у конфронтації США та Совєтського Союзу, Інтернету та инших новітніх електронних ЗМІ – у інформаційній війні, поява енергетичних супердержав унеможливила виграш в економічній війні.

Пітер Одел, автор книги «Чому вуглеводи будуть домінувати у світовій економіці 21-го століття» вважає, що високо розвинені країни Заходу безпосередньо зацікавлені у консервації авторитарних режимів у головних країнах-експортерах нафти та природного газу. У корені цього інтересу лежать чотири головних причини. По-перше, розробка альтернативних джерел енергії дуже дорого коштує. По-друге, ціна на «чорне золото» сьогодні вже вирішується не тільки у рамках класичної схеми «попит-пропозиція», а й за допомогою біржових спекуляцій у Лондоні, Нью-Йорку. Токіо та Сінгапурі. По-третє, авторитаризм також символізує політичну стабільність для західних енергетичних ТНК, постійність поставок нафти та газу та дотримання двосторонніх домовленостей. Остання причина, мабуть, найголовніша. Основні країни-експортери нафти (особливо Близького Сходу) активно інвестують прибутки від продажу нафти у бізнес країн-споживачів (нафтопереробку, нафтохімію, інвестиційну діяльність і т.д.), а 70% валютної виручки від продажу нафти ОПЕК розміщує у західних банках.

Однак, потрібно враховувати факт, що авторитарні держави світу, які володіють значними запасами традиційних енергоносіїв, схильні до енергетичного авантюризму, який може дорого коштувати споживачам нафти та природного газу. Прикладом цього може бути «нафтовий шок» 1974-1975 років, коли країни-члени ОПЕК оголосили про бойкот поставок нафти на Захід під час арабо-ізраїльської війни у 1973 році. У 1979 році світ струсонув ще один «нафтовий шок», викликаний ісламською революцією в Ірані. Ціна на нафту підскочили до рекордно високої на той час позначки, чим поспішив скористатися Радянський Союз, який експортував на Захід 500 млн. тонн нафти. А це призвело до зміцнення економіки та консервації тоталітарного режиму Совєтського Союзу. В останній час до енергетичного шантажу вдаються Венесуела та Іран, які погрожують припинити поставки нафти у США та ісламські терористи в Іраку та Саудівській Аравії. Росія також не являється стабільним партнером для Евросоюзу у енергетичному співробітництві. Перебої з поставками природного газу і нафти (конфлікт з Білоруссю у 2004 році) наочно продемонстрував всю ілюзорність російських гарантій у стабільности поставок енергоносіїв у Західну Европу.

Геополітика «пряника і кийка»

Питання політичних реформ на Близькому Сході (як і в инших країнах світу) прямо залежить від політичної волі Заходу знизити свою енергозалежність від поставок нафти з недемократичних держав світу. У вирішенні проблеми енергетичного авторитаризму останнім часом намітились два підходи, які можна спрощено назвати прийомом «пряника» та «кийка». Метод «кийка» полягає у застосуванні воєнної сили, політичного тиску та економічних санкцій для просування демократичних реформ у авторитарних країнах світу. Найяскравішим прикладом цього може бути Лівія 1988-2004 років (економічні санкції) та Ірак (військова агресія навесні 2003 року). І хоча формальним приводом для оголошення війни з Іраком була нібито наявність у режиму Садама Хусейна зброї масового знищення, однак головною причиною агресії США та Великої Британії в Ірак було питання доступу до нафти. Сьогодні це завуальовано називають питанням просування демократичних реформ на Близькому Сході. Як наголошує адміністрація Джорджа Буша та британський прем’єр-міністр Тоні Блер, демократичний Ірак стане взірцем для наслідування у Близькому Сході. Аналогічна з Іраком ситуація складається і з Іраном, ядерна програма якого стала каменем зіткнення у американсько-іранських відносинах.

Однак, іранське питання (як і питання Судану, Бірми, Венесуели) повинно розглядатись не скрізь призму економічного чи військового шантажу. Політичні реформи можливі тільки у випадку диверсифікації економіки Ірану, джерел його доходів та мінімізації прибутків від експорту нафти та природного газу.

Цю думку розділяють і експерти Міжнародного енергетичного агентства, які вважають, що санкції відносно ряду країн багатих на енергетичних ресурсі тільки поглиблюють існуючі проблеми. Приміром, економічні санкції США відносно Лівії чи Ірану не призвели до економічної ізоляції цих країн, а тільки спричинили подальшу консервацію авторитарних режимів у цих країнах. Навіть більше, економічна блокада Заходом Судану, Бірми та Ірану призвела до зближення їх з Китаєм та Росією у сфері енергетики. Прикладом цього є участь російських фахівців у будівництві атомної станції у Бушері, російських нафтогазових компаній у розробці родовищ нафти та газу в Ірані та стабільне зростання експорту іранської нафти до КНР.

Таким чином, економічні санкції не є ефективним важелем з «просування демократії та свободи» у світі, де існують держави, які продовжують залежати від імпорту енергоносіїв з авторитарних країн. Навпаки, західні енергетичні ТНК повинні посилювати своє роль у енергетично багатих державах світу – Росії, Саудівській Аравії, Ірані, Венесуелі, Бірмі, Судані, Казахстані, Азербайджані etc. Адже вони приносять з собою не тільки передові технології з видобутку нафти та газу, але й західний досвід корпоративного управління та західні цінності ринкової економіки. А це у далекій перспективі неминуче призводить до демократизації суспільства та встановлення ліберальної демократії. Прикладом такої трансформації може бути Мексика.

Однак, прогрес у доступі західних енергетичних монстрів до розробки і промислової експлуатації енергетичних ресурсів найбільш нафто- і газоносних країн світу, однак, ускладнюється небажанням урядів цих держав зменшити державний контроль у нафтогазовому секторі економіки. Ще у 1970-их роках уряди країн-членів ОПЕК ухвалили закони про націоналізацію вітчизняної нафтової та газової індустрії, чим де-факто відрізали себе від ланцюжка з західними ТНК. У 2004 році парламент РФ ухвалив закон, згідно з яким спільні підприємства, частка иноземного капіталу у статутному фонді яких перевищує 50% не мають права на доступ до надр РФ. Відсутність прозорости у сфері нафто – газовидобутку у головних країнах-експортерах нафти та природного газу, закритість статистичних даних призводить до невизначености й суттєвих цінових коливань на світовому нафтовому ринку.

На відміну від геополітики «великого кийка» з просування демократії у всьому світі, геополітика «пряника» передбачає відмову від інструментарію економічних санкцій, політичного та військового тиску. Натомість пропонується набір інструментів, який включає моніторинг використання нафтових прибутків у країнах-експортерах нафти, зменшення споживання нафти та природного газу за рахунок енергозбереження (це те, що зробили країни Заходу після «нафтових шоків» 1970-их років) та політика розвою відновних джерел енергії у енергобалансі країни. Иншим, хоча й набагато менш ефективним інструментом просування демократії на Близькому Сході та в инших недемократичних країнах-експортерах є зниження ціни на нафту.

Сьогоднішня відсутність прозорости у сфері розподілу прибутків від експорту вуглеводів призводить до викривлень в економічному розвитку найбільших країн-експортерів нафти та газу. Найбільш яскравий приклад цього – експортер нафти №1 у світі Саудівська Аравія, де 90% населення живе поза межами бідности, а основне багатство країни – нафта використовується для забезпечення екстравагантного способу життя арабських шейхів та королівської родини. Однак, деякі рішення цієї проблеми вже розробляються. Приміром, у Чаді Світовий Банк проводить моніторинг позики на розробку нафтових полів. Инші амбіційні моделі, як фонд «Майбутніх поколінь», створений Норвегією, щоб розділити прибутки від продажу нафти в майбутньому чи розподіл певної частини нафтових доходів безпосередньо між громадянами країни, як це відбувається на Алясці, не можуть працювати в автократичних та корумпованих країнах з обмеженими джерелами прибутків. За норвезькою моделлю створений і стабілізаційний фонд Російської Федерації, однак цілі його функціонування полягають не тільки у забезпеченні сталого економічного розвитку країни, а у й попередженні політичних криз.

Альтернативним прикладом прозорости у сфері розподілу нафтових доходів може бути «Ініціатива з прозорости видобувної промисловости», яка була ініційована Великою Британією у 2002 році. Вона допомагає урядам, представникам промисловости та громадським організаціям збирати та систематизувати дані про прибутки від продажу нафти і инших корисних копалин. Однак, до цього часу тільки кілька країн приєднались до неї – Азербайджан, Киргизстан, Нігерія і Гана. Більше того, ця ініціатива не контролює використання грошей. Водночас, такі великі міжнародні громадські організації як Global Witness, Oxfam, Save the Children і Transparency International розпочали кампанію «Оприлюдни те, що Ти платиш». Ціль її полягає в тому, щоб змусити нафтові компанії опублікувати суми, які вони платять урядам нафто- та газоносних країн світу за доступ до енергоресурсів. Однак, участь у цих ініціативах добровільна і підтримка головними геополітичним гравцями дуже слабка. США, приміром, опонують обов’язковій звітності державами з використання нафтових доходів.

Деякі західні політологи та економісти вважають, що сьогоднішні захмарні ціни на «чорне золото» є негативним явищем не тільки для світової економіки, але й для політичного розвитку найбільших експортерів нафти. Обвал цін на нафту, таким чином, може стати відправною точкою для політичних трансформацій у цих країнах. Ціна у 22-32 долари за барель, на думку західних політологів, може спричинити структурні зміни не тільки в економіці (диверсифікацію джерел прибутків), але й у політичному режимі недемократичних держав. Сьогодні існують деякі передумови для такого обвалу цін. Зростання експорту нафти та вивільнення нафтових резервів у вересні 2005 року країнами-членами ОПЕК може збігтися з фінансовою кризою, аналогічній Азіатській фінансово-економічній кризі 1997 року. В цьому разі «синдром Джакарти», коли ціни на нафту у 1998 році впали до позначки у 10 доларів за барель внаслідок перевищення пропозиції нафти над попитом на неї, може стати реальністю вже у 2006 році. Але такий поворот у ціні на нафту навряд чи змінить щось у політичному ландшафті країн-експортерів нафти. Ціна на нафту вже за декілька років може досягти попередньої позначки у 70 доларів/барель і навіть перевищити її. Ціна на нафту безпосередньо пов’язана з ситуацією у світовій економіці, і коливання цін на неї – це логічний результат циклічного розвитку світової економіки.

Більш продуктивним у цьому сенсі є політика енергозбереження та розробки альтернативних джерел енергії. Сьогоднішні рекордно високі ціни на нафту можуть стати потужним стимулом для розвитку відновних джерел енергії у країнах Заходу. Приміром, нафтові родовища Північного моря почали розроблятися у 1970-1980-их роках, оскільки через підвищення цін на нафту це стало рентабельно. Зміцненню енергобезпеки та залежности від імпортних поставок нафти може посприяти і повноцінна реалізація положень Кіотського протоколу від 1997 року, який вступив у силу 16 лютого 2005 року. Однак, неучасть у протоколі США, Китаю, Індії та Бразилії тільки погіршує існуючий стан речей. США як головний споживач нафти та природного газу (25 %) прирікають на фіаско не тільки питання попередження глобальних змін клімату, але й політичні реформи на Близькому Сході і в инших недемократичних країнах світу, які володіють значними запасами нафти та газу. З иншого боку, участь у протоколі Росії та инших великих країн-експортерів вуглеводів дозволяє сподіватися на диверсифікацію енергетичного політики цих країн, а значить і структурну перебудову економіки і політичну демократизацію.

Який метод просування демократичних реформ у світі оберуть США та їх партнери – «великого кийка» чи «пряника» – це прямо залежить від політичної волі політичних еліт. Однак, вже сьогодні можна стверджувати, що стабільність на нафтовому ринку та політичні реформи у найбільших країнах-експортерах нафти та природного газу залежать не стільки від військового чи політичного тиску, а від енергетичної диверсифікації, спрямованої на зміцнення енергетичної безпеки країни.