Сергій Єрмілов

Енергетика України: макроекономічний і екологічний контекст

Державне регулювання національної економіки, як свідчить наш уже понад річний досвід, не є сильною стороною нинішніх державних керманичів. Найліпше вони вирішують завдання критичного розбалансування діючих фінансово-економічних та інституціональних механізмів, закладених ще до них, зокрема в енергетичній сфері. І пам’ятні події кризового характеру спочатку в нафтопереробній галузі, а затим – у сфері імпорту природного газу, коли особливо виразно проявилася професійна та політична безпорадність відповідальних і за енергетичний блок, і за економічну політику країни в цілому, варто розцінювати як чіткі сигнали неадекватного державного втручання у функціонування енергетичного сектора України.

Поточна українська енергетична політика, на наш погляд, не лише дестабілізуюче впливає на розвиток вітчизняного паливно-енергетичного комплексу (ПЕК), руйнуючи його відтворювальний потенціал і відносну фінансову усталеність. Істотнішим є те, що політично-скандальні події з газовими домовленостями України, навколо яких нині точиться гостра полеміка у вітчизняному політикумі, та й в усьому суспільстві, безперечно стануть знаковими для загального соціально-економічного розвитку країни.

На цьому неодноразово наголошували авторитетні експерти – насамперед економісти й енергетики з наукової, управлінської та бізнесової сфер. Але поточні кроки уряду раз у раз доводять, що чіткого уявлення про зміст, призначення та потенційні різноаспектні наслідки енергетичної політики на сьогодні у держави немає. Такий стан речей неприйнятний з огляду на те, що у трансформаційних країнах енергетична політика відіграє виняткову роль для т.зв. їх повноцінного ринкового становлення та подальшого конкурентоспроможного розвитку в міжнародному геополітичному інтер’єрі.

Нині у промовах українських високопосадовців постійно звучать запозичені зі стратегічних европейських програм поняття «національна конкурентоспроможність», «енергетична безпека», «екологічна збалансованість», які завзято декларуються ними як пріоритети державної політики, а практично залишаються не втіленими гаслами.

Складається стійке враження, що нинішні провідники урядової політики абсолютно не усвідомлюють комплексних і сталих взаємозв’язків цих категорій, що виникли в ході формування глобальних тенденцій сьогодення. А відтак – у державній внутрішній політиці недооцінюється (або, що ймовірніше, кон’юнктурно замовчується) значення шокових впливів подорожчання стратегічних енергоресурсів на національну економіку, не визначаються виклики макроекономічному розвитку держави, що виникають при цьому, як і не оцінюються наявні можливості для передбачення їх наслідків у екологічній, соціальній, економічній та політичній площинах.

Цілком очевидно, що поточна цінова політика у вітчизняній енергосфері, з погляду економічної та соціальної дестабілізації, унікальна. З огляду на збереження в Україні традиційного механізму перехресного субсидування навіть важко переоцінити рівень її деструктивного впливу на функціонування національного господарського комплексу, особливо його фундаментальних галузей – ПЕК, хімічної і нафтохімічної промисловости, металургії, виробництва будівельних матеріалів.

Економічно недолугі спроби уряду та й Верховної Ради законсервувати для внутрішніх споживачів нинішні ціни на електроенергію та природний газ, при кратному зростанні його закупівельної ціни за кордоном, – безперечне підґрунтя інфляційного вибуху. Причому швидкість потенційного розкручування інфляційної спіралі та інтенсивність зростання оптових і споживчих цін в Україні, враховуючи відомі мультиплікаційні ефекти, майже пропорційно залежить від тривалости «заморожування» внутрішніх відпускних цін на енергоресурси.

Крім очевидної інфляційної загрози раптового переходу на значно вищі ціни, ніж це було визначено попередньою договірною базою щодо імпорту природного газу в Україну, потрібно згадати ще одну важливу проблему. Це посилення збитковости господарської діяльности підприємств українського ПЕК і житлово-комунального господарства, які змушені поставляти окремим (але численним) категоріям споживачів власну продукцію та послуги за економічно невиправданими цінами. Вже тепер Національна комісія регулювання електроенергетики України (НКРЕ) небезпідставно стверджує, що збитки НАК «Нафтогаз України» від операцій із постачання газу населенню за минулий рік сягнули 4 млрд. гривень, і це при тому, що імпортна закупівельна ціна на газ у 2005 році була сталою. Якими будуть збитки нафтогазової корпорації від поставок газу населенню та бюджетним установам у поточному році – окреме питання, але не головне. Головне – до якого рівня НАК «Нафтогаз України» чи то новостворене спільне підприємство ЗАТ «Укргаз-Енерго» будуть змушені підвищити ціни для вітчизняних промислових газоспоживачів, щоб покрити ці збитки. І якою стане собівартість та конкурентоспроможність їхньої продукції внаслідок цього…

Варто враховувати й те, що останнім часом в енергетичному секторі країни знову загострюється проблема накопичення взаємних боргових зобов’язань. За даними Мінпаливенерго, упродовж 2005 р. лише борги кінцевих споживачів електроенергії перед підприємствами електроенергетики зросли на 85,5 млн. грн. і сумарно на початок поточного року становили 10,6 млрд. гривень. Це досить промовистий факт, адже ще в 2002–2003 рр. були сформовані позитивні тенденції щодо поетапного зняття тягаря взаємної заборгованости підприємств паливно-енергетичного комплексу, врегулювання їхньої дебіторсько-кредиторської заборгованости, які на основі лагового ефекту зберігалися також і протягом 2004 року.

Акумуляція боргових зобов’язань у 2005 р. відбулася, незважаючи на те, що в червні минулого року набрав чинности Закон України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» (№2711-ІV від 23.06.2005), спрямований на врегулювання процедурних питань та впровадження різних механізмів погашення боргових зобов’язань (списання, взаєморозрахунків, реструктуризації, часткової оплати на визначених умовах тощо) всіх учасників енергетичного ланцюжка. Вочевидь, протягом минулого року, як і нині, контроль за цим питанням був втрачений.

Зазначене нами – лише вершина латентних (до певного часу) поточних енергетичних проблем України, які тривожно загострюються. Небажання та – слід віддати належне професіоналізму нинішніх урядовців енергетичного блоку – нездатність вирішувати ці проблеми зводять нанівець позитивні тенденції в ПЕК, особливо в частині формування і розвитку національних ринків енергоресурсів. Ті позитивно-перспективні тенденції, що проявилися внаслідок галузевих і ринкових реформ в енергетичній сфері України у 2000–2003 роках, могли б стати фактором ефективної трансформації механізмів галузевого розвитку українського ПЕК, посилення його відтворювального та експортного потенціалу.

Загалом новітню енергетичну політику України, на наш погляд, вирізняє відсутність основоположних рис, які мали б її характеризувати в період значних і суспільнозначимих коливань внутрішньополітичної та зовнішньоекономічної кон’юнктури. А саме таких:

– державницького підходу до формування та впровадження національної політики в енергетичній сфері, який передбачає безумовний пріоритет інтересів тривалого забезпечення конкурентоспроможности української економіки над приватними інтересами високопосадових учасників закулісних схем постачання та розподілу енергоресурсів;

– системного бачення поточного стану та перспектив енергетичного розвитку України, адекватного комплексного розуміння його основоположної ролі для підтримки екологічно прийнятних темпів макроекономічного зростання – принципово схваленої більшістю країн світу моделі сталого розвитку;

– ефективної системи управлінського менеджменту в енергетичній сфері України, істотна ознака якої – наявність високопрофесійних управлінських кадрів вищої та середньої ланки виконавчої влади.

У сьогоднішніх умовах політичної та економічної дестабілізації в Україні, – а доказів цього більш, ніж досить, – від юридично неоднозначного статусу уряду і до очевидного погіршення більшости макроекономічних параметрів за підсумками 2005 р., – системне осмислення проблем національної енергетики – єдиний ключ до вироблення конкурентоспроможної стратегії подальшого розвитку та відповідної корекції державної енергетичної і соціально-економічної політики, а також формування нових, адекватних кон’юнктурним змінам, механізмів їх реалізації.

Зважаючи на гостроту і потенційні макроекономічні, соціальні та екологічні наслідки поточних і майбутніх змін в розвитку енергетичного комплексу України, вважаємо за потрібне окреслити основні проблеми, пов’язані з урахуванням енергетичної складової в забезпеченні сталого розвитку держави, тобто макроекономічному та екологічному контексті. Вихідним пунктом при цьому є твердження, що енергетична політика має бути вмонтована в загальноекономічну політику України таким чином, щоб забезпечувати такий рівень узгоджености з цілями та пріоритетами довгострокового розвитку держави на засадах екологічної збалансованости, який дозволить зберігати наявні національні конкурентні переваги і генерувати нові.

На сьогодні у світі практично неможливо знайти країну чи регіональну структуру, для якої питання розробки й реалізації ефективної енергетичної політики втратило свою актуальність. Динамічні зміни у сценарії світового розвитку, що сталися протягом останніх років (варто лише згадати стрімкий висхідний тренд світових цін на нафту або ж прояви тероризму), примусили багато країн переглянути підходи до реалізації енергетичної політики і забезпечення національної енергетичної безпеки, на власному досвіді з’ясувати нові грані її розуміння у глобалізованому просторі, звернути увагу на нові ризики функціонування локальних енергетичних систем. Аналіз міжнародного досвіду та визначальних тенденцій еколого-економічного розвитку у регіональному і світовому масштабах дає підстави стверджувати, що в сучасних умовах наріжним каменем ефективної енергетичної політики виступають: енергобезпека, енергоефективність, енергозбереження та екологічна гармонізація суспільного розвитку. Зрозуміло, що для України, яка з початку 2006 р. фактично втратила енергетичну незалежність і поступово втрачає значущість як потужна енерготранзитна держава, кожне з цих понять є фундаментально важливим і потребує певних коментарів.

Що стосується модельних рамок, у яких доцільно формувати вітчизняну енергетичну політику, аби мати змогу реагувати на виклики, ініційовані змінами зовнішньої політичної чи макроекономічної кон’юнктури, то їх логічно конструювати на основі відповідних моделей, уже апробованих розвиненими европейськими країнами. Европейська економічна комісія у своїх аналітичних документах виділяє дві ключові моделі енергетичної політики. Перша – «проринкова», характерна для індустріальних держав Европи кінця ХХ сторіччя, що орієнтована на лібералізацію та створення конкурентних ринків енергоресурсів. Друга, сучасніша модель, – «соціально орієнтована», вона пов’язана з концепцією сталого розвитку і зменшення шкідливих викидів та инших забруднень навколишнього середовища. Як свідчить досвід, на практиці західноевропейські країни одночасно використовують конструкційні складові обох зазначених моделей. Україна, прагнучи до поступової економічної конвергенції з европейською спільнотою, повинна адаптувати ці модельні підходи з урахуванням національної специфіки (зокрема слабкість нинішньої інституціональної інфраструктури в ПЕК тощо) і поєднувати елементи обох моделей.

На жаль, ні раніше, ні тепер керівництво держави не обтяжувало себе не лише формулюванням, а й вибором моделі енергетичної політики України, який враховував би економічну та екологічну складову. Власне, це значною мірою і обумовило змістову фрагментарність та неоднозначну результативність цієї політики.

Проблема забезпечення національної енергетичної безпеки упродовж останнього періоду дискутується на всіх рівнях чи не найчастіше. Власне бачення стану та шляхів розв’язання цієї проблеми ми подавали у ЗМІ неодноразово, наголошуючи на неприпустимості кон’юнктурно-обумовленого нехтування державними інтересами.

На наше переконання, стратегія і політика енергетичної безпеки України повинні вироблятися й експертно відпрацьовуватися на рівні держави (а затим закріплюватися відповідними міждержавними угодами). А тактика реалізації стратегічних кроків з енергетичного убезпечення країни – на рівні корпоративних господарюючих суб’єктів. Але в жодному разі не навпаки, як це було під час укладення вищезазначених домовленостей України щодо поставок природного газу на 2006–2011 роки, – инакше це не державна, а корпоративна політика з обстоюванням корпоративних фінансових інтересів, а не державних.

І ще раз доцільно наголосити, що перш за все в державній політиці Україні необхідно перейти до застосування концептуального підходу, до вже відпрацьованих і дієвих технологій вирішення питання енергетичної безпеки.

На наш погляд, для України на сьогодні цілком адекватним є стратегічне бачення проблеми забезпечення власної енергобезпеки, яке свого часу було представлене Світовим банком: з огляду на існування сучасних викликів макроекономічному, соціальному та екологічному розвитку, енергетична безпека країн перехідного типу та країн, що розвиваються, має розглядатися виключно у концептуальній тріаді «економічне зростання – енергетична безпека – екологічна та соціальна сталість».

Що стосується відпрацьованих і дієвих технологій вирішення питання енергетичної безпеки на національному рівні, то найкращу формалізацію необхідних складових політики з усунення загроз національному енергетичному сектору дає Міжнародне енергетичне агентство (МЕА). В одному з тематичних документів МЕА сформульовано такі кроки для забезпечення енергетичної безпеки держави:

– диверсифікація компонентів ресурсної бази та джерел енергозабезпечення (в т.ч. й за рахунок нарощення виробництва первинної енергії з відновлюваних джерел та термоядерної енергії, розширення географії зовнішньоторговельних зв’язків в енергетичній сфері);

– впровадження якісно нових енерготехнологій (екологічно чисті технології на основі викопного палива; технології на основі відновлювальної енергії; найсучасніші технології на основі водневих енергоносіїв тощо);

– активізація інвестиційних процесів у сфері енергетики;

– забезпечення прозорости національних енергетичних ринків (сприяння продуктивному діалогу учасників енергоринків та необхідному збалансуванню їх інтересів).

Вищенаведене слід розглядати як готовий стратегічний план до дій у вітчизняному державному регулюванні. Уряду залишається дати йому відповідну програмну основу (або, за модною нині серед представників вищих владних структур проевропейською термінологією, – розробити детальні «дорожні карти») і забезпечити необхідні законодавчі, фінансові тощо механізми їх реалізації.

Коректну характеристику і поточного, і майбутнього розвитку енергетичної сфери та економіки країни загалом неможливо дати, не використовуючи критерій енергоефективности. Порівняльна оцінка енергоспоживання, енергоємности та екологічности національного виробництва в Україні і світі доводить, що однією з базових передумов забезпечення стійкого реального зростання української економіки, посилення її конкурентних позицій є істотне підвищення енергоефективности внутрішнього виробництва, з орієнтацією принаймні на середньосвітові чи ж европейські показники.

Масштаб та загальний технологічний уклад української економіки обумовлюють досить значне кінцеве споживання первинних енергоресурсів – у 2003 р. (для можливости порівняння використовуються дані МЕА саме за цей рік) нашою країною спожито 211 млн. т у.п., що втричі перевищує середній показник для країн, які становлять ядро Евросоюзу.

Порівнюючи обсяг затрат первинних енергоресурсів України, Польщі та Франції (які мають певною мірою порівнянні з нашою країною територію і чисельність населення), відзначаємо, що Україна у 2003 році затратила в 1,2 рази більше таких енергоресурсів, ніж Франція, та в 3,5 рази більше, ніж Польща.

Але при цьому макроекономічна ефективність для цих трьох країн разюче різниться: за даними міжнародної статистики, ВВП на душу населення, оцінений за паритетом купівельної спроможности (ПКС), за підсумками 2003 р. в Україні був, відповідно, в три та сім разів меншим, порівняно з польським і французьким показниками, і становив чотири тис. дол. США (у Польщі – 11,5 тис. дол. США, Франції – 27,8 тис. дол. США).

Проаналізовані індикатори абсолютних енергетичних затрат і обсягу ВВП на душу населення (подушного доходу) чітко демонструють, що макроекономічний ефект від загального споживання енергоресурсів в Україні значно нижчий, ніж у порівнюваних з нею країнах ЕС. І тому нагальне завдання нашої енергетичної політики полягає в оптимізації й істотному підвищенні ефективності енергоспоживання.

Причина існування цієї значної різниці між показниками подушного доходу (який є безпосередньою оцінкою рівня економічного розвитку або загальноекономічного добробуту) в Україні і зазначених европейських країнах – неприпустимо висока енергоємність українського виробництва. За вказаний період у нашій країні на створення одного дол. США ВВП витрачалося 530 грамів умовного палива, тоді як в середньому у світі – лише 210 грамів.

У сьогоднішньому світі енергоємність розглядається серед впливових чинників національної конкурентоспроможности. А тому державна політика, орієнтована на її посилення, має включати окрему складову – політику енергоефективности, заходи якої реалізовуватимуться одночасно в енергетичній, економічній та екологічній площині і стосуватимуться насамперед енергозбереження, техніко-технологічної модернізації та екологізації національного виробництва.

Наприкінці 2004 р. МЕА було опубліковано огляд Energy Efficiency in Economies in Transition (EITs): A Policy Priority, в якому узагальнено результати реалізації політики енергоефективности в країнах трансформаційного типу та визначено основні виклики, що виникають при цьому. Певні уроки з чужого досвіду повинна винести й Україна, яка поки не має системного підходу до формування та реалізації політики енергоефективности. І це ще один недолік нинішньої державної енергетичної політики, який підтверджує, що в макроекономічному контексті вона належно не розглядається та не вибудовується.

Одним із головних викликів успішній реалізації політики енергоефективности МЕА названо розбалансованість надзвичайно амбітних завдань із підвищення ефективности використання енергоресурсів, зумовлених вагомим потенціалом енергозбереження в країнах з перехідною економікою, та обсягом ресурсів (організаційних, інституціональних, фінансових), необхідних для їх досягнення. Наприклад, у Чехії в 2001 р. функціонувало Енергетичне агентство, яке мало в штаті 20 співробітників, та річний бюджет 3 млн. евро для реалізації програм з енергозбереження. В цей же час у штаті аналогічної нідерландської структури – Агентства з питань енергетики та довкілля – працювали 500 співробітників, а його річний бюджет становив понад 300 млн. евро.

Принагідно зауважимо, що аналогічну структуру в Україні (Держкоменергозбереження) минулого року взагалі ліквідували, а натомість указом президента було утворено Національне агентство України з питань ефективного використання енергетичних ресурсів. Проте уряд не поспішає з практичним втіленням цього указу і агентство досі не функціонує.

Очевидна диспропорційність між перехідними та індустріальними країнами Европи за наявним потенціалом, ресурсною базою і, головне, результативністю енергозбереження підказує, що Україна, як і инші країни трансформаційного типу, поряд з технічним і технологічним переозброєнням повинна розвивати інфраструктуру енергозбереження, а також активно створювати та розвивати його інституціональні підвалини.

Ефективне розв’язання проблеми економії енергоресурсів та впровадження дієвої політики енергоефективности починається з коректного кількісного визначення внутрішньодержавного потенціалу енергозбереження. За оцінкою Міжнародного енергетичного агентства, економічно обґрунтований потенціал економії енергоресурсів становить для перехідних центральноевропейських країн 20% загального обсягу їх кінцевого енергоспоживання, для країн Південно-Східної Европи та СНД – відповідно 30-50%. Проте це усереднені показники, і закладатися як програмний параметр під час розробки заходів державної політики енергоефективности, вони, вочевидь, не можуть – у кожному окремому випадку необхідне оцінювання державного потенціалу енергозбереження, яке відтворює специфіку розвитку країни.

Що стосується України, то проблема адекватної оцінки вітчизняного потенціалу енергоекономії для фахівців є очевидною. Востаннє офіційна кількісна оцінка потенціалу енергозбереження в Україні здійснювалася при перегляді Комплексної державної програми енергозбереження України (КДПЕ), схваленої постановою КМУ №148 від 5 лютого 1997 року, у 2000 р.

Внаслідок перегляду КДПЕ були визначені та затверджені постановою КМУ №1040 від 27.06.2000 р. додаткові заходи, спрямовані на стимулювання економії енергоресурсів і масового впровадження енергозберігаючих технологій, а також уточнені параметри цієї загальнодержавної програми. Зокрема, було визначено економічно доцільний рівень вітчизняного потенціалу енергозбереження відносно рівня 1990 року – він становить 42–48% річного обсягу споживання первинних енергоресурсів у країні.

Слід зауважити, що під час визначення у 2000 р. потенціалу енергозбереження в Україні показники КДПЕ переглядалися на основі затвердженого програмою «Україна-2010» прогнозу макроекономічної динаміки країни до 2010 року. Цей прогноз передбачав, що середньорічні темпи зростання ВВП України у 2006–2010 рр. становитимуть 8%, проте нині цілком очевидно, що провали урядової економічної політики у 2005 р. унеможливили реалізацію такого прогнозу.

Крім того, сценарій соціально-економічного розвитку України, на основі якого і розраховувалися параметри КДПЕ у 2000 р., передбачав зовсім инші макроекономічні пропорції. Структурні зрушення, які пережила національна економіка за 2000–2005 рр., – і на галузевому, і на технологічному рівнях, – не враховані при оцінці вітчизняного потенціалу енергозбереження, а тому сьогодні вона некоректна і потребує кардинального перегляду.

У цьому напрямі перш за все потрібно розробити базовий сценарій макроекономічного розвитку держави, адекватний нинішнім реаліям та найближчим перспективам розвитку економіки, а головне – тим інституціональним і зовнішньополітичним умовам, в яких вона у даний момент функціонує.

Спроба оцінки національного потенціалу економії енергоресурсів, здійснена колективом з підготовки проекту Енергетичної стратегії України на період до 2030 року, видається не надто вдалою саме з цієї причини. Коректним прогноз зміни соціально-економічних індикаторів на 2010–2030 рр., який покладено в основу визначення потреб і використання паливно-енергетичних ресурсів країни на цей же період, назвати дуже важко.

Зокрема, за використовуваним під час розробки проекту Енергетичної стратегії прогнозом, реальний ВВП України упродовж 2005–2010 рр. щорічно зростатиме в середньому на 2%, тоді як в 2010–2015 рр. – приблизно на 6% щороку. Пояснення таких низьких темпів приросту реального валового продукту країни в найближчі п’ять років (зважаючи, що впродовж 2000–2005 рр. середньорічний показник її економічного зростання становив 9%), а також тривалого «макроекономічного ривку» України після 2010 р., видається важким завданням.

Як і обґрунтування запланованого в цьому ж документі збільшення майже на 10% протягом 2005–2010 рр. споживання населенням України електроенергії за умови одночасної реалізації енергозберігаючих заходів у секторі домогосподарств і збільшення внаслідок подальшої газифікації споживання ним природного газу. Адже вітчизняні демографи офіційно прогнозують скорочення чисельности українців на 2015 р. до 44,5 млн. чол., а на 2050 рік – до 35 млн. ос. (в 1,8 рази).

Нелогічним є й одночасне декларування розробниками представленого проекту Національної енергетичної стратегії діаметрально протилежних завдань: зменшення техногенного навантаження на довкілля (до речі, при цьому в документі нема жодного екологічного показника) та зростання споживання вугілля об’єктами теплової генерації України протягом 2005–2010 рр. приблизно на 17%. Загальновідомо, що основна маса екологічно шкідливих вуглецевих викидів припадає саме на теплову енергетику, а технічний стан вітчизняних підприємств цієї галузі ПЕК та хронічна відсутність інвестиційних ресурсів для їх технологічної модернізації залишає українські теплоелектростанції в переліку стійких «генераторів» екологічного ризику.

Наведені окремі неув’язки досить показові з погляду певної сумнівности вищезгаданих (а, зрозуміло, й инших) параметрів запропонованого проекту головного енергетичного «дороговказу» країни. Сподіваємося, що після доопрацювання та повторного урядового розгляду проект Енергетичної стратегії України все ж буде затверджений і стане дієвою основою під час формування більш ефективної енергетичної політики нашої держави.

Покладаємо надію і на те, що при цьому і в Енергетичній стратегії України, і в її енергетичній політиці нарешті приділятиметься увага (причому серйозна) екологічній складовій. Вона є надзвичайно важливою не лише через соціальну значущість, а й тому, що наразі такий пріоритет державної політики провідних держав, як національна конкурентоспроможність, розглядається виключно через призму екологічного гармонізованого функціонування економіки.

Ця причина акцентує увагу на необхідності уважного розгляду енергетичної політики України ще й в екологічному контексті. Сьогодні країна має набагато гірші індикатори екологічности виробництва, аніж европейські та инші розвинуті країни світу. Створення одного дол. США ВВП в Україні в 2003 р. давало вдвічі більше шкідливе навантаження на довкілля, аніж в середньому у світі.

На жаль, в Україні не використовуються існуючі сьогодні чималі можливості з енергозбереження та поліпшення екологічного стану, що з’явилися після ратифікації нашою державою Кіотського протоколу до Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату. На хвилі економічного відновлення багато великих приватних чи акціонерних підприємств України, зокрема металургійного комплексу, пройшли успішну структуризацію, фінансово стабілізувалися та здобули певний рейтинг кредитоспроможности. В умовах загострення конкуренції на зовнішніх ринках металопродукції це дало їм фінансово-матеріальну підставу для впровадження потужних програм модернізації та реконструкції виробничих потужностей, які містять також і екологічні проекти.

Розрахунки Інституту проблем екології та енергозбереження свідчать, що вітчизняні металургійні підприємства мають вагомий потенціал енергозбереження саме за рахунок використання механізмів, що існують для реалізації Кіотської угоди. Проте сьогодні впровадження цих механізмів з невідомих причин штучно гальмується владою, яка, вочевидь, не розуміє, що можливості Кіотського протоколу відкривають додаткове джерело залучення інвестицій у фундаментальні сектори економіки, які в усьому світі є екологічно проблемними.

Наприклад, проекти енерго- та екологозберігаючого характеру в металургійній галузі України – потужний двигун, фінансовий ефект від запуску якого може сягнути до 2012 року приблизно 50 млрд. грн., а екологічний – 95–125 млн. тонн парникових газів, не враховуючи викиди твердих речовин та инші шкідливі забруднення, які повинні зменшитися в 4–5 разів у перерахунку на одну тонну готової металургійної продукції.

Зокрема, за оптимістичним сценарієм, розробленим Інститутом, обсяг інвестицій в чорну металургію України саме за рахунок Кіотського протоколу до вказаної дати може скласти 2,5–3 млрд. дол. США, або 25–30% від загального обсягу інвестиційних коштів.

В фінансовому аспекті важливо, що науково-обґрунтоване впровадження вітчизняними металургами енергозберігаючих та екологічних програм значно покращує кредитоспроможність підприємств, в багатьох випадках перетворюючи їх у кредитоприваблюючі. Вже, наприклад, сьогодні за право надання таких кредитів Алчевському меткомбінату конкурують десяток иноземних банків, серед яких – декілька інституціональних.

Сьогодні на базі кількох українських хімічних і металургійних комбінатів, за безпосередньої участи нашого Інституту, відпрацьовуються відповідні фінансово-економічні моделі, що за мінімальної державної підтримки вже завтра можуть бути поширені в масштабах всієї країни. При цьому надходження інвестиційних коштів з урахуванням можливостей, що відкриває Кіотська угода, загалом для держави та приватних власників до 2012 р. може скласти приблизно 150–200 млрд. грн. (в т.ч. до 70 млрд. грн. карбонових інвестицій) або десь 20–30 млрд. грн. щорічно. Це становить 6–8% номінального обсягу ВВП України, і є перспективним чинником стимулюючої дії для макроекономічного зростання країни.

Водночас хочемо застерегти, що широкомасштабна реалізація енергозберігаючих заходів в українській промисловості, що необхідна задля збереження та посилення її конкурентних позицій і на внутрішньому, і на зовнішніх ринках, є палицею на два кінці. Один з них – підвищення енергоефективности та конкурентоспроможности національного виробництва, а другий – звуження можливостей перехресного субсидування в енергетичному секторі, що вимагатиме збільшення традиційних бюджетних дотацій населенню на придбання енергоресурсів.

Нагадаємо: економічна суть схеми перехресного субсидування полягає у компенсації низьких цін на енергоресурси, які поставляються населенню, за рахунок промислових енергоспоживачів (для цієї категорії НКРЕ встановлюються значно вищі ціни на газ та електроенергію). Тому соціально важливим в межах цієї схеми є збільшення поставок згаданих енергоресурсів підприємствам промисловости – це й є опосередковане джерело субсидування населення.

Нагальна вимога підвищення енергоефективности та власної конкурентоспроможности змушує українські металургійні комбінати проводити модернізацію виробництва та впроваджувати екологічно орієнтовані програми енергозбереження. Це впровадження, за підрахунками нашого інституту, дозволяє середньостатистичному українському меткомбінату взагалі припинити закупівлю електроенергії у енергопостачальних компаній і генерувати її на основі власних вторинних енергоресурсів (а нині на металургійні підприємства припадає близько 11% загальнонаціонального споживання електроенергії), а також скоротити витрати коксівного вугілля на 30%, а природного газу – втричі.

Враховуючи ці перспективи, переваги від енергозбереження, які дістане важка промисловість, можуть дещо звузити існуючі можливості перехресного субсидування, а отже – зробити дорожчими для населення природний газ та електроенергію (за инших однакових умов).

Тому уряд повинен звернути увагу на необхідність корекції тарифної та цінової політики в енергетиці з тим, щоб урахувати ті суперечні за своєю суттю соціальні та економічні ефекти, які виникатимуть під час реалізації національної політики енергоефективности.

Хоча сьогодні очевидно, що час для проведення в Україні градуалістської (поступальної) тарифно-цінової політики в енергетичній сфері, яка б дозволила населенню більш безболісно адаптуватися до підвищення плати за спожиті енергоресурси, втрачено. Ця політика, незалежно від нинішніх «судомних» рухів уряду, буде шоковою, инакше швидкого фінансового банкрутства корпоративних енергетичних структур не уникнути – саме це підказує власний і иноземний досвід реалізації енергетичної політики та елементарна економічна логіка.

* * *

На завершення хотілося б зазначити таке.

В сьогоднішніх умовах Україна, як держава, що прагне рухатися шляхом ефективного суспільного розвитку, повинна формувати та реалізовувати національну енергетичну політику не в галузевому (що спостерігається й досі), а в макроекономічному та екологічному контексті.

Будуватися вітчизняна енергетична політика за такого підходу має на концептуальних засадах енергобезпеки, енергетичної ефективности й екологічної орієнтованости та повинна підкріплюватися відповідними механізмами її впровадження.

Ураховуючи потенційні шокові наслідки різкого підвищення цін на імпортований в Україну природний газ, а також ініційовані ним наслідки ланцюгової реакції в економіці, держава має якнайшвидше розробити та впроваджувати національну політику енергоефективности, обґрунтовано ув’язуючи її з тарифно-ціновою політикою в енергетичній сфері.

Важливо, щоб ставлення законодавчої та виконавчої влади України до політики енергоефективности було адекватне цілям екологічно збалансованого макроекономічного розвитку. У цьому разі можливо забезпечити додаткові фактори для суттєвого притоку інвестицій та стимулюючого впливу на економічний розвиток України в найближчі 5–7 років.

Ці чинники повинні бути враховані в прогнозних соціально-економічних показниках Мінекономіки України, які, внаслідок цього, ми впевнені, не лише помітно відкоригуються, але й дістануть більш відповідне українським реаліям та потенційним можливостям звучання.

ч
и
с
л
о

41

2006