Сергій Пардус

Політичний бенефіс помаранчевих – (не) разом чи окремо

Шлюб з розрахунку – один із банальних способів здобути капітал. І не потрібно вдаватися у патосну реторику дискусій, аби зрозуміти, що особиста вигода політиків від союзів і альянсів присутня завжди. Кожна сила, йдучи на блокування з иншою, переслідує свої цілі. Було б звичайно просто пречудово спробувати змінити буденну і знану реальність і спробувати скомпілювати явище «політичного кохання», де «спільне життя» є не засобом, а ціллю, де відсутні дискредитація, шантаж, демагогія... Але... Жанр цих думок є з розряду тих що, якби небо було б рожевим – який би колір обрав Янукович?! Можливо, незабаром такі фантасмагоричні памфлети стануть невід’ємною складовою журналістики і піару.

Активна співпраця Ющенка і Тимошенко бере свій початок ще з ясельного за політичними мірками віку, коли обидва герої своїми невпевненими кроками лишень вступали на хиткий ґрунт вітчизняного істеблішменту. Він – після трагічної смерти В. Гетьмана в якості голови нацбанку України, вона – як куратор Єдиних енергетичних систем України і за сумісництвом – чи не основна фігура після опального Лазаренка у партії «Громада». Одне із перших зближень і єднань особистісних політичних амбіцій пройшло у грудні 1999 року, коли новоспечений прем’єр Ющенко, формуючи свою команду (а з приводу складу уряду в нього був повний карт-бланш) запросив на пост віце-прем’єра з питань ПЕК Юлію Володимирівну. Питання на засипку – що ж їх єднало, що було спільного і чому саме Юля?

На той час все здавалося таким закономірним і буденним, що навіть тодішній президент Кучма, який категорично не сприймав Тимошенко, на певний час все ж змирився з такими кадрами. Проте, лише на час. Ув’язнення остаточно утвердило в Тимошенко вектор політичної ескалації конфлікту з режимом і особисто з Кучмою. Відтоді власне і починається радикалізація поглядів, чи, можливо, їх імітування, як інструмент тотальної опозиції.

Ті сорок непростих для майбутньої леді Ю днів «відсидки» змінили і відносини з Ющенком. Між ними пробігла чи не перша чорна кішка. Проте, напевно, вона була така швидка і темна, що у вечірніх випусках новин її важко було угледіти. Публічно вони не відходили один від одного. Більше того – деякі потуги у спічах самого прем’єр – міністра робили свою справу у звільненні колеги. Але це була лише прелюдія. Уже тоді, під час березневих антикучмівських подій 2001-го, Ющенко розумів усю складність ситуації. Він розумів неминучість своєї відставки, адже проти нього було чимале олігархічне лобі в парламенті, та й сам президент на хвилі акції «Україна без Кучми» бідкався над постійним зниженням свого рейтингу і зростанням рейтингу свого візаві. Отож Ющенко, незважаючи на деяку недовіру, не міг собі дозволити спалити мости з тодішньою опозиціонеркою. Остання, в свою чергу, робила все можливе, щоб прем’єра звільнили і таким чином використати Ющенка як антикучмівський інструмент. Врешті «батько» перетворився на спільного ворога майбутніх героїв Майдану.

Цікаво, а якби не було б Кучми, ну, врешті, взагалі не існувало б у природі, то навколо чого, вірніше, проти кого об’єднувались Ющенко і Тимошенко? Чи могла б взагалі йти мова про якісь спільні дії? Дозволю собі відповісти, що ні. Більше того, теперішній президент і колишній прем’єр є вкрай різними персонами. Він – типовий ліберал, вона – вічна революціонерка – радикалка; він – прихильник компромісів, вона – безжалісна поборниця всього, що стоїть на шляху її амбіцій; влада для нього – настановчі месіанські промови, для неї (хай мене вибачають прихильники Ю.Т.) – авантюрні інтриги, постійна боротьба. Цей список можна продовжити, але чи варто? Гадаю, що в цьому немає сенсу, позаяк, протиріччя є очевидними для їхніх прибічників, і що найголовніше –підтримуваними, подекуди навіть ідеалізованою.

Упродовж свого «політичного шлюбу» вони, подекуди самі того не розуміючи, доповнювали один одного. Гвинтик–Ющенко старанно «прикручував» шкурні амбіції влади за допомогою гайки-Тимошенко, водночас, голка-Тимошенко невідступно «зашивала» електоральні дірки на виборах 2004 року разом із ниткою-Ющенко. Вони – сила. Вони удвох були силою, але не народу, а лише для народу. Це був класичний менеджерський передвиборний проект, врешті фантастична казка для виборців з політичним коханням, але з трагічним кінцем. Навіть спільне у них їх же і роз’єднує – вони «пасуться» на одному електоральному полі – західна і центральна Україна – а відтак, складається враження ніби сама природа зробила їх різними задля конкуренції, а не співпраці. Проте, на деякий час цей симбіоз непоєднуваного все ж вдалося відтворити, причому, союз цих двох антиподів з огляду на все давав свої плоди. Після перемоги помаранчевих минулого року кожен з них отримав свою долю. Гарант Ющенко досяг мети і неодноразово демонстрував свої чесні руки, які «нічого не крали». Тимошенко була призначена на пост прем’єр-міністра. Проте, слово «призначена» не означає, що вона була креатурою Ющенка. Ні. Леді Ю робила свою власну тонку політику, яка доволі часто межувала з розбіжностями у поглядах Президента. На відміну від нього, Тимошенко сприймала свою посаду не як самоціль, а як засіб до більш глобальної мети – перемога на парламентських виборах 2006 року, яка неодмінно апріорі дасть їй повне право вдруге посісти крісло прем’єра з більшими повноваженнями. Вона робила для цього все можливе і неможливе – за допомогою щоденних прес-конференцій, за допомогою тотальної боротьби з нафтовими, цукровими, врешті, кондитерськими баронами, які повсюдно «крадуть у народу гроші», за допомогою театралізованого дійства із жовтою (помаранчевою) та синьою стрічками. За різними підрахунками соціологів, їй таки вдалося «наростити» свій рейтинг від 15 до 20 відсотків народної любови.

Однак, Тимошенко втратила значно більше, ніж заробила, і що найголовніше – продовжує втрачати власні політичні бали. Найбільш «шкідливими» виявилися, з поміж иншого, надмірна радикалізація і погіршення економічної ситуації. Стратегічно програним, хоча й нікуди правди діти – потрібним, виявився варіант розірвання стосунків з Ющенком. Хоч і цей крок виправдав себе на початках (розіграна і розтиражована журналістами карта розтерзаної голодними вовками лані) у виді перетікання декількох процентів з НСНУ до БЮТ, але прихильники помаранчевих, зраджені в своїх ідеалах, відплачують своїм героям апатичним ставленням до майбутньої парламентської гонки. Закономірним виявиться результат значної втрати голосів у обох таборах. Відтак, більш ніж фантасмагоричною є версія спланованої операції «Розлучення» Ющенка і Тимошенко, аби Юля тверду посіла нішу опозиції і таким чином витіснити партію Януковича як фаворита на мапі лівобережного електорату. Чому колишня прем’єрка як ніхто инший підходить на цю роль? По-перше, у поглядах, перш за все, економічних вона «лівить» – ручне управління економікою, надмірні соціальні надбавки, радикальна боротьба з олігархами, – усе це імпонує жителям Сходу і Півдня. По-друге, в силу масових антиющенківських настроїв у цьому регіоні гра з картою опозиціонера апріорі інструмент до припинення епохи «ВІКТОРіанства». По-третє, не меншу роль тут грає походження, адже, принцип регіонального патріотизму як досить розповсюдженого в Донбасі і сусідніх областях грає на користь Тимошенко як уроджениці Дніпропетровщини. Здавалося б аргументи досить вагомі. але не беззаперечні. Беззаперечним наразі є деяке уподобання, захоплення на сході Тимошенко, як символу, але масовости цей процес не набрав і швидше за все окремі маргінали електоральної думки зникнуть так само швидко як і з’явились. Велике значення для жителів Лівобережжя має бачення україно-російських стосунків. Відтак, йде боротьба не лише особистостей, програм, а й боротьба за більше наближення і прихильність до тіла, тобто до мурів білокам’яної. З Кремлем одні пов’язують свої амбіції як засіб зайвий раз пропіаритися, інші, взамін на деякі поступки, шукають вигідних спонсорів, ще інші використовують Москву, як інструмент тиску на Київ при лобіюванні своїх інтересів. Поїздка Тимошенко до північного сусіда одразу після своєї відставки, викликала чимало запитань. Деякі фахівці схильні вважати цей крок передусім, як прозорий натяк Ющенку та його оточенню про небезхмарність їхнього майбутнього. Проте, найбільш можливим виглядає даний візит як певний месидж до населення сходу і півдня. Але, ж чи не дивним виглядає те, що за півроку прем’єрства генпрокуратура Росії не спромоглася розслідувати справу Тимошенко, однак поїздка в білокам’яну після такої нищівної опосередкованої критики Ющенка одразу розставила всі крапки над «і». Діючи в рамках старого, але все ще діючого принципу «розділяй і владарюй», Москві потрібна полум’яна радикалка, не у в’язниці, а під стінами Банкової чи на барикадах контрреволюції, врешті, як певний засіб тиску на Ющенка і навіть як деякий запасний гравець і конкурент Партії регіонів.

Контраргумент проти – оточення Тимошенко. І справа навіть не у вищезгадуваних Бродського і Волкова, а у здавалося б нормальних, навіть найбільш освідчено – моралізованих політиків у таборі БЮТ. Схід ніколи не буде голосувати за патріота – дисидента Лук’яненка, противника ЄЕПу – Терьохіна, принципово українського Томенка чи колишнього унсовця Шкіля. Це азбука політичної дійсности України. Зрештою помаранчева революція і її лідери глибоко закралися в серця більшости «донбасівчан» в ракурсі єдиних ненависних. Коли згадують Ющенка – завжди на слові й Тимошенко і навпаки. Ця інерція поглядів навряд чи зміниться до виборів і невідомо чи зміниться взагалі.

Можливість повторного об’єднання помаранчевих ще не зовсім вичерпала себе. Але чи варто робити крок, якщо знаєш, що попереду яма? Можливо потрібно трішки відійти назад, щоб осягнути її розміри і таким чином обійти цю можливу перепону. У разі реінкарнації тандему Ющенко-Тимошенко у виді передвиборчого блоку НСНУ – БЮТ на перший погляд для останніх складається все майже ідеалістично. Посудіть самі, адже за останніми соціологічними даними центру ім. Разумкова від 19 листопада цього року у разі окремого походу на вибори «Наша Україна» і Блок Тимошенко дістають приблизно по 15 відсотків голосів, тобто разом майже 30 відсотків, в той час як єдине «подружжя» помаранчевих – близько 40%. Відчуйте різницю, як то кажуть. За допомогою цих далеко не зайвих 10%., можна безперешкодно формувати новий уряд не підпускаючи до владного пирога инші політсили.

Що ж за таких обставин отримає владна палітра? Апріорі виходить калька з ситуації Тимошенко – прем’єр (адже на менше вона, з огляду на все, не погодиться) та більшість міністрів – нашоукраїнці. Цей шлях ми вже проходили. Цей шлях – останній цвях у домовину «Сили народу» і народної сили. Адже навіть якщо Тимошенко змінить методи управління, власні погляди тощо, навіть (припустімо й такий нонсенс) якщо всі олігархи – нашоукраїнці відмовляться від свого бізнесу і стануть на бік прем’єрки, або ж, взагалі, будуть виключені з лав партії, ворожба і неприязнь між головними особами держави, яка набрала особистісного, персоніфікованого характеру, не щезне на вимогу потреб держави чи суспільства. За таких умов єдиний можливий вихід – відставка уряду і, як наслідок, політична криза з можливим розпуском парламенту. Але найголовніша поразка – це повна деградація ідеї помаранчевої революції в очах ще допоки вірних майданівців, які кричали від щастя, споглядаючи, як 22 листопада руки їхніх лідерів на секунду сплелися. Це буде поразка навіть тієї маси, яка представляє инші табори, адже програє вся Україна. То чи не зависока ціна за 10% одноразової підтримки виборцями «шлюбу», вдалого і ефективного у свій часу, але (не) можливого у майбутньому?