|
|
|
Соломія ЛотоцькаХто швидше увійде до ЕС – Росія чи Україна?У Европі питання про перспективи членства України в ЕС досі намагаються оповити таємницею і інтригою, мовляв, «зачекайте ще трохи». За часів «двовекторної» Україні у Европі казали: «Київ подає надто невиразні сигнали щодо свого членства». Після Помаранчевої революції і «виразних сигналів» Києва у Европарламенті залунали досить песимістичні (як для України) «десять-п’ятнадцять років щонайменше». У Евросоюзі навіть намагаються прирівнювати Східну Европу початку 90-х, зокрема Польщу, до постпомаранчевої України. Це сприймається не стільки як образа, з огляду на усі непомічені европейцями зусилля прозахідних еліт України, скільки як свідчення повної сліпоти Европи. Що Україна не роби – однак для ЕС лишатиметься «бантустаном», адже виявилось, що словесами про «европейську цивілізацію» та «безмежний поступ в демократизації» бюрократів з Еврокомісії не переконати. Єдиний аргумент – процвітаюча економіка, яка в разі чогось, має безапеляційно продаватись світові «відкритого капіталу». Це, відповідно, спричинює до повного підпорядкування національної правової системи вимогам «вільного европейського ринку». Тож в українському випадку, вочевидь, є свої позитивні, але є й негативні моменти. Так виглядає, справа не стільки у «готовності» України, скільки у «бажанні» Европи. Приязні з Росією, попри явний авторитаризм путінського режиму, сумнівний вільноринковий досвід Ходорковского та особливості миротворчої кампанії в Чечні, ніщо не загрожує. З росіянами дружать попри все, а от з Україною – лише за виконання вимог. Аналогічна ситуація з досі «незрозумілою» східною політикою ЕС. Найбільшим досягненням ЕС можна вважати створення єдиного для країн-членів спільноти ринку капіталів, товарів і послуг та забезпечення вільного переміщення осіб, адже економічна складова відіграла значу роль у прагненні країн-кандидатів приєднатись до цього успішного економічного проекту. Незважаючи на теперішні проблеми, з якими зіткнулись економіки країн-промоторів ЕС, нові члени ЕС, поліпшили або ж значно зміцнили своє економічне становище після входження до спільноти. Проте економіка лише одна з підвалин ЕС. Значно менші досягнення ЕС у здійсненні спільної зовнішньої політики та безпеки, а також у співпраці в галузі внутрішніх справ та правосуддя. Попри незначний успіх у цій справі, ЕС спробував створити єдиний інструмент у реалізації зовнішньої політики – Европейську політику сусідства (ЕПС), яка за задумом своїх творців повинна оточити ЕС «колом друзів» від Марокко до Росії і Чорного моря (COM(2003)104, с.4) [1] , які максимально наближенні до ЕС і поділяють спільні з Европою цінності, функціонують у межах верховенства права та ринкової економіки. Своїм існуванням ЕПС завдячує останньому великому розширенню ЕС на країни Центральної та Східної Европи. Упродовж першої половини 1990-х років увага країн-кандидатів і, зрештою, самого ЕС, була зосереджена на успішному проведенні розширення, обіцянка якого була охарактеризована як найбільш вдалий інструмент, застосований ЕС у його зовнішній політиці [2] . Однак, усередині 90-х з’являється розуміння впливу розширення не тільки на внутрішню і зовнішню політику, але, в першу чергу, на безпеку самого ЕС. «В інтересах ЕС, аби країни, з якими ми маємо спільний кордон, були «передбачуваними». Сусіди, втягнені у збройні конфлікти, слабкі держави, у яких процвітає корупція, дисфункціонує суспільство чи стрімко зростає населення – все це породжує безліч проблем для Европи. Реуніфікація Европи та інтеграція країн кандидатів збільшить нашу безпеку, але водночас наблизить нас до проблемних територій. Нашим завданням є оточення ЕС колом «надійних» сусідів на східному та південному кордонах, з якими ми можемо тісно співпрацювати». [3] Незважаючи на невизначеність самого ЕС у способі здійснення нової зовнішньої політики однак стверджувалось, що «розширення ЕС створює добру нагоду до заохочення стосунків евроспільноти з країнами, зорієнтованими на стабільність та налаштованими на зменшення відмінностей по лінії нового східного кордону ЕС» [4] . Побудова відносин з новими сусідами повинна ґрунтуватись на спільному розумінні економічних та політичних цінностей, бажанні стабільности та процвітання – саме такі принципи формально покладені в основу ЕПС. Ціллю останньої є бажання поділитись перевагами розширення ЕС з країнами сусідами і водночас сприяти утвердженню стабільности, безпеки та процвітання цих держав. ЕПС передбачає надзвичайну тісну співпрацю, включаючи значну економічну інтеграцію та глибоку політичну взаємодію з метою уникнути нових розподільчих ліній у Европі [5] . Ніби все чітко і прозоро, проте чомусь не в українському досвіді… Вихідним пунктом та рушійною силою, що зумовлює існування ЕПС, є забезпечення безпеки ЕС. Останній подає себе структурою, що функціонує завдяки досягненню порозуміння як у стосунках зі своїми сусідами, так і всередині самої спільноти. Пропагування регіональної співпраці та мирного врегулювання конфліктів є центральним аспектом у ЕПС. Такий своєрідний спосіб захисту власних інтересів ЕС використовує не вперше, хоча, у дещо спрощеному варіанті. Зокрема, це стосується Західних Балканів, оскільки тільки поєднання їх у єдиній структурі – ЕС, дозволить гарантувати спокій та безпеку на півдні Европи. У здійсненні ЕПС використовуються інструменти, запозичені з преакцесійних відносин ЕС з кандидатами на членство, зокрема, Плани дій, формулювання цілей та завдань, залежність наступної співпраці від реалізації поставлених завдань, систематичний моніторинг, посилення транскордонної співпраці. Романо Проді прокоментував мету ЕПС «як досягнення такого рівня інтеґрації і максимального наближення до ЕС, який можливий без набуття членства» [6] . ЕК наголошує у помилковості трактування ЕПС як регіональної політики, наполягаючи, що остання є зовнішньою політикою ЕС щодо всіх сусідів, яких можна поділити на три категорії. Перша, це ті держави, які відповідають критеріям членства ЕС, однак не виявляють бажання стати частиною ЕС (Швейцарія, Норвегія). Друга група – держави, які розглядаються як «потенційні кандидати», але наразі не досягнули, або й ніколи не досягнуть вимог, що ставляться перед країнами кандидатами (Західні Балкани). І нарешті, до третьої групи належать країни, які сприймаються виключно як сусіди ЕС (Білорусія, Україна, Молдова і Середземноморські держави, Азербайджан, Вірменія та Грузія). Цей перелік безперечно містить перспективи для України, але напевно різниця між Україною Білоруссю і Азербайджаном суттєва. Щодо співпраці з Росією, формально вона здійснюється поза ЕПС, хоча на практиці використовує всі інструменти останньої. Коріння таких відносини можна шукати у т.зв. «північному напрямку», який постав як ініціатива ЕС щодо країн Північної Европи, басейну Балтійського і Баренцового морів та північноевропейської частини Росії, включно з Калінінградською областю (закладалась можливість участи у співпраці США та Канади). Офіційною датою започаткування «північного напрямку» у контексті зовнішньої політики ЕС вважається грудень 1997 року, коли з ініціативи Фінляндії на засіданні у Люксембурґу було презентовано концепцію, яка ґрунтувалась на існуючих механізмах співпраці у цій частині Европи. У грудні 1998 року на засіданні у Відні запропонований напрямок зовнішньої політики був схвалений країнами ЕС. Варто зазначити, що до утвердження «північного напрямку» як спільної політики союзу, останній існував у виді регіональної співпраці країн Баренцового та Балтійського морів. Основними завданнями цієї ініціативи є сприяння стабільності та безпеці у Европі, охорона прав людини, зміцнення демократії та верховенства права, утвердження вільного ринку, зріст добробуту, забезпечення високого рівня зайнятости, розвиток економічної співпраці. захисту Особливо наголошувалось на необхідності забезпечення безпеки у регіоні, зокрема контролю за ядерною зброєю, недопущенням її розповсюдження, розбудова транспортного сполучення (наприклад, Гельсінкі-Санкт-Петербург-Москва) та енергетичного сполучення, в основному з Росії, і поєднанню нових магістралей з існуючими европейськими енергетичними мережами. Зверталась увага також на охороні навколишнього природного середовища, зокрема недопущенні економічного росту за рахунок завдання шкоди НПС. Після вступу Прибалтійських республік та Польщі до ЕС, ці країни формують «північний напрямок» виходячи з нових реалій. Зрештою, ця ініціатива переродилась у співпрацю ЕС з Норвегією, Ісландією та Росією. Але, уважніше проаналізувавши розвиток цієї співпраці, можна стверджувати, що ще з моменту надання їй статусу спільної політики ЕС, основним її реципієнтом вважалась Росія (багаті поклади нафти і газу роблять її вагомим гравцем у відносинах з ЕС). Варто зауважити, що окремий наголос ставився Фінляндією на стосунки з Росією та пропаганді «північного напрямку» ще у моменті преакцесійних негоціацій останньої з ЕС (Фінляндія є членом ЕС з 1995 р.). Ця пропозиція знайшла свою підтримку у Німеччині, Франції та Португалії. Шведи та данці були стриманіші у прояві почуттів щодо концепції, бо вважали, що вона немає европейської ваги і більше пасує самій Фінляндії. Крім того, останні, сподівались, що концепцію буде представлено як спільне дітище нордицьких держав. Балтійські країни (Естонія, Латвія, Литва та Польща) перебуваючи ще на етапі негоціацій з ЕС дуже обережно ставились до висловленої пропозиції, остерігаючись можливих перешкод на шляху до членства в ЕС, породжених поглибленням стосунків з Росією. Однак, Литва висунула припущення у прихованій матеріальній користі Фінляндії від «північного напрямку», оскільки припускала, що остання має намір монополізувати право на транзит російських нафти і газу, що завдасть шкоди інтересам Прибалтійських країн [7] . Вагомим аргументом на користь цієї ініціативи було представлення її як діалогу ЕС з країнами, які залишились за союзним кордоном (у першу чергу, мова йде про Росію). Наголошувалось на необхідності уникнути нового поділу Европи. Ця ідея знайшла своїх прихильників, що принесло видимі результати вже у червні 1999 року (Европейська Рада прийняла першу Спільну Стратегію ЕС щодо розвитку відносин з Росією, яка включила в себе пріоритети «північного напрямку»). У грудні 1999 року у Гельсінкі Рада ЕС зобов’язала ЕК розробити План дій для «північного напрямку» (схвалений 13 червня 2000 р.). План дій визначав пріоритетні напрямки співпраці ЕС та РФ у 2000 – 2003 роках, в основі яких лежали цілі «північного ініціативи». У 2002 р. розпочалась робота над новим Планом на 2004 – 2006, основним завданням якого, на думку комісара Кріса Патена (Chris Patten) «повинно бути використання можливостей, які виникли після розширення ЕС. Зокрема, необхідно зробити спробу зміцнити стосунки з Росією як новим сусідом ЕС» [8] . Серед пріоритетних напрямків діяльности визначено економіку, розвиток інфраструктури, освіту, навчання, охорону здоров’я і навколишнього природного середовища, ядерну безпеку, транскордонну співпрацю. Наголошено на потребі зосередити увагу на розвитку конкретних територій, зокрема Калінінградської области, яка після розширення ЕС має єдиний спільний кордон з ЕС (зрештою, так як і Швейцарія). Моніторинг та сприяння реалізації Плану дій покладений на ЄК. План дій є одним з інструментів ЕПС (наприклад, Україну він зобов’язує з 21 лютого 2005 року), однак у випадку співпраці з Росією він використовується поза межами ЕПС. Як уже зазначалось, «північний напрямок» значну увагу приділяє охороні навколишнього середовища (одна з характерних рис політики Скандинавських держав [9] ). Під час головування Швеції у ЕС створено Партнерство захисту середовища, участь у якому беруть також і такі фінансові структури як ЕБРР, ЕІБ (Европейський інвестиційний банк) та Нордицький Інвестиційний Банк. Ціллю партнерства є фінансова підтримка інвестицій у цьому регіоні, основним «споживачем» яких виступає Росія (з огляду на найбільші проблеми із захистом НПС). З цією метою, ЕС уможливив доступ РФ до кредитів ЕІБ у галузі охорони НПС (зокрема, схвалено кредит у розмірі 40 млн. евро на побудову захисного антиповеневого бар’єру через ріку Нева, а також додатково на впровадження системи забезпечення питною водою міста Калінінград та зменшення забруднення Балтійського моря [10] ). Натомість, Україна отримала доступ до 250 мільйонів евро кредитів ЕІБ лише цього року після підписання Плану дій Україна–ЕС, проте перелік об’єктів кредитування розширено на пріоритетні завдання Плану дій (НПС, енергетика, транспорт etc.). Крім фінансових ресурсів ЕІБ, «північна ініціатива», має доступ до бюджетних інструментів ЕС – фондів програм PHARE, TACIS та INTERREG. Потрібно наголосити, що TACIS, INTERREG та MEDA (для «барселонського процесу», про що буде йти мова нижче) є також ключовими фінансовими інструментами реалізації ЕПС. Отже, «північний напрямок» – з 1997 року один із векторів зовнішньої політики ЕС, що завдячує своєю появою Фінляндії, взаємодія у рамках якого відбувається на підставі Плану дій та з доступом до фінансових джерел ЕС, які передбачені для транскордонного співробітництва, зокрема на зовнішніх кордонах розширеного ЕС (TACIS, певним чином INTERREG). Вартими уваги є пріоритети Фінляндії на період головування у ЕС в другій половині 2006 року, серед яких особливий наголос ставиться на розвиток стосунків ЕС з Росією, продовження реалізації «північного напрямку» та трансатлантичних відносинах [11] . Хоча в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» №38 (566) від 1.10.2005 року прем’єр-міністр Фінляндії Маті Ванханен заявив про плани Фінляндії провести у Гельсінкі саміт Україна–ЕС ще на початку свого головування у ЕС (липень 2006 р.). Ясна річ, «північна ініціатива» не єдиний інструмент зовнішньої політики ЕС для адаптації «східного сусіда». Країни Західної Европи впродовж років провадять активну політику у регіоні Середземного моря. Відповідно можуть бути різними і механізми та країни-промотори Російської Федерації до інтеграції у механізми ЕС. Свідченням цього є досвід арабо-африканського вектору зовнішньої політики ЕС. Вже у 70-х роках Европейська Спільнота досягла багатосторонніх домовленостей з регіонами Машреку (Maszreku) (Ліваном, Йорданією, Сирією та Єгиптом) і Магрібу (Алжиром, Лівією, Марокко, Мавританією і Тунісом) – про надання допомоги, правовою підставою якої були додатково укладені протоколи (до 1995 таких протоколів підписано 4). У 90-х роках ЕС переглянув свою політику і надалі вона здійснювалась без поділу на регіони. У листопаді 1995 року у Барселоні на конференції 15 країн-членів ЕС та 12 країн Середземного моря започатковано «барселонський процес» – Середземноморське партнерство, що стало основою політичної, економічної та культурної співпраці, мета якого у інтеграції Середземноморських країн з Европою, шляхом створення зони вільної торгівлі, проведення політичних консультацій, реалізації спільних проектів у галузі охорони НПС, модернізації енергетичного сектору, розвитку сільських територій та регіонального планування, боротьби з безробіттям, заохоченням зовнішнього інвестування у регіон. «Барселонський процес» передбачає врахування умов, в яких функціонує той чи инший учасник, що дозволяє визначити пріоритетні напрямки співпраці для кожної країни окремо, хоча у свою чергу не сприяє формуванню гомогенного простору добробуту і стабільності (ці завдання ставить собі за мету ЕПС, з 2004 р. частиною якої є також «барселонський процес»). Фінансування «барселонського процесу» здійснюється, як і у випадку «північної ініціативи», за рахунок бюджетного інструменту ЕС – фонду програми MEDA (на кшталт PHARE і TACIS) та кредитів ЕІБ (6,5 мільярдів евро у 2000-2007 роках). «Барселонський процес» – амбітна ініціатива, що закладає основи розвитку якісно нових регіональних відносин; її засадничі цілі відображені у Барселонській Декларації [12] , це, зокрема, сприяння розвитку стабільних та мирних територій, через заохочення політичного та безпекового діалогу, поступове формування вільних економічних зон, ґрунтованих на економічному та фінансовому партнерстві, заохочення міжкультурного порозуміння, шляхом побудови соціального, культурного та особистісного партнерства. Цінністю «барселонського процесу» є унікальний склад його учасників, серед яких антагоністичні Ізраїль та Палестинська Автономія співіснують разом. Таку тактику у побудові відносин ЕС використовує не вперше, хоча у цьому (негоціаціях, економічній співпраці та багатовекторності) американський аналітик Роберт Каган (Robert Kagan) вбачає військову слабкість ЕС [13] . Зауважимо, що увійшовши до ЕПС у 2004 році як одна з його складових, «барселонський процес» лише утвердив свій статус пріоритетного вектора зовнішньої політики ЕС, підтвердженням чого є визнання співробітниками іспанського МЗС, що «у контексті Европейської політики сусідства в Іспанії є три пріоритети: Марокко, Марокко і ще раз Марокко» [14] . Підсумовуючи, можемо говорити, що ЕПС є спробою ЕС сформувати єдину стратегію розвитку відносин зі своїми сусідами, яка покликана посилити вже існуючу політику та її інструментарій (УПС, Плани дій, спільні стратегії, «барселонський процес», TACIS, MEDA, зрештою, угоди про асоціацію). В основі ЕПС відображено позицію ЕК, що акцептуючи відмінності між сусідами, наділяє їх спільною рисою, а саме бажанням наблизитись до ЕС і досягнути такого ж рівня добробуту та процвітання, водночас забуваючи про різний досвід країн сусідів, набутий у відносинах з Союзом. І саме тому, ЕПС не можна вважати єдиною стратегією ЕС, бо вона поєднує у собі вже існуючі та напрацьовані вектори співпраці, зокрема, «барселонський процес» та ініціативи, які знаходяться у зародковому стані (так званий «східний вимір»). Складається враження, що запроваджуючи ЕПС, ЕС мав намір приховати відсутність чіткої стратегії співпраці зі східними сусідами і єдиною підставою розпочати її розробку було розширення ЕС. Незважаючи на зусилля ЕС, такої стратегії, на сьогодні, не існує. Зрештою, складно назвати спроби імплементувати інструменти «барселонського процесу» у співпраці з країнами Східної Европи та Південного Кавказу «зусиллями ЕС» чи формуванням стратегії. Наголошуючи на індивідуальному підході у відносинах із сусідами, ЕПС використовує спільні для всіх інструменти, які тільки посилюють диференціацію між країнами, евроінтеґрація яких залежить від показників виконання «домашнього завдання» – Плану дій – і перспективи укладення наступних поглиблених угод про співпрацю (зокрема, держави які досягнуть поставлених Планом дій результатів, отримають шанс укласти Европейську сусідську угоду, яка, однак, не передбачає членства у ЕС). Зрештою, ЕПС не готує країни до членства, «станом на сьогодні, членство цих країн (які співпрацюють у рамках ЕПС – С.Л.) не стоїть на порядку денному», – комісар Фергойґен [15] . Тож перспективи України, при детальнішому аналізі інтеграційних механізмів, стають дедалі примарнішими. Рушійною силою як «барселонського процесу», так і «північної ініціативи» була регіональна співпраця, інтенсивний розвиток та продуманий лоббінг якої зумовив її визнання як спільної політики ЕС. Тому, для формування «східного виміру» політики ЕС потрібно поглиблювати регіональну співпрацю у Східній Европі. Однак, створення регіональної організації за зразком Вишеградської групи (основним завданням якої було членство Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини у ЕС) не вбачається достатнім. «Вишеградська співпраця» виявляється мало цікавою країнам, коті вже стали членами ЕС. За таких умов, демонстративна промоція регіональної співпраці з боку держав-членів ЕС, насправді – незначний крок у напрямку евроінтеграції своїх сусідів. Не виключено, що відсутність «східного вектора» у політиці ЕС залежить від традиційного трактування Східної Европи як сфери інтересів Росії. Але останні події з проведенням через Балтику російсько-німецького трубопроводу свідчать про побудову спільного російсько-єесівського енергетичного майбутнього, і відповідне узалежнення від цього «східного вектору». Тож стає зрозумілою «таємниця Европейського Полішинеля» – не образити Росію і продемонструвати формальне дотримання власних критеріїв. Радше всього саме тому ЕС ігнорував цей напрямок зовнішньої політики. Проте, вже сьогодні ЕС стикається з наслідками цієї непродуманої політики. За необхідности збереження безпеки в регіоні і відстоюванні власних інтересів ЕС породив ЕПС. Чи зможе ЕПС у такому виді вберегти ЕС від нелегальної міграції, дешевої робочої сили і гарантувати безпеку, покаже час, але факт, що найближчими роками ЕПС не зазнаватиме якісних змін. Тож не виключено, що і російський шлях до Еврокомісії вкотре виявиться коротшим. [1] CDDRL WORKING PAPERS The European Neighbourhood Policy: Legal and Institutional Issues Marise Cremona Center on Democracy, Development, and the Rule of Law Stanford Institute for International Studies Number 25 2 November 2004 (ENP_mix) [2] CDDRL WORKING PAPERS The European Neighbourhood Policy: Legal and Institutional Issues Marise Cremona Center on Democracy, Development, and the Rule of Law Stanford Institute for International Studies Number 25 2 November 2004 (ENP_mix) [3] Solana, ‘A Secure Europe in a Better World’, S0138/03. [4] Там же [5] GAER Council conclusions on European Neighbourhood Policy – 14 June 2004. [6] “A Wider Europe – A Proximity Policy as the key to stability”, speech to the Sixth ECSA-World Conference, Brussels, 5-6 December 2002, SPEECH/02/619. [7] Aleksandra Borek. "Wymiar północny" w polityce Unii Europejskiej. [8] Там же. [9] Там же. [10] Ольга Носова. Фінансування від Європейського Інвестиційного банку стане для України реальністю. Європейська Програма. Інформаційно-аналітичний бюллетень, № 7, березень 2005 р. [11] Plan przewodnictwa Finlandii w UE w drugiej polowie 2006. [12] http://europa.eu.int/comm/external_relations/euromed/ [13] Fatalny trójkąt: Stany Zjednoczone, Europa i Bliski Wschód. Justin Vaisse http://www.neweuropereview.com/Polish/Fatalny-trojkat.cfm [14] Дзеркало тижня #17(544) 7-13.5.05. Олена Гетьманчук Євроінтеграції України заважають НАТО і ГУУАМ? www.zn.kiev/ie/razdel/544/1600 [15] ‘The European Neighbourhood Policy’, Prime Ministerial Conference of the Vilnius and Visegrad Democracies: "Towards a Wider Europe: the new agenda", Bratislava, 19 March 2004, SPEECH/04/141. |
 ч
|
 |
|