Ален Бадью

Про европейську конституцію і референдум

Щоб розпочати, ось мій внесок до обговорення европейської конституції у формі чотирьох зауважень

1) У режимі, під яким ми живемо, і який я запропонував називати капітало-парламентаризмом (тобто – це поєднання економічного панування капіталу і політичної системи представницького типу), політичні партії мають за функцію суб’єктивувати примуси у формі вибору: тоді як макро-рішення вже прийнято, на краях залишається вузький простір, завдяки якому – під видом вибору – суб’єктивуються глобальні необхідності

У цій системі, яка своєрідним чином поєднує необхідність і вибір, вибір, звичайно ж, є ілюзорним, але в капітало-парламентаризмі вже ліпше ілюзія вибору, ніж взагалі його відсутність. Настане такий момент, коли очевидний вибір просто розчиниться у примусі, момент розчарування, котрий якраз візьмуть на себе партії. Втім, я констатую, що у випадку референдуму щодо прийняття европейської конституції є певне розладнання функції цього диспозитиву: щось-таки – непросто, до речі, сказати що саме – вийшло з-під контролю партій. Явний симптом: відверта присутність «НІ від лівих», тоді як основна партія лівих висловилася «за»

Звідси й питання, яке ставлять дедалі чіткіше: для чого треба було влаштовувати референдум? Достатньо було – як в инших країнах – змусити парламенти прийняти текст конституції, до якого депутати здебільшого ставляться прихильно. А так у даній ситуації виникла відкрита незгода між людьми й парламентським представництвом. Рішення з приводу референдуму прийняв Ширак, маючи на гадці, таким-от чином, роз’єднати Соціалістичну партію (що, в принципі, й відбувається); роз’єднання соціалістів важило, на його думку, більше ніж розладнання системи. Чи зможе він, як уже раніше робилось, погасити полум’я, яке він роздмухав? Майбутнє покаже. Та не вщухають – часто «полум’яні» – дискусії в суспільстві, від яких калатає людей у каварнях та у родинах, а з нагоди голосування, цебто у прямому зверненні до держави, утворюється незапланована суб’єктивація. Які будуть наслідки? Може, жодних, може, щось-таки буде, ніхто не знає (за визначенням – адже вони незаплановані)

2) Серед голосів на підтримку «за» і «проти» з’явилась – а це певна новина –арґументація від влади. А саме – кореляція (яку, мабуть, поцінував би Фуко) між знанням і владою: «так» – це вибір освічених людей (експерти з усіх галузей, не забуваючи й журналістів), а «ні» – це вибір невігласів. Критика, яку зазнав Ширак, частково підхоплює цей аргумент: недобре довіряти такі важливі справи, як Европа, у руки неосвіченої маси; можна було б – треба було б – виставити неосвічену частину населення поза капітало-парламентську систему (тема, яка вже відверто циркулює в США, де grosso modo лише половина населення бере участь у голосуванні). Щоби бути справжнім громадянином, треба (треба було б) мати особливу кваліфікацію – оце ідея, ідея, яка чудово сприймається у зв’язку з невдачею контролювання суб’єктивностей з боку партій; приховане повернення доктрини цензитарного виборчого права... Істина в тому, що у разі, якщо хтось вирішить порвати з капітало-парламентським апаратом (а це завжди було справедливим у минулому для розриву з панівними силами), то таких осіб будуть неодмінно потрактовувати у той чи инший момент як варварів. Це неминуче. Як із боку правих, так і з боку лівих (адже існує ціла низка предикатів «республіканської традиції», щодо яких позиція розриву вважається варварською). Як би там не було, «ні» постає як «варварський» вибір

3) У тексті самої конституції є анти-варварські диспозиції. Я думаю про все, що стосується «міграційних потоків»... Европейський стан справ має бути захищений («Треба захистити суспільство» – М. Фуко). Текст розводиться з приводу питання розмежування того, що наші суспільства готові прийняти й не прийняти у стосунках між варварами і нами. Европейська ідея виступає тут лише як принцип виключення

4) От, говорять про Европу як про «велику нову Ідею»? Або: що означає Европа в европейських «критичних» устах: «Щодо мене, я за Европу, але...»? Моя особиста думка полягає в тому, що Европа, Европа як Ідея є вже мертвою; голосувати за Европу – це голосувати за труп. Що стосується мене, я не голосуватиму. Є лишень два способи розглядати Европу як особливу сутність: а) мислити її в рамках між-імперіалістичного суперництва (Европа versus США) – однак ця схема вже належить минулому; b) мислити її як гетерогенну силу, цебто одночасно в гетерогенності щодо США, а також як силу нового типу. Це питання сили, а особливо військової сили, зостається вирішальним випробуванням, щоб оцінити своєрідність [Европи]. Втім, що з нею, з Европою? Мушу сказати, що нездатність европейських сил (Англії, Франції, Німеччини) вирішити свого часу питання Югославії, так само як і наслідки такої нездатности (бомбардування американською авіацією країни, яка розташована з нами по сусідству) мало для мене значення вироку: Европи не існує. Що й підтвердилося разом з підходом тих самих сил у випадку американських воєн в Афганістані та Іраку

Якщо візьме гору «ні», нам загрожує ймовірний відхід назад щодо Европи. Гадаю, що цей крок назад є необхідний. На порядку денному стоїть якраз вихід за національну сферу – за одним виключенням, що цей вихід має бути суб’єктивовано починаючи з того, що існує в національній сфері. Ми відшукуємо наше питання: необхідність ідентифікації фігури суперника. Питання сили нового типу, сили, водночас протиставленої гегемонії США, і яка не є симетричною її силі – вирішальне питання – є значною мірою питанням відкритим. Воно так само важливе, як і питання «соціальної Европи» (до якого, певна річ, я ставлюся прихильно). Треба переробити европейську справу з самих засновків. Як ви знаєте (бо я з цього приводу вже говорив публічно), думаю, це має відбуватися через новий франко-німецький союз (після того, як відставити набік англійців – їм необхідний час, щоб вони подумали)

Оце щодо моєї позиції в електоральних дебатах.

(Виступ на семінарі, травень 2005 року.)

Переклав Андрій Рєпа