Михайло Войтович, Тарас Тимчук

Апельсинове вино

/ /… у каварні, на тлі російськомовної пісеньки з текстом у неповних 22 слова, розбещеного сміху напівп’яної офіціянтки відбувається псевдо-постреволюційний діялог двох учасників/спостерігачів цих знакових, із певним характерним забарвленням, подій. Обидва патлаті, обидва викладають в Університеті мало кому зрозумілі дисципліни і сповідують принципи модерного українського націоналізму, які, якщо й існують, то лише на рівні платонівських ейдосів чи націонал-інформаційного егрегора. Про що ж вони розмовляють?…//

Михайло Войтович: Новий сорт – РЕВОЛЮЦІЙНЕ ВИНО.

Тарас Тимчук: Вино року! Усе вино, що ми пили цілий рік було з апельсиновим присмаком.

М.В.: З присмаком апельсинової ейфорії і – ностальгії за майбутнім…

М.В.: Медіа.

Т.Т.: Та все там було медійне.

М.В.: Медійна революція…

Т.Т.: Абсолютно медійна. Тобто інформаційна.

М.В.: Насправді – ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПЕРЕВОРОТ.

Т.Т.: Перший в історії інформаційний переворот…

М.В.: З метою недопущення адміністративного державного перевороту.

Т.Т.: Гм, гарне формулювання.

Т.Т.: А що було? Були анекдоти, були мультики, були яйця, було кіно…

М.В.: А ще момент помаранчевого кольору як символ єдности. В Україні ще таке не використовувалось.

Т.Т.: Так справа в тому, що я перед тим їздив на базар купував собі речі. Кофтину собі купив, шарфика Таня зв’язала помаранчевого. А потім все це звелось до абсолютної профанації.

М.В.: Але сам факт висіння всюди стрічок.

Т.Т.: Напередодні виборів Кутько пов’язала помаранчевими стрічками усі дерева від четвертого гуртожитку до центру. Деякі з них ще й досі висять.

М.В.: Вицвілі… Власне, як і ті, хто зараз прийшов до влади – вицвілі, але висять…

М.В.: Пам’ятаю на майдані під час того всього, принаймні мені до рук потрапило десь зо сім різних газет, які видавались самвидавівським способом, десь на ксероксі друкувались. Дуже багато видавалось неофіційних «засобів масової інформації». Нам постійно хтось щось приносив. Мабуть в інформаційному плані так звана революція перемогла, коли свою акцію втнули працівники «1+1», коли вони всі вийшли і сказали «Досить!»

Т.Т.: Інформація Версус дезінформація. Там вони воювали, при тому всьому, що виявити де там була деза, а де справжня інфа було надзвичайно складно.

М.В.: Практично неможливо.

Т.Т.: Абсолютно.

М.В.: Така собі шматковість подачі відеоряду і коментар під шматочок. От зачепили якусь мармизу, та мармиза щось ляпнула. Але ми не знаємо що було до того і після. А розкручується як окрема новина.

Т.Т.: Рік був важкий, 2004-й. У сумі дає 6. Паскудне число. Просто якась езотерика… інформаційна!

М.В.: Багато хто до того писав, що рік буде переломним. Зрештою, не можна не згадати, що більшість людей туди йшли добровільно, не за гроші. Я навіть взагалі не знаю, чи там гроші платили.

Т.Т.: Я їхав в перший день. Я не знав. Потратив на революцію останні 50 гривень.

М.В.: Коли я їхав, то був десь сьомий-дев’ятий день. Я потратив своїх три гривні. Мені нічого не заплатили. Завезли, нагодували, причому годували не штаби, годували кияни. Навіть образив одну киянку, коли відмовився взяти в неї бульйон, бо був уже добряче нагодований.

Т.Т.: Повернемось до нашої революції… інформаційного перевороту. Власне медійна цивілізація і породжує можливість інформаційних переворотів.

М.В.: От що цікаво. В Україні при відсутності розвиненого інформаційного ринку вистачило медійних ресурсів для перевороту.

Т.Т.: Не було єдиного центру. Був мобільний зв’язок. Був Інтернет, яким мандрували мультики та инший непотріб. Були чутки і анекдоти. Ці речі фактично зробили революцію, які, знову ж таки, запускались невідомо ким.

М.В.: Яйця…

Т.Т.: Яйця, якісь…

М.В.: Вони допомагали один одному. Якби тоді Янукович не впав…

Т.Т.: Чи він падав взагалі?... і чи то був він? Смішна революція…

М.В.: Це все одно, що запитати, що ми знаємо про війну у В’єтнамі.

Т.Т.: І чи був бомбардувальник Б-3.

М.В.:І чи хтось отруював Ющенка, і чи то був Ющенко.

Т.Т.: Я підозрюю, що якби хтось вийшов на сцену замість Ющенка 22-го і щось там ляпнув… Був момент… біфуркаційний.

М.В.: Момент був дійсно унікальний – три майже легітимні президенти.

Т.Т.: На Новий рік вітали, принаймні троє.

М.В.: Десь такий анекдот ходив, що Україна – найдемократичніша країна у світі, бо лише у нас кожен громадянин має можливість обирати, промову якого президента слухати у Новорічну ніч…

Т.Т.: Люди стали заручниками телевізора. Висновок – телевізор треба не дивитись, бо вибрали президента з телевізора. Тобто того, кого не показували. У людей з’явилась думка, що раз не показують, то щось там є. А иншого забагато показували. Крім того, усім набридло дивитись одне й те ж…Одне і те ж…

М.В.: Про невпинне зростання жирів у маслі… Мені здається, що зараз ніхто загалом і не знає чи було в Україні економічне зростання напередодні виборів. І чи справді зараз є саме такий спад, який нам показують, і як показують.

Т.Т.: І кому вірити?

М.В.: А нема кому вірити…

Т.Т.: Вірити нікому не можна.

М.В.: Неможливо! І нема сенсу.

Т.Т.: Але вірити треба.

М.В.: Собі?

Т.Т.: От наприклад вірити у те, що ми п’ємо пиво. Не апельсинове…

М.В.: Принаймні на пляшці, з якої ми це налили було написано «ПИВО».

Т.Т.: І на смак воно схоже на пиво.

М.В.: Навіть більше! Якщо на щось воно схоже – то це на пиво.

Т.Т.: А якщо пиво перестоїть, то воно переходить…

М.В.: В брагу якусь… а як вино перестоїть, то воно переходить в оцет. Але кажуть, що це як погані письменники, які переходять у хороші критики.

Т.Т.: Може з цих дядьків помаранчевих щось і вийде.

М.В.: Переродяться…

Т.Т.: Наприклад, вони могли б стати хорошими двірниками і прибирали б помаранчеве сміття.

М.В.: Сумніваюсь. Вони самі багато насмітили.

Т.Т.: Тоді, наприклад, барменами… Розповідали б, гарні історії за стійкою, про те як нам класно живеться в Україні…

М.В.: З трибуни у клубі…

Т.Т.: Або, уяви, трибуна заміть бар-стійки. Стоїть хтось і наливає…

М.В.: АПЕЛЬСИНОВЕ ВИНО…

Т.Т.: Або, наприклад у Верховній Раді зробити відділ, де б наливали апельсинове вино.

М.В.: А в День Свободи – безкоштовно.

Т.Т.: А що робити людям?

М.В.: Взагалі то мені їх шкода. Вони так нікому не вірили.

Т.Т.: Але вони надіялись. Щось їм говорило, що щось в Ньому є…

М.В.: Питання в тому, чи відбулась все-таки якась революція в думках. Тобто, чи вони справді змінились. Можливо ситуативно, в якийсь локальний момент часу. Цей момент повної, тотальної віри і спрямування своїх інтенцій мільйонами в одному напрямку. Можливо, це й було отим ключовим, переворотним моментом в мізках людей. Але зараз цього нема.

Т.Т.: Відбулось природне розсіювання енергій. Треба ж чимось живити… Цього не відбулось. Одним словом – втратили момент. І Ющ, і Юля. Втратили довіру…

М.В.: Народ чекав не соціяльних виплат та гараздів. Народ чекав… Принаймні був готовим до шокової терапії із наголосом на слові «терапія». В результаті маємо шок без терапії в черговий раз.

Т.Т.: Україна після помаранчевого перевороту. Вона залишилась такою ж, навіть більш розбалансованою, як до того. Вона зараз в стані хворого на грип. Теоретично – вона виліковується і стане на порядок вищою. В тому сенсі, що з’явиться імунітет.

М.В.: Те, що нас не вбиває – робить сильнішими.

Т.Т.: Питання в тому – що винесла людина з того всього? Чи був який-небудь урок?

М.В.: Загалом, мабуть, нічого хорошого. Тому що рівень зневіри зараз можливо навіть вищий, ніж був до виборів 2004 року.

Т.Т.: Але той хто думав… думаючий – він знав, що так все і буде. Тому що це така мулька – вибори, обіцянки, цяцянки…завищені очікування…

М.В.: Цікаво, скільки таких думаючих було і є, який відсоток?

Т.Т.: А що врятує людство?

М.В.: Краса?

Т.Т.: Ноократія…

М.В.: Ноократія?

Т.Т.: Варіант?

М.В.: Варіант… Антимедійна влада…

Т.Т.: Або диверсифікована медійність як джерело отримання правильної інформації.

М.В.: А як цього досягти? За умов відсутности інформаційного ринку, чи то пак його недорозвинености – це на мою думку, неможливо. Та це мабуть ніде неможливо… Я не вірю в існування незалежних медіа.

Т.Т.: Можна створити якесь інформаційне підпілля.

М.В.: Це є. Але воно функціонує винятково на пасіонарності, на власних бажаннях тих людей, які хочуть доносити правдиву інформацію.

Т.Т.: Але революція так і народжувалась – через пасіонарність. Один відсоток таких людей набрався і вони змінили обличчя країни. Це швидше було схоже на колосальну, глобальну побухлянку, після якої приходить страшне похмілля. Але похмілля проходить…

М.В.: Побухлянка була дуже страшна.

Т.Т.: Страшна побухлянка… майже екстаз.

М.В.: Враховуючи, що я потрапив на Майдан, як назвав один історик – Майдан Всесвітнього оргазму, на сьомий день. І це був просто найкрутіший фестиваль, на якому мені доводилось бувати у своєму житті.

Т.Т.: Після похмілля приходить прозріння.

М.В.: І бажання більше не пити…

Т.Т.: Після того треба не їсти.

М.В.: Так, і сходити в туалет.

Т.Т.: Чистий розум.

М.В.: Очистити організм, сходити в лазню.

Т.Т.: Попостити.

М.В.: Попити зеленого чаю.

Т.Т.: Помолитись, помедитувати… хто що робить.

М.В.: Кому що допомагає… і почати нове життя… якісно вище, з вищої сходинки.

Т.Т.: Ми є те, що ми про себе думаємо – Курт Вонегут. Швидше – ЩО ми про себе уявляємо. Треба уявляти! Що ми арійці на білих конях, скачемо неозорими степами Европи і стинаємо голови своїм одвічним «воріженькам», наприклад. Це додає якоїсь гідности.

М.В.: Арійці ніколи нікого не різали насправді.

Т.Т.: Ну...

М.В.: Ну… виганяють негрів.

Т.Т.: …виганяють. Просто скачуть на якесь там Рено.

М.В.: Або гасять пожежі у Франції.

Т.Т.: Або приборкують повстання в Каталонії. Все ж таки віра має бути.

М.В.: Українці чекають месію.

Т.Т.: Дочекались… Але він не виправдав їхніх сподівань.

М.В.: Месія виявився медійним.

Т.Т.: А навіть якщо і не медійним, то він не використав до кінця медійний ресурс.

М.В.: При тому, це смішно, але цього месію неможливо навіть розіп’яти… навіть інформаційно це зробити практично неможливо. Тому що він віртуальний.

Т.Т.: Він недосяжний.

М.В.: Як би цього не хотілось.

Т.Т.: Король помер. Хай живе король.

М.В.: Самовідновлення системи…

Т.Т.: Попередня влада була не-медійною… адміністративною.

М.В.: Класична адміністративна влада.

Т.Т.: Зараз маємо безвладдя як таке. Є якась ентропія у виді прихованих медійних потоків, які добиваються якоїсь невідомої нам цілі. Десь вони воюють, підточують… кудись ми ув’яжемось. Може до наступних виборів, може після. Таке складається враження. Медіа – дуже сильний фактор. Це як… горілка. Усі на неї дивляться і показують пальцем. Потім вона потихеньку починає залазити тобі в горлянку. Ти починаєш п’яніти. І ти не знаєш, що відбувається, вже не знаєш, де ти є… Ти є, але ти не керуєш ситуацією.

М.В.: Це те, що відбувається… от навіть взяти українське село нещасне: забите, загнане в такий кут… Але вони усі дивляться телевізор. Постійно, щовечора люди збираються і дивляться серіали. А фактично, сьогодні у нашому запакованому різноманітною інформацією суспільстві, мабуть відсотків дев’яносто усього того, що лізе до нас з блакитних екранів – це реклама. У тій чи иншій формі… реклама красивого життя, красивого одягу, реклама якихось збочених взаємостосунків між людьми, туди ж – реклама політична, реклама якихось чужих для нас способів життя. Людей посадили на голку реклами… недосяжности, примарної краси і щастя. Тому вони прагнуть виїхати, і виїжджають із апріорі значно сприятливіших для життя місць у практично несприятливі для цього міста. Вони дихають газами, їдять пластикову їжу, щодня отримують по кільканадцять тисяч непотрібних рекламних повідомлень і кілька тисяч стресів. Фактично людина перетворюється на хворобливу істоту, яка єдине, що робить – це біжить заради того, щоб поїсти. А вдома вони могли спокійно собі пасти корову і винаходити нові варіянти розбудови Універсуму, п’ючи чисту воду, дихаючи чистим повітрям, споживаючи натуральні продукти харчування.

Т.Т.: Все це мабуть сталось від того, що помаранч сам по собі не є українським продуктом. Він привабливий, смачний, соковитий, викликає апетит…

М.В.: Ти от полюбляєш апельсини їсти? Я – ні.

Т.Т.: Я можу з’їсти один.

М.В.: А я більше половини не можу з’їсти. Я б ліпше з’їв піввідра яблук…

Т.Т.: От. Він дуже привабливий рекламний продукт. Ненашенський. Сучасний українець, він зараз який? Ну от висить на дереві у садку яблуко, він його не зірве, він піде купувати банани.

М.В.: Я вчора купив хурму… Це ж не наш продукт?

Т.Т.: …Не наш…

М.В.: Ти не їв хурму? От бач, хурма… на вигляд – щось середнє між помідором та помідором… на смак теж, тільки терпке і трохи солодке. Чому я його купив? А це можливість якось виділитись. Мало хто його бачив, ніхто не знає яке воно на смак, хоча яблуко значно смачніше. Але усі знають – що таке яблуко. А коли я прихожу і з понтом – Войтович приніс хурму! Ой! Як?! Ви ніколи не їли хурму? Та ну, що ви таке говорите? Ну нате, скуштуйте та насолоджуйтесь.

Т.Т.: Щось таке з апельсином. Тобто щось таке чужорідне прийшло, сподобалось. Всі так прибалділи.

М.В.: Приємний колір взимку, до речі… що не менш важливо. Янукович мав біло-голубі кольори. А зима. Холодно. І самі кольори холодні. А помаранчевий – теплий колір. Тим більше, що він позиціонувався як жовтогарячий.

Т.Т.: От і вийшла свого роду розплата за обрання не свого продукту. Того, який є генетично не наш.

М.В.: Обрали бренд, а не якість.

Т.Т.: Треба їсти яблука, грушки…

М.В.: Мабуть, у нас мала б бути якась яблучна революція, грушева… от в Грузії була революція троянд… Троянда – це їхній продукт, вони все життя на них заробляли гроші.

Т.Т.: А в нас помаранч – не наш продукт. Помаранч – він же втілення американізму. Підтвердження того, що Ющенко не народний продукт, а все-таки зарубіжний. Якийсь шпигун.

М.В.: По-перше, це взагалі бренд, а не природне явище. Єдине, що природно було в усьому тому, це те, що українці природно чекають месію. Українці постійно чекають.

Т.Т.: Чекають Богдана Хмельницького, Івана Мазепу…

М.В.: Але в нас не було месії за всю історію. Хмельницький не був месією…

Т.Т.: Але було очікування… Українці – пасивний народ. Чекають манни з неба. Або, швидше за все, якогось німця .

М.В.: З двома кулеметами… бо один буде перегріватись.

Т.Т.: Взагалі помаранч – це продукт теплих країн. У теплих країнах народ ледачий, він теж чекає. А тут має бути якесь втілення свого…

М.В.: Яблуко?..

Т.Т.: От якби яблунева була революція, може все було б трохи инакше.

М.В.: Яблуневий цвіт – красивий, наш… чи там вишнева – «хрущі над вишнями… гудуть».

Т.Т.: Причому яблука – вони ж теж різними бувають.

М.В.: Бувають навіть помаранчевого, жовтогарячого кольору…

Т.Т.: От де була помилка!

М.В.: Але справа в тому, що помаранч сам по собі передбачає колір. Яблуневого кольору не існує.

Т.Т.: Ми стали заручниками брендів. Брендів епохи постмодерну, де нічого немає, де номінація як така зникає. Бодріяр був сто разів правий.

М.В.: Тотальна деномінація.

Т.Т.: Не можна ніколи нічому вірити, нікому вірити. Тільки в себе. Ніхто в ніщо не вірить. Повірили от в апельсин. І маємо…

М.В.: Обламались…

Т.Т.: Люди, не купуйте пральні порошки «Тайд», «Аріель»… періть «Лотосом».

М.В.: До речі, моя мама пере Лотосом. Але я підозрюю, що вони усі розсипаються з одного вагону.

Т.Т.: Знову ж, за рік після тих подій українці мали б щось винести для себе, якийсь урок.

М.В.: Але хтось цей урок має знову-таки людям подати. Бо українці… та усі люди не схильні до надлишкового самокритицизму. А щоб винести урок – потрібно себе розкритикувати. «Ага! Я тоді не подумав, повівся за брендом!» Що це було насправді, особливо, враховуючи, що зараз відбувається в країні, що Президент собі дозволяє говорити перед мікрофонами. Обрали бренд, а під ним виявилось зовсім не те, що обирали…

Т.Т.: Ага! Сфера реклами переживає кризу. Рекламується все підряд, придумуються красиві салогани, красиві обкладинки і так далі, а люди ведуться на всі ці речі, а потім розплачуються за це все.

М.В.: До речі, мені цікаво. Не зовсім в тему революції… а от, наприклад, у нас на телеканалах забивається мало не по 20 хвилин в годину на рекламу. Чи не простіше просто зробити рекламний час дорожчим і крутити менше реклами. Тим самим отримувати більше глядачів, тому що менше реклами, яку ж не дивляться. Бо під час реклами люди йдуть готувати собі чай чи якусь канапку, адже знають, що в них є мінімум 15 хвилин часу. Навіть можна встигнути підігріти собі борщу і поїсти поки не продовжиться фільм. Я не розумію, навіщо крутити 15 хвилин поспіль реклами. Перший і останній ролики ще можливо побачать, а те, що в середині ніхто ж не бачить.

Т.Т.: Криза реклами, криза креативу…

М.В.: Криза менеджменту!

Т.Т.: Криза. А в умовах тотальної кризи загострюються… релігійні настрої… я підозрюю, що наступним президентом взагалі може бути той, кого просто медійно поблагословлять, чи навіть священик якийсь.

М.В.: Або, наприклад, український патріарх, об’єднавши під собою усіх автокефалів, уніатів і когось поблагословить на президентство.

Т.Т.: Медійно.

М.В.: Але правильно. Не так, як Ватикан розкрутив Дена Брауна. У мене навіть склалось враження, що Ден методом віткатингу скинув Папі пару мільйонів. І вони його прорекламували забороною чи то неприйняттям.

Т.Т.: Людям потрібна якась віра…

М.В.: Людям потрібна віра в себе. А виховувати її можливо лише шляхом просвітництва. А це не вигідно жодному уряду у світі.

Т.Т.: Особливо американцям.

М.В.: А медійність – це якраз їхній продукт… системна дебілізація…

Т.Т.: Мердок – найбільший медіа-магнат приїхав… чи не перший міжнародний бізнесмен, власник великих медіа був запрошений сюди розвивати саме медійний ринок.

М.В.: У нас типовий американоїдний медійний ринок, тут навіть мови нема.

Т.Т.: Але люди не ті… люди повелись… от зараз люди повелись… на медіа.

М.В.: Класичні українські медіа – це бабця Параска, яка все про всіх знає і їй довіряють.

Т.Т.: Або галичанин. Який каже «це Я тобі кажу».

М.В.: Але шкода, що повелися…

Т.Т.: Все-таки п’ятнадцятирічне промивання мізків далося в знаки. Зруйнували систему стереотипів.

М.В.: Систему цінностей, нової не дали.

Т.Т.: І нав’язали систему цінностей пральних порошків, прокладок «Олвейз» та жувальної гумки.

М.В.: Та фарба для волосся, яка рекомендована якимось там Голандським Інститутом Дослідження Фарб для Волосся. Хоча саме по собі – це безглуздя. Я підозрюю, що такого інститут взагалі не існує…

Т.Т.: Але це вже не важливо. Віртуальна епоха, віртуалізація, медіалізація…

М.В.: Рік після революції, рік після перевороту…

Т.Т.: Це швидше – п’ятнадцятий рік до… До.

М.В.: Але дуже кризовий рік. Рік великих розчарувань. Дай Бог, якщо люди перекладуть це на рейки самокритицизму, самооцінки.

Т.Т.: Або скажуть, що то все зробив Янукович і Ющенко має розгрібати все це іще бо’зна скільки часу.

М.В.: Але так не вийде. Якби збереглась цілісна команда, якби було трохи менше родичів, які прагнуть публічности, якби він трохи більше слухався тих професіоналів, які його оточують, то люди би ще трохи терпіли. Тому що кредит довіри був величезним. Але вони його розфукали менш як за рік.

Т.Т.: Є инша думка. Якщо такі пани приходять до влади, то їм потрібно в умовах інформатизації, глобалізації, медіалізації все ж таки звертатись до фахівців, які б забезпечили ефективне інформування…

М.В.: А сенс, якщо Президент – інтроверт і нікого не слухає?

Т.Т.: Бог з ним.

М.В.: Тут має бути якась система.

Т.Т.: Хай має свою сферу, де він інтроверт. Наприклад, бджолярство, глечиківництво чи вишиванство…

М.В.: Участь у благодійних балах Олександра Пономарьова.

Т.Т.: Наприклад в цих сферах він буде інтровертом, а у сфері державних інтересів ми не маємо залежати від космічної природи однієї людини. Її мають формувати фахівці.

М.В.: Має бути створена якась система, при якій не грає ролі, хто приходить до влади…

Т.Т.: Так, має бути маховик, машина.

М.В.: Медіа тоді показують: хто хоче – помаранчі, хто хоче – помідори чи огірки, але від цього абсолютно не має залежати атмосфера стабільности/нестабільности.

Т.Т.: Це як автомобіль. Розумієш, ти сідаєш в автомобіль, ти знаєш, на що потрібно натискати, ти знаєш правила і ти їдеш. Можеш їхати швидко, можеш повільно, але за правилами.

М.В.: І автомобілю по барабану – інтроверт ти чи екстраверт.

Т.Т.: Можуть бути різні примочки… і все таке, але загалом автомобіль має їхати. Він не має забивати цвяхи, він не має розвалюватись на ходу, це має бути автомобіль…

М.В.: І він має їхати у нас правою стороною.

Т.Т.: Щоб не було: він туди, а я сюди…

М.В.: Навіть у тій самій демократичній Европі власники визначають формат медіа. Та маю надію, що Стара Европа таки прокинеться від свого ліберального сну.

Т.Т.: І взагалі-то ми маємо шанс вилізти з тої демократії/гумократії. Кому вона потрібна? Нікому.

М.В.: Мені не потрібна…

Т.Т.: Мені треба, щоб платили зарплату, я виконував свою життєво-смислову функцію і щоб все це не залежало від того, що сьогодні в голові у Президента…

М.В.: Чи яйце, чи діоксин.

Т.Т.: Має бути система.

М.В.: Нова система.

Т.Т.: Система инших зв’язків.

М.В.: Найцікавіше, що при Кучмі система була. Вона була хріновою. Але вона була. Зараз, таке враження, що йде процес самовідтворення тої системи, але якось дуже зі скрипом.

Т.Т.: З позицій синергетики це була точка біфуркації і зараз система хоче повернутись десь назад, але зв’язки вже втрачені. А нові ніхто не будує. Вона зараз хаотично генерує якісь зв’язки, але вони слабкі. Тут якраз мала б проявитись воля певних людей, які мали б ці зв’язки укріпити. Тобто сформувати нові. І це залежить від них. Хоча кажуть, що від одного елемента мало що залежить, все ж таки, на якомусь критичному рівні, від кожної конкретної людини щось залежить. От прийшов новий міністр, зміг налагодити роботу, сформував систему, довів, що він менеджер – працює система… а не довів – звільняти. Так само, приходиш в будь-яку ланку. Має бути система і функції. Функції визначають систему. Якщо функція – демократизація чи лібералізація – мають бути відповідні елементи. Якщо функція – заробляння грошей, то й елементи мають відповідати саме цій функції.

М.В.: А те що відбувається в країні – це якийсь дурдом.

Т.Т.: Дурдом.

М.В.: Тому що, коли 20 листопада 2005 року на п’ятнадцятому році незалежности (неспроможности) України на центральному Майдані країни стоять три тисячі людей з прапорами иноземної країни і з прапорами неіснуючих імперій, до того ж не майорить жоден прапор України, то в мене виникає питання: Де Служба Безпеки України?

Т.Т.: Де влада?

М.В.: Правду колись говорили, що в нас опозиція без позиції. То тепер маємо владу без позиції. І опозиції тепер нема, що цікаво…

Т.Т.: Це нагадує ситуацію, коли чоловік ходить на роботу, він щось там робить, але справи державні визначає його дружина, яка сидить в той час на кухні і смажить котлети, наприклад. У підсумку відповідальність на себе перебирає цей чоловік, який закінчує життя самогубством. А жінка йде до коханця, який тим часом сидів у сусідньому барі і пив Мартіні. Якась така схожа ситуація. Відсутність візії у державних мужів щодо того, ЩО потрібно в країні робити. А все тому, що не звертають уваги на фахівців, які це говорять і пишуть.

М.В.: Кожен живе у своєму придуманому світі і думає, що те, що він собі придумав – найліпше.

Т.Т.: Якщо я знаю, то це всі знають…

М.В.: В той же час існують цілі групи людей, які мають відповідний фаховий рівень, які на кожному кроці про це все говорять і деколи кричать диким криком… шкода Іру Геращенко…

Т.Т.: І зарплати їй додали…

М.В.: Добре що хоч додали.

Т.Т.: Може вона купить тепер собі крутого гучномовця, щоб кричати Президенту на вухо.

М.В.: Або вона купить собі маску на очі, щоб усього цього не бачити.

Т.Т.: І книжку з релаксації.

М.В.: І запишеться на курси…

Т.Т.: … до психіатра…

М.В.: До психіатра не треба, це знову ж таки американський продукт… хай запишеться на курси айкідо і робить якісь вправи зранку і ввечері. І народжує по можливості здорових дітей, на скільки це взагалі можливо в Києві.

Т.Т.: Взагалі, варто якось відійти від цього і подивитись – хто ми є насправді, – українці.

М.В.: От мені цікаво, на скільки взагалі в Україні можлива ноократія як така, і наскільки вона може бути державницькою? Тобто, чи справді це мала б бути влада якихось аналітичних установ, рекомендації яких самі по собі є фаховими і неупередженими, а Верховна Рада просто користувалася б послугами цих структур.

Т.Т.: Але більшість створених аналітичних установ виникли як грантоїди, як ті, що жили за рахунок американських платників податків. Це американська школа, стиль прийняття рішень. І як показує практика – це досить ефективно в міжнародних відносинах, в політиці тиску, прийняття оперативних рішень. Якщо Україна збирається бути геополітичним гравцем – вона повинна бути попереду усіх. Вона повинна мати інформацію про все і саме в той момент, коли щось має відбутись. Якщо Україна не збирається, або політична еліта не збирається цього робити, вона гратиме роль якогось клоуна або двірника.

М.В.: У нас же немає політичної еліти в класичному розумінні цього слова. Тобто еліта – це ті, хто займаються саме своїми справами. І це колись говорив ще наш філософ Сковорода.

Т.Т.: Сродна праця.

М.В.: І нікуди тут не дінешся. І це наше. Це те, на чому ми могли б базуватись.

Т.Т.: Тобто, поки еліта не сформується, не сформує своєї уяви про те, що вона має бути гравцем на геополітичній арені, доти вони до фахівців прислухатись просто не будуть.

М.В.: Сучасна офіційна політична еліта – це не гравці, а…

Т.Т.: Мальчік подай мячік…

М.В.: Це в ліпшому випадку. Сьогодні, за 15 років, жодна політична сила не говорить про Україну як про суб’єкт міжнародних відносин, а лише як про їх об’єкт. Тобто перед нами стоїть величезна дилема, поставлена нашими політиками, за рамки якої вони й самі не спроможні вийти – куди Україна має рухатись? На Схід чи на Захід? А чому б нам не залишитись там, де ми є?.. Про це ніхто не думає. Бо усі завантажені тими порожніми повідомленнями, які линуть звідусіль.

Т.Т.: Купити пральний порошок, випити кока-коли…

М.В.: Всюди грає музика…

Т.Т.: Шансон. Неможливо думати. Щоб подумати, потрібно залізти десь у ліс.

М.В.: Україна починає втрачати те унікальне, про що писав Гоголь – тиху українську ніч.

Т.Т.: І як наслідок – втрата самоідентифікації, відсутність будь-якої ідентифікації.

М.В.: Те, що відбувається зараз з братньою Польщею. Коли я – українець – у центрі Варшави замовляю натуральний сік польського виробництва, без жодних консервантів, який коштує чи не дешевше, аніж кока-кола, то молоді поляки замовляють кока-колу. І на питання «Чи вона смачна?», половина з них просто не можуть дати відповіді… біороботизація, споживання заради споживання.

Т.Т.: Може й добре, що ми в ЕС ще й досі не вступили. І з таким президентом ми нікуди й не вступимо. Це як класний вірус. Він прийшов, аби змодифікувати наново систему. Ми ще не знаємо потенціалу нашого бджоляра, підозрюю, що українці його ще недооцінили.

М.В.: Будемо надіятись, що в нього переможе саме функція бджоляра. Тому що вулик – дуже складна система. Де кожен робить свою справу, де ніхто не топчеться в когось по ногах. Хто знає… можливо справді з похмілля, очистившись, попостивши і помолившись – наш пасічник щось зробить.

Підходить офіціянтка, мовчки дає рахунок. Музика далі продовжує грати…але вже не російськомовна, а …українська…

/текст записано в післяобідню пору в І-й День Свободи/