|
|
|
Фрідеман МюлерЕнергетична безпекаРизики міжнародного енергозабезпечення На початку сімдесятих західна економічна та суспільна системи зазнали подвійного випробування. Спочатку, в 1972 р. Римський клуб у своїй доповіді «Межі зростання» оголосив суть і можливості матеріального споживання сумнівними. Ключовою тезою, з якою погоджувалася тоді більшість, було: система, яка задля збереження робочих місць повинна постійно розростатися і яка, притім, ставить індивідуальні потреби, що вичерпують загальні ресурси (як символ – автомобіль), вище за суспільні, досягла своїх меж. І наче на підтвердження цього зловісного попередження – ще один безпрецедентний випадок: неймовірного впливу набуває організація, яка раніше ніколи не вважалася авторитетною – Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК). Такі загрози і (незначне) скорочення виробництва нафтопродуктів призвели взимку 1973-1974 років до майже істеричного відчуття небезпеки і, врешті, до найбільшої кризи світової економіки після Другої світової війни. Мало що з того залишилося у колективній пам’яті – хіба що романтичні картини порожніх недільних вулиць. Західна економічна модель виявилася навдивовижу гнучкою. Значною мірою вдалось відмежувати зростання економіки від ресурсів, особливо від споживання нафти, тоді як несамовите споживання ресурсів економічними системами-конкурентами із державною монополією совєтського зразка після 15-ти років призвело до колапсу не лише реальних держав, але і самої економічної моделі. Нові джерела енергії відклали перспективу своєї скінченности у далеке майбутнє, а нові технології перетворили економічно неефективні розробки на ефективні. Щоб запобігти різкому припиненню постачання енергії, мотивованому політично або спричиненому катастрофами, було створено Міжнародне енергетичне аґентство (ІЕА); на нього поклали обов’язок гарантування збережености резервів та керівництво їхнім розподілом. Так питання енергобезпеки зникло із заголовків газет та стратегічних розвідок на чверть століття. Щоправда, восени 1979 ціна нафти внаслідок першої війни у Перській затоці сягнула понад 30 доларів за барель, однак після 1980 р. для ОПЕК настали часи втрати своїх позицій на ринку, які призвели до падіння ціни на нафту до 10 доларів за барель у 1986 р., і за 13 наступних років картель став майже цілковито неефективним. Незважаючи на деякі заборони, особливо на повернення своїх позицій на ринку та на ефективність ОПЕК при застосуванні найважливішого важеля у березні 1999 року (підняття ціни через обмеження споживання), тему гарантії енергозабезпечення повернули до порядку денного міжнародної політики та в поле уваги мас-медіа лише події 11-го вересня 2001 р. та погрози розпочати війну проти Іраку. Чому ця тема знову стала важливою? Адже криза 70-х не створила справжньої проблеми з енергозабезпеченням, структурні зміни виявилися корисними для індустріальних країн, а ОПЕК перетворилася (з економічною вигодою для себе) з політично антизахідної інституції на інституцію, свідому своєї відповідальности. Загроза енергобезпеки насправді не криється ані в глобальній обмеженості ресурсів, ані у (принаймні теперішній) поведінці ОПЕК. Загроза (принаймні у випадку нафти) – в потужній концентрації світових резервів у Перській затоці, реґіоні, який був нестабільним і до 11-го вересня, і який внаслідок масованого військового втручання, напевно, і далі зазнаватиме втрат. Таблиця 1. Світові запаси нафти та запаси деяких регіонів станом на кінець 2001 р.
** Держави Перської затоки, члени ОПЕК: Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська
Аравія, Об’єднані Арабські Емірати Зовсім иншої форми набирає загроза у випадку з газом. Тут існує тісна взаємозалежність між постачальником – Росією та споживачем – Европою. Ця залежність може загостритися через асиметричні тенденції розвитку пропозиції та попиту, перші провісники загострення з’являються уже зараз; прийняття гнучких рішень неможливе з причини застарілих транспортних систем. У цій ситуації тривалий час важливу роль може відігравати реґіон Перської затоки. Инші енергоносії, такі, як вугілля або електричний струм, використовуються у світі у значно меншому обсязі, тому їхнє постачання не створить серйозної загрози для енергобезпеки – принаймні, зараз не існує якогось реального сценарію такої ситуації. Проте, у майбутньому у міжнародній торгівлі електроенергією це ще може статися. Ризики нафтозабезпечення З таблиці 1 бачимо, що при сталому виробництві наявні розвідані запаси нафти можна викачувати ще майже 40 років. І хоча виробництво буде зростати, а статистична довговічність (фактор R/P) буде зменшуватися, будуть виявлені нові родовища нафти (Каспійські резерви тут оцінено, наприклад, дуже приблизно). Водночас, нові технології зроблять економічно ефективними альтернативні види палива (горючий сланець, нафтоносний пісок), які відомі вже зараз. Сюди належать також величезні запаси вугілля, які у випадку підвищення ціни на нафту можна перетворити на газ або бензин. Обмеженість запасів нафти викликає менше занепокоєння, ніж граничні можливості допустимого навантаження на атмосферу внаслідок спалювання відомих на сьогодні запасів нафти. Таблиця 1 показує також значну концентрацію запасів нафти в ОПЕК, особливо в шістьох державах Перської затоки, які належать до ОПЕК. У Перській затоці не лише зосереджено майже дві третини світових запасів. Розробка цих запасів відбувається набагато повільніше, ніж в инших місцях, тобто инші джерела вичерпуються швидше – отже, частка цього реґіону в світовій продукції постійно зростає. Це видно з таблиці 2. Таблиця 2. Видобуток нафти у світі та вибраних реґіонах / Мільйони барелів на день
*Каспійський регіон плюс инші країни, що розвиваються У той час, коли видобуток держав – членів Організації економічної співпраці та розвитку (OECD), а також Китаю, зменшуватимуться, обсяги видобутку в Росії та Каспійському реґіоні будуть зростати, однак в абсолютних числах видобуток ОПЕК істотно більший. Держави Перської затоки – члени ОПЕК, згідно з даними Міжнародного енерґетичного аґентства, повинні до 2030 р. наростити свій видобуток у два з половиною рази і збільшити свою частку у світовому видобутку з 28% до 43%, щоб задовольнити попит у світі. Без сумніву, такі прогнози є дуже приблизними, але не можна заперечити ту тенденцію, що через брак альтернативних енергоносіїв західні індустріальні країни, а також Китай та Індія, будуть ставати все більш залежними від реґіону Перської затоки. З одного боку, світову ціну формує інтеґрований світовий ринок, але з иншого – умови постачання визначають реґіональні ринки. Якщо говорити про ціни, світовий ринок нафти є лідером ґлобалізації. Спотові ринки звіряють свої ціни (на продукцію однакової якости) майже з тією ж швидкістю, що й фондові та валютні біржі – тобто, скажімо, втрати нафти у Венесуелі мають безпосередні наслідки для ціни на нафту в цілому світі. Однак схеми постачання є набагато менш ефективними. Якщо поділити світовий ринок імпорту на три великі реґіони (Сполучені Штати, Европа, Азія (Східна та Південна), та решта світу, на яку припадає лише 12% імпортованої нафти), то побачимо, що США отримують нафту з Латинської Америки, Европа – з Росії, а Азія – з країн Перської затоки (табл. 3). Таблиця 3. Найбільші постачальники і обсяги їхніх поставок – найбільші реґіони-споживачі у 2001 році (у мільйонах барелів на день)
Джерело: ВР Statistical Review of World Energy, червень 2002 р. Держави Перської затоки постачають до Европи та США нафту в значних кількостях, але 60% їхнього експорту сьогодні припадає на Азію, тоді як ще за часів першої нафтової кризи дві третини нафти з реґіону Перської затоки надходили до Західної Европи та Північної Америки. Три чверті нафти з африканського континенту ділять між собою Европа (переважно з Північної Африки) та США (в основному із Західної Африки). Витрати на транспортування є визначальними для цієї реґіоналізації, але через застарілі схеми постачання створюються структури, які важко змінити за короткий час: у випадку трубопроводів ці структури давно визначені, у випадку транспортування танкерами обсяги та інфраструктуру також непросто замінити на инші. Крім цього, у випадку з нафтою існують ще й довготривалі договори, за якими перегляду підлягає лише ціна у відповідності до змін на спотових ринках. США проводять більш свідому політику диверсифікації (а, отже, політику енергобезпеки), ніж Европа. Вони найменше залежать від реґіону Перської затоки (14% нафти, яку вони споживають, надходять звідти. У Европі це 22%, в Японії – 78%). 29% обсягів їхнього споживання (рівно половина їхнього імпорту) надходить з американського континенту. І у випадку кризи вони не захочуть продавати нафту ще комусь. Недавня розбудова порту в Мурманську, форсована Росією та США, а також заплановане проведення трубопроводу від західносибірських нафтових покладів до Мурманська, як і активна участь у Західній Африці та у транспортних інфраструктурах в Каспійському реґіоні, свідчать про те, що США не хочуть, як раніше, полишати російські резерви Европі, та мають бажання, крім того, отримати опціони у нововиявлених нафтових покладах у Західній Африці та у Каспійському реґіоні. Европа поклала своє нафтове забезпечення на приватний сектор, який діє, однак, керуючись принципами власної вигоди, і тому не прагне отримувати премії за енергобезпеку. Одна з дискусій, яку веде комісія ЕС у своїй Зеленій книзі «Безпека енергопостачання Европейського союзу» [1] викликала у столицях держав – членів ЕС у першу чергу стурбованість, тому що, піднявши цю тему, комісія присвоїла собі повноваження, яких вона не має. Однак, ні сама тема, ні представлена в книзі залежність від імпорту, яка стрімко зростає, не викликали ані логічного занепокоєння, ані відповідних стратегічних планів розвитку. Ринок природного газу Природний газ, порівняно з нафтою, є новим енергоносієм: ним торгують на світових ринках лише з шістдесятих років минулого століття. Головна причина полягає у порівняно складній і затратній транспортній інфраструктурі. Щоб доцільно використовувати природний газ, країні-споживачу потрібна газогінна інфраструктура від кордону чи порту до кінцевого споживача (опалення / газова плита / електростанція). Тому споживання зосереджене, перш за все, у країнах-членах Організації економічної співпраці та розвитку (OECD) і Росії (разом 70% від світового споживання). Для таких країн, як Китай та Індія епоха природного газу зараз лише починається. Міжнародна торгівля газом відбувається, наскільки це можливо, через газогони. Европа, найбільший реґіон-імпортер у світі, отримує 82% імпорту з-за меж Европи через газогони (таблиця 4). Таблиця 4. Імпорт природного газу у 2001 р. (у мільярдах м3)
*Европа на захід від колишнього Совєтського Союзу (включно з країнами
Балтики) Східна Азія, другий за величиною ринок імпорту, через брак пропозиції на азійському ринку також залежить від газотранспортних систем. У майбутньому така доля спіткає і північноамериканський ринок, оскільки попит зростає там швидше, ніж власний видобуток. Запаси природного газу, як і нафта, зосереджені на лінії Західний Сибір – Каспійський реґіон – Перська затока. Понад 70% світових запасів зосереджені тут, причому Росія володіє майже третиною світових запасів – більше, ніж у випадку з нафтою (таблиця 5). Таблиця 5. Запаси та видобуток природного газу у вибраних реґіонах у 2001 р.
Джерело: BP Statistical Review of World Energy, червень 2002 р. На щастя для Европи, 80% світових резервів розташовані в радіусі 5000 км від Центральної Европи. Сюди, крім згаданої смуги, належать північноафриканські та европейські запаси. Оскільки вартість транспортування природного газу значно перевищує відповідну вартість за транспортування нафти, то фактор близькости розташування покладів відіграє значну роль не на користь Східної Азії, а в майбутньому і не на користь північноамериканського ринку, який все більше узалежнюється від імпорту (таблиця 6). Таблиця 6. Залежність від імпорту газу у вибраних регіонах
Джерело: Міжнародне енерґетичне аґентство World Energy Outlook, 2002 р., с. 117. Попит на природний газ, який дотепер обмежувався переважно індустріальними країнами, та уникнення транспортування на далекі відстані з міркувань економії, призвели до утворення набагато потужніших реґіональних ринків, порівняно з нафтовими. Північноамериканський ринок – це практично закритий ринок. Зараз він ще продукує стільки, скільки й споживає. Однак скоро він буде споживати більше, ніж може виробити, так само як це відбувається з европейським вже упродовж 30 років. Така ситуація змушує імпортувати газ з віддалених реґіонів. На европейський ринок газ надходить з двох джерел: з Росії (через газогін, разом 66% европейського імпорту ззовні) та з Африки (перш за все з Алжиру, частково газогоном, частково танкерами, разом 33% імпорту з-за меж Европи). Японія та Південна Корея отримують природний газ (у зрідженому стані) переважно з Південно-Східної Азії та Австралії, а майже 30% – з реґіону Перської затоки. Сторони-постачальники пропонують дуже різні умови. Завдяки своєчасному розвитку своєї власної мережі газопостачання Росія вже з 1970 р. утвердилася у Західній Европі як експортер. Важливим чинником для розбудови інфраструктури газотранспортної системи стало те, що витрати на неї вираховувалися не за критеріями ринкової економіки. Таким чином Совєтський Союз (Росія) отримав суттєву перевагу порівняно з иншими потенційними постачальниками. Середній Схід (Іран та його сусіди) віддалений не більше, ніж Західний Сибір, і газу має у своєму розпорядженні більше, ніж Росія, та й на шляху до Европи міг би забезпечувати газом ще й Туреччину, до якої газ у складний спосіб зараз постачає Росія. Видобуток російського газу у 90-х роках зменшився і в майбутньому не зросте настільки, щоб задовольнити потреби Европи в імпорті, які суттєво зростають, і щоб відкрити нові ринки у Східній Азії. Оскільки Росія хоче залишитися постачальником Европи, то докладає усіх зусиль, щоб скерувати майбутні потенційні поставки до Европи через Росію та обґрунтувати необхідність газового «ОПЕКу». Особливо це стосується розвитку поставок газу з Туркменістану та Казахстану до Европи, блокованих у 90-х роках. Притім Росія залишає за собою право визначати обсяги поставок, щоб так контролювати ціну і протистояти лібералізації европейського газового ринку. Тут існує очевидний конфлікт інтересів між Европою та Росією. Европа, як найбільший споживач на ринку пропозиції, повинна боротися за свою енергобезпеку та за свій шанс отримати доступ, незалежний від трьох могутніх постачальників – Росії, Середнього Сходу включно з південно-каспійським регіоном, і Африки. Росія ж намагається забезпечувати Европу координовано або ж за принципом картелю. Европа повинна діяти Енергобезпеку гарантує ефективний конкурентний ринок. У нафтовій сфері такий ринок існував між 1986 та 1999 р., але і тоді за умови, що видобуток реґіону Перської затоки залежить від економічних інтересів. Заплановане зростання частки країн-членів ОПЕК реґіону Перської затоки у світовому ринку в поєднанні з політичною нестабільністю у реґіоні дає підстави очікувати, що безпека не ґарантована, бо жоден инший реґіон, навіть Росія, не зможе її відновити у випадку припинення постачання з Перської затоки. Якою б відмінною не виглядала ситуація з газом, очевидним є той факт, що на тривалу перспективу задоволення попиту, що невпинно зростає, може здійснити в першу чергу каспійський реґіон та реґіон Перської затоки. Тому Европа мусить розробити стратегію диверсифікації, так само як США, де її вже давно втілюють як частину політики безпеки. Дві речі повинні бути першочерговими. По-перше, йдеться про збут нафти з каспійського реґіону до Европи. Для цього потрібно спланувати інфраструктуру, за якою б европейські порти на західному узбережжі Чорного моря розбудовувалися як порти для перевантаження з подальшим транспортуванням трубопроводами до Центральної Европи. З користю для европейських інтересів треба використати також ухвалений під тиском Америки проєкт побудови системи трубопроводів від Баку до Сейгану, а саме визначивши відповідні маршрути танкерів до портів у Середземному морі. Схожим чином слід налагоджувати та розбудовувати контакти з північно- та західноафриканськими постачальниками. По-друге, в европейсько-російських стосунках треба чітко заявити, що Росія повинна залишитися на тривалий час найважливішим постачальником енергії, особливо газу. З цією метою слід укласти довгострокові договори, щоб гарантувати Росії певну інвестиційну безпеку. З иншого боку, повинно стати очевидним, що особливо після зусиль, спрямованих на лібералізацію внутрішнього ринку природного газу, та завдяки своєму географічно зручному розташуванню, Европа не дозволить позбавити себе можливости покривати частину свого енергозабезпечення вільним ринком, де великі реґіони-постачальники – Росія, південнокаспійський реґіон та реґіон Перської затоки і Африка – конкуруватимуть між собою, але й матимуть незалежно один від одного вільний доступ до ринку. Для цього потрібно створити політичні передумови, особливо щодо Ірану, як важливого постачальника і транзитної країни. Таке зусилля не повинне зазнати невдачі через те, що питання обмеження компетенції на користь Брюсселя чи столиць країн-членів ЕС досі не вирішене. Переклала Катерина Панченко 1. Зелена книга – Безпека енергопостачання союзу, Брюссель 30.11.2000 р. |
 ч
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
 |
|