Карл Ясперс

Осьова епоха

(Фрагмент)

Основою філософії історії на Заході була християнська віра. В монументальних pоботах, починаючи з Августина і закінчуючи Геґелем, опираючись на віру було задекларовано присутність Бога в історії. Основні цезури є моментами прояву Бога. Ще Геґель говорив: вся історія йде до Христа і з Нього виходить; поява Сина Божого є віссю загальної історії. Щоденним свідченням цієї християнської структури загальної історії є наш відлік часу.

Але християнська віра є тільки однією з багатьох, вона не є вірою всього людства. А тому таке бачення універсальної історії має той недолік, що воно актуальне тільки для християн. Але навіть на Заході християнин не об'єднав свого емпіричного розуміння історії з своєю в і рою. Формула віри не є для нього тотожною з тезою емпіричного пізнання дійсного процесу розвитку історії. Суть історії світу відрізнялася в очах християнина від світської історії. Віруючий християнин може навіть досліджувати християнську традицію так само як і інші емпіричні предмети.

Вісь загальної історії – якщо вона існує – слід було б насправді шукати як фактичний стан, котрий був би актуальний для всього людства, в тому числі і для християн. Такою віссю може бути епоха, яка породила те, чим з того часу стала людина; це мала б бути епоха найбільш плідного формування буття людини, причому в формі, яка б поза всяким сумнівом охоплювала як Захід так і Азію, щоправда при цьому ми обійдемо критерій змісту віри; тоді для всіх народів мали б постати однакові рамки їх історичного розуміння самих себе. Здасть ся, ця вісь сучасної історії проходила близько п’тисотого року до нашої ери, вона полягає в тому духовному процесі, який мав місце в 800-200 роках до нашої ери. Саме там була найглибша цезура історії. Тоді власне і народилась сучасна людина. Назвімо цей час "осьовою епохою".

а. Характеристика осьової епохи, Саме на цей час припадає ряд надзвичайно важливих подій. В Китаї живуть Конфуцій і Лао-цзи, зароджуються всі напрямки китайської філософії, працюють Мо Ді, Чжуан-цзи, Лі-цзи і багато, багато інших. В Індії появляються "Упанішади", повчає Будда, як і в Китаї розвиваються різні філософські школи від скептицизму до софістики і нігілізму включно. В Ірані розвиває своє вчення Заратустра, де світ постає як активна боротьба добра і зла. В Палестині появляються пророки – почавши Елією, потім Ісайя та Ієремія, аж до Деутероісайї. Греція дає Гомера, філософів Парменіда, Геракліта і Платона, трагіків, а також Фукідіда і Архімеда. Все, що означають ці імена, поставало незалежно одне від одного на протязі цих кількох сторіч чи не водночас і в Китаї, і в Індії, і на Заході.

У всіх цих трьох окремих світах людина починає усвідомлювати буття як ціле, усвідомлювати себе і свої межі – і це власне і є тим, що виділяє саме цю епоху, є в ній новим. Саме там усвідомлена вся загроза світу і наше безсилля. Там ставляться запитання, що сягають основ. На краю прірви шукається рятунку і свободи. Розуміючи свою обмеженість ця епоха ставить перед собою дуже далекосяжні цілі. Боні пізнає безумовність в глибинах буття собою і засліпленості трансценденцією.

Все це було здійснене з допомогою рефлексії. Свідомість проясняється, появляється навіть свідомість власної свідомості, мислення про мислення. Народжується духовна боротьба, появляються спроби взаємопереконування, починається обмін думками, використовують ся аргументи, апелюють до емоцій. Обговорюють ся найсуперечливіші варіанти. Дискутується, створюють ся" школи, розщеплюється духовне, взаємозв'язане навіть в протиставленнях – все це будить неспокій і рух, як і ведуть до духовного хаосу.

В цю епоху виробились основні категорії, які побутують в мистецтві і тепер, були закладені основи світових релігій, як і дотепер формують наше людське життя. В найширшому розумінні слова були зроблені перші кроки в напрямку до універсальності.

Завдяки цьому процесу всі погляди, звичаї і ситуації, з якими до цього часу безрефлексивно згоджувались, були піддані перевірці, поставлені під знак запитання й похитані. Вир втягнув в себе все. Якщо субстанція старих часів, яку він застав, була ще живою і дійсною, то вона була через свої прояви пояснена а отже й змінена.

Закінчилася епоха міфу, яку пронизував спокій та очевидність її непорушних основ. Грецькі, індійські, китайські філософи і Будда в своїх основних переконаннях, пророки в сьому баченні Бога вже не були в межах міфу. Настала боротьба раціоналізму і здобутого раціо досвіду з міфом /logos contra mythos/ боротьба за трансцендентність Єдиного Бога проти неіснуючих демонів, боротьба з не істинними формами богів породжена моральним бунтом проти них. Божество було підсилене етизацією релігії. Натомість міф вилився в мову, вона стала говорити щось інше, ніж те, що було закладено в міф первинно, мова зробила з міфу метафору. В перехідній фазі, яку можна назвати міфотворчою вже в іншому розумінні, бо міф як ціле вже не існував, міфи зазнали зміни, були схоплені в новій більш глибокій перспективі. Старий міфічний світ досить легко розвалив ся, однак він залишився тлом для цілого, бо в народних масах віра все ж залишилася / в результаті чого йому потім знову вдалося відвоювати свої позиції в багатьох областях /.

Всю цю зміну в людстві можна назвати одухотворенням. Слабне внутрішня непроблематичність життя, здійснюється перехід від спокою полюсів до неспокою породженого суперечностями і антиноміями. Людина перестає бути замкнутою в собі. Вона стає певна себе, а тому відкрита для нових необмежених можливостей. Вона вже може чути і розуміти те, про що до цих пір ніхто не питав і чого ніхто не проголошував. Появляються нечувані речі. Разом з своїм світом і собою людина починає відчувати буття, але не до кінця: питання залишається без дефінітивної відповіді.

Вперше появляються філософи. Люди як індивіди відважилися покластися на самих себе. Пустельники і мандрівні мислителі в Китаї, аскети в Індії, філософи в Греції, пророки в Ізраїлі – всі вони є одним і тим же незалежно від різниць в вірі і різниць їх внутрішніх позиці й. Людина змогла внутрішньо протиставити себе всьому світу. Вона відкрила в собі джерело, завдяки якому піднялась вище себе і світу.

В спекулятивному мисленні вона піднімається до самого буття, взятого без двоякості, при зникненні суб'єкта і об'єкта і збіжності всіх протиставлень. Те, що на найвищій точці підйому сприймається як віднайдення самого себе в бутті або ж як ипіо mystica, як злиття в одне ціле з божеством чи як перетворення в знаряддя спекулятивної думки – виражається двозначне і може ввести в оману.

Це аутентична людина, що скрита й ув'язнена в тілі, зв'язана своїми потягами, свідома самої себе не досить ясно, це вона тужить за визволенням і спасінням, а досягнути їх на цьому світі може або піднявшись до ідеї, або ж поринувши в спокій медитацій чи абстракцій, або ж через знання про саму себе і світ як атман, або зазнавши нірвани чи гармонії дао, і нарешті – віддавшись волі Божій. Як в способі мислення так і в змісті вірувань мають місце великі відмінності, але спільним є те, що людина сягає за межі самої себе усвідомлюючи для себе всю цілісність буття і стаючи на шлях, який, як індивід, вона мусить пройти сама. Вона нехтує в є і ми благами цього світу, живе в пустині чи в пущі, або ж у скельних гротах, щоб як пустельник відкрити творчу силу самотності і повернутись до світу як така, що знає, як мудрець і пророк. В осьову епоху появилось те, що пізніше було названо розумом і індивідуальністю.

Однак дії одиниць ні в якому разі не переносяться на все ціле. Прірва між вершинами людських можливостей і масою в той час була величезною. Але все-таки те, чим стає одиниця, як ось змінює всіх. Людство як ціле здійснило скачок.

***

Новому духовному світу відповідає певна соціальна ситуація, тут ми маємо аналогію у всіх трьох ареалах. Тоді було безліч маленьких держав і міст, всі воювали з усіма, але не дивлячись на це зразу ж став можливим вражаючий розквіт, розвиток сил і багатств. В Китаї при пануванні безсилої династії Чжоу життя малих держав і міст набрало рис суверенності; політичний процес виражався в рості малих коштом інших малих. В Елладі і на Близькому Сході життя малих формацій, частково навіть покорених Персією, точило ся самостійно. Індія була поділена на багато державок і самостійних міст.

Взаємні контакти в межах кожного з цих трьох ареалів стимулювали мислительські починання. Китайські філософи Конфуцій, Мо Ді і інші подавались в мандри, щоб зустрічатись в прекрасних куточках, як і сприяли духовному життю/ вони створювали школи, як і знавці Китаю називають академіями /, це нагадувало мандри софістів і філософів Еллади а також те, як все життя мандрував Будда.

До того часу мала місце певна відносно стабільна духовна ситуація, під час якої, окрім катастроф – які мали певний обмежений духовний горизонт – все в протіканні спокійного, дуже повільного мислительського руху, котрий був несвідомим а тому й неусвідомлюваним, повторювалось. Тепер же ж напруження навпаки зростає і стає основою рвучкого швидкого руху.

Цей рух стає свідомим. Емпіричне існування людей як історія починає бути предметом міркувань. Люди починають відчувати і розум і ти, що у власному тепер починається щось надзвичайне. А тим самим збуджується свідомість того, що це тепер мало перед собою необмежене в часі минуле. Вже на світанку Цього пробудження аутентичне людського духу людина переповнюється спогадами, усвідомленням буття наприкінці віку, ба, навіть більше – свідомістю занепаду.

Бачиться катастрофа, хоче ть ся допомогти, для того вдаються до пі знання, виховання, реформ. Пробується вловити течію життя в сильці планування, в се відновлюються правильні порядки, укладають їх заново. Вся історія представляється як результат формування світу: або як процес постійного погіршення, або як циклічний рух, або як зліт. Мислиться над тим, як люди могли б найкраще співіснувати одні з одними, як нами найкраще адмініструвати й керувати. Багатьма оволодіває реформаторство. Філософи мандрують від однієї держави до другої, вони стають радниками і вчителями, ними нехтують і їх шукають, вони сперечаються і співпрацюють. Невдача Конфуція при дворі царства Вей аналогічна невдачі Платона в Сіракузах, аналогічна і школа Конфуція в якій набували вишколу майбутні державні мужі і створена з цією ж метою Академія Платона.

Епоха, в котрій цей рух розвивався на протязі сторіч, не була епохою простого поступового розвитку. Водночас це був і час загибелі і час народин. Не було досягнуто досконалості. Найвищі здобутки мислі і практики, яких досягалося спорадично, ні коли не стали загальним благ ом, більш їсть людей не змогла їх осягнути. Те, що спочатку було свободою руху, напри кінці перетворилося в анархію. Коли епоха втратила творчі сили, у всіх трьох реґіонах думку починає сковувати школярське окостеніння, напруженість починає зникати. Анархія стає незносною, що породжує нові пута й відбудову тривких порядків.

Злом епохи зразу ж оформляється політично. Раптово і чи не водночас після значних завоювань народжуються всесильні держави в Китаї / Цінь Суй – хуанг-тхі /, в Індії / династія Мауріїв/, на Заході / елліністичні держави і Римська Імперія /. Всюди в період злому в перший момент було досягнуто запланованого технічного і організаційного порядку.

Так само всюди зберігся зв’язок з духом того, що було раніш. Це й дух став взірцем і предметом честі. Знають його твори і пам'ятають великі індивідуальності, це є предметом вивчення й виховання / династія Хань узаконила конфуціанство, Асі ока – буддизм, епоха Августа – свідому програмну еліністично-римську освіту/.

Універсальні держави, як і постали наприкінці осьової епохи вважались встановленими на вічні часи. Проте це була просто ілюзія. Хоча їх і снування, якщо його міряти міркою державних утворень осьової епохи, було довге – всі вони в решті решт все-таки впали і перестали і снувати. Наступи і тисячоліття принесли великі переміни. З часу занепаду осьової епохи історія складається з падінь і відбудов великих імперій, подібно до того як в попередніх тисячоліттях це відбувалось в давніх великих цивілізаціях. Але сенс тепер вже був інший: В давніх великих культурах не було напруження того духу, який народився в осьову епоху і з того часу весь час в дії, надаючи всім людським починанням нової проблематичності і нового значення.

b. Структура загальної історії через призму осьової епохи. По сипання на декілька факті в, які я тут навів, не є достатнім, щоб остаточно переконатися в істинності такого бачення історії. Тільки весь об'єм історичного матеріалу може або надати цій тезі більшої ясності, або ж призвести до її краху. Але як ми охопимо його в цій невеликій роботі? Тому ці мої зауваження слід вважати тільки заохотою до того, щоб на їх основі провести дослідження більш широке.

Якщо ми приймемо, що моя теза є слушною, то тоді, взявши до уваги моє бачення осьової епохи, ми можемо по новому висвітлити і загальну історію, що дозволить нам накинути і загальні риси структури цієї історії. Дозволю собі накидати бодай шкіц цієї структури:

1. З приходом осьової епохи повсюдно закінчуються тисячоліття давніх високорозвинених культур, епоха осі їх перелавлює, дає їм можливість зникну ти, заміняє собою; інколи носієм нового є той самий народ, а інколи й інші. Давні культури зберігаються тільки в тих своїх фрагментах, як і проникають в осьову епоху і які прийняло в себе вже нове начало. На відміну від прозорості притаманної людству епохи осі передуючі їй найдавніші культури ховаються за дивною заслоною, так ніби людина того часу ще себе по-справжньому не знайшла. І не переконають нас в протилежному ті зачатки, які вже мали місце / в єгипетській культурі це розмова втомленої життям людини з своєю душею, у вавилонській – покутні псалми чи епос про Ґільґамеша /, і які справді вражають, проте вони не знайшли ніякого продовження. Монументальність релігії і сакрального мистецтва, не менш монументальні авторитарні державні утворення і правові інституції для свідомості осьової епохи є предметом поваги і здивування, ба, навіть більше – служать взірцями /наприклад для Конфуція і Платона/, проте при цьому їх сенс змінюється.

Так концепція державності, яка наприкінці осьової епохи набирає нових сил і яка цей час з політичної точки зору закінчує, була запозичена у великих старих цивілізацій. Однак, якщо там ця концепція була культуротворчим принципом, то тепер вона стає засадою, що вбиває і стабілізує культуру, яка гине. Ця засада, яка колись інспірувала прогрес і в своїй сутності була деспотичною, тепер знову появляється як свідомо деспотична і призводить до окостеніння і консервації.

2. До сьогоднішнього дня людство живе тим, що діялося тоді, що було створене і осмислене тоді. З кожним новим зривом воно повертається в пам'яті до цієї осьової епохи, і звідти знову і знову загорається смолоскип думки. З того часу ми весь час згадуєм і весь час знову і знову пробуджуємось реалізуючи ті можливості, які несла епоха осі – її ренесанси є нашими духовними зльотами. Повернення до цієї вихідної точки весь час повторюється і в Китаї, і в Індії, І на Заході.

3. Осьова епоха спочатку локалізується на невеликій території, але поступово вона стає історично всеосяжною. Все, що не пройшло через осьову епоху, залишається "первісним народом" реалізованим в формі позаісторичного життя на протязі багатьох тисячоліть. Люди, як і не включилися в обмежений трьома ареалами процес осьової епохи або залишилися на її узбіччі, або ж в решті решт таки з нею зустрілися. І тільки після цього вони ввійшли в історію. Таким чином, наприклад на Заході, були втягнуті в цей процес германські і слов'янські народи, а на Сході – японці, малайці, сіамці. Для багатьох первісних народів ця зустріч стала причиною їх загибелі. Всі народи, які живуть в по-осьовій епосі або залишилися на стадії первісних народі в, або ж взяли участь в новому процесі, єдиному дійсно фундаментальному процесі. Первісні народи – тепер, коли вже йде відлік історії -є рештками все ще наявної в історії праісторії; її територіальний ареал все малів і малів, щоб зійти нанівець аж тепер.

4. Всі ці три ареали, при контакті можуть дійти до дійсно глибокого і взаємного порозуміння. При контакті виявляється, що інший хоче того самого, що і ти. Попри всі дистанції ми заанґажовані одне одним. Звичайно, нема є якоїсь однієї істини, яку ми могли б об'єктивно зафіксувати, але з обох сторін ми відчуваємо і спостерігаємо справжню і безумовну істину, яку історично переживаємо, причому вона витікає з різних джерел / об'єктивну істину може стверджувати тільки свідомо методична і обов'язкова наука, вона може на весь світ бути ідентичною – і тоді всі ми можемо до неї докладатися і в ній співпрацювати/.

Підсумуємо: усвідомлення епохи осі ставить перед нами такі проблеми і критерії, які стосуються не тільки неї, але всього розвитку, як попереднього, так і послідуючого. Давні великі культури розпадаються. Народи, як і були їх носіями, упадають – включаються в процеси осьової епохи. Доісторичні народи залишаються доісторичними доти доки не увіллються в історичний рух епохи осі, в противному випадку – вимирають. Вона надає загальній історії притаманної їй структури і єдності, яка зберігається або зберігалась до цього часу.

Переклад ТВ