Ярослав Семків

Про плюралізм не може існувати двох різних думок, або why we are still sucking?

Виборчий PR – найліпший спосіб на певний час стати добровільним політичним ексгібіціоністом, декларуючи соціяльну спрямованість власних політичних поглядів та «батьківську» стурбованість за майбутнє держави, а також бути готовим/ою до ролі жертви морального зґвалтування by ЗМІ за темні плями минулого. Тому, всі, хто бере участь у грі, головним призом якої є «місце під сонцем» – професійно це звучить як «позитивна електоральна поведінка» – усвідомлюють, що ставки дуже високі, і, відповідно, ретельно добирають собі «PR-кравців», щоб вчасно одягатись та роздягатись, на зразок: «Ці руки ніколи не крали...», або ж вигадують історію про несправедливо засудженого підлітка, який просто захищав честь і гідність дівчини.

Майдан. Листопад 2004-го. Намагаюсь неупереджено спостерігати за поведінкою натовпу, а перед очима мимоволі постає світлий образ пана Лебона (батько «Психології мас»). На душі радісно, і, водночас тривожно. А холодне ratio підказує: « Ось, дивись, відчуваєш важку батьківську руку Uncle’s Sam, який вустами благодійника Сороса говорить: «Пора, пора, пора...», а ось молодь, студентство із гаслами: «Зека на нари, тоді підем на пари!». Вони голосують-галасують не «За» демократію, а «Проти» зосередження військової влади в руках колишнього в’язня. А тут пан Глєб Павловскій привітно махає нам руками представників східних регіонів. У їхніх очах горить фанатичний вогник, «Тому що» нові купюри в гаманцях й російська пісня у серцях, сердешні... Хоча, крім грошей, багато хто з них свято вірить у те, що єднання з братами-росіянами ліпше, ніж «колонізаційна політика Заходу.»

Вогнище відчуження палає по лінії річки Дніпро вже кілька століть, а справжнім маслом у цей вогонь в контексті «Помаранчевої еволюції» ( назвати революцією це театралізоване дійство у мене не повертається язик) стали засоби масової інформації, і, зокрема, телебачення, яке постійно відверто і сугестивно формувало позитивні та неґативні установки, що черпали силу в елементах юнгіанівського колективного несвідомого та стереотипах, а простіше, маніпулювало людьми, зіштовхувало їх, «розплітало» Батьківщину на східну та західну. Самим печальним явищем є те, що люди не усвідомлюють страшну, реальну силу ЗМІ та пропаґанди (про це свідчать соціологічні дослідження) і, a priori сприймають на віру будь-які повідомлення абсолютно не «фільтруючи» їх та не аналізуючи хоча б з боку того, що всі телеканали є власністю певних фінансових груп, які лобіюють на них свої політичні інтереси.

Але не про це... Час розкидати каміння і час його збирати. Збираємо вже цілий рік і зараз бачимо: «А король-то голий!» У ролі маленького хлопчика виступає мисляче суспільство.

Спочатку, авторитарним рішенням, яке зовсім не в’яжеться із відсутністю харизматичних якостей, гарант звільняє прем’єр-міністра, фактично, без логічної арґументації такого вчинку.

Ситуацію з продажем «Криворіжсталі» можу назвати початком формування «бюджету проїдання» – даєш по заводу в рік! І що буде, коли закінчаться? Як сказав класик: «Це було б смішно, якби не було так сумно.» А прибічники евроінтеграційного процесу говорять, що це добре. Who knows? Залишимо цей момент на розсуд історії.

Окрім того, особисто мені не сподобалось, що на свято Покрови по Хрещатику та Майдані Незалежности розгулювали російські партійні угруповання молодиків радикального спрямування із гаслами, які недвозначно натякали на повалення конституційного ладу в Україні. Менше з тим, наша рідна міліція охороняла їх з усіх боків! Мимоволі згадуються слова одного з українських політиків, цитую: «Вікторе Андрійовичу, зробіть мене, будь-ласка, нацменшиною...» Законодавство України передбачає досить багато пільг для меншин (національних та із певною орієнтацію).

 Невже нам стане тісніше жити у власній країні? Хоча, чому тут дивуватись, коли велика европейська держава, маю на увазі Францію, «блювала» від наслідків демократично спрямованої політики, пов’язаних із смертю двох малолітніх злодіїв-арабів. Аристотель не помилявся стосовно утопічности демократичного ладу. А ми будемо мати те, що маємо, точніше те, на що заслуговуємо.

З вірою в ліпше майбутнє. Щиро ваш.

P.S. Ох, пробачте, забув згадати про блискучий політичний хід сучасної влади, особливо у контексті близькости чергових «Великих перегонів». Якими правдами та неправдами ЕС визнав Україну, як країну із статусом ринкової економіки, одному Богу відомо. Вітаю, Вікторе Андрійовичу! Ми зробили ще один семимильний крок на «тернистому» шляху евроінтеграційних потуг. Ура!!!

А що зміниться для пересічного середньостатистичного громадянина нашої держави?