Сергій Федака

Виноградів

Виноградів налічує 25,7 тис. населення. До 1946 р. він звався Севлюш (від угорського «севлевш» – виноградний). Місто виросло під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат, розрізаному Тисою на західну і східну частину. На окраїні височіє колишній вулкан Чорна гора.

Вважають, що ще у Х-ХІ ст. тут існував укріплений прикордонний пункт для оборони від печенігів і половців. Угорські королі мали тут мисливські угіддя, на яких селили лісничих, єгерів, сокольничих, рибалок та инших людей, переважно з місцевого руського населення. Гейза ІІ (1141–1162) поселив у цих околицях фламандських і саксонських колоністів.

Севлюш уперше згадується 1262 р., коли Іштван V надав йому так зване Севлюське право. Городяни могли вільно поселятися, будувати млини, полювати і рибалити, обирати віліка (старосту) і присяжних, запрошувати священика. Барони не мали права селитися в місті. Міщани відправляли до армії одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах, ця традиція збереглася досі. Городяни могли вільно переправлятися через Тису, користуватися дорогами, вирощувати виноград, виробляти і продавати вино. З 1262 р. дійшла і податкова відомість, з якої можна судити, що в місті мешкало близько 2000 осіб на 160 наділах. Поселенці були вільними тримачами землі, за яку вносили грошову плату королеві і десятину церкві. Вільні селяни (гопліти) мали право вільної торгівлі, користувалися переправою через Тису (Королівський брід), мали право безмитного провозу товарів по королівству. З рішеннями Севлюського суду рахувалися і представники королівської адміністрації – капітан Нялабського замку у Королеві, угочанський жупан тощо. Парафія напряму підпорядковувалася естергомському архиєпископу.

1280 р. Ласло IV Кун подарував Севлюш на правах бенефіція ішпану Міклошу, синові Петра. Але 1294 р. Андраш ІІІ підтвердив міські привілеї. Під час феодальної війни початку ХIV ст. великий магнат Беке Боршо спорудив у Севлюші замок Канків. Через кілька років його брат палатин Копас і його союзник Акоші виступили проти Карла Роберта, бажаючи посадити на угорський престол чеського короля Вацлава ІІ. Після придушення їхнього виступу, король зруйнував замок і повернув місту його привілеї грамотами 1319 і 1329 р.

До кінця ХIV ст. королі передавали Севлюш різним магнатам в якості бенефіція. 1355 р. ще чотири поселення (Королево, Сасово, Чорний Ардов і Веряца) отримали спільну привілейну грамоту від Лайоша Великого, але у спірних питаннях вони мали звертатися до севлюського старости і його присяжних. 29 серпня 1399 р. Жигмонд І подарував його ішпану Землинської жупи П. Перені, що відзначився у битві з турками 1396 р. під болгарським Нікополем. До кінця ХV ст. Перені стали всевладними господарями у місті і комітаті і практично ліквідували Севлюське право, але грамотою 1427 р. місту заново надано ярмаркове право.

1405 р. король надав Перені і замок Нялаб у сусідньому селі Королево, барон переніс свою резиденцію, а виноградівський Канків передав ордену францисканців під монастир. На той час вони вже мали свій монастир у місті, від якого досі зберігся францисканський костел XIV-XV ст. і келії XІV-XVII ст. Через вулицю від нього у XV ст. виріс костел бернардинців, що неодноразово перебудовувався і лише на початку ХХ ст. набув свого сучасного псевдоготичного вигляду і назви Вознесенського храму.

На початку ХVI ст. естергомський архієпископ оголосив хрестовий похід проти турків. Похід не відбувся, але феодал Дьордь Дожа, згуртувавши розбурханих селян, оголосив себе королем. Після придушення цього повстання, севлюські куруци-хрестоносці поселилися у печері під Чорною горою, звідки ще деякий час нападали на багатіїв. З часом і їх переловили, окрім одного. Він поставив хрест усередині печери у пам’ять про загиблих товаришів, і подався геть. Переказують, що невдовзі біля печери з’явився чорт, який підкупив пастуха, щоб той виніс з неї хрест. Після того чорт оселився в печері, і насилав біди на місто.

Иншим символом лиха став замок Канків, який Перені відбудували у ХVI ст. Правда, невдовзі тут оселилися монахи-францисканці. Один з них, італієць Джовані Капістран, уславився проповідями проти турків, якими підтримував дух воїнів. За легендою, його поховано у замковій пивниці, у труні, що висить на двох золотих ланцюгах. Замковий колодязь досі звуть криницею святого Івана Капістрана.

1556 р. реформати, підтримані Ф. Перені, котрий сам був ревним протестантом, прогнали францисканців, а замок зруйнували. Наприкінці століття францисканці все ж повернулися і відбудували в центрі міста монастир і церкву св. Франциска.

За податковою відомістю 1567 р. Севлюш мав 266 дворів. За нього велася постійна боротьба між Трансільванією й Австрією, продовжували діяти куруци. У XVII ст. барони Перені збудували у Севлюші величний палац-резиденцію.

29 серпня 1717 р. місто захопили татари, які два дні грабували його, а потім спалили. З 1464 полонених змогли повернутися лише 853. Біду довершила епідемія холери. Мертвих ховали у могилі на території пізнішого винрадгоспу. Після епідемії там встановили хрест і щовесни відправляли панахиди, аж поки хрест 1946 р. не зняли. 1720 р. у місті було всього 49 мешканців. 1744 р. збудовано дерев`яну греко-католицьку Успенську церкву, а 1796 р. – вже кам’яну. 1815 р. тут 1773 жителі. З усіх володарів міста найяскравішим був Жигмонд Перені – діяч угорської революції, страчений 1849 р. Саме він збудував міську лікарню.

Наприкінці ХІХ ст. біля Севлюша пройшла залізниця з Чопа на Ясиня і вузькоколійка у Боржавську долину. У місті діяли винокурня Шьонборна, паровий млин, дві каменоломні, де добували андезит і трахіт, артіль з виробництву кожухів. У 1890-х тут було 147 ремісників, 36 торгівців. Населення складало: 1880 р. – 4381, 1890 р. – 5187, 1900 р. – 5743 чоловіки, що жили у 918 будинках. Діяли дві державні початкові і три церковні школи (католицька, греко-католицька і протестантська). 1881 р. відкрито міську школу. Спершу вона діяла у пристосованих приміщеннях, а після пожежі місто збудувало 1903 р. спеціальну двоповерхову будову – сучасну ЗОШ №1. У ній вчилися композитор Б. Барток і хірург О. Фединець. Також існувала реміснича школа, де 1901 р. вчилося 100 учнів.

У другій половині ХVIII – на початку ХХ ст. міський уряд містився у будинку посеред парку на Королівській вулиці (нині вул. Пушкіна). 1920 р. він згорів, а парк було віддано спортивним товариствам. Щоб зробити футбольне поле та инші майданчики, спортсмени вирубали багато цінних дерев – тюльпанове, оцтове, столітні платани, софори. Навпроти мерії стояла кам’яна будівля пошти з дахом, як у китайської пагоди. Остання начальниця пошти (перед зруйнуванням будинку) була донькою художника Імре Ревеса, вчителя Й. Бокшая. Тут Ревес провів свої останні роки і помер 1945 р. На вул. Миру стояв одноповерховий жупанат з судовою палатою, поруч – середньовічна в`язниця, зруйнована у 1980 р.

Наприкінці ХІХ ст. жупанату добудували другий поверх. У 1960-70-х тут працювали два факультети Ужгородського університету. Зараз тут угорська ЗОШ №3. Неподалік, на міській площі відбувалися щотижневі базари. Крім того, вісім разів на рік влаштовували ярмарки худоби на зборищі коло лікарні, пізніше торг перенесли на нинішню вул. І. Франка.

Освітлювали місто газом, який добували з кам’яного вугілля. Газове підприємство було на території нинішньої електростанції, збудованої на поч. ХХ ст. Місто мало 20 поліцейських у спеціальній формі. Один з них був бубнарем, скликав на перехресті перехожих і оголошував розпорядження влади.

Основою міської економіки було виноградарство. Щоранку відкривалися своєрідні «біржі праці» на нинішніх вулицях Замковій, Гірській, Л. Толстого. На зламі ХVIII-ХІХ ст. виноградники вразила епідемія філоксери, яка висмоктувала соки з кореня. Плантації довелося закладати заново: садити дикий виноград і щепити на нього благородні сорти. Завідував посадками на Чорній горі міський староста. На період дозрівання він призначав сторожів-відганяльників, котрі боролися зі злодіями і птахами деркалачами-колотушками і рушницями. Щороку староста призначав початок і кінець винобрання (переважно з 20 вересня по 20 жовтня). До кінця ХІХ ст. збереглася традиція святкового походу з центру міста на гору у перший день винобрання. Попереду йшов найстарший сторож, що ніс герб міста, за ним два хлопчики вели барана на червоних стрічках. Далі грали цигани-музики, за ними ішла знать, староста з присяжними, за ними – винобральники. Після мітингу робітники ішли на виноградики, а панам готували гуляш з барана. До 1930-х винобрання завершували балом.

Коли влітку 1914 р. наслідник австрійського престолу Франц-Фердинанд їхав до Боснії, маршрут проліг через Севлюш. Ціла кавалькада відкритих «фордів» пролетіла вулицею Копанською. Ніхто ще не знав, що ця поїздка змінить долю світу. Убивство ерцгерцога у Сараєві стало приводом до Першої світової війни. До війська позабирали чоловіків до 50 років, а згодом і до 60. На Зелені свята 1916 р. з церкви конфіскували російські книги, закуплені ще в ХІХ ст. Михайлом Ком’яті. Останнього засудили до страти, але амністували з нагоди коронації останнього цісаря Карла і відправили на фронт. У листопаді 1917 р. з Успенського храму скинули дзвони «Іван» та «Марія», які переплавили на кулі. М. Ком’яті все ж повернувся з війни, розшукав вилучені книги і повернув їх церкві, де вони є й досі.

Останнім воєнним випробуванням стали заморозки в ніч з 9 на 10 червня 1918 р., коли на поля випав сніг. Наслідком став голод і епідемія іспанського грипу у Севлюші.

За цим послідував розпад Австро-Угорщини. 21 січня 1919 р. городяни відправили до Хуста делегацію з 50 осіб, очолену молодим учителем Юліаном Реваєм, згодом міністром Карпатської України. Хустський з`їзд прийняв рішення про возз'єднання краю з Україною. Згодом в Угорщині встановлено совєтську владу, у Севлюші вона протрималася 33 дні.

Того року була рання весна. Уся Чорна гора зацвіла. 23 квітня був Великдень, та на світанку з боку Копані долітали глухі вибухи. Задощило. Посвячення пасок пройшло наспіх, люди швидко розійшлися по домах. Червоногвардійці не змогли протистояти румунській армії і відступили до Береговаого, щоб здатися чехам, які не вбивали полонених.

У місті нашвидку утворився перехідний уряд, очолений адвокатом Йоганесом (згодом став жупаном). Того ж дня на Теківській вулиці розстріляли кількох полонених. Окупація тривала до 30 травня 1920 р., коли місто перейшло під владу Чехословаччини.

У чехословацьку добу в Севлюші працювало 17 крамниць, 7 шинків і кілька ремонтних майстерень. 1938 р. тут діяло 7 початкових і 2 міські школи (чеська і українська), реміснича і торгова школи, а також школа для розумово відсталих дітей. Успенську церкву заробітчани прикрасили вітражами, які вважають найкращими в області. 1937 р. освячено православну каплицю св. Серафима Саровського.

У період Карпатської України до Севлюша планували перенести столицю краю, та не зробили цього через його близькість до кордону. 19 січня 1939 р. тут відбулася демонстрація протесту проти терористів перед польським консульством, що було на вул. Миру, 65. 11 березня у міському домі відбувся концерт до 125-річчя Т. Шевченка. Його організувала місцева «Просвіта» зі студентами чоловічої і жіночої семінарій, евакуйованих з Ужгорода. Через чотири дні 13 учасників концерту загинули, боронячи свій край. У ніч на 14 березня гортіївці перейшли демаркаційну лінію під Фанчиковим, бої точилися весь день, надвечір військо увійшло до міста. 18 березня проведено масові арешти, 16 квітня репресованих перевезено у концтабір Крива під Хустом, потім у Вор’юлопош під Ніредьгазою. У квітні 1944 р. у місті створено єврейське гетто, обмежене вулицями Шевченка, Франка, Українською і Пушкіна. Згодом більшість євреїв було знищено.

У сучасному вже Виноградові 26 жовтня 1991 р. освятили відновлений костел. 1994 р. Т. Ком’яті видав брошуру з історією міста. 1996 р. каплицю в лікарні, споруджену ще 1932 р., перебудували на Троїцьку церкву.

А зовсім нещодавно перед міськрадою встановлено бронзову фігуру ангела-хранителя міста.