Андрій Кирчів

Геополітичні перспективи України в світлі практики сьогодення

Прогнозувати що-небудь з розряду українських перспектив – річ максимально невдячна. Логічний плин подій переважно не властивий Україні і в оціночному плані щораз частіше починає відповідати знаменитій тютчевській формулі розуміння Росії. Инколи цілком послідовна низка подій і кроків, зв’язана причинно-наслідковою логікою, раптово переривається революційним чи квазіреволюційним якісним стрибком, який, у свою чергу, швидко і доволі ефективно коригується до стану попередньої гнилої рівноваги. При цьому суспільство опиняється у загальній депресії і цілковито знеохоче до будь-яких наступних якісних стрибків. Відсутність стрижневої національної стратегії чи підміна її розмаїтими ідеологічними гаслами і концепціями призводить до постійних корекцій генерального напрямку розвитку країни відносно інтересів (здебільшого – приватно-кланових) правлячих «еліт». Суспільний вплив на цей процес в рамках демократичної наглядности обмежується локальними виявами незадоволення у формах нечисленних пікетів, демонстрацій чи инших хаотичних і непослідовних дій. Переважно ці виступи «відмирають» природним шляхом за умов задоволення правлячим режимом конкретних тактичних матеріальних і/або політичних потреб їхніх лідерів, чи компрометації останніх в очах активної частини суспільства через контрольовані державно-олігархічною машиною ЗМІ при нерідко керованій сліпоті національної Феміди. Форми фізичного усунення, стосовані пост-совєтськими режимами найближчого минулого, доволі ефективно замінено значно ліпше адаптованими до світових стандартів актами організації «політичної смерти». Упродовж останнього часу українське суспільство мало нагоду вдосталь насолодитися цим видовищем. Щоправда, «політична смерть» в Україні має специфіку типового пост-совєтського «політичного воскресіння», що викликає неабиякий подив навіть у відносно недавніх «співкамерників» по «соцлаґєрю», а нині – членів ЕС. Схоже, що саме цей ефект «приростання відрубаних голів» визначатиме рівень бруду і жорстокости виборчих баталій в Україні у найближчій перспективі.

Розбалансованість і недорозвинений стан національних еліт, відсутність генеральної стратегії розвитку держави (у повному розумінні цього терміну) і її чіткого покрокового виконання владним апаратом підсилює неґативні сторони і без того слабо вираженої власної зовнішньополітичної концепції, чи радше – безконцептуальности. Підміна багатовекторної безликости політично актуальною европоцентричною риторикою не дала (та й не могла дати) жодних стратегічних наслідків для країни, окрім тимчасових політичних дивідендів її творцям і апологетам. Слабкий натиск північно-східного сусіда швидко продемонстрував декларативність позиції українських державців і поставив все на «своє» місце, тобто під свій контроль. З иншого боку, обережна, але виразна і послідовна позиція Заходу щодо дотримання демократичних засад в Україні і підтримки змін політичного режиму теж вимагає «оплати векселів довіри» і реальних кроків у задекларованому напрямку евроінтеграції. Зрозуміло, що за таких обставин говорити про повноцінну зовнішньополітичну суб’єктність держави важко навіть при наявності сильних політичних особистостей, лідерів державного масштабу, здатних сформувати програму конкретної послідовности кроків та дієву команду для їх реалізації. Події після завершення драматичної президентської кампанії продемонстрували щось цілком протилежне. Цікаво, що з огляду на унікальність подій, патетично названих «Помаранчевою революцією», «нова» політична еліта України опинилася немов у гігантській світовій телестудії, де знімають серіал в режимі реального часу (щось на кшталт лайф-шоу). Тож вся і кожна її неспроможність в ту ж мить ставала предметом обговорень як вузьких кіл політичних експертів, так і широкого світового загалу. Руйнуючи власну ауру романтика, навіть діючий Президент змушений був визнати, що українська дипломатія не зуміла скористатися унікальним історичним шансом для якісного прориву. При цьому він чомусь забув пригадати, що навіть за умов ідеального менеджменту МЗС та його безапеляційної відданости інтересам держави (у чому, на жаль, неодноразово було вдосталь підстав для сумнівів), створення інституту віце-прем’єра з питань европейської інтеґрації з його ж таки, Президента, ініціативи, внесло повний хаос у зовнішньополітичну діяльність української влади. І йдеться тут не тільки і не стільки про війну персональних амбіцій двох топ-менеджерів, скільки про розподіл повноважень між ними, чи й взагалі – доцільність такого розподілу. Невміння новоявлених еліт прагматично розпорядитися владою і зручним політичним моментом, коли лідери переважної більшости країн світу перебували під могутнім впливом емоцій, вмить остудило голови останніх, викликавши апатичну байдужість в одних і агресивну напористість – в инших. Трагізм моменту полягає у тому, що в такому характері ставлення до України з боку провідних націй світу з’являється щораз більше елементів незворотности як результат ланцюгових помилок проведення зовнішньої політики чи очевидне підганяння її під вузькокланові інтереси або ж передвиборчий піар.

Тим часом, динаміка світової політики наростає із значним пришвидшенням. Маючи достатній ресурс фінансових, промислових, силових та інформаційних засобів впливу, США якщо не у максимальному, то принаймні у близькому до межі можливого обсязі користають із наявних можливостей безальтернативного світового лідерства. Процеси глобалізації, спряжені з проведенням Штатами активної політики, значною мірою впливають на зміну конфігурації традиційних геополітичних схем. Вміле маніпулювання розширеним означенням міжнародного тероризму автоматично ставить поза рамки прийнятного світовою громадськістю будь-яке незадоволення чи протиставлення (не кажучи вже про опір) такій політиці незалежно від форм його вираження. Цікаво, що пасивна форма сприйняття такої концепції теж прирівнюється до виду опору. Звісно, що й окремі міноритарні учасники світового політичного процесу теж намагаються скористатися тотальною антитерористичною кампанією для вирішення власних внутрішніх проблем без допомоги демократичних інструментів влади (Росія у Чечні та Кабардино-Балкарії, Китай – у Тибеті, Еспанія – в країні басків, Ізраїль – в заселених арабами регіонах країни тощо). На такі репліки порушення «демократичних здобутків» закриваються очі до зручного моменту. Стараннями глобалізованих політичних кроків Сполучених Штатів оголилося і загострилося цивілізаційне протистояння умовно мусульманського та християнського світів. Умовно, бо окрім відверто визначених об’єктів для прямого військового втручання створено окремий інструмент політичної інквізиції 21-го ст. – клеймо «посіпаки тероризму», яке в разі політичної доцільности можна почепити на кожного суб’єкта міжнародного права, який виявиться підозріло самостійним чи не погодиться із встановленими після 11 вересня 2001 року глобальними правилами гри.

В силу обставин об’єднана Европа опинилася в ситуації вимушеного реагування на продиктовану політичну моду. Заплановане стратегією розвитку ЕС розширення у 2004 році з Европи-15 до Европи-25 на цьому тлі виглядало, як чергова невиразна спроба протиставити заокеанській потузі Сполучені Штати Старого Континенту, із власною уніфікованою зовнішньою політикою, міцною фінансовою основою і традиційними цінностями. Чергова, оскільки вже не вперше ЕС намагалося знайти якісь серйозні об’єднавчі фактори для альтернативи успішним і сміливим (часто – нахабним, з огляду на дотримання міжнародного права) стратегічним ініціативам США (згадати хоча б невеселу долю Еврокору, як противаги до прирученого Штатами Північно-Атлантичного Альянсу). Проте власна ентропія ЕС стала набагато більшим дестабілізуючим фактором для дещо поспіхом роздутої політико-економічної структури, аніж зовнішні чинники. Фінансова система Евросоюзу виявилася неготовою до незрівнянно потужніших, ніж передбачалося, необхідних ін’єкцій у новоприбулу «десятку», а різне бачення цього об’єднання, як єдиного цілого, новими його членами та власної ролі там кожного з них зокрема внесло надто багато хаосу і превалювання емоцій над прагматикою. Апогеєм і фіналом ідеї европоцентризму, стільки років плеканої ідеологами і піарщиками ЕС, став крах Евроконституції. Очевидний поспіх зі спробою «протягти» цей документ для всіх 25 учасників Евроальянсу та загроза (реальна чи надумана) пов’язаного з ним обмеження суверенітетів явно образили суспільства претендентів на більшу кількість «рівности серед рівних» та лише підсилили і без того видимі тенденції до політичного індивідуалізму та націоцентризму всередині ЕС. Більше того, чи не найбільша поразка внутрішньополітичної ініціативи Евросоюзу за всю його історію додала впевнености одному із ключових політичних гравців Европи – Великій Британії – у правильності дотримання традиційної позиції щодо США як партнера №1 у світовій політиці і відмови від приєднання до Евро-зони. Загалом, є підстави допускати, що вже сьогодні ми стаємо свідками візуалізації грандіозної кризи ідеологічного підґрунтя ЕС, яка може стати фатальною для цієї структури. Листопадові події у Франції і їх самовільний «експорт» у Німеччину та Бельгію не лише демонструють слабкість системи забезпечення соціальної компоненти гарантій національної безпеки кожної з цих країн, але й дають реальні підстави посилення правоспрямованих тенденцій (до расистських включно) у суспільствах і вимоги відкликання максимально можливої долі суверенітету із «загального котла». Тобто – позбавлення Центру, неспроможного вирішити кризу, наданих йому раніше повноважень.

Росія, незважаючи на яскраво виражену внутрішньополітичну кризу, побудову моделі владного неототалітаризму і реальну громадянську війну з усіма економічними, соціальними та моральними наслідками, увесь час намагається повернути собі втрачений у минулому столітті статус наддержави, здатної вершити долю світу. Дивовижний калейдоскоп потрясання ядерною та иншими видами новітньої зброї, організації інформаційної кампанії на підтримку згаданої концепції із застосуванням Жиріновського як фронтмена, намагання втручатися у внутрішні справи сусідніх держав для «захисту національних інтересів», висування безлічі наперед неприйнятних ініціатив щодо напрямків і способів інтеграції, врешті – демонстративна зверхність і пиха в ставленні до партнерів і опонентів – все це, з одного боку, спрямоване на створення «мутної води», де на фальшиву приманку непогано ловиться різномаста політична рибка, з иншого – на постійне формування іміджу могутньої суперсили, з якою слід домовлятися про будь-які дії. Варто зауважити, що цей інформаційний пресинг, логічно екстрапольований на хронічну непередбачуваність ядерного спадкоємця Союзу, таки впливає на способи проведення окремих кроків у політиці, які, зокрема, мають значний вплив на геополітику. Так, в обмін на толерування множини каральних акцій в Афганістані та Іраку, Росія отримала від глобального стража демократії карт-бланш на право безкарно «мочити в сортирі» чеченців, а нещодавній візит до Москви пані Райс, вочевидь, мав на меті гарантувати нові дивіденди Кремлю в обмін на закривання очей щодо відвертої підготовки чергової нафтово- «антитерористичної» авантюри, цього разу, ймовірно, в Ірані. З огляду на залежність від енергоносіїв, добрі відносини з «російським ведмедем» намагаються не зіпсувати і основні ґранди европейської політики – Німеччина та Франція. Проте, слід зазначити, що иноді на емоційній хвилі як американські, так і европейські лідери можуть раптово спохватитися і вказати Москві на «вічні цінності» та межу повноважень навіть у сферах її споконвічних інтересів, як це трапилося під час президентської кампанії 2004 року в Україні. Остання, до слова, в геополітичному контексті завдала відчутного удару панівним імперсько-панславістським концепціям і пересунула західний цивілізаційний кордон углиб Сходу. Розгубленість і усвідомлення неможливости силового коригування ситуації з боку Росії лише зайвий раз нагадали світовим політичним акторам, що колишньої надпотуги більше не існує. Тріщини у показному моноліті квазіфедерації все більше стають схожими на розломи та загрожують і без того не надто стійкій цілісності Російської держави.

Реальним, єдиним і серйозним козирем РФ на міжнародних політичних торгах (і особливо – на регіональному та субрегіональному рівнях) залишаються її (і не лише її за формально-юридичним визначенням) природні ресурси – фактично, предмет гордости і основна складова експорту. Звісно, пишатися сировинним експортом розвинена країна не буде, але тут ситуація особлива, оскільки насамперед йдеться про енергоресурси – нафту, газ, частково вугілля. Згідно із статистичними даними, близько третини усіх сировинних енергоносіїв, які торують свій шлях до ЕС-івського споживача, надходять з Росії – як власний експорт, або перепродаж із колишніх середньоазіатських республік. Так, зокрема, Польща більше половини, а Німеччина – більше третини необхідного їм «блакитного палива» імпортують від нашого північно-східного сусіда. Тому залежність значної кількости політичних рішень від прогнозованої «енергійної» реакції Москви у цьому і схожих випадках є більш, ніж очікуваною. І все ж, якими б не були привабливими і узалежнюючими безмежні наразі природні ресурси Росії, досягнення евразійської дуґінської ідилії – осі «Берлін-Москва-Токіо» із нанизаними на неї з обох кінців фінансами – видається малоймовірним через парадоксально ірраціональний фактор ментально-цивілізаційних несумісностей і роль відповідальних особистостей із когорт національних еліт Німеччини та Японії. І, звісно, через протистояння цьому зацікавлених у відсутності такого конструкту Штатів.

Енергоресурси, на тлі постійної загрози енергетичної кризи і значно повільнішого від її поступу у пошуку альтернативних джерел енергії, стають дуже вагомим політичним інструментом впливу на бажані результати і формування зручних моделей. Цинізм і прагматизм боротьби за володіння чи контроль над ними стає в сучасному світі чи не найбільш виразним втіленням формули «мета виправдовує засоби», що в суміші з ще одним прадавнім принципом – «переможців не судять» – розв’язує руки тим, які мають належні інструменти для цього. В інформаційному світі дуже швидко з’ясовуються сфальсифіковані підстави і «благородні» принципи, які ставилися в основу безапеляційного втручання у внутрішні справи країн чи навіть регіонів. Иноді складається враження (і небезпідставне), що переважну більшість таких втручань воєнного характеру організовують і проводять через руки держави енергетичні транснаціональні гіганти. Принаймні із того, хто і якою мірою сьогодні утримує нафтодобувні та нафтопереробні комплекси в Іраку, або ж контролює нафтогазоносні артерії середньоазійських країн, можна здогадатися про одну з основних причин і джерела фінансування проведених «анти-терористичних» операцій, а також прогнозувати ймовірні наступні цілі «вселенських борців з тероризмом».

 Зважаючи на перелічені обставини та видимі тренди їхнього розвитку, у геополітичному сенсі Україна, як суб’єкт цих процесів, отримує шанс для реалізації власної концепції. З огляду на високий рівень різного походження і характеру нестабільности уздовж практично всієї головної геополітичної осі континенту (Захід-Схід), автор вважає за доцільне розглядати, насамперед, модифіковану модель осі Північ-Південь (звертання до окремих ідей концепцій Юрія Липи і, частково – Л. Мочульского), де Україні відводилась би роль організатора і координатора ефективного функціонування такої конструкції. У рамках Балто-Чорноморського Співробітництва певні кроки у цьому напрямку вже здійснено, проте до переходу креативної ініціативи до української сторони ще дуже далеко. Між тим, саме цей напрямок діяльности міг би стати найбільш відчутним фактором змін в геополітичній конфігурації Евразії, не кажучи вже про його оптимальний вплив на стратегічні перспективи України. Її географічне положення, за теперішніх умов майже стовідсоткової відсутности загрози іноземної інтервенції, надає відчутні переваги у правах формування вищезгаданої осі, однак для успішної реалізації ідеї слід дотриматися ряду базових передумов:

1. Сталий економічний розвиток, ріст ВНП, стабільність національної валюти, дотримання вимог ринкової економіки, створення привабливих і законодавчо захищених умов для иноземних інвесторів, пошук нових та оптимізація традиційних для країни ринків збуту продукції національних виробників товарів і послуг, вдосконалення і розвиток комунікаційної інфраструктури, реформування чи реструктуризація неефективних галузей економіки (зокрема – сільського господарства) – у супроводі процесів демократизації суспільства;

2. Максимальне наближення до стандартів та умов вступу до ЕС, вступ у СОТ;

3. Кандидування і вступ до НАТО, ліквідація Севастопольської бази ЧФ РФ;

4. Розвиток взаємовигідних відносин з країнами Балтійського (насамперед – Швецією, Данією, Норвегією, Литвою) та Чорноморського регіонів (Туреччиною, Болгарією, Румунією, Грузією); максимально ефективні і позитивні відносини з державами Каспійського регіону;

5. Виведення відносин з Росією на виключно ринково-праґматичний рівень неухильного виконання умов рівноправного співробітництва (зокрема в сфері енергетики та транзиту енергоносіїв);

6. Розвиток взаємин з фінансовими (США, Швайцарія) та технологічними (Японія, Корея) центрами;

7. Оскільки центральними та найбільш вагомими у пропонованій моделі будуть відносини між Україно і Польщею, то у царині цих взаємин необхідно досягти максимально досяжного рівня. Насамперед це стосується розширення спектру форм транскордонної співпраці та максимального сприяння взаємопроникнення у всіх можливих сферах економічного, культурного, політичного життя (за винятком тих, які становлять законодавчо визначені елементи державної таємниці), формування спільного ринку;

8. Розробка спільної концепції безпеки, гарантування підтримки політики безпеки вздовж осі та в субрегіоні ЦСЕ і балансу сил між Сходом і Заходом континенту, формування стійкої інтеграційної структури на випадок наростання дезінтеграційних процесів в обох частинах Евразії.

Оптимальна (чи ідеальна) геополітична схема, певна річ, жодним чином не може бути втіленою в реальних політичних умовах сьогодення, проте стратеґічним завданням політичних еліт є максимальне наближення планів до цього ідеалу і побудова правильного виконавчого алгоритму кроків, що ведуть до його досягнення, з урахуванням загроз і оперативної корекції для оптимального ефекту. Першочерговою, звичайно ж, в переліку є система заходів з подолання вже вкорінених стереотипів і реалій, які суперечать успіху подальшого поступу. Найпростіший поділ цих чинників на внутрішні і зовнішні вже сьогодні дозволяє виокремити тактичні завдання української правлячої еліти.

Основними внутрішніми проблемами України на шляху до зазначених раніше геополітичних обріїв є, насамперед, відсутність реальної (духовно-ментальної) суспільної єдности, живучість зручної для маніпулювання політтехнологами концепції «двох Україн». Президентські вибори 2004 року дозволили підсилити цей антидержавний чинник і відкинути складний процес повернення відчуття національної спільности двом раніше століттями роз’єднаним частинам країни на значний відрізок часу назад. Використання цього чинника зацікавленими внутрішніми і зовнішніми політичними силами є більш ніж очевидним і підсилюється (в першу чергу, на користь Росії) ще кількома факторами зовнішнього походження – великою питомою вагою російського капіталу в українській економіці, зокрема, у стратеґічних її галузях, банківській системі, а також деморалізуючим і дестабілізуючим впливом на ситуацію в Криму баз Чорноморського флоту РФ. А залежність від російських ринків збуту і особливо – російських енергоносіїв, є реальною загрозою не лише економіці країни і її поступу до загальносвітових стандартів, але й національній безпеці та самому суверенітетові України. Немалу роль відіграє й загальний стан економіки, яка, хоч і не кризова наразі, проте не тішить вагомими здобутками. Значних реформ потребує громіздкий і неефективний чи малоефективний аграрний сектор країни, транспортна та комунікаційна системи – врешті, практично усі галузі економічної сфери.

Щодо морально-ідеологічної сфери, то слід виділити і вельми відчутний неґативний вплив, яким відзначається «душпастирська» діяльність Московського патріархату. Ця конфесія від часу розгортання своєї мережі на території України виділялася значним рівнем агресивности, несприйняттям всього українського, а також відвертою пропагандою російських імперських ідей і панславізму у його найгіршій версії. Незважаючи на законодавчу заборону та моральні засади християнства, абсолютна більшість кліру УПЦ МП (включно з главою конфесії) восени 2004 року у доволі нахабній формі нав’язувала вірним вибір, вигідний провладним колам Києва і Москви, а нині вимагає мало не монополії у богослужіннях на визнано-неканонічній для неї території України. Иншими словами, поведінка цієї організації більшою мірою схожа на здійснення масштабних психологічних операцій в рамках конкретних завдань, поставлених иншою державою, а не однієї з християнських церков.

У зовнішній політиці Україні ніяк не вдається «причесати» скуйовджену попередніми президентами багатовекторність стратегічного співробітництва і визначити для себе реальні, а не кон’юнктурні пріоритети. Такий крок жодним чином не зможе негативно вплинути на добрі взаємовигідні відносини як із безпосередніми сусідами, так і з иншими країнами-партнерами. Врешті, ці взаємини є відносно добрими, тож за умов лише дотримання їх «status quo» (за винятком корекції стосунків з Росією) можна було б зосередити увагу і сфокусувати діяльність на найбільш стратегічно вигідних напрямках.

Одним із них, безумовно, в контексті геополітичних перспектив, є Польща. Незважаючи на очевидні відмінності у статусі обох держав у Европі, їх пов’язують засадничо спільні стратеґічні інтереси в політичній, економічній, культурній, духовній сферах та у питаннях безпеки. Проголошене значно давніше гасло «без незалежної України не буде незалежної Польщі», схоже, стало своєрідним керівництвом до дії нинішніх польських владних еліт, які розглядають цю стратеґічну тезу вже в контексті набутого досвіду членства в ЕС. Зважування позитивних та неґативних наслідків цього історичного кроку в польському суспільстві привели до симптоматичної перемоги правоцентристських сил як на парламентських, так і на президентських виборах. «Відновлення історичної справедливости», попри політичний авторитет акту, виявилося непростим випробуванням для Польщі і досить вагомо зачепило окремі економічні та соціальні аспекти життя країни. Це, в свою чергу, активізувало політичні ініціативи щодо поліпшення і розширення сфери співпраці зі східним сусідом, зокрема транскордонного співробітництва у різних галузях. Економічна привабливість українських ринків та виходи на ринки країн пост-совєтського простору є здоровою альтернативою до внутрішнього ринку ЕС, де конкуренція має виразне політичне забарвлення складової протекціонізму. У політичному сенсі теперішня Україна для Польщі все більше набирає рис надійного і прогнозованого партнера уздовж східного кордону ЕС, який поступово здійснює кроки щодо відмежування від насиченого потенційними загрозами (торгівля зброєю, наркотиками і людьми, нелегальна міграція, організована злочинність тощо) евразійського простору, контрольованого (а справедливо кажучи – навіть не контрольованого) Росією. Значення Польщі для України важко переоцінити і описувати тут немає сенсу, про це сказано аж надто багато. Достатньо просто згадати бодай події річної давности і роль польського політикуму в справі допомоги у відновленні демократичних принципів функціонування українського суспільства. Такі дії знайшли позитивний відгук не лише в Евросоюзі, а й за океаном, що, як фактор відсутности конфлікту інтересів, має неабияке значення в контексті глобалізації політичних процесів. У разі продовження і поглиблення інтеграційних процесів між Польщею та Україною та виконання останньою своєї «програми-максимум», про яку вже говорилося раніше, простір між Балтикою та Чорним морем може в майбутньому реально претендувати на роль маккіндерівського Гартленду Евразії.