Пауль Целян
***
Кажи й ти,
кажи своє слово,
кажи останній.
Кажи –
проте ні не різниться від так.
Надай мовленому ще й сенсу,
тіні йому надай.
Дай йому вдосталь тіні,
дай йому стільки,
скільки круг тебе, де вона –
це ти знаєш – поділена,
між ніччю і днем і ніччю.
Поглянь навколо:
бачиш, як усе оживає –
конаючи! оживає!
Правду каже той, хто каже: тінь.
Але маліє місце, де ти стоїш:
куди тепер, оголювачу тіней, куди?
Знімайся. Намацуй дорогу в небо.
Ти тоншаєш, стаєш невпізнанніший, вишуканіший!
Вишуканіший: нитка,
до якої він хотів спуститися, зірка,
щоб плавати унизу. Внизу,
де він бачить себе мерехтливого:
в мертвій хвилі
мандрівних слів.
* * *
Пасматі сонця
над сіро-чорною пусткою.
Висока, як дерево, думка
бере світлий тон:
ще треба співати пісень
по той бік людини.
ТЕМНЕ ОКО У ВЕРЕСНІ
Ковпак камінний часу. І все буйніше в’ються
кучері болю навколо земного лиця,
п’яного яблука, обпаленого подихом
гріховної думки: гарні й неохочі до тієї гри,
що в неї вони бавляться
в тьмяному відблиску свого майбутнього.
Вдруге квітує каштан:
ознака ледь зарожевілої надії на те,
що Оріон небавом поверне:
сліпих друзів неба яснозоре завзяття
його викликає.
Несклеплене біля дверей мрії
марудиться око самітне.
Досить для нього знання
щоденних турбот:
біля східнього вікна
з’являється йому проти ночі
стрункий привид відчуття.
В солону сльозу його ока втопиш ти меча.
* * *
Ти можеш мене спокійно пригостити снігом;
щоразу як я пліч-о-пліч з шовковицею
ступав крізь літо,
і кричав її наймолодший листок.
СХИЛ
Ти живеш біля мене, як мій двійник:
мов камінь
у втопленій щоці ночі.
О цей схил, кохана,
з якого ми котимось безперервно,
ми, камені,
від водотоки до водотоки.
Щоразу кругліші,
Схожіші. Чужіші.
О, це п’яне око,
що блукає тут, як і ми,
і часом, здивоване,
пильно вглядається в нас.
ХВАЛА ДАЛЕЧИНІ
В джерелах твоїх очей
живуть сіті рибалок примарного озера.
В джерелах твоїх очей
містить море свою обіцянку.
Тут скидаю я,
серце, що перебуває межи людей,
скидаю з себе одяг
разом із глянцем присяги.
Чорний у чорному, я залишаюсь голий.
Тільки зрадивши, я залишаюсь вірний,
тільки залишаючись собою,
можу сказати: я є ти.
В джерелах твоїх очей
рухаюсь і мрію про грабунок.
Сіть вловила сіть:
ми розлучаємось обійнявшись.
В джерелах твоїх очей
душить повішений зашморга.
* * *
Ландшафт з істотами, що вилізли з урн.
Розмови
одного рота з цигаркою з другим.
Вони їдять:
божевільний трюфель, кавалок
незнищенної поезії,
знайшов язика й зуба.
Котиться сльоза в його очі назад.
Ліва, осиротіла половина
мандрівної мушлі –
вони подарували її тобі,
потім навіки причепили до тебе –
наслухаючи, виповідає простір.
Може початися
гра каменю зі смертю.
ПІСЕНЬКА ДАМИ В ТІНІ
Коли приходить мовчазний і ріже тюльпани:
Хто виграє?
Хто втрачає?
Хто підступає до вікна?
Хто найперше називе її ім’я?
Той, хто носить моє волосся,
носить, як мертвого на руках,
носить, як небо несло моє волосся
того року, як я кохав.
Носить так із ґонору.
Він здобуває.
І не втрачає.
І не підступає до вікна.
І наймення він її не назива.
Це той, що має мої очі,
Має їх, поки зачиниться брама.
Він несе їх на пальцях, мов персні.
Він несе їх, як уламок радості й сапфіру:
він був уже мій брат увосени,
він підраховує вже дні й ночі.
Він здобуває.
І не втрачає.
І не підступає до вікна.
І наймення він її не назива.
Це той, що має все, мовлене мною.
Держить його, мов під рукою пакунок.
Несе, як годинник свої найгірші години.
Несе від порогу до порогу й не викидає.
Він не здобуває.
Він утрачає.
І не підступає до вікна.
Він найперше назива її ім’я.
Його зрізали разом з тюльпанами.
* * *
Кінець намулові, тоді
ряснотравна тиша берега.
Ще один шлюз. Коло бляшаної башти,
перехоплена солоною водою,
вливаєшся ти.
Перед тобою, у велетенських
плавучих резервуарах спор
виляск жне серпом, наче там
слова задихалися.
* * *
Барабан штукаря,
що луна з мого серця-шага.
Щаблі драбини, якими Одісей,
мавпа моя, спинається до Ітаки
rue de Long shamp, щойно
проллялось вино:
штрих до картини,
що грається з нами в кості
в келиху.
Там я біля тебе лежу,
ще гри не скінчивши.
ЛИХА ДОЛЯ
Добре знаною
стежкою
в поле спроваджений:
Рясні автографи трав. Каміння біле
з тінями стебел:
Більше не читай – дивись!
Не дивися більше – іди!
Йди, години твої
сестер не мають, ти –
вдома. Колесо стиха
себе сотає, шпиці
спинаються
спинаються в чорне поле, ночі
зірок не треба, ніде
не питають про тебе.
Ніде
не питають про тебе...
Місце, де лежали вони,
якось звалось – не звалось ніяк.
Вони лежали не там. Щось
лягло проміж них. Крізь нього
Вони нічого й не бачили.
Не бачили, ні,
Перекидались словами. Ніхто
не прокинувся. Сон
плив над ними.
Плив, плив. Ніде
не питають...
Це я, я
лежав проміж вас, я був
відкритий, відчутний був.
Я вам прицокував,
заслуханий у ваш віддих, я
Й нині такий як був.
Ви ж бо спите.
Й нині...
Роки.
Роки, роки, палець
мацає зверху, знизу, мацає
всюди:
шво відчутне, тут
зяє відкрита рана,
тут вже знову зрослося.
Хто загоїв це?
Згоїв – хто?
Йшло, йшло.
Йшло слово. Йшло.
Йшло крізь ніч.
Хочте посвітити? Хочте посвітити?
Попіл.
Попіл, попіл.
Ніч.
Ніч та й ніч. Іди
до очей, до вологих.
До вологих,
іди,
очей...
Ураган.
Ураган. Від непам’яті –
звихрений порох. А друге –
ти ж бо знаєш, про це
ми читали у книжці – була
думка.
Була, була
думка. Як ми
брались тоді
до...
оцими руками?
І написано також про те...
Але де?
Ми справляли мовчання
над ним,
велике, отруєне тишею,
зелене мовчання.
Келих листочка
хилить задуму на руту...
Зелену, так.
Вилив, так.
Під небом підступним.
На, так,
на руку.
Так.
Ураган. Звих-
рений порох.
Лишився ще час,
лишилось,
і списувати камінь –
він гостинний
і ані слова.
Який він добрий у нас:
Зернистий,
зернистий і жилкуватий. Стеблистий.
ядерний,
променистий і гронкуватий,
ниркуватий,
плескуватий і
грудкуватий, крихкий, роз-
галужений: він,
камінь той – ані слова.
говорив,
залюбки говорив сухим очам,
поки їх не склепив.
Говорив, говорив,
Був, був.
Ми
не розпались, лишились на місці. Стояли
посередині, поки
ніздрюватий, з’явився він.
Підступив. Пронизав.
Дошкуляв непомітно,
дошкуляв до найтонших мембран.
І
світ, мільйоновокриштальний,
миттю стопився в одне.
Стопився, стопився.
Потім –
Ночі встояні. Кола – блакитні, зелені,
червоні квадрати.
Світ найглибшою суттю
нараз ризикує. А кола
червоні чи чорні, просвітлі
квадрати.
Ані тінь літакова,
ні столик креслярський,
ні здимлене серце
не стоять і не грають з тобою.
Стоять і грають з тобою...
У совиній зграї,
в скам’янілій проказі,
в наших втеклих руках,
в найсвіжісіньких вирвах
понад стрільбищем геть –
просто в стіну подзьобану:
знову видимі:
борозни,
хори,
псалми.
О, осанна!
Але храми стоять іще,
світяться зорі.
Нічого,
нічого не втрачено.
О –
санна.
У зграї совиній
сіроденні розмови,
а по вирвах вода,
/... сіродення,
по
вирвах...
добре знаною стежкою
відпроваджений в поле:
Трава.
Трав
рясніють автографи /
ФУҐА СМЕРТІ
Чорне молозиво ранку
ми п’ємо тебе ввечері
ополудні вранці ми п’ємо
вночі п’ємо і в обід
п’ємо і п’ємо і п’ємо
в повітрі ми риємо яму
в ній буде не тісно.
В домі живе чоловік
зі зміями грається пише
пише коли над Німеччиною
примеркає
про золото кіс Марґарити
він пише і з дому виходить
зорі яріють, а він
зграю скликає хортів
євреїв скликає на посвист
копайте в землі могилу
наказує нам заграйте,
грайте до танцю мерщій.
Чорне молозиво ранку
ми п’ємо тебе з ночі,
ополудні вранці п’ємо
п’ємо тебе ввечері ми
п’ємо і п’ємо і п’ємо.
В домі живе чоловік
зі зміями грається пише
пише коли над Німеччиною
примеркає
про золото кіс твоїх Маргарити
і попіл твоїх Суламіф
в повітрі ми риємо яму
в ній буде не тісно
глибше укопуйтесь в землю
наказує ці хай копають
а ці хай співають і грають
розмахує він пістолетом
очі у нього сині
заступи глибше стромляйте,
наказує ці хай копають
ці ж грають до танцю мерщій
Чорне молозиво ранку
ми п’ємо тебе з ночі
ополудні вранці п’ємо
п’ємо тебе ввечері ми
п’ємо і п’ємо і п’ємо.
В домі живе чоловік
золото кіс Маргарити
попіл твоїх Суламіф
зі зміями грається пише
кричить награвайте
смерть буде солодша
смерть німецький музика
кричить хай тихішають скрипки
небавом ви станете димом
труна ваша буде у хмарах
вам буде не тісно в труні.
Чорне молозиво ранку
ми п’ємо тебе з ночі
ополудні знову п’ємо
смерть німецький музика
п’ємо тебе ввечері вранці
п’ємо і п’ємо і п’ємо;
смерть німецький музика
очі у нього сині
куля його свинцева
поцілить тебе в чоло.
В домі живе чоловік
золото кіс Марґарити
хортів він на нас нацькував
у повітрі труну подарує
зі зміями грається марить
про смерть німецький музика
золото кіс Марґарити
попіл твоїх Суламіф
(переклад Василя Стуса)
Пауль Целян (1920-1970) австрійський поет. Народився на Україні
в єврейській сім’ї. Доля довго кидала його світами – студії в Турі,
німецький концтабір, Бухарест, Відень, Париж, де він стає доцентом у
Сорбоні. І нарешті самогубство – кидається в Сену. Вплив Целяна на німецькомовну
поезію величезний. Власне він започаткував у ній нову епоху. Целян виступив
з абсолютно небаченими метаформичними моделями, синтаксичними побудовами
з допомогою яких показав картину траґічного розпаду світу, загибелі
культури і моралі.
|
