Інґеборґ Бахман

ПІСНІ ОДНОГО ОСТРОВА

Зі стін спадають овочі тіней,
дім прикрасило місячне сяйво і попіл
зимного кратера вітер розносить морський.

В обіймах хлопчиків гарних
сплять береги,
плоть твоя згадує про мою,
якої вона вже зазнала,
коли кораблі
береги полишали й хрести
нашого смертного тягаря
були їм за щогли.

Тепер ешафоти порожні –
шукають нас і не знайдуть.

Воскреснувши, ти або я
нічого не зможем уздріти.
Ворота прочинені навстіж,
і жодного в морі човна.

Кадуби котяться вранці
хвилям святковим назустріч,
намастивши підошви,
ми поспішаєм до берега,
миємо ґрона, увесь
урожай винограду
товчемо на вино –
вранці край берега.
Коли ти воскреснеш,
коли воскресну я,
кат на воротах зависне
і молот у море впаде.

Свято ж напевне надійде!
Страстотерпцю святий Антонію,
страстотерпцю святий Леонґарде,
страстотерпцю святий Віте!
Місце наших молінь, місце молільників,
місце музики й радощів!
Ми завчилися безпосередності,
ми співаємо в хорі цикад,
ми їмо і п’ємо,
миршаві кішки
труться об наші столи,
заки меса вечірня почнеться.
Я за руку тримаю тебе,
стримую поглядом.
Серце, спокійне і мужнє,
чисто все віддало тобі.

Мед і горіхи – дітям,
повні сіті – рибалкам,
поліття – садам,
а місяць – вулканові, місяць – вулканові!

Наші іскри летіли в безмежжя,
над ніччю зметались ракети,
на темних плотах віддалялась процесія
і минуле вступало в права;
ящірки плазували,
розкошували рослини
і тріпалась риба,
орґії вітру і радощі
гір, де покірна зоря заблукала
і, впавши на скелі,
розсипалась ущент.
Будьте тепер невблаганні, боги нерозумні,
і суходолу скажіть, що хвилюються кратери!
Рахусе, як ти страждаєш, святий страстотерпцю,
як ти страждаєш безмірно, Франце святий!

Коли хто відходить,
капелюх повен мушлів,
назбираних протягом літа,
мусить кинути в море,
а потім, простоволосий,
має від’їхати геть.
Стіл, за яким
із коханою разом обідав,
мусить метнути у воду,
решту вина,
що лишилося в шклянці, –
в море плеснути,
має свій хліб
рибі віддати,
краплю власної крові –
в море зронити,
власного мусить ножа
по колодочку в хвилі ввігнати,
вкинути в воду взуття,
серце, і якір, і хрест.
А потім, простоволосий,
має від’їхати геть.
Куди? – Не питай.

Це підземний вогонь
і пречистий.
Це підземний вогонь
і розтоплений камінь.
Це підземна ріка,
що вливається в нас.
Це підземна ріка,
що кістки спопеляє.
Йде великий вогонь,
вже струмує ріка над землею.

Того свідками будемо ми.

ТІНІ, ТРОЯНДИ ТІНІ

Під чужим небом
тінь трояндової тіні
на чужій землі,
під трояндами й тінями
в чужій воді –
моя тінь.

ПІВДЕНЬ І ПІВНІЧ

У сад садів запізно забрели ми
в тім сні, де снили тільки я і ти.
Яхдала снігу – межи віт оливи,
між віт миґдалю – граду і сльоти.

Але ж як пальмі бачити й терпіти,
що тепле листя вже громадиш ти,
І як в імлі її листкові скніти,
а ти плаща вже встигнув одягти.

Ти не бентежся – дощ іще не лився.
Ось віяло розкрите – схаменись!
Ти віяло згорнув. Твій час спинився,
Відколи з птаством я знялась увись.

* * *

Де виноградника стиглість жива,
твій вид останній дозріва.
Ніч має лист обернути.

Ніч має лист обернути,
лопнула шкірка – їй гаряче,
зі стиглого м’якуша сонце тече.

Ніч має лист обернути,
Бо найперше обличчя твоє,
запруджене світлом, видінням стає.

Де виноградні грона жахтять,
опало сп’яніння всю твою стать –
ніч має лист обернути.

ЛИШИСЬ

Їзди вщухає гомін
і вітер мандрів – з ним,
І впав тобі в долоні
легкий картковий дім.
По картах ти звіряєш
спогадування дні,
та вже не розрізняєш,
що вимрілось, що ні.
Спиняти гри не варто –
хай буде все як є.
Лишись – впаде ще карта,
попереду – твоє.

(переклад Василя Стуса)

Інґеборґ Бахман (1926-1973) – австрійська поетеса, прозаїк і перекладач. Захистила дисертацію на предмет філософії М. Гайдеґґера. Жила в Італії, Швайцарії, Західній Німеччині, Західному Берліні в середовищі культурної богеми. Траґічно загинула в Римі. Її вірші появилися після знаменитого збірника Пауля Целяна “Mohn und Gedaechtnis”. Поетеса сягнула крайніх можливостей слова, зазирнути за межу.

ч
и
с
л
о

3

1990