|
|
|
Ірина СлутаНаціональна ідея: життя одного дняПомаранчеві коловороти бурхливих виборчих перегонів смачнющими пирогами розтавлялися на прилавках свідомости, розрізалися біло-синіми ножами опонентів. Сон ставав все більше в’язко-солодким. Апельсиновий джем затікав у всі шпарочки Морфеєвих володінь… Дзвінок. Найнеприємніше пробудження. Холодний світ безжально видирав із теплого і солодкого. – Збирайся! Підбивай студентів не виходити на пари! Гайда у Київ! Щойно Тимошенко закликала усіх вийти на Майдан підтримати революцію… Світанок Люди заворушилися, серця затукотіли швидше. Почалося масове стягування, підтягування, притягування засобів будівництва Революції. Намети, карімати, спальники, польові кухоньки, ящики, мішки, вагони продовольства… Складалося враження підготовки воєнних укріплень. Помаранчеве обмундирування. Входи і виходи до Майдану закриті, та як не прорватися бійцям? Як не пробратися ентузіастам? Як не підключитися патріотам? Майдан ріс… Розпалювалися вогнища, з’являлися рок і реп гурти, що створювали потрібну атмосферу (кому потрібну?). Дешеве зборище… Дешевизна, звичайно, штука відносна, але зважаючи на те, як спали, у що вдягалися і як поводилися… Дешевий театр абсурду, в якому навіть актори забувають про свою гру, перетворюючись на опудала, напхані пожмаканими помаранчевими стрічками… Вулична культура сягнула свого апогею. Зеніт Заварили кисіль думок і залили між льодовитостей грудневого снігу. Кисіль замерз – маємо фундамент. Запрошуємо до виробництва геометрично правильних помаранчевих цеглинок. Геометричність віддаємо у відання демагогів, а правильність на розсуд модних піар-технологів. Вперед! Будівництво стартує! Виконаємо і перевиконаємо! Тримісячний план, що обійдеться нам всього лиш у два мільйони… Цеглинок, особинок, подихів, посміхів і… купа поспіхів. Вкинули грандіозну кількість грошей в піар-технологів і вирішили зекономити на архітекторах. Чи то пелена помаранчевої ейфорії поховала ratio, чи то помаранчеве повітря змінило сітківку, чи жовтогарячі вибухи слів фонтанною яскравістю замінили озера і моря, та у відповідь на питання: – Чи збудуємо ми міцний будинок на кисільному фундаменті?!? – натовп у дикій агонії кричав: – Так! Так! Так!... – Ю-ЩЕН-КО!!! Цікаво, чи мільйони чули питання? Ні! Це була інертна відповідь. Та й не мають цеглинки вух. Старт! Прожектори увімкнені! Кілька тисяч кубометрів цегли напоготові! Масний цегляно-апельсиновий розчин пішов у хід. Будували новий дім. Тільки навіщось лишили дві стіни глухими. Випадковість? Випадковостей не буває. Вже тоді знали, що це невідворотність. Ставити безглузді запитання не було сенсу. Провідникам вірили! Скло у вікнах зробили вітражним із зображенням Европи… У жовтогарячих кольорах, звісно ж. З написами, які людинки-жильці самі обрали (демократія, чорт забирай!). Були то слогани різноманітного ґатунку і сорту на кшталт: «Свободу не спинити!», «Так правді!», «Разом нас багато!», «Збудуємо світ разом!», «Разом у Европу!». Цілковите Вам єднання, любов і братерство на всій помаранчевій землиці. (Хіба ж то земля буває апельсиновою? Апельсинові лише соки… А соки – то рідини. Їм притаманна здатність випаровуватись…) Усіх заселили. Відсвяткували як годиться. Яскраво, патосно… Купа гучних промов, злитих зі сцен, мільйони помаранчевих кульок, пущених у повітря (А може, то проєкція цеглинок, пробачте, революціонерів?) 23 січня ознаменувало собою початок нового життя на оновленій землі в сім’ї великій, вольній (все як у класика!)… Захід Тліючою цигаркою ілюзій надходив вечір. Вечір мрій, надій і сподівань. Люди сиділи у теплі вечірніх, весняних сутінків, зі ще не вимкненим опаленням. Та тут під вікнами розпочався рух. Бійці помаранчевих мундирів активно копошилися навколо будинку. Що відбувається? Жильці активно стовпилися під вікнами. Можливо, знову революція? Та усміхнені диктори весело розповідали про активну, наполегливу роботу і співпрацю провідників. Internet ряснів оранжевими статейками, а вітражі на вікнах слугували німим нагадуванням того, що на Україні лад та спокій. Надворі бригади помаранчевих мундирів намагалися втримати будинок. Та процес пішов… Потепління дало своє… Кисільний фундамент розмерзся і будинок давав осад, по стінах йшли тріщини. Стіни стягувалися канатами, укріплювалися підпорами, навіть думали будувати стовпи. Аж ось з’явилися чорні вісники з лопатами. Вони взялися до роботи. Завдання було єдине: дорити до фундаменту-правди. Чи справді там кисіль? Чи справді будинок в аварійному стані і от-от рухне? Їх ставало все більше й більше, а бригади помаранчевих мундирів зрозуміли, що без сенсу укріплювати стіни, якщо витече фундамент (мо’ десь знайшли книжечку по архітектурі й будівництву?) Люди у вікнах відчували неспокій. Що то за чорні постаті з лопатами і куди вони йдуть? Все ж таки добре було сплановано хоча б одне – лишити дві стіни глухими. І як роздивитися крізь вітражне ілюзорне віконечко правду? І як розчути крізь звукоізольовані стіни крики і гуркіт? Мешканці зібралися на conversation. Один з них, що кохався на психології, езотериці, філософії, астрології та іншій байді, й свято вірив чистоті й святості помаранчевого кольору і всього похідного, зауважив, що радше всього події, які відбуваються за вікнам, то ілюзія, сон. А снами не варто перейматися. Їх треба аналізувати. Типова жіночка, з типовими бігудями, у типовому халаті в квіточки витягла з кишені пошарпану книжечку з червонястою палітуркою (як кажуть рекламщики: «Щоб продати товар – зроби його великим. Якщо не можеш зробити його великим – зроби його червоним»). Назва тому витвору цивілізації була «Сонник». І зачитала вголос: «…Сон в якому ви бачите лопати віщує халепи, пов’язані з необхідністю завершити розпочаті справи…» – Ну ось! – сказав розумний чоловічок, – нам варто докласти зусиль, щоб збудувати европейську державу, завершити розпочату революцію гідним вступом до ЕС. Друзі! Потрібно працювати у своїх комірках, пробачте, квартирках! І не забувайте щодня полірувати вітражі! Усі розійшлися щасливі і повні наснаги. Проблему вирішено! Як завжди демагогією… Лишилася стояти лише одна дівчинка, для якої авторитетність самвидавського сонника не тиснула на інтелект… Її ім’я – Квітка. Чорні вісники продовжували свою чорну справу, а бійці помаранчевих мундирів, зібравшись за філіжаночкою помаранчевого соку, вирішили нейтралізувати комахоподібних нищівників демократії. Бригадам помаранчевих мундирів був даний наказ: «Убивати всіх, хто насмілиться наблизитися до будинку їхніми ж, чорт би їх побрав, лопатами». А хтось практичний додав: «А «екскрементами» можна будиночок-то укріпити!» На тому й погодилися… Трупи стягували під стіни без вікон, підпираючи й закриваючи ними дірки. «Незабаром заморозки. Смороду не повинно бути!» Та зима якогось милого не включила у свій графік політичних перипетій оранжевих і лилася дощами. Ситуація не просто аварійна. Вона катастрофічна. Від постійної вологи і місива трупів-лопат розвинулася страшна невиліковна хвороба у всіх своїх проявах: Синдром набутого газодефіциту, Синдром набутого цукродефіциту, Синдром набутого нафтодефіциту і т.д. Людям вже не допомагали кольорові американо-европейські пігулки. Організм ослаблений споживанням иноземних продуктів, завимагав свого. Довелося як завжди вибирати. Запросили санепідемстанцію шукати вошивих у команді. І знайшлися помаранчеві воші (може, підкинуті?) – На колесо її!.. Сансари… До наступної реінкарнації, люба бойова подруго! І знову на Україні лад та спокій, от тільки гуманітарка з таблеточками вже не надходить. Мо’ вилікувалися? А ви заснули? День прожито… Лишилися вечірні медитативні запитаннячка… Кому це вигідно – підтримувати непідтримуваний будиночок? Чи можливо замінити фундамент, маючи будівлю? Чи не пізно? Національна ідея була перетворена на ідею виживання. Єднання більше схоже не на духовну, а на фізіологічну потребу. Мовляв, притиснемося щільніше один до одного – тепліше буде. Патріотизм став майже матом, чи чимось на кшталт волонтерства, чи донорства… Зрозуміло одне: доки заморозки, будинок поза небезпекою, та з приходом першого тепла все може рухнути! Але хіба ж не байдуже?!? Головне – дотягнути до тепла, чи то пак до часу, коли розподілятимуть тепленькі місця під помаранчевим сонцем? До березня… P.S. Дівчинка-квітка стояла в коридорі, розповідаючи хлопчикам і дівчаткам свого віку, що таке правова держава, громадянське суспільство, свобода слова, совісти, пересування, листування і … життя. Дівчинка казала їм, що так далі не можна… Майбутнє – за молоддю?.. |
 ч
|