|
|
|
Жорж МінкВідродження значимости символічного минулого у контексті розширення Европейського Союзу«сказано мені тебе ненавидіти, Антоній Павляк Незважаючи на те, що в країнах Центральної Европи европейська проблематика стала буденністю, вона все ж зберегла роль впливового арґументу у суперечках між державами. Спричинили таку ситуацію декілька факторів. Одним із них є план розширення ЕС. Драматизація цього процесу людьми, які безпосередньо займалися розширенням, грала на руку спраглим слави політикам. Під час обговорення законодавства (прийняття так званого acquis communautaire) все частіше відбувались спроби поєднати дискусії щодо справ суттєвих з дискусіями про справи громадські, а инколи про життєві народні інтереси. Окремі держави та їх політичні представники намагались інсценувати певні політичні ігри і використати ситуацію для власних партикулярних цілей. Початковий ентузіазм подій 1989 року і «великого невідомого», втіленого в ідеї наднаціональної Европи (особливо підтриманої частиною еліти), ішов у парі з цілісним, все більшим розумінням (частиною громадськости) усіх обставин, які з цього випливали. Люди, які зважували усі аргументи «за» та «проти», були часто маніпульовані представниками радикальних поглядів, антиевропейськість котрих не завжди була щирою вірою. Нічого дивного, що референдум щодо вступу до Европейського Союзу нових членів, проведений у країнах Центральної Европи, виявився розіграшем певної політичної карти, яку часто використовували для активізації внутрішній виборів у країнах . Ті, хто зайняв ворожу позицію щодо об’єднання, або принаймні підтримував певну дистанцію, вимагали обов’язкового публічного обговорення та дозволу громадськости для прийняття такого рішення. Вони неодноразово пропонували організувати референдуми з метою підтвердження мандатів представників кожної з країн-кандидатів ще до офіційного початку перемовин з Европейським Союзом, тобто на підготовчому до прийняття рішень етапі. У Польщі під кінець 2001 року така концепція набрала розголосу завдяки організації Ліга Польських Родин, яка прагнула переконати, що для продовження перемовин з розширення ЕС необхідно провести референдум щодо продажу землі громадянам ЕС. Намагаючись запобігти такого роду вчинкам, деякі уряди, зокрема і уряд Лєшека Міллера, ризикуючи втратою мандатів, прийняли рішення провести дострокові вибори, з умовою, що перед тим відбудеться референдум, який у такий спосіб не буде служити претекстом до будь яких акцій політичної боротьби. Усім цим подіям товаришувала особлива атмосфера. Пропагувався певний спосіб поведінки та відповідна система цінностей, які у певний спосіб втілювали існуючі страхи, пов’язані з переважаючим в Европі баченням універсалізму демократії, хоча це бачення стало єдиною, після занепаду комунізму, легітимною політичною перспективою. Однак, найбільший галас зчинився тоді, коли нетипові думки, які атакували та заперечували історичну легітимність розширення та підсилювали рухи ксенофобії, відчули «благодатний ґрунт». Звідусіль було чути голоси критики, які відроджували усі відкинути невирішені та відсунуті на другий план питання чи дискусії. Було чути голоси, які виходили поза межі традиційних понять, норм поведінки чи політичних домовленостей. Щоразу більша кількість політиків не могла встояти перед спокусою використати дуже небезпечну, антидемократичну риторику, хоча самі обіймали посади, на які були обрані під час демократичних виборів. Повернення до символічних періодів історії служить радикалізації Центральної Европи Відомі історичні постаті покидають сьогодні східноевропейську сцену, а ідеалізована колись демократія починає виявляти свої слабкості (корупція, нівелювання еліти, наплив демагогів). Цілком нова категорія політичних протагоністів, які заграють як з антисистемою так і з системою, дискредитують існуючий кодекс поведінки у сучасній політиці та усе що з цим пов’язано. У їхніх руках радикальний націоналізм стається інструментом політичного тиску. Люди, які підтримують настрої «антиевропейського радикалізму» використовують виняткову можливість, адже термін внутрішніх виборів припадає якраз напередодні розширення. Історія та історичні події завжди були вигідним знаряддям як для легітимізації так і для делегітимізації. Серед різного роду форм всюдисущої моди написання історії «по-новому» почесне місце посідає «історія архівів», особливо тих, які були відкриті громадськості за останні десятиліття, і/або нові інтерпретацій болісних, контроверсійних розділів історії Центральної Европи. Та все ж історія мусить протистояти сучасній хвилі ревізіонізму, який заперечує старі історичні правди, особливо теми ІІ Світової війни. Відбувається це з декількох причин: однією з них був занепад великих ідеологічних інтерпретаційних систем (хто був жертвою, а хто катом; хто переміг, а хто був переможеним) та подвійна спокуса зробити рівноправними жертви з обох сторін, впроваджуючи нову історичну категоризацію [1] . Дискусії про минуле розростаються у швидкому темпі, подібно як потреба нав’язування до ІІ Світової війни та її символів. Це явище стосується не лише Німеччини (достатньо зречень і оскаржень) але також Польщі та Чехії (країн, у яких історичні дослідження плекають міти народної мартирології). Крім беззаперечної та доведеної потреби виправлень, історія використовується як знаряддя для антиевропейських настроїв. Завдяки антиевропейським політикам в ім’я вищих, виняткових народних інтересів відроджуються історичні символи. Яскравим прикладом може послужити о. Ридзик, директор католицького Радіо Марія (Польща), що має понад мільйон слухачів. О. Ридзик, вимагав, щоб усім прихильникам абортів, які намагались захистити право вибору жінок (що було ідеологічним знаряддям Европейського Союзу), голили голови, як це робили колись повіям у 1945 році. Живемо у час, коли історія стає чимось гіршим, ніж джерело метафор для групи екстремістів, яким реліквії часів 1939-1945 рр. можуть прислужитись у їх політичній кампанії. З минулим пов’язані є принаймні два чинники. Першим, що посідає особливе місце у Центральній Европі, є існування такої категорії політиків, які прагнуть вийти на політичну сцену, на якій дотепер монополістами були архітектори 1989 року (колишні дисиденти) та колишні комуністи і їх прихильники, які свого часу зуміли стати на шлях демократії. Другим чинником є існування в ЕС (Німеччина, Австрія) та в країнах-кандидатах (Польща, Угорщина) певної частини людей, які особливо вразливі на події колишньої війни – чи це покоління, яке пам’ятає війну, чи покоління їх дітей, яке має надію, що на майбутніх виборах –– події історії можна було б використати з користю для себе, або принаймні зредукувати загальне засудження, з яким вони зустрілись у 1945 році. Власне плебісцит щодо розширення ЕС міг би цей шанс створити. Важливим було те, що 9 квітня 2003 року, під час голосування у Европейському Парламенті щодо нових кандидатів до ЕС, до складу групи від Чеської Республіки, на останньому місці у списку була чисельна група судетських німців [2] . Дозволю собі процитувати два приклади антиевропейського розуміння історичних подій, тобто справу «декретів Бенеша» та дебатів про «Дім Переселенців». Справа «декретів Бенеша» є болісним спадком балансу сил між Чехословаччиною та її німецьким населенням після ІІ Світової війни. Багато десятиліть доля судетських німців цікавила виключно їх самих, тоді, як подібна доля спіткала і переселенців з Польщі. Нова демократія, устами президента Вацлава Гавела, визнала помилки та кривди, вчинені чехословацьким населенням в ім’я «етнічної чистки», яку можна зрозуміти лише у повоєнному контексті. У грудні 1989 року президент Гавел, на третій день свого президентства, у своїй промові, проголошеній біля Бранденбурзьких воріт вибачився перед судетськими німцями за переслідування у 1945-1946 роках. У 1995 році, з нагоди 50 річниці закінчення війни, він також задекларував, що «Переселенці ..., як і усі німці, сьогодні є бажаними у Чеській Республіці». Такі жести не завжди прихильно сприймаються народом, однак дуже ілюструють історичні та етичні засади антикомуністичних дисидентів. Дві угоди – німецько-чехословацька (1992) та німецько-чеська (1997) – анулювали декрети Бенеша. Друга угода суворо засуджувала декрети, як такі, де нехтуються права людини, однак, не вимагала їхнього анулювання. Її метою було продемонструвати одностайність та спільну волю задля того, аби виразно відкинути попередню карту спільного минулого. Незважаючи на зроблені кроки, очікуваних результатів це не принесло, зокрема намагання відвернути загрозу відродження «тіней минулого» були недостатніми та не змогли підтримати головну ідею европейської єдности – зосередження уваги на майбутньому. Початок незгоди було з новою силою відроджено Йоргом Хайдером, що пізніше вилилось у його виборчому тріумфі та допомозі наданій переселеним громадам у Австрії та Німеччині. Поширення антиевропейської інфекції почало загрожувати не лише чесько-німецькому поєднанню, досягнутому у 1989 році, але також позитивному розвитку майбутнього розширення. У своєму інтерв’ю для віденської газети «Профіль», чеський прем’єр Мілош Земан назвав судетських німців «п’ятою колоною Гітлера» [3] . Під час виборчих перегонів, голова однієї з баварських партій (CSU), Едмунд Штойбер, вимагав від свого опонента, Герхарда Шрьодера, щоб той відкликав свій візит до Праги. З метою уникнути більшого конфлікту, візит справді був відкликаний, однак вже було запізно. Після цих подій, Штойбер з’явився на конгресі Фідеш, партії колишнього прем’єра Угорщини, Віктора Орбана, який також перебував у вирі виборчої компанії. Відповідь надійшла майже відразу: кілька днів потому Віктор Орбан під час своєї промови у Европарламенті вимагав анулювання декретів Бенеша, роблячи з цього умову вступу Чехії до ЕС. Вацлав Клаус під час своєї виборчої компанії у Празі також звертався до теми розширення. Він вимагав додаткового порозуміння, яке після вступу Чеської Республіки та включення її до европейської правової системи, забезпечить країну від можливих судових процесів, які могли розпочати переслідувані у 1945 році. Чеська політична думка не дуже прихильно сприйняла такі намагання політиків – колишніх дисидентів, особливо Вацлава Гавела. Гостра риторика ODS знайшла своїх прихильників, що дозволило їм здолати політичних опонентів. Отож, майбутньому розширенню ЕС загрожують одночасно виборчі інтереси, спроби відродити минуле і зріст антиевропейського націоналізму. Коректно поставлене запитання звучало б так: Чому такого типу події відбуваються власне у тих, а не инших країнах? Запитання це стосується і Польщі, яка також має своїх переселенців. У звіті Европарламенту від 9 квітня 2003 року, який давав оцінку приготуванням держав до розширення, Польща розмістилась вище від Чеської Республіки (три голоси проти) завдяки тому, що німці не проголосували одноголосно «проти». Те, що Польща швидше почала займатись своїм минулим і що інструментальне трактування цього минулого не було таким яскравим, є лише випадковим збігом обставин. Однак певне значення мала також специфічна домовленість між різними польськими інституціями. Це пояснює різницю між Чеською Республікою та Польщею [4] . З огляду на особливі, специфічно польські причини – боротьба між комуністичною владою та Церквою за ідеологічну монополію у відносинах з німецьким сусідом – ініціатива єпископату (пробачаємо та просимо пробачити) почала у 1965 році свій довгий шлях у напрямку поєднання (Віллі Брандт біля пам’ятника у Варшавському Гетто, обмін інтелектуалістів, громадськими діячами, кульмінація якої припала на вісімдесяті роки). Подібна тенденція продовжувалась, незважаючи на часткові конфлікти, які почались у 1989 році, і набула ще більшої сили у формі «Ваймарського трикутника». Чехи розпочали такий процес лише після 1989 року, завдяки приходу до влади колишніх дисидентів. Роздумуючи над різними способами розуміння історії та минулого, потрібно пригадати дискусію про розміщення «Дому переселенців» («Domu Wypedzonych»), головними протагоністами якої були, з німецького боку, Еріка Штайнбах, голова Товариства Переселенців (CDU) та з польського боку, Адам Міхнік і Адам Кжемінскі. Члени різних німецьких товариств переселенців, яких у 1945 році переселили з Польщі до Чехословаччини та права яких активно представляє п. Штайнбах, намагались збудувати пам’ятник, що мав пригадувати ці події. Пані Штайнбах вважала, що Дім має бути у Берліні, Міхнік і Кжемінскі – у Вроцлаві-Бреслау [5] . «Те, що ми хочемо розмістити цей Центр переселенців у Вроцлаві, а не у Берліні, не означає, що ми намагаємось якимось чином узурпувати цей пам’ятник жертвам переселеному німецькому населенню... Це стане радше виразником реальної европеїзації історій народів у ХХІ столітті, коли більшість европейських народів буде змушена створити европейську спільноту»,– заначали Міхнік та Кжемінскі [6] . У даному випадку відбувся конфлікт між поняттям, спрямованими до минулого (що виникає з німецького ресентименту), та поняттям спрямованими до майбутнього (що виникає з ідеї об’єднання). Чи не очевидно, що ЕС було створено не для того, щоб повертатись до минулого, але для того, щоб будувати майбутнє? Отож, слід уникати драматизму. Чисельні коментатори дискусії про «декрети Бенеша», досліджуючи шлях порозуміння, який існував між Угорщиною та Австрією, звертались до історичних поділів всередині «дому Габсбургів», а деякі говорили навіть про появу анти-чеського фронту на осі Будапешт-Відень-Мюнхен – і тут знову маємо справу з використанням символіки ІІ Світової війни. Однак вистачило, щоб Угорська Соціалістична Партія виграла вибори та поєдналась з Ліберальним Союзом Вільних Демократів, щоб ця вісь зредукувалась до двох столиць, що спричинило її послаблення. Антиевропейські гравці і/або антиевропейська культура? Поява гравців, задіяних у антиевропейську гру, пов’язана з механізмами, які керують елітами та демократією. Нетипові ідеї, які знаходять стільки прихильників, псують існуючі політичні системи, а одночасно є надзвичайно привабливими для істотної частини політикуму. З цієї причини, в країнах-кандидатах, як і в країнах-членах, ці нові гравці мають великі можливості, бо власне суспільна думка буде мати вирішальний голос під час розширення. Антиевропейські гравці розраховують на те, що їм вдасться просунути свої вимоги, а одночасно зміцнити власні позиції на місцевій політичній сцені. Однією з таких постатей, яка постійно поводиться у такий спосіб, є Анджей Лєппер, політик, який нестабільність польського аграрного сектору використовує у власних цілях та для власної політичної користі. Можна зауважити певну подібність Лєппера до Анрі Доржере, який діяв у Франції у тридцятих роках. Рух «Самооборони» Лєппера є далеким родичем «Зелених Сорочок». Анджей Лєппер, як і Анрі Доржере закликає аграріїв, щоб вони взяли долю у свої руки та позбулися страху перед застосовуванням сили. Як і «Зелені Сорочки» у Франції після Першої світової війни, Лєппер намагається відродити міт селянина, називаючи його єдиним патріотом, захисником батьківщини, батьківської землі. Результатом такої поведінки є глорифікація «сильної руки», активної дії, ксенофобії. Під час структурних змін з’являється ілюзія, що люди можуть безпосередньо впливати на перебіг подій. Метою ворожої агітації Лєппера є Европейський Союз та польська еліта, яка, на його думку, має єдину мету – віддати Польщу волі чужинців. Нагадування минулих історичних подій викликають та оживляють фантом німецької колонізації. Лєппер є найбільш послідовним з посеред усіх регіональних провідників: відкликається до позапарламентських радикальних акцій та піддає сумніву монополію демократичної держави на легальне використання сили та фізичного примусу. У результаті, з огляду на певний збіг обставин та сприятливі умови, радикали Центральної Европи у різний спосіб відчувають підтримку. Їх впливу не можна недооцінити. Вони могли програти вибори в Угорщині та Чеській Республіці, але в Польщі, у вересні 2001 року, вони зробили перелом. Іштван Чурка враз із своїм рухом MIEP (Угорська партія за cправедливість та життя) не увійшов до парламенту після останніх виборів 7-21 квітня 2002 р. Ця відкрито антисемітська та антициганська партія вважає селянство ядром «угорськости» і хоче надати йому статус «середнього, народного, християнського класу». Партія Чурки пропагує ідею «середнього шляху» між капіталізмом та соціалізмом. Тобто популяризує модель «середньоевропейського» розвитку, відкидає евроатлантичну інтеграцію, з метою «уникнення колонізації Угорщини Заходом». З цієї точки зору ЕС є символом глобалізації та господарського і культурного поневолення угорських родин. Темні символи угорської історії використовували також і инші антиевропейські сили, які увійшли до гри під час референдуму 12 квітня 2003 року. Політичні групи, які діяли проти інтеграції: Угорський рух охорони території, Рух вільної Угорщини, Рух за ліпшу Угорщину – організували 23 березня 2003 р. у Будапешті конференцію проти вступу Угорщини до ЕС. Відповідно до переконань цих рухів, розширення ЕС є правдивим «актом колонізації» держав Центральної та Східної Европи. Ерно Розгоній, голова Угорського Народного Фронту (права, екстремістська група) стверджував, що результатом вступу до ЕС буде «підпорядкування» Угорщини. Історія служить також джерелом для инших інституційних розв’язань. Сьогодні, як і колись, угорські противники розширення, пропонують утворити зону вільної торгівлі між державами колишньої Австро-Угорської імперії, що відродило б історичну систему взаємних пов’язань. Кампанія перед референдумом довела, що коли з’являється потреба надати політиці історичної вартості, і прихильники, і противники вступу можуть звертатися до народної історії. 15 березня 2003 р., тобто місяць перед референдумом, під час святкування чергової річниці угорської революції 1848 року проти панування Габсбургів, опоненти ЕС несли транспаранти з написами: «Петефі голосував би НІ» [7] . Одночасно неподалік можна було почути мера Будапешту, Габора Демски, гарячого ентузіаста розширення, який біля пам’ятника того ж поета виголошував наступну промову: «150 років тому умови не сприяли перемозі угорської революції, але сьогодні Европа на нашому боці і лише від нас, від нашого рішення залежить, що вчинимо з найбільшою історичною можливістю з тих, які ми мали. Ми поведемось як патріоти, якщо і надалі будемо довіряти рішенням наших предків з 1848 року та нашим переконанням: якщо ясно скажемо Европі ТАК» [8] . У Чехії крайня права антиевропейська група була відсунута на бік. Республіканська партія (SPR-RSC) Мірослава Сладка досягла апогею слави між 1992-1997 рр., коли була представлена у парламенті та втішалась підтримкою (5-10 %) населення. SPR-RSC зайняла дуже тверду позицію щодо европейської інтеграції та вимагала нейтральности держави. Партія була антинімецькою (подібно як і Комуністична партія Чехії та Моравії), антисемітською та антициганською, мала також сильні впливи серед скінгедів та населення деяких регіонів – особливо на колишніх землях Судетів та в регіонах які межували з Німеччиною. У Польщі подібні погляди представляли невеликі, мало популярні групи. Однак, вони все ж змогли використати історичну народно-католицьку культуру для створення різнорідного руху, який назвали Лігою Польських Родин. Цей рух є набагато ширшим, ніж реальний спектр крайньої правиці, головною метою якої є перемога у боротьбі проти ЕС [9] . Для Ліги Польських Родин головними є: інтереси народу (забезпечення соціальної опіки державою), незалежність закордонної політики, охорона польської спадщини та економічна самодостатність, збереження народної ідентичности та польської культури.. Ідеологічним фундаментом цієї групи є християнська моральність, католицька релігія, Церква. Було б великим спрощенням обмежувати список партій, які загрожують евроінтеграції, до «антисистемних» партій, розташованих з обох боків посткомуністичної політичної сфери, тобто до крайньої правиці або крайньої лівиці. Крім цих традиційно крайніх гравців існує широке антиевропейське поле, на якому групи, які представляють суспільний інтерес, зустрічаються з елементами традиційно виплеканої культури самодостатности. Це власне знаходиться антифедералістичний центр між евроскептицизмом та антиевропейськістю. Зріст антиевропейських ідей, які останнім часом вийшли поза традиційні межі, виявляє, що частина політиків може використати Европу як знаряддя для реклами державницьких інтересів своїх партій. Наприклад, у виборчій кампанії Віктора Орбана, колишнього прем’єра Угорщини, цитували деякі слова Іштвана Чурки. В Чехії деякі твердження Вацлава Клауса, перед його вибором на президента, незалежно від контексту у якому їх було використано, підтверджували слабкість поділу між евроскептицизмом та антиЕвропейськістю. Висновки Перед вступом до ЕС, на зовні почали з’являтись, як очікування так і сумніви. Зацікавлені, з огляду на свою працю у цьому процесі, часто описували членство в ЕС у дуже специфічний спосіб. Відкинення ЕС було результатом агітації проти Европи та незадоволенням населення. Кінцевій фазі розмов та початкові процесу ратифікації товаришували свідомо загострені драматичні конфлікти, до яких доходило між політичними групами. Деякі з тих конфліктів мали характер радикально антиЕвропейський, инші проблематику розширення вважали за справу другорядну. Розпочалось відродження тих історичних тем, які пригадували драматичні події, а їх символіку використовувалось у тенденційний спосіб. З досліджень суспільної думки виникало, що символічне розуміння культури, моральності чи історії мають невелике значення для процесу евроінтеграції. Втрата суверенності також не є головною проблемою, бо подібно як прихильники, так і противники Союзу називають себе патріотами та вірять, що діють відповідно до інтересів своєї держави. Загроза розповсюдження певного стилю життя, чим намагається застрашити католицька церква, та фантом «сторонньої колонізації» не впливають на суспільну думку так сильно, як це роблять деякі питання пов’язані з некорисними суспільними та економічними явищами. Експерти неодноразово звертали увагу на ці речі, однак сильні антиЕвропейські рухи зігнорували ці думки та не виправляли свої програми. Давайте повторимо: розвиток та урядування (governance) Европи є скеровані передовсім на спробу перебороти у собі ці болісні моменти Европейської історії та їх знейтралізувати. Це однак вимагає сприйняття факту, що колишні конфлікти між Европейськими народами та державами, які часто виявлялись на зовні у вигляді етнічних переслідувань та у вигляді етнічної ізоляції, є частиною народжуваної Европейської ідентичності, яка має допомагати об’єднанню сторін. Будуть за це відповідати як сьогоднішні переможці, так і колишні виконувачі та жертви. Спосіб, у який Европейські держави намагаються щось зробити з цією особливою, історичною «стигматизацією», щоб створити умови для життя у вільній від конфліктів Европі, є також частиною acquis europeen. Шляхом пошуку таких способів пішли багато двосторонніх історичних комісій (чесько-німецька, німецько-польська, ізраїльсько-польська), а також комісії, які з’явились у громадянському секторі (Товариство Українців Волині або Товариство Бійців Армії Крайової). Такі пошуки без сумніву будуть віддані під опіку освітнім програмам, особливо в ділянці оцінки підручників. Потрібно звернути особливу увагу на контроверсійні періоди історії, відкинуті одними та виділені иншими, які будучи виразом розчарувань, одночасно використовуються, як знаряддя екзекуції. Ці періоди потрібно буде спільно проаналізувати та спільно зрозуміти. [1] Подібний тиск, особливо яскраво виражений у експертному середовищі, можна зауважити завдяки такому явищу, як медіалізації історії, де медіа узурпують собі право представляти події та їх історичну інтерпретацію. Починають також на власний розсуд творити свою версію історії, яка немає жодного відношення до історії, як науки. Час від часу з’являються різного роду спеціалісти, які вдають із себе істориків, політологів чи соціологів, правдивість котрих підтверджена лише їхніми візитками. В результаті отримуємо певного роду замішання в межах суспільних наук, яке свого часу описав відомий історик Жак Ревель, стверджуючи, що «сторонні входять до певної професійної групи без попередження та змінюють спосіб її функціонування». Les usages politiques du passe. F. Hartogf, J. Revel (red.), L’Ecole des Hautes Etudes en Sciences Sociales. Paris, 2001, с. 7. [2] Почерговість була наступною: Литва, Словенія, Угорщина, Словаччина, Естонія, Польща, Кіпр, Чехія. [3] “Profil” № 4, 21.01.2002. Відень, с. 22-25. [4] Можна тут додати деякі первісні значення, які тепер не мають жодного значення: Судетські Німці були громадянами Чехословаччини, а у випадку Польщі, на місце переселених на Захід Німців – громадян Польщі – переселено Поляків з колишніх східних прикордонних районів, відповідно до нового кордону. [5] “Gazeta Wyborcza” 14 травня 2002, с. 1. [6] Там же ж. 17 червня 2002, с. 16. [7] Шандор Петефі, угорський народний поет, який 15 березня 1848 року керував бунтівниками у Пешті. Є автором патріотичного вірша “Повстань, Угорщино”. Див. www.robert-schuman.org/oee/hongrie/default2.htm [8] Там же ж. [9] З посеред 470 членів польського парламенту близько 90 є активних антиевропеців. |
 ч
|
 |
|