Бейла Хамваш

П’ять геніїв

ГЕНІЙ ПІВДНЯ

Цей край розташований у південно-західному куті Задунаївщини, витягуючись на північний схід довгим, приблизно на півтора комітату, язиком. Якщо їхати з півночі, з боку Шопрона, ти відчуєш його наближення у ту мить, коли пагорби почнуть згладжуватися і пропадати. Ти чітко відчуєш, що потрапив кудись, де світліше і тепліше, ніж там, де ти щойно був. Сонячне світло тут біліше, воно майже таке ж сяюче, як над Середземним морем. З кольорів зникає серпанок, вони стають яскравіші. Контури предметів – різкіші. Атмосфера – немов більше пронизана електрикою. Це вже – не Карпатський басейн. Це – немов сама Адріатика, що перелетіла через Карст¹, біла, чиста, світла і тепла.

Найближчі родичі цього південно-західного кута Угорщини – не сусідній Шомодь², а радше Прованс, Істрія і Далмація; край цей ближчий до Атики, ніж до Дьору чи до Фейеру³. На південь від Шомло⁴ ландшафт ніби обернений спиною до півночі, обличчям – у бік моря і Рима. Столиця цього краю – не Будапешт, а Атени. Він тяжіє туди, хоча й не і не мовно, звичаєво, чи кровно; споріднення тут більш важливе, більш істотне: воно обумовлене спільністю духу, генія. Середземне море немов покидає свої межі, свої береги, сяйво його проникає далеко на північний схід. Адже й в Італії вплив моря слабшає і зникає лише десь у середині долини По, у середині Апенін, і то не цілковито; на Балканах – лише у похмурих сербських горах, а у Франції він поширюється заледь не до Ліона. Не випадково римляни так легко колонізували ці місця і вважали Панонію⁵ природною частиною імперії.

Очевидно, що поети південно-західного краю завжди відчували себе поетами півдня. Шандору Кишфалуді⁶ допоміг знайти свій голос Прованс, зразком для нього був Петрарка; для Бержені метром став Горацій, для Зріні – Тасо. Узагалі ж край цей, осідлість генія півдня, променить і на багато инших місць Дунайського басейну. Такі острівці є й у комітаті Залу – на берегах Балатону, в околицях Веспрема, і в комітаті Шомодь, і в комітаті Бараня – тут переважно у Печі і поблизу нього; сюди можна віднести і Секешфехервар, і Буду, і Септендре, і навіть Естергом. І цілком природно, що Матяш будував ренесансні замки, це була не порожня примха багатого і дивакуватого короля. Адже південна традиція існувала і раніше, при Карої Роберті⁷ і Лайоші Великому⁸; процвітала тут і південна флора: каштан, плющ, шовковиця, виноград. Італійськими і далматинськими майстрами збудована чи не половина будинків в угорських містах, споруджено багато соборів. Променистість півдня відчувається навіть в околицях Дьондьоша і Егера, та й далі, аж до Токаю; вона – нехай навіть і найслабша – живе у винах і у стилі шляхетських садиб, у їхній освітленості і чуттєвих контурах.

Цей край видається більше південним, аніж багато навіть італійських провінцій. Можливо, тому, що море звідси оддалік і людям доводиться більше любити теплий серпанок і променисте сонячне світло. Коли тут дме північно-західний вітер і небо закривають хмари, усе навколо стає сірим, місцевість просто упізнати годі. Коли ж згодом знову визирне сонце, дерева виглядають ще зеленішими, стіни будинків – білішими, небо – блакитнішим. Світло це пронизує і людину, воно проникає усюди, тут навіть смак фруктів – чистіший і виразніший. За цим розчиненим у повітрі і речах сонцем і можна упізнати південний захід. Ніде – ні найменшого перебільшення, ні спітнілої натуги. Розчинення це – в усьому: у ландшафті, у людях, у предметах, у суспільстві, у мові, у рухах. Хоча життя тут далеко не легше: на страждання південь анітрохи не бідніший, аніж инші краї, але у нього – перспектива ширша; як, приміром, у Софокла видно далі, ніж у Шекспіра.

Усе це – навряд чи відчутний факт, радше –дивовижні чари, покров поезії. Якби ця земля процвітала, обличчя людей напевно були б радісніші, на світлих, зелених рівнинах життя текло б вільніше, гармонійніше. Менше було би мстивости, і злости, і заздрости. Але, нехай це не зовсім так, якась іскорка живе у кожному. Немає людини, немає птаха, коня, собаки, немає жодної ягоди черешні, у якій не жеврів би, як крихітна душа, геній півдня. І нерідко бачиш, як іскорка ця раптом яскраво спалахує і сама дивується тихій своїй красі.

На заході родина – винятково приватне життя. У життєвому укладі тут домінують індивідуалізм, демократія і лібералізм, кожен сам відповідає перед громадською думкою за свої вчинки. Життя родини протікає у просторі, обмеженому стінами будинку. На сході родина розростається у клан, клан же – та соціальна ланка, що за своїм характером схильна до войовничости, він завжди є політичним і публічним, а родину тут навмисно ховають. Це – східна сором’язливість. У Трансільванії родина – династія. Тут же, на південному заході, родина – це та соціальна одиниця, у якій люди у повному сенсі слова живуть разом. Їх не обов’язково зв’язує кревне споріднення. До родини належать ті, у кого однакові душевне життя, темперамент, так що родиною може бути хутір, чи садиба, чи всі жителі одного села. Тут теж, звичайно, є і своя боротьба, і протиріччя, і касти, і ворожнеча, однак, усе те існує усередині єдиного організму. Народ тут – співтовариство інтимне. Це варто розуміти у тому сенсі, що протиріччя між паном і слугою, бідним і багатим розчиняються у більш високій єдності. Родини, звичайно, розрізняються за соціальним і майновим станом, але розходження ці лише рятують співтовариство від одноманітности. Тому, якщо в инших місцях існує колективна дисципліна, то тут – соціальна приязнь. Співтовариство тут – подарунок і неждана радість. Основа співтовариства – philia*, але philia не Аристотеля, а Емпедокла. Philia – не стільки дружба, скільки взаємний потяг людей, а тому це – соціальне почуття, властиве золотому століттю. Потяг породжує особливу міру – південне «polis myriandros»**, місто, що не допускає у свої стіни більш десяти тисяч жителів, тому що у місті з таким населенням кожний знає кожного. У такому десятитисячному місті зливаються воєдино родина, каста, багаті і бідні. Якщо ж раптом число жителів перевищує десять тисяч, богиня Philia відтіля йде. Південь не любить великих міст, не розвиває свій розум надміру, не мріє про казкове багатство і безмірну владу.

Усього лише сто п’ятдесят років тому тут, на південному заході, творив Бержені, найбільший античний поет після римлян. У Бержені живий вогонь Горація, живе усе те, чим колись володів цей край: пранарод, родина, philia, соціальна приязнь, космічна гармонія і спокійне усвідомлення близькости богів.

Будь-яка сучасна проблематика залишається на цій землі без відгуку. Партійні чвари, преса, транспорт, винаходи – до всього того люди тут байдужі. Господарство тут опирається на родину і є справою суто інтимною. Воно ведеться у малих колах – тут усе має округлу форму, тоді як на заході усе або піднімається круто нагору, або так само круто опускається. Це – край без міст і промисловости, тут немає потреби в організації. Тут не відома напруга волі, немов усі – лише одне пасивне сприйняття.

Становище шляхти було тут найменш привілейованим. Не тому, що тут не було величезних латифундій, а тому, що патріархальний уклад невід’ємний від цього краю. Будинок – у тому сенсі слова, що є синонімом домашнього вогнища, – існує лише тут. На заході будинок відповідає рівню цивілізованости його господаря і є показником цього рівня. На півночі будинок – притулок. На сході – тимчасовий прихисток. У Трансільванії – щось замкнуте і проблематичне. Тут, на південному заході, будинок – гніздо родини, але – споконвічної родини. Садиба лежить у точці перетину суспільного і приватного життів, і деякі садиби тут спроможні більше сказати про генія Півдня, аніж мова, поезія, люди.

Найсокровенніше місце у садибі – не їдальня, не вітальня, не бібліотека. Тут народилося щось таке, чого більше ніде на землі не побачиш. Це – пасіка. Треба тільки уявити Бержені влітку, у серпні, спекотним яскравим днем, уявити, як він, пообідавши, йде через залитий сонцем двір, під пахвою в нього Горацій і кілька аркушів паперу з начерками чергової оди. Пасіка – у півсотні кроків від будинку. Він відкриває хвіртку. Бджоли гудуть біля вуликів, влітаючи і вилітаючи в льоток. Крім вуликів тут тільки дерев’яний стіл і стілець, нічого більше. Бержені дивиться на сад, що іскриться під сонцем, потім звертає погляд до пасіки, на столі книга, папір – і увесь світ зникає, провалюється кудись, відкіля ні жаркого літнього саду, ні пасіки уже не видно. Він нерухомо сидить у дзижчанні; і щось усередині нього немов починає безшумно місити і збивати усе те, що він нагромадив у собі упродовж життя: дитинство, рідний дім, любов, усе, чого він учився, що бачив, читав. Щось без утоми працює у ньому, перегортаючи сторінки життя. Пасіка – місце, де можна спати і не спати водночас.

Південний захід – єдине місце в Угорщині, де людина знає: життя лише тоді є високим буттям, якщо це – життя творче. Не у тому сенсі, що естетичне, а тому, що орфічне, тобто якщо ти живеш у світі співаючому, у космосі-аеді, і співаєш разом із стихіями. На заході стихійне буття відходить на задній план, там найперше – цивілізація, а все инше випливає лише потім. На півночі перше – природа. На сході перше – Я, що вбирає в себе увесь світ. Па півдні знають, що життя повинне бути музикою; як говорять у Китаї, людину будить пісня, зміцнює мораль, а досконалою робить музика. Життя повинне бути музикою – це стосується і родини, і любови, і навчання, і мови, і суспільних справ, і їжі; а те, що дає нам у готовому виді природа, варто створити заново, створити з пристрастю і розумом, виліпити і підняти над природою. Від усього цього у південно-західному краї мало що збереглося, а таємницю оберігає тільки місцевий геній.

* Полон, любов (гр.).
** Десятитисячне місто (лат.)

Малюнок Бейли Хамваша: ареали п’яти геніїв на території історичної Угорщини. 1. Південний захід. 2. Захід. 3. Північ. 4. Алфельд. 5. Трансільванія.

ГЕНІЙ ЗАХОДУ

Західний ареал розтягнувся по лінії Братислава – Сентготард⁹ до сходу, на глибину, яку точно визначити неможливо. На півночі територія ця заледь більша площі міста Братислави, хоча уздовж відрогів Малих Карпат променистість західного генія відчувається у багатьох поселеннях, аж до Трнави. У Задунаївщині межу ареалу приблизно визначає Фертьо¹⁰, у Шопрона він витягається трохи далі на схід, досягаючи Балатону. Однак уздовж Дунаю, до самої Буди. вплив західного генія помітно всюди, особливо в таких містах, як Дьор, Комарно, Тата, Естергом. На півночі його сліди виявляються навіть у долині Ваги й у Спіші¹¹. Особливий характер цього ареалу обумовлений, звичайно, і природою, близькістю Альп, вологим і прохолодним повітрям. Але справжня своєрідність цього краю – у його гуманізованій природі. Захід відразу пізнається за ступенем цивілізованости.

Цивілізованість не завжди тотожна культурі. Культура передбачає, що суспільне, художнє, господарське життя об’єднані певним єдиним високим стилем. За кожним явищем стоїть той самий дух, що сам для себе створює можливість особливого і неповторно витонченого життя. Тут, у західній частині, де немає творчої цивілізації, а є усього лиш цивілізованість, рівень життя не високий і не витончений, однак ніщо вже – ні земля, ні ландшафт, ні людина – не має природности. Вони стоять ближче до чогось иншого, не до природи. Земля перебуває на такому ж рівні оброблености і гуманізованости, що і людина, і виняткове значення має те, що досягнутий рівень передається від покоління до покоління. От чому в умовах цивілізації третину людського життя займає школа. Незачепленої сфери життя тут просто немає. Свою первинну родючість земля давно втратила, але за нею так добре доглядають, що середня її врожайність вища, ніж врожайність цілини.

Справжня цивілізація – рідкісна річ. Атени, Рим, Париж – більше в Европі і немає. Цивілізація – це те, що сильніше від природи. Цивілізованість сама не діє, вона лише обробляє наявне, тому що дух, в ім’я якого вона його обробляє, не є її власним духом. Природу вона лише тримає у вуздечці, але не піднімає її. Там, де цивілізації немає, природу не обробляють, а грабують. Там, де цивілізація є, є й облагородження сущого, від рослин і тварин до людських якостей. Ось чому цивілізація створює шляхетні сорти фруктів, квітів, овочів, тварин, витончені страви – як і літературу, мораль, звичаї, спосіб життя, одяг і житло. У цивілізованому будинку кожен кут виповнений доцільністю, цей будинок обжитий людиною цілковито. Усього за десять кілометрів від західного будинку ви побачите алфельдську «чисту» світлицю: побудувавши будинок, її обставили найкращими меблями, постелі застелили найкращою білизною, опустили штори на вікнах, закрили віконниці – і у світлиці цій роками живуть лише затхлість і цвіль, ніхто не заходить туди, ніхто не користається нею. «Чиста» світлиця – магічне святилище східної людини; на того, хто наважився б жити у «чистій» світлиці, усі дивилися б як на божевільного. На заході більше не існує магічних місць. Звичайно, немає й инших святилищ. Світ там – гуманізований. Життя стало більш монотонним і нудним, але і більш безпечним; більш урівноваженим, можливо, більш сірим, але натомість і більш надійним і, головне, більш буржуазним.

Цивілізованість – це або вплив цивілізації, або її занепад, або запозичення, або ознака ще не розвинутої цивілізації. Цивілізованість західного ареалу – це почасти вплив, почасти копіювання, почасти нерозвинута наразі власна цивілізація. Цей край обличчям обернений до Заходу, до Парижа, відкіля приходить до нього життєвий уклад, багаторазово проціджений через німецькі сфери. Зразок для парків тутешніх замків – Шьонбрун, але зразок для Шьонбруна – Версаль.

Якщо ти під’їжджаєш сюди з боку південного заходу, то італійський ландшафт раптово стає ніби французьким. Але якщо шлях твій – зі сходу, різниця буде ще помітніша. Ти немов раптово потрапляєш з азіатської рівнини у якийсь пфальцський сад. Біля Дунаю, особливо в околицях Братислави, атмосфера цілком рейнська: біля Папи¹² – майже пустеля. А Шопрон раптом – немов Тюрінгія. На півдні у тебе дух захоплює від багатства і розмаїтости маленьких природних ансамблів; тут, на заході, пейзаж одноманітніший і спокійніший. Немає такого обрію, на якому не стирчало б що-небудь: телеграфний стовп, огорожа, вежа, труба.

Цивілізованість на заході – це, власне кажучи, урбанізм. А місто, яке увесь захід безсумнівно вважає своїм центром, – Париж. І урбанізм цей відчуємо навіть у таких крихітних містечках, як Кишмартон¹³.

Міста створює не насущна потреба, а безпосередній соціальний інстинкт. Можна припустити, що люди – або для взаємодопомоги, або заради того, щоб легше було захищатися від ворогів, – збираються в укріпленому місці; але це ще не місто. Без певного ступеня інтенсивности суспільного інстинкту міста немає. Так, в Европі справжні міста виникли лише в західній її частині. Цей суспільний інстинкт означає, що людина вийшла з кола стихійного середовища, з кола природи. Місто ведене не природою, а цивілізацією. Півдню немає в цьому необхідности, єдність тут настільки цільна і непорушна, відносини духу і матерії настільки глибокі, що особливий людський світ створювати немає потреби, для створення порядку немає потреби виходити за межі стихійности. От чому соціальна приязнь, яка поєднує там співтовариство, позбавлена проблем. На заході ж основа співтовариства – інстинкт об’єднання із собі подібними. Інстинкт цей пробуджується лише у тому випадку, коли у свідомості людини міцно закорениться ієрархія цінностей, однаковою мірою чинна для кожного.

Цілком імовірно, що людина, виходячи з природи – вступаючи у цивілізацію, щось втрачає, і найбільша її втрата – втрата інстинктивної чутливости до природи. Але в умовах цивілізації місце такої чутливости посідає чутливість до цінностей. Чи треба ремствувати на втрату споконвічної безневинности, коли людина знаходить безневинність більш високого порядку? У сенсі фізичної сили людина дійсно потерпає від втрати, от чому їй необхідні складні заходи захисту.

Однак, людське буття здатне стати витонченим тільки у співтоваристві. Нехай співтовариство не є кінцевою метою (кінцева мета завжди – людська особистість), проте тільки у співтоваристві з’являється можливість підняти рівень життя. На південному заході залишки середземноморського античного укладу збереглися у тому розчиненні людини у природі, коли людина є тут немов частиною ландшафту. Воно, це розчинення, незалежне від індивіда і від співтовариства, тому що такий уклад життя склався ще у ті часи, коли невідомі були протиріччя між індивідуальним і колективним. Сьогодні цей уклад абсолютно архаїчний, він – лише пам’ять про минуле і реально нездійсненний. Ось чому південний захід живе немов у царстві сну. На півночі ж соціальність не розчиняється у навколишньому світі. Вона завжди була тут досить слабкою, рівень цивілізації теж нижчий, врешті, немає тут і витончености буття; людина знову живе ніби в анархії природи. От чому на півночі є лише індивіди і немає особистости. Індивід – це людина, що не виділилася з природи. Тут, на заході, живе людина, кінцева мета якої – створення особистости. Особистість – щось більше, ніж індивід, тому що це закінчена, цільна, свідома й автономна людина; особистість – це гармонія людського і загальнолюдського. Індивіди бувають різноманітними, індивід може бути поетом, бурлакою, канатоходцем, шаблековтачем, філософом, крайнім циніком і лицеміром, кінозіркою, професором. Особистість же – явище рідкісне, навіть Европа знає небагато справжніх особистостей. Природа може породжувати чудових індивідів: адже для цього не треба нічого, крім таланту. Створити особистість здатна тільки цивілізація. Шлях до цього – глибоке, до самих коренів, перетворення, возвишення, облагородження людської природи.

Це – життєвий уклад Вільгельма Мейстера, уклад, що у західному ареалі й обумовлює поєднання і переплетення суспільних факторів. Демократія й інтегрованість. З цього огляду тутешній уклад протилежний тому, чим є алфельдське співтовариство. В Алфельді ніхто не міряє себе єдиною міркою, тому тут немає демократії. Соціальний уклад тут не знає компактности, наступности і багатого нюансування. На заході люди, як очевидне, міряють себе однією міркою, у співтоваристві немає шпар, провалів, зламів, пробілів, гострих граней, тертя, і це означає, що воно, від фундаменту до верхівки, однорідне. Алфельдське суспільство тому з дуже великою натяжкою може бути назване цим словом: суспільство лише в тому випадку справжнє суспільство, якщо воно диференційоване і має складну структуру. У нього є свій, незалежний від природи, центр, серце його б’ється вже не у землі, а у духові. Доля його – не у силі, а у чесноті. Життям його керує не влада, а знання. І чим більшою мірою чеснота є силою, а знання – владою, тим глибше те, що називають цивілізацією.

З діячів угорської історії геній західного ареалу найбільш концентровано представлений у фігурі Іштвана Сечені. Сечені прагнув до одного: поширити захід на всю країну, створити високу цивілізованість, щоб весь угорський народ став на шлях західної буржуазности. Ось чому ідеї його у багатьох зустрічали захоплений відгук, але у багатьох – відторгнення. Його ідеал – ідеал миролюбного Вільгельма Мейстера, що добровільно підкоряє себе співтовариству. Сечені прагнув чогось такого, що північ, схід, Трансільванія, якби навіть хотіли, здійснити не змогли б. Усе це має сенс лише на заході. Адже, підкоряючи себе співтовариству, людина лише тут отримує навзаєм рівне з иншими ставлення, забезпечене буття і високий духовний рівень. На сході той, хто скориться, стає слугою, а соціальної рівности, забезпеченого буття і духовного рівня тут просто не існує.

Поезія півдня і сходу, півночі і Трансільванії знаходить вираження у ліриці. Захід – єдине місце в країні, де природним вираженням є проза. Проза – літературний рід, що властивий цивілізації і реальності, як лірика властива мріянням і ідеалам. Герой лірики – індивід, прози – особистість. На сході, на півночі, у Трансільванії навіть роман ліричний. На заході проза тому жанр поезії, що проза там – базис життя.

Питання: чи є ще тут, на заході, народ? Чи тільки складне поєднання одиниць соціального життя? Цивілізованість стерла усі міти, легенди, поставивши на їхнє місце сюжет, story. Сюжет не поширюється з вуст у вуста: його фіксують на папері, його вивчають у школі. Сюжет – слабкіший, пасивніший, ніж міт. На заході немає релігії, є лише трансцендентність. Бути цивілізованим – значить утратити зв’язок зі світом стихії, світом підсвідомого. У цьому сенсі немає більш виразного образу, ніж втрата пітьми, тобто освітлена ніч. Дуже багато людей так і вмирають, жодного разу не побачивши зоряного неба. Квіти – справа ботаніків, зірки – астрономів. Немає богів, є тільки факти, немає мітів, є тільки наука, немає магії, є тільки техніка, немає творення, є тільки праця.

ГЕНІЙ ПІВНОЧІ

Границею північного ареалу служать південні відроги гір Верхньої Угорщини¹⁴. На заході ця границя проходить над Братиславою, півколом обгинає Малі Карпати, тягнеться нагору, потім, за Іпеллю¹⁵, перетинаючи Бьоржьонь¹⁶, спускається до півдня, і, переступивши Дунай, охоплює гори Піліш¹⁷. Біля Ваци знову повертає на північ, відтіля йде на схід, по південній стороні гір Матра і Бюкк¹⁸, нарешті тягнеться горами Боршода і Шаторальяуйхея¹⁹. У районі Сатмара²⁰ границя досягає Трансільванії.

Край це лісовий і гористий, але ні ліси, ні гори тут не схожі на південні чи на західні. Повітря раптово стає вологим. Пануючий колір – синювато-зелений, радше темних відтінків. У повітрі плаває смутний серпанок, небозвід немов затягнутий туманом, ясні дні, особливо узимку, скляні і різкі, найкращі місяці – вересень і січень. Весна і літо – дощові. Земля ця назагал звернена до півночі. Пейзаж у Татрах чи у Спіші більше нагадує який-небудь куточок Прибалтики чи Фінляндії, що у восьмистах кілометрах звідси, ніж околиці Дендеша, що усього за сотню кілометрів звідси.

Якщо центр Півдня – Рим і Атени, Заходу – Париж, то для Півночі характерно саме те, що у нього немає центру. Уся Північна Европа, включаючи Польщу, прибалтійські країни, Фінляндію, не звернена до якого-небудь центру. Вона взагалі нікуди не звернена. Але культурною провінцією вона є не тому, що нікуди не зорієнтована, а навпаки: тому нікуди не зорієнтована, що є культурною провінцією. Самостійної цивілізації у неї немає, культури не створено, засоби освіти і буржуазности вона лише запозичає і використовує, але якби не запозичала, це мало б що змінювало, – як не змінює і те, що вона їх запозичає. Засоби ці не стосуються сутнісного змісту життя. У провінційних краях ніякий вплив не є органічним, тому у ньому немає серйозної потреби. Однаково, з якої тканини люди шиють собі одяг, якими засобами пересування користаються, чи досить комфортне у них житло, які книги вони читають і в якій соціальній структурі живуть. У південних краях уклад життя формує Philia. У західних – закон соціальної рівноваги. У північних же – природа, яка сильніша тут за усяку цивілізацію.

В Угорщині органічна культура існує лише в ареалі західного генія. На півдні й у Трансільванії, щоправда, вона була, але з часом розкришилася, розсипалася, а те, що залишилося – це більш-менш голе буття. На півночі не було і того, що могло б кришитися. Але все-таки тут ми зустрічаємося не з початковою, первинною природністю. Провінція означає таке місце, де вплив цивілізації хіба що відчувається, але не понад те; провінція жодним чином не збагачує цивілізацію. Провінціалізм – така культурна пасивність, своєрідність і цінність якої саме й обумовлені цією її невинністю, незайманістю. Провінція – територія історично не активна, тому вона ніколи не виступає в ролі завойовника, радше – у ролі завойованого. І за незалежність більшої частини північних країн – хоча фактично вони не завжди були провінціями чи колоніями – найчастіше доводилося вести довгу безнадійну боротьбу. Так було з Польщею, що, перебуваючи під тиском і зі сходу, і з заходу, безупинно боролася проти спроб переділу. Для Верхньої Угорщини характерним явищем була куруцька війна, це дивний, майже підпільний рух, коли окремі героїчні подвиги і тривале меланхолійне очікування в укритті спліталися у легенду, в якій майже нічого не було від реальности.

В угорській історії куруцька війна – єдиний рух, що породив свою глибоку поезію і музику. Ця війна стала для угорців ніби священною. Для народу було щось невимовно прекрасне у цій боротьбі – нехай вона не привела до перемоги, але і не закінчилася поразкою. До того явища, що отримало назву «куруцька війна», усі, без винятку, угорці, відчувають свою причетність, причому причетність беззастережну. Ні у турецьких війнах, ні у прикордонних сутичках, ні у визвольній боротьбі (1848–1849) уже не знайшло вираження те, що таким живим було у русі куруців: споконвічна безнадійність боротьби проти нечуваної силової переваги влади, боротьби не заради перемоги, боротьби як невблаганної, сумної, невідворотної національної долі, за якою стоїть усвідомлення, що добре живеться тут тільки тим, хто стає на бік чужоземних гнобителів супроти власного народу, – але слава належить не їм, а куруцам, що ховаються у лісах.

Де немає цивілізації, там духовне життя заміняє мрія. Мрія утримує людину, не даючи їй змоги злитися з природою. Однак мрія – не стабільна форма буття. На півночі немає твердої позиції, немає чіткого напрямку, немає міцної бази, і, понад то, про все це північ і не знає. Замість того є в ній якась зворушлива цнотливість і невинність, у негативних випадках – нерозвиненість і обмеженість. На півночі найглибша людська риса – наївна захопленість. Ось чому Петефі – не алфельдський поет, а північний: Алфельдом він лише захоплюється. Людині Алфельда невідома та тепла і свіжа музика захоплених почуттів, невідомий той непідробний, що йде безпосередньо від серця, екстаз, який складає особливу принадність лірики Петефі, присвяченій природі, особливо там, де вона не зумисна, а мимовільна. Натхненність Петефі, його любовна пристрасність, його перебільшення, уся його ідеальність – не алфельдські, а північні.

У північному ареалі, однак, не виявляється первинне людське буття. Північ – провінція, що означає: вона співвідносить себе з цивілізацією, але суті її (півночі) вона (цивілізація) не торкається. Це, власне, і є провінціалізм. Первинне буття раз у раз зламує цю культурну пасивність зсередини, і обидва начала перемішуються один з одним. Тому провінціалізм і дикість виглядають немовби проявами однієї і тієї ж моделі поведінки. І зв’язок з культурою тут не є справжнім зв’язком, і буття – не первинне. Між двома цими полюсами північне буття – як хмара: воно то розсіюється, то розбухає, і немає надії, що вона набуде коли-небудь закінченої форми.

Де немає зв’язаної з традицією форми, там не виникають ані релігія, ані мистецтво. Північна людина – істота глибока, але аморфна. Ця безформна глибина у ній – без ритуалів і догматики, чисто емоційна релігійність, тобто забобонність. Забобонність – рід атеїзму: або, скажімо, неправильно застосована віра. Забобонність – легковірна. Забобонна людина розділяє світ на реальність і на диво. Людина сама по собі – диво, але живе вона у реальності. Світ був би досконалим тоді, коли б теж був дивом. Людина не знає, що світ – це така містерія, що є водночас і дивом, і реальністю. Через те, що піддається розрахунку і розраховане, що відоме заздалегідь і напевно, постійно пробивається несподіване, що не піддається розрахунку, неймовірне. Забобонна людина – така, скажімо, як Міксат – характерний північний довірливий атеїст: він не релігійний, але фантазія його не здатна зосередитися ні на чому, окрім як на дивовижному воскресінні Зріні, парасольці Святого Петра і подібних казкових історіях²¹; і нехай, на перший погляд видається, начебто він висміює дива: насправді тільки їх він і сприймає всерйоз. Людина Алфельда своєї віри у дива соромиться і на словах дива заперечує, – очевидно, тому, що від реальности страждає більше; це вона називає тверезістю і за допомогою цієї суворої і безсердечної, заледь чи не варварської тверезости викорінює у собі ту чутливість до кардинальних питань, що лише дуже рідко проривається через його гумор і мелянхолію, як це ми бачимо у великих рядках Араня. Північна людина – фантазер, тому у неї немає почуття стилю і немає справжнього смаку. Відсутність смаку – усього лише невміння з’єднати життя і дух. Це одна з істотних рис північного провінціалізму; звідси – напівосвіченість не тільки у мистецтві, але й у поведінці, в одязі, у суспільному житті, у мисленні, в обстановці житла й у розвагах.

Смак заміняють емоції. На півночі співтовариство не може бути названо суспільством; тут живуть поруч одне з одним маленькі теплі кола: сім’ї, рідня, невеликі об’єднання і компанії, які иноді настільки тісні, що поділяють одне з одним навіть життєві блага; але у маленьких співтовариствах люди взагалі є один для одного умовами життя. Характерна для таких маленьких суспільних одиниць атмосфера – плітки. Люди знають один про одного все, але, оскільки таке об’єднання аморфне і примітивне, знання ці ірреальні.

Природу вважає раєм тільки цивілізована людина; руссоїзм – типове породження міста, причому одне з пізніх його породжень. Хто живе у природному середовищі, той знає, що це – зовсім не щастя, а причина для мелянхолії. Про це свідчать усі типові північні поети. І це очевидно. Світ, у якому живе людина, – світ тлінний; але якщо вона живе серед природи, то живе у самій тлінності. Вічний лише дух. Живучи у лоні природи, людина виробляє у собі таке відчуття життя, що майже паралельне духу; це і є уява. Фантазія і мелянхолія. Без захисту цивілізації людина оточує себе фантазією, образи в який – не варіації образів, зібраних у житті: вони виходять зі світу анамнетичного. Це підтверджують і «Калевала», і ряд справді великих північних поетів: Бернс, Якобсен, Гамсун. Недовтілені сутності, демони, феї й ожилі квіти. У цій своїй формі фантазія – інерція магії, що не здатна цілком відірватися від древніх своїх інкарнацій.

На півночі немає традиції. Кожний живе тільки раз, і це життя – виняток і випадковість. Суспільна й історична традиція – лише особливий різновид казки, і вона – ірреальна. Господарство тут тією ж мірою анархічне, що й уклад життя. Планомірности немає, точно так само, як немає історії чи традиції. Дві продуктивні сили – людська уява і природна потреба. На півдні перед господарством стоїть висока мета: утягнути матерію в коло споконвічного порядку. На заході ціль – запровадити у землекористування організацію і, якщо можливо, облагородити землю. На півночі єдина мета господарства –сяк-так підтримувати існування людей. На півдні результат господарської діяльности – безтурботне благополуччя, на заході – процвітання, на півночі – хліб насущний. Найчастіше тут досягають лише бідности. Бідність так само невіддільна від півночі, як фантазія, мелянхолія, забобонність і диво.

Найбільш типовий угорський поет північного ареалу – Міхай Томпа²². Десь він нагадує Вордсворта, але без метафоричної глибини останнього. Томпа – поет релігійний, але релігійність його не виходить за рамки стандартних недільних проповідей. Найсильніший у ньому голос мелянхолійного сприйняття природи й анімістичної уяви, у дусі легенд, позбавлених мітологічного змісту, голос покинутого рідного краю.

Єдина соціальна реальність тут – родина. Тому будинок тут важливіший, ніж де-небудь. Це не тільки домашнє вогнище, не тільки гніздо і притулок, але і, більше того, певне тепле і замкнуте місце, що втілює не природу, а людське начало. Від цього будинку віє неповторно своєрідною атмосферою родини. Тому і житла дворянства тут – не палаци, не садиби. Дворянський аристократизм і багатство рідкісні; ще рідше вони виявляються не тільки в зовнішніх ознаках. Рівень панської поведінки, панських характерів тут теж зазвичай нижчий, от чому саме на півночі так поширений тип збіднілого пана, пройдисвіта, вітрогона. Це не богемний тип, не шахрай, не ледар, не опущена людина. Зарозумілість його радше комічна, гордість – гідна жалости. Вітрогон теж фантазер, теж забобонний, теж мелянхолійний і дивакуватий, але у ньому є якась крайня несерйозність; це людина, яка саму себе не сприймає всерйоз. Вона легко стає неохайною, потрапляє у погане товариство, стає мономаном і більше не здатна мріяти.

ГЕНІЙ АЛФЕЛЬДА

Угорці – не народ степів. Назва ця – не більше, ніж романтика, журналістське позерство, бажання блиснути мальовничим визначенням. Таке визначення послужило головним чином лише тому, що сховало складність, неоднозначність людей, які тут живуть. Адже у кожному угорцеві, нехай і у зовсім різних пропорціях, є одночасно і розкутість півдня, і цивілізованість заходу, і провінційна близькість до природи, властива півночі, і контрастність Трансільванії, і все це – разом з Алфельдом. Народом степів їх назвали, очевидно, ті чужоземці, які не бачили у цій країні нічого, окрім вершників і гуляшу з паприкою.

Алфельд, до речі, зовсім не пустеля, не степ, а рівнина зі схильним до посухи, ідеальним для кукурудзи кліматом; кажуть, тут сухіше, ніж у південноросійських степах, геній яких тут живе, і вплив, випромінювання якого, чим далі па південний захід, тим більше стає сонним, розмитим і замкнутим. Росія – континентальний океан. Тому людина живе там у своєрідній атмосфері безкрайности. Світ там немовби складається з одних крайностей. Людина із відчайдушної самотности потрапляє прямо в ту соборність, що стирає індивідуальне життя без залишку. Мелянхолія – і шаленство відчайдухів. Невтримне життєлюбство – і «усе дурниця». У цьому – суть російської музики і російського танцю. Алфельду близько все це, але він – не океан, а лише невелика бухта, води якої омивають береги і півдня, і заходу, і Візантії, і де є місця, у яких можна висадитися на берег. У степу все однорідне і однозначне. Алфельд – не Росія, а Угорщина, і усе, що тут є, містить у собі п’ять родів і п’ять сенсів. Гроза тут не шаленіє, вітер м’якший, ніж у степах, з кожного пункту можна бачити сушу, так що згубитися тут неможливо, немає розпачу, немає екстатичних танців, лише глибоко у підсвідомості – якісь залишки ностальгії по смерті.

Алфельд – край своєрідний, парадоксальний, але внутрішня суперечливість його – зовсім инша, ніж у південноросійських степах. Парадоксальність його у тому, що це – суша, цілком відкрита, занадто відкрита, до краю відкрита, більше відкрита, ніж океан, тому людина тут більш беззахисна і загублена, земля і небо більш безкрайні, і водночас більш безнадійні. В океану є береги, і коли хтось кричить: «Земля!» – це означає звільнення. У континентальному океані не можна висадитися на берег. От чому відкритість тут рівнозначна відчуттю, начебто ти – під замком. Чим більша одноманітність рівнини, ця, тільки зсередини, у підсвідомості відчутна, замкнутість, тим більше ти ізольований.

Алфельд живе у постійній нестачі води. Кому відомо, як тісно пов’язана вода з працею і будь-якою діяльністю, із підприємливістю й уявою, більше того – з радістю і розумовою працею, із прагненням знань і мудрістю, той легше зрозуміє темперамент жителів Алфельда. Де мало води, там вирує стихія лютого правогню, що називають пустелею; саме така суха, палюча спека, саме такий палючий холод і панують в Алфельді. Вогонь тільки разом з водою створює можливість для життя. Єгипет без Нілу – Сахара. Поки Тиса з її розливами грала тут роль Нілу, вона тисячоліттями живила землю, пом’якшуючи вогненну стихію спеки. Відтоді, як у землі відібрали²³ воду, зросла посушливість, почалося засолення ґрунту. Алфельд схожий на висохле морське дно; це земля, що жадає води, жадає фантазії, жадає веселощів, жадає думки і згоряє у шаленстві посухи. Немає менш вільного місця, ніж степ, немає менше волі, ніж у цьому океані, і ніде немає більшого прагнення до волі. Иноді небокрай так навалюється на землю, що от-от розчавить її, а земля так притискає небо, що от-от сплющить його. У цьому плоскому краї, під цим подвійним тиском і повинна жити людина.

В Алфельді немає міст у тому сенсі, як на заході чи у Трансільванії, де урбанізм – щось самоочевидне. Тому що місто – це не місце, за якимось збігом обставин усуціль забудоване багатоповерховими будинками, з вулицями, з упорядкованим рухом, з торгівлею і промисловістю; місто – це доцільно організований життєвий уклад. Уклад алфельдського міста не відрізняється від сільського укладу. Дебрецен – меншою мірою місто, ніж Кьосег²⁴, хоча Кьосег – удесятеро менший і бідніший, ніж Дебрецен. Поселення тут роблять враження тимчасових, як стоянки кочівників; якщо жителі завтра знімуть намети, щоб перебратися на нове місце, ніхто навіть не здивується. Характерна риса міста у тому, що кожен житель намагається по можливості оселитися якнайближче до центру. В алфельдського міста немає центру, воно розповзається в усі боки. Очевидно, що центр у місті ніколи не буває абстрактним, тобто ніяк не зв’язаним з господарською, чи адміністративною, чи ще якоюсь практикою. Як в архаїчному грецькому полісі, центр – це присутність вищої сили. Якщо такий центр, свідомо чи підсвідомо, існує, поселення носить закінчений характер; якщо центра немає, те, що здається містом, усього лише тимчасова стоянка.

Є ніби певна домовленість: стаючи осідлою, людина відмовляється від сутнісної частини своєї волі. Ніхто не знає, у які далекі часи виникло це відчуття полону, відчуття в’язниці, цей острах одноманітности, у якому ти немов безвихідно замкнений, – чи воно виникло, чи народ приніс його із собою з країв, з якими три чи чотири тисячі років тому розпрощався; можливо, тому і розпрощався, що почував себе там у в’язниці. Наші літературні пам’ятники з’явилися набагато пізніше. Вік нашої музики породжує одні сумніви: ніколи не буде встановлено твердо, де в неосяжному світі степів лежать межі споріднення і наскільки музика ця самобутня й оригінальна. Історія ж наша з найперших своїх свідчень говорить про те, що туга за волею була вже у ті часи. Пізніше гуманісти і реформатори, які, після великих потрясінь XVI століття²⁵ бачили далі і глибше, ніж будь-хто до них і після них, порівнювали угорців з біблійним народом, євреями. Долю свого народу вони зрозуміли як гоніння, його страждання – як божу кару за невірність, і усе це – як нависла над ними доля, яку не змінити навіть ціною звертання до Бога: звертання це додасть людям хіба що сили зносити удари долі. У нашій музиці можна почути і безнадійні скарги скованої по руках і ногах людини, і спроби вирватися з оковів, – вирватися не до волі, а до божевілля. Музика, як будь-який вид мистецтва, зображає пристрасть у її абсолютному всевладді. У нашому танці зовсім відсутнє прагнення вирватися з цього світу – прагнення, що є сутністю російського танцю, – хоча у ньому ще виявляються деякі сліди самозабутньої радости, чого не знайдеш у нашому мистецтві більше ніде, найменше – у поезії.

Тимчасовість алфельдського буття не просто не терпить жодної заспокоєности, закінчености, ніякого міцного, певного місця і закону, порядку і сталости, але відверто опирається їм, сприймаючи їх як відступництво, як зраду якійсь глибокій єдиній обітниці, певній клятві; клятву цю, можливо, люди ніколи не давали одне одному, ніколи про неї не домовлялися, але вона, подібно долі, супроводжує їх з таких давніх часів, про які ніхто і не пам’ятає. Не схоже, щоб обітниця ця, дана, нехай мовчазно, у розідраній на шматки країні, яку мучили чужинці, стала плодом історичних потрясінь, наприклад, Могачської трагедії. В Алфельді завжди існував, у тій чи иншій формі, тип легіня, бідного, як церковна миша; причому він ніколи не трансформувався у розбійника, грабіжника з великої дороги, тобто не ставав абстрактним лиходієм, яким керує помста, чи жадібність, чи нехай навіть необхідність добути шматок хліба. Цей злиденний парубок є самим запереченням суспільства, у цьому – своєрідність його буття, поруч з ним кожен, хто осів і облаштувався, виглядає зрадником. Немовби він один зберіг вірність чомусь, і це щось є таємницею таємниць, про яку усі знають, хоча ніхто їх цьому не учив. Бідний легінь – один бік медалі; инший її бік – заможний ґазда. Безприхильність, мінливість, у яких живе бідний парубок, є його вірністю абсолютній долі, і народ це знає, знає, що у вірності цій долі бідний парубок стоїть вище від усіх инших людей. Бідний парубок – немов пустельник Алфельду, пустельник, що є атеїстом і безбожником, що, живучи у пустелі, більш самотній, ніж Іван Хреститель, тому що у нього немає навіть Бога. Він – немов аскет чи йог, що залишив суспільство, тому що знає, що лише його буття – щире. У цьому – честь бідного парубка і безчестя, низинна сутність заможного ґазди. Коли спосіб життя бідного парубка почав – у часи куруцьських воєн – поширюватися, як епідемія, з’ясувалося, що кожний знає, що значить зберегти вірність цьому фатуму. А бути лабанцем²⁶, тобто заможним ґаздою і купцем, завжди означало зраду – але не волі, тому що волі тут і не було ніколи, а прагнення до волі, опору усякій завершеності; зрада ця – не у тому, що ти змирився з полоном, а у тому, що вступив у змову із сторожею. Лабанц – той, хто заспокоюється у полоні. Ситуація ця була завжди актуальна: і до, і після. Якщо ти уклав союз із гнобителем – тюремним наглядачем, проти прагнення власного народу до волі, то більшого зрадництва неможливо вигадати. Якби справді йшлося про волю, яку народ втратив, але зараз може повернути, – зрадництво не було б таким тяжким. Але тут у небезпеці – не сама воля, а диво. Мрія, ідея, сенс життя.

Бути невільним, бути під замком – однаково, що бути пограбованим, оббріханим, кинутим до в’язниці. Ось чому житель Алфельду підозрілий, недовірливий, підступний, заздрісний, замкнутий у собі, ось чому він рятує себе, жертвуючи всім иншим. Хто такий недовірливий, той жадібний і скупий, і все це складалося упродовж одного життя. Навряд чи причина цього – жорстоке гноблення XVIII сторіччя чи турецьке ярмо. Можливо, ці риси характеризували угорців уже при Арпадах; але вони у жодному разі не є наслідком нечисленности чи ізольованости. Зовнішні фактори у таких випадках навряд чи варто брати до уваги.

З погляду прагнення до волі найтяжчий гріх – компроміс, тому що людина, яка пішла на компроміс, знає – причому знає таємно – те, до чого народ найбільш чутливий. Той, хто йде на компроміс, рятує власну шкіру. Компроміс тут – злочин проти нації.

Немає народу, що володів би у питаннях власного буття повною ясністю. Питання ці стають предметом осмислення тільки у духовній касті; в Алфельді ж можливостей для формування такої касти ніколи не було. Рівень, на якому знаходили вираження думки про буття і небуття, був тут найнижчим. І найчастіше плодом подібних міркувань ставали прекраснодушні, але порожні ідеали в поєднанні з браком чуйности, навіть з ворожістю до справжніх творінь духу, невиправною упертістю, сліпим консерватизмом. Тут російський степ і Алфельд розходяться остаточно. У Росії навіть політика – релігія, в Алфельді навіть релігія – політика. А оскільки не було нікого, хто сказав би про це, народ жив і живе у впевненості, що воля – це питання політичної незалежности. І, більше того, допускаючи можливість суспільних чвар і амбіцій, вважаючи політичне життя національним завданням, відкриває широку дорогу всьому тому, що є патосом і видовищем, ораторством й ірреальністю, порожнім фантазуванням і лицемірством. Політичні рішення – це, як правило, рішення найнижчого порядку. Але і політика буває різна, і тут вона – ненабагато більше, ніж марнотна сварка загрузлих у власних мріях фантазерів, що робить цю політику ірреальною, тому що відволікає увагу від реальних труднощів життя. Немає історії без самообману. Але алфельдська людина, незважаючи на те, що найбільш таємні сили своєї душі вона присвятила суспільній діяльності і більш високої сфери для застосування не здатна навіть уявити, і незважаючи на те, що навіть церковники тут навчилися не тільки володіти мечем, але і будувати інтриги і політиканствувати, – так і залишилася у політичних відносинах незрілою, не розуміючи ні історичної ситуації, ні власних можливостей. Вона немов би усе ще залишається кочівником, що не розуміє свого сусіда, тому що в його очах єдиний спосіб зрозуміти когось – скорити, а якщо це не вдається, то він шаленіє.

В Алфельді повітря – сухе, клімат – різко континентальний. Тут майже немає каменю. Уклад життя тут характеризується екстенсивністю. Інтенсивні методи господарювання, характерні для заходу, тут не тільки не застосовують, але і всіляко опираються їм –з моральних міркувань. Якщо в окремих місцях і процвітає садівництво чи виноградарство, то сади зовсім не схожі на західні, а радше на малоазійські чи перські. Житла – точнісінько як по цілому південноросійському степу, аж до Уралу: не цегла, не камінь, не дерево, а глина й очерет. Сільськогосподарське виробництво – нераціональне, навіть нерозумне: воно спирається не на оцінку імовірности, а на удачу. Ось чому сільське господарство в Алфельді так опиралося запровадженню раціональних методів чи хоча б кооперації, усякого роду механізації. Ілюзію самостійности тут вважали більш важливою, ніж навіть збільшення статків.

ТРАНСІЛЬВАНСЬКИЙ ГЕНІЙ

Межі Трансільванії ніколи не були під сумнівом, як і ізольованість цього регіону. Инші ареали, а найбільше захід, випромінюють свій вплив на сусідні краї, він відчувається часом на сотні кілометрів; південь з’являється – окремими плямами – далеко на півночі, північ – далеко на півдні. Трансільванія немов відділена від решти країни нездоланною стіною; схожість виявляється лише в деяких містах, та й то переважно у зовнішніх ознаках. Панонія і за римлян була зовсім иншою, аніж Дакія; а згодом країна короля Іштвана – иншою, аніж країна воєводи Дюли²⁷.

Трансільванець – людина більш «цільна», ніж західна, південна чи східна. Більш «цільна» – тобто більш довершена, більш обтесана, більш самобутня, більш прозора, більш пізнавана. Питання про те, чи існує особливий трансільванський вигляд, характер, ніколи не було предметом суперечок. Иноді здається: якби зв’язок Трансільванії з иншими частинами країни не був настільки очевидним у мові, то можна було б думати, що там живе якийсь зовсім инший народ. Центром для Трансільванії були не Атени, не Рим, не Париж, а Візантія, згодом – Стамбул.

Показати, що таке візантійська цивілізація, можна лише на одному прикладі – на грецькому християнстві. Ця конфесія, по суті, відрізняється від римського християнства не принципами і не догматикою. Догмати – лише словесне вираження того факту, що йдеться про два зовсім різні світи. У Візантії не було елінізму, тут застигла, скам’яніла архаїчна форма грецької духовности. Пізніше на ній ґрунтувався рішучий опір олександрійській розслаблености. А ще пізніше у Візантію не змогли проникнути ні Ренесанс, ні Реформація. От чому Росія не відчула ані нового вторгнення елінізму, ані кризи Реформації. От чому Трансільванія більш архаїчна, більш нерухома, ніж инші частини країни; вона лише дуже незначною мірою переймала західні впливи, а якщо і переймала, то міняла їх на свій кшталт.

На Заході речі притираються і навзаєм уподібнюються, сенс західної демократії у тому і полягає, що високе і низьке у суспільстві зустрічаються у буржуазному центрі. Сьогодні на Заході аристократія і робітники майже не відрізняються одягом, смаками, житлом чи потребами. Цінності стають усередненими. У Трансільванії – різко навпаки. Між аристократом і робітником лежить провалля, що неможливо подолати. Поруч стоять палац і халупа. На Заході навіть природа зрівнюється у цій усередненості, у Трансільванії навіть природа складається з таких крайностей, які ніколи не зійдуться. За кілька кілометрів від доглянутих, родючих ділянок ви побачите дику, неосвоєну місцевість. Акуратні, теплі сади раптом змінюються лісом і скелястими кручами. Розходження між кастами тут настільки ж великі, як між візантійським імператором і його підданими. Те, що вище, недосяжне для того, хто нижче. У цьому суть візантійського, пізніше – мусульманського, ні на що не схожого церемоніалу. Під церемоніалом маються на увазі правила поведінки, яких звичайна людина зобов’язана дотримувати, коли вона перетинається з високопоставленою персоною. Церемоніал носить магічний характер, тому що той, хто стоїть вище на суспільній драбині, уже самим своїм становищем перебуває в атмосфері вищої влади. Ця церемонність у жителях Трансільванії иноді дуже впадає у вічі. Розмова часто змінює напрямок, йде обхідними шляхами, створюючи видимість, начебто людина нещира, тоді як вона лише застосовує магічну обережність церемоніалу.

У трансільванця завжди є у запасі одночасно кілька типів поведінки. Ідеал північної людини – руссоїстська безпосередність. Ідеал західної – соціальна і гуманна простота. Алфельдська людина – по можливості відійде далі, ніж потрібно. Трансільванець, відповідно до духу своєї ускладненої цивілізації, багатошаровий, і сторонній, спостерігаючи його неоднозначну поведінку, легко запідозрить, що той щось затаїв проти нього. Натомість той лише так примхливо мислить. У трансільванця – відразу кілька думок, і якщо навіть вони суперечать одна одній, він почуває себе у цих протиріччях, як удома. Стороннього ж вони спантеличують. Він не може зрозуміти, як це так, щоб відразу і так, і ні. У трансільванців часом бувають ідеї, продумані з чудовою послідовністю, але найчастіше ідеї ці відгонять педантизмом, їх сила – у деталях. Люди тут люблять говорити натяками і недомовками. Багато хто з трансільванців – майстри на усі руки й ерудити, але і те й инше у них дріб’язкове і часто комічне. Багато хто безперервно щось майструє. Сідаючи у трансільванському будинку до столу, ти відразу відчуваєш, що ти не в Алфельді з його примітивними, позбавленими фантазії обідами, що найчастіше складаються з однієї страви, а у Трансільванії, де і м’ясні страви, і солодощі готують різноманітно і витончено.

Для заходу характерна радше проза, ніж поезія. Північ виражає себе радше у простій пісні. Жанр Трансільванії – балада, жанр багатошаровий, одночасно і драма, і оповідання, і лірика, і все це – загадково, похмуро і насичено пристрастю. Завжди йдеться про якесь нездоланне протиріччя, що залишається на задньому плані, і слова, які описують перипетії відносин, немов не стосуються серцевини, вони лише здалеку натякають на неї, більше того – немовби навіть намагаються її сховати; вони немовби співають, коли чиєсь життя розбивається вщент.

Для алфельдського угорця політика – прояв палкого прагнення до волі, для трансільванського ж – щось набагато більше. Це та сфера, де багатошарова ускладненість його натури може розкритися майже повною мірою. Алфельдський угорець – прямолінійний, навіть більш прямолінійний, ніж потрібно, прямолінійний сліпо, несамовито, незважаючи ні на що. Трансільванець же починає з того, що вибирає шлях манівцями, почасти з любови до обхідних шляхів, почасти з вродженої тактовности, почасти з цікавости і схильности усе ускладнювати. Компроміс в Алфельді – політика або злочин, у Трансільванії – свідчення розуму, чеснота, майже рівноцінна англійській передбачливості і гумору. Можна подумати, що трансільванців цьому навчила історія. Їм завжди потрібно було одним оком дивитися на инші частини Угорщини, иншим – на Візантію чи на Стамбул, потрібно було торгуватися, щоб вижити, трохи дурити і тих, і инших – знову ж таки, аби вижити. Але те, що це була історична необхідність, – непорозуміння. Ні західний, ні північний, ні східний угорець у подібну ситуацію і не потрапив би. Історична ситуація, як правило, відповідає тому характеру, який у цій ситуації опиняється; однакові характери провокують однакові ситуації. Трансільванія завжди була складною, завжди двоїстою, завжди і так, і ні, тобто, між так і ні, – такими двоїстими є візантійська ікона, балада, так розсічене глибокими прірвами суспільство. Ніколи тут не скажуть відкрито те, що є, а якщо хтось висловить усе-таки, відкрито і грубо, святу правду, то в очі ти повинен йому повірити, а поза очі – думати инше. Що на півночі – плітка, у Трансільванії – інтрига. Плітка за своєю природою – містечкова і провінційна штука, трохи нечистоплотна, з душком. В інтризі ж таїться отрута; тобто інтрига завжди – заледь не убивство; її улюблене середовище – політика, династична боротьба за владу, бажання панувати. Плітка завжди дурна, інтрига повинна бути розумною. Благодатним ґрунтом для інтриги був візантійський двір, пізніше вона без втрат перекочувала у двір султана, а при дворі російських царів вона жила так привільно, немов там і народилася. Те, що в Трансільванії називали політикою, переважно було інтригою.

Цей витончений, багатошаровий світ, що процвітає у палацах і замках, серед меблів з дорогої, шляхетної деревини, серед килимів, шовків, коштовностей, парчі, багатої їжі і питва, це вишукане життя різко, без усякого переходу відділене від життя бідняка-селянина, пригнобленого й огрубілого, жителя лісів і гір, у якого на столі – не запечений з естрагоном і кюкюлейським²⁸ вином баран, а пісна мамалига, на тілі – не оксамит, а рубище.

Між двома цими крайнощами немає сполучної ланки – буржуазії; у містах, де живе буржуазія, вона або приєднується – якщо може – до династичної аристократії, або – здебільшого – скочується до тих, хто харчується мамалигою. У Візантії ніколи не було демократії – як немає її й у Росії, не було громадськости, на яку можна було б опертися. Суспільство Трансільванії – дезінтегроване суспільство, із вищим класом, що зухвало виділяється, і з народом, що живе, як негри чи малайці. З витонченим смаком прикрашений чудовий замок – і курна хатина під його стінами. Трансільванія – не провінція, а протистояння високої цивілізації і дикости. Є у цьому якийсь важкий і похмурий патос, немов вельможа, вбраний в оксамит, – теж усередині дикун, що для зовнішнього світу відіграє роль витонченого аристократа. І все це – тверде і нерухоме, немов дерев’яний бовдур.

Господарство тут – таке ж, як ландшафт і люди. Оскільки стійкого і широкого середнього класу немає, між заможним і знедоленим населенням зяє провалля. Якщо ти досяг деякого рівня статку, як на заході, чи створив задовільні умови для життя, як на півночі, – це в Трансільванії ще не багатство. Багатство тут – це позиція, поєднана з владою, і там, де є хоча б невеликий добробут, довкола нього відразу виникає двір, родина перетворюється в династію, зі своєю ієрархією рангів, впливом і розкішшю. Бідність тут зовсім не означає, що ти володієш лише мінімумом необхідних для життя засобів, вона означає, що ти постійно бідуєш і важкою працею здобуваєш рівно стільки, аби не вмерти з голоду.

***

Кожна з чотирьох каст здійснює у суспільстві той вид діяльности, який инша каста виконати не в змозі; ці чотири види діяльности – праця, торгівля, зібрання і свята.

Праця – доля касти слуг. Це той вид діяльности, де зустрічаються усі, хто береться виконати яку-небудь роботу. Як усі зустрічаються на ринку, коли купують чи продають що-небудь, на зібраннях, коли беруть участь у вирішенні суспільних справ, і на святі, коли віддають належне високим цінностям буття. Усякий працюючий на якийсь час стає шудрою²⁹. Праця стає вимушеною необхідністю тільки у суспільстві, яке розпадається, і у занепадаючій цивілізації. Що ж стосується касти слуг, то вона стала принизливою тільки в очах людей, несприйнятливих до споконвічних цінностей буття. Духовна каста ніколи не ставиться до праці з презирством: це характерно лише для касти військових (кшатріїв) і господарської касти. Кожен, кому коли-небудь доводилося працювати, знає, що праця – це і воля, і необхідність, а отже, і насолода, і прокляття, і саме касті слуг призначено бути носієм цієї подвійности. Але справа в тому, що кожній людині – якщо вона працює –доводиться ставати слугою, а це значить: базисом і годувальником для инших. Робити працю джерелом їжі – безглуздо. Так само безглуздо – у примусовому порядку змушувати працювати кожного члена суспільства, оскільки тоді праця позбавляється найважливішої риси: особистої й активної участи у творенні світу. Каста слуг, каста робітників лише тоді повною мірою зрозуміє саму себе, якщо перейметься свідомістю, що праця – це привілей, а представники инших каст, працюючи, лише користаються цим привілеєм. У кожній роботі є певний аристократизм, неповторний момент непередбаченої самореалізації, момент, що може бути зрозумілий тільки через особистість працівника і через міру його самовіддачі своїй справі. Механічна праця – доля цивілізації, що вже загинула, де високі цінності потьмяніли, особисті пристрасті більше не реалізовуються, а праця стала колективною механічною манією – напівнаркотиком, напівбожевіллям.

Праця – це точка, де зустрічаються лінії суспільних доль, подія, де кожен має перетнутися з кожним – під знаком служіння; Ринок же – місце, де повинен бути присутнім кожен, хто щось міняє, купує чи пропонує на продаж. Вайшії – каста годувальників, до неї належать усі, хто має стосунок до їжі і питва, одягу, будівництва, ремесла, промисловости і торгівлі. Ринок – місце, де каста господарників виставляє на оглядини світу те, що у неї є. Перша і найважливіша характерна ознака ринку – багатство. Друга характерна ознака – уміння дешево купити і дорого продати; героїзм касти вайшіїв пов’язаний зі спритністю і хитромудрістю, з умінням сперечатися й вмовляти, зі штовханиною і гамором. Оборудка, корчма, заїжджий двір, склад – усе це входить до сфери діяльности касти господарників. Вайшії перебувають у природному протиріччі, з одного боку, з кастою слуг, з иншого боку – з лицарсько-шляхетською кастою, оскільки господарська каста розпоряджається матеріальними благами, і найменша моральна недосконалість цієї касти збільшує статки вайшіїв за рахунок благополуччя инших каст. Якщо господарська каста втратить почуття міри, розподіл благ повинна брати у свої руки каста правителів, але це вже буде суперечити природному закону. Причиною безладу у суспільстві, яке руйнується, завжди є втрата вайшіями почуття міри у розподілі благ.

Зібрання – компетенція касти лицарів і правителів. Громадські справи вирішуються на зібраннях. Тут немає балаканини і суперечок, немає торгівлі, як на ринку: тут люди у продуманих виступах викладають свої позиції, що завжди повинні ґрунтуватися на істині. Якщо цього не відбувається, зібрання деградує, перетворюючись у ринок, де продають і купують. Таким зібранням, що перетворилося в ринок, і є парламент; це зібрання, що стали інститутом суспільства, яке розпадається.

Сфера свята є у компетенції духовної касти. У нинішніх кризових суспільствах втрачено уявлення про цінність праці, втратив свій сакральний характер ринок, забутий моральний авторитет зібрання; однак, зібрання все-таки якимось чином, плутане і стихійне, маніпульоване випадковими пройдисвітами, ще виконує свою функцію, нехай і на низькому моральному рівні. Свято ж зникло майже цілковито. Правда, починаються жалюгідні зусилля відродити його атмосферу, але увесь час з цього виходить тільки ринок, тільки шум, суєта, награні і строкаті гучні веселощі; иноді його відкривають і закривають представники влади, вимовляючи пихаті, лицемірні промови, яким місце хіба що на зібраннях. Працю можна механізувати, ринок і зібрання – підмінити їхньою імітацією, але створити штучне свято не можна. Свято грає в суспільстві головну роль, що з погляду життя співтовариства важливіша, аніж праця, ринок, чи збори. Без свята будь-яка діяльність безглузда. Але на нинішній ступені падіння таку річ, як колективне благоговіння, неможливо уявити.

Цього не помітив навіть Ґенон³⁰; помітив лише Ніцше, однак і Ніцше майже не надав значення тому, що на цьому кінцевому етапі історії йде зовсім не класова боротьба, і тим паче не та класова боротьба, мета якої – створення справедливого суспільного устрою; йде бурхлива діяльність людей, які не входять до жодної касти, але вони прагнуть зруйнувати усі касти, і мета цієї боротьби – знищити усякий ієрархічний порядок у суспільстві, не тільки в окремих народів, під гаслом соціалізму, але і у цілому світі без винятку. Людина, що випала з касти, опирається всякій законній суспільній діяльності. Вона руйнує межі між кастами, щоб виникаючу аморфну масу використовувати у своїх інтересах. Зрозуміло, рецепт єднання суспільства – не у злитті каст. Власне, навпаки: єднання буде досягнуто лише у тому випадку, якщо кожна каста буде здійснювати свою діяльність так само вільно, як кожен індивід – вільно реалізувати себе. Ім’я позакастової активности, що знищує всі межі і вивільняє енергію позбавленої певного характеру маси, – революція. Сьогодні життя кожного народу в Европі обумовлене революцією. Ось чому руйнування каст йде постійно. Революція вносить хаос у законність праці, ринку, зібрання і свята, створюючи те безладдя, що є благом винятково для торжества безкастової черні. Контрреволюція – це, зрозуміло, таке ж незаконне руйнування каст. Чотири види законної діяльности перемішуються, створюючи немислиму плутанину, результат якої – усе більш зруйнований життєвий уклад.

***

Поняття «геній» і «національність» не покривають один одного. Національностям надає важливого значення лише націоналізм, про націоналізм же ми знаємо, що він – як помилкова ідея політичного характеру – з’явився в Европі близько чотирьохсот років тому і є характерним симптомом кризи, що охопила нашу епоху. Націоналізм став можливим, оскільки забезпечена згори духовна єдність народів, тобто універсальна держава, розпалася і її спробували замінити єдністю знизу. Національність – мікросоціум, що сприяє формуванню крихітних держав, а отже, і безконечним чварам і суперництву між ними, розквіту тупої національної зарозумілости, бахвальства, примітивної фальсифікації історії і необґрунтованого самовдоволення.

Не можна ототожнювати і такі поняття, як «геній» і «культура», «геній» і «держава», «геній» і «суспільство», «геній» і «цивілізація». Ці поняття позначають непорівнянні реальності, що ніде не перекривають одна одну; винятком є тільки універсальна держава, керована духовною владою. Не торкаючись инших епох, скажу лише, що цей факт знайшов незаперечне підтвердження в середині XX століття, коли зникли умови для існування ізольованих середовищ, релігій, націй, класів під різними іменами. Зникли не тому, що вони були занадто маленькими, і не тому, що їхня господарська автаркія виявилася нездійсненною на практиці. А насамперед тому, що вони не можуть стати базою для державотворення, духовної касти, тобто цивілізації. Універсальними державами були Римська імперія і середньовічна церква. Згодом, під знаком універсальности існували – хоча самі і не були універсальними державами – Візантія, іспанська і британська світові імперії, нарешті, монархія Габсбурґів; у кожному випадку це були такі держави, де народи і нації, конфесії, раси і класи жили в єдності.

Геній Півдня поєднує Угорщину з Хорватією і Далмацією, Істрією і південною частиною Італії, Грецією, південною частиною Сербії, Провансом, східною частиною Іспанії і західною смугою Малої Азії.

Геній Заходу охоплює усю Австрію, Південну і Західну Німеччину, значну частину Франції, Північну Італію і Швейцарію; його вплив поширюється і на Південну Англію, Бельгію, Голландію, Данію і південну частину Швеції. Цей геній і є власне Европа. Він – творець, основа і керівник індустріальности. Тут, у сфері його впливу, з’явилися найбільші університети. Цей геній живив великих мислителів, письменників, поетів, художників Заходу; він визначав життя всього континенту. Колискою Заходу було Середземномор’я; у духовному сенсі він досяг найвищого рівня в часи Західної Римської імперії, тому що усю свою традицію европейський Захід одержав з півдня. Отож базис Европи – три тисячі років цивілізації, у кожному прояві якої донині живуть Орфей і Піфагор, Гомер, Платон і Перікл.

Геній Півночі, охоплюючи Сицилію, Чехію, Польщу і прибалтійські держави, досягає Фінляндії і скандинавських держав. Це – культурна провінція Заходу. Геній Сходу – це світ південноросійських степів, що іде на південь до Східної Азії, і далі до Сибіру, аж до Монголії і Жовтого моря. Геній Візантії включає значну частину Балкан, переходить у Малу Азію, глибоко вклинюється у Росію, заходячи за Москву, і захоплює Кавказ. У західному ж напрямку поширює свій вплив на Далмацію, захоплюючи і східне узбережжя Італії аж до Венеції. Крім цих п’яти геніїв, у Европі живуть ще три, слідів яких немає в Угорщині. Один – африканський, присутність якого ясно відчувається у південній половині Сицилії й в Іспанії, і якоюсь мірою відчувається і на півдні Італії і Франції. Другий – полярний геній, місце якого – північ Росії, Фінляндії і Скандинавії; потім він, переступивши Урал, іде далеко у Сибір. Третій геній – атлантичний, який поширюється східним узбережжям Атлантики до Північного полярного кола; у географічному сенсі це приблизно сфера впливу Гольфстріму, а у сенсі духовному – територія, де знаходилася древня могутня цивілізація. Кам’яні колоси Південної Англії, Уельсу, Нормандії і Бретані, можливо, перебувають у спорідненні з критськими, пелопонеськими і мальтійськими кам’яними спорудами; є гіпотези, що древня атлантична цивілізація поширювалася і на території за Середземним морем. У всякому разі, узбережжя Атлантичного океану – це зовсім особливий геній, і не виключено, що кельти дотепер зберігають щось від цієї цивілізації.

***

Народ – це більшість населення, відсторонене від влади; більшість, що буде відсторонятися від влади у всі часи. Усюди і завжди народом правили; були, однак, і ті, хто правив заради народу. От чому в історичні епохи завжди важливо було знати, що таке народ; але в історичні епохи ніхто – якщо не вважати кількох винятків – цього не знав. Багато хто розрізняв народ і масу – щоб відокремити гуманне співтовариство від субгуманної черні. У Римі доповненням сенату був populus*. Лютер говорив: Herr Volk**. У древніх євреїв am-baarec*** був категорією релігійною – і все-таки до нього ставилися з презирством. У минулому столітті поняття «народ», як і багато иншого, набуло романтичного і націоналістичного змісту; перед народом привселюдно належало схилятися, насправді ж людям з гарним смаком личило триматися від нього подалі. Кожен народ якось формулює уявлення про себе – головним чином під гаслом прославляння самого себе, обов’язково в архетипному сенсі, а оскільки історія народу – це не що инше, як його характер, розгорнутий у часі, то і характер його – не що инше, як його історія, згорнута в єдиний образ. Народ і мова одне без одного не існують, але зовсім не обов’язково в одного народу повинна бути одна мова. Народ і нація взаємозалежні, однак нація – це такий народ, що знайшов для себе історичний ранг.

Велич народу не в тому, що він коли-небудь що-небудь створив. І не в тому, що він зберіг у прислів’ях древню мудрість, зберіг древню музику, орнамент, міт, казку. Збереження це найчастіше неточне; крім того, воно змішує справжні цінності і сміття. У народі втілено те, що у XVIII столітті називали sensus communis****, тобто підсвідоме уміння відрізняти справжнє від неістинного; це уміння властиве народу настільки, що залишається при ньому, навіть коли народ зовсім опустився. Прямий зв’язок з архаїчним часом, з архаїчною людиною і, що для нас найважливіше в стародавності, зі споконвічним станом³¹ духу можливий для нас через архаїчні твори; однак тут завжди існують труднощі у розумінні. Те, що називають sensus communis, є миттєвою інтуїтивною відповіддю первинного людського духу на будь-яке явище життя, будь то людина, подія, філософська доктрина чи художній твір, суспільний інститут чи ідея. Відповідь, тобто точка зору і критика – з позицій такого знання, про яке відомо лише, що воно є, а також те, що воно – найглибше і непогрішне. У споконвічній своїй формі цим знанням і була мова, що збереглася у древніх священних книгах. Найчастіше ці книги зрозумілі нам лише у своїй малій частині. Упродовж історії мова стала софістичною, її первинна структура зруйнувалася, тобто вона відірвалася від своєї основи. Самоочевидна істинність мови зникла. Однак sensus communis, завдяки тому, що він иноді ще пам’ятає древню мову, зберіг істину і здатний її висловити. У цьому – велич народу, і великий народ можна пізнати по тому, що sensus communis у ньому – діяльна життєстворююча сила. Sensus communis створює з королів легендарних героїв, він приймає у себе вірші поетів, пісні музикантів, він перетворює окремі періоди своєї історії у чудесні казки, він виносить вирок брехунам, зрадникам і лиходіям. Sensus communis – це міт і метафізика, мораль і право, тверезість і фантазія, аксіома і лірика. Однак, чим би він не був, він завжди – вихідна істина. Ті, хто стверджує, що в народі є щось сакральне, можуть робити це лише тому, що знають, що таке sensus communis. Проявляється він завжди безпосередньо і цнотливо, і немає народу, у якому sensus communis пересох би цілком.

Як колективна властивість sensus communis – невидимий; він стає видимим лише в індивіді, що очевидно, оскільки колектив і свідомість виключають одне одного. Пророк, великий монарх, мислитель, поет, музикант, художник – усі вони можуть бути глашатаями істини; таким був король Матяш, який, одягнувшись простолюдином, ходив серед народу, щоб почути голос sensus communis. Тільки та влада є повноцінною і розумною владою, що базується на інстинктивно визнаній народом істині; велич є тільки у тій філософії, музиці, поезії, що виростають з sensus communis.

***

Місце не слід плутати з територією. Різниця між місцем і територією у тому, що у території є чисельне вираження, а у місця – вигляд. Територію, за рідкісними винятками, можна точно позначити за допомогою циркуля і лінійки, розміри її можна вирахувати до квадратного міліметра. Територія – це завжди геометрична фігура. Місце – це завжди малюнок, живопис; місце завжди – унікальне, инших таких немає. У території є формула, у місця – геній. Тому що місце – не тільки природа й оточення, це і земля, ґрунт, клімат, рослинність, води, гори і все це, разом узяте. Місце – не тільки те, де щось розташоване. Місце – або приязне, або неприязне, вороже; воно – тихе, спокійне, чи величне; у мові навряд чи знайдеться визначення, яке не можна було б застосувати до місця. Двох однакових місць не буває, так само, як двох повторених миттєвостей. Багатство людського життя – у неповторних митях, у не схожих на жодні инші місцях; це настільки вірно, що людина Веданти шкодує іти з життя тому, що хотіла би побачити місця, у яких ще не була.

Кожне місце володіє не тільки фізикою, але і метафізикою, воно – не тільки видовище, але і геній. От чому воно не піддається визначенню – його можна тільки обрисувати; от чому його не можна прорахувати – воно виразне і неповторне, як людське обличчя. Територія – це поняття, місце – ім’я. У кожного континенту, моря, країни, гори, озера, ріки, ущелини, рівнини є своє ім’я. Такими є французький Прованс, італійська Кампан’я, африканська Сахара, люнебурґский степ, Банат³², Срем³³, Чімпія³⁴. Це не комітати, не адміністративні округи. Кордонів їх ніхто не знає. Як ніхто не знає, де закінчується Алфельд і де починається Верхня Угорщина.

Географічні карти намагаються більш-менш коректно звести територію і місце до загального знаменника, використовуючи для цього умовні знаки; так нотні знаки більш-менш коректно описують музику. Карта – у всякому разі – одне з трьох найбільших досягнень цивілізації, тому що вміє зводити місце до геометрії, а схему перетворювати в образ. Але карта тільки інформує, а не посвячує, місце буде в повному сенсі місцем лише у своїй даній і конкретній наочності. Карта може зобразити будь-які природні особливості, але нічого не може сказати про генія місця. Місце не можна сфотографувати, оскільки зображення на фотознімку – не місце, а лише його карта.

Найперша умова буття народу – місце, де він живе; ось чому вивчення життя будь-якого народу варто починати з вивчення місця його проживання. Очевидно, одноманітні за своїм характером місця у духовному сенсі непродуктивні. Місця багатоликі, багатошарові не перешкоджають, а навпаки, сприяють формуванню духовности. Високорозвинені цивілізації виникали не на родючих землях і не в одноманітних краях. Геніальні люди також народжуються там, де багато факторів впливу, і де ці фактори накладаються один на одного. Завжди важливі прикордонні території. Тільки тут є можливість долати різноманітний опір, тільки тут виникає сильна, загартована духовність.

Місце не піддається визначенню, ось чому у місця немає науки, зате є поезія, мистецтво і міт. Пейзажний живопис – не що инше, як поклоніння генію місця. Китайське і японське садове мистецтво створює неповторні місця: гори й озера, ліси і луги; на Сході здатність милуватися місцями була настільки ж високою пристрастю, як насолода музикою. Людина осягає сутність місця тією глибинною частиною своєї істоти, що не піддається змінам; ця частина істоти захована і безмежно далеко, і зовсім поруч, у ній – і міжзоряні відстані, і домашній затишок, там людина бачить, що речі живуть; важкий і галасливий вантаж безглуздого світу там згоряє і відлітає, а сенс усіх таємниць відчувається як щось вагоме і близьке.

Імена багатьох людей зв’язані з тим чи иншим місцем. Це – їхній знак, їхня мітка, що говорять, відкіля вони прийшли. Це – магія, що відкриває щось таке, що инакше відкрити неможливо.

Є місця фатальні, де відбуваються невідворотні нещастя; є місця, у яких застигла пролита там кров; є місця, що споконвіку мічені печаттю Марса; є зачаровані місця, і є такі, де людина заспокоюється без усяких зовнішніх чинників.

Сьогодні прийнято вважати, що людина, народжуючись, пристосовується до законів свого оточення. Вростає у те місце, де живе. Сведенборг пише, що у тому ж місці і у той же час народжуються люди з однією і тією ж чи схожою долею. Людська душа перед тим, як народитися, вибирає місце своєї земної долі, а пізнає це місце за його генієм. Життя усіх нас, тих, що народилися в один час і в одному місці, споконвічно взаємозалежні. Не ми вибираємо свою долю: ми самі – ця доля. Тому ми однаково сприймаємо хмари, квіти, вулицю, обов'язок. Зовнішній світ – це не що инше, як ще не реалізований внутрішній світ.

***

Такі поняття, як народ, каста, культура, кочівництво, – суть категорії колективні, а тому є абстракцією. У нашому еоні у колективних категорій немає реального змісту. Після того, як припинила своє існування найбільш отруйна форма антагонізму – релігійне протистояння, з’явився новий вид отрути, назва якому – націоналізм. Расова теорія – теж націоналізм, але і класова боротьба – не що инше, як побічна його галузь, однак галузь, у якій інстинкт влади звернений не проти иншого народу, а проти власного. Щонайперша причина боротьби у всіх випадках – звіряча злість, теорія ж, якою би вона не була, – лише вторинне виправдання злости. Щодо релігії, вже давно з’ясувалося, що істотних розходжень між людьми вона не створює, тобто це колективна категорія, у якої немає реального змісту. Національні і расові розходження теж ірреальні, усунення забобонів, зв’язаних з цим, – справа теперішнього часу. Але справжнього антагонізму не породжують і класові розходження. Однак, у цей історичний момент рівень свідомости ще занадто низький, аби зрозуміти це і зробити належні висновки. У середині XX століття у широку свідомість дуже повільно і невиразно проникає думка про те, що колективна категорія – річ неспроможна.

У нашому мисленні колективні категорії можуть бути вихідними, родовими поняттями, можуть бути полем конфліктів, а можуть бути конструктивними елементами особистости. Ось як це виглядає конкретно:

1. Можуть бути родовими поняттями, тому що такі категорії, як конфесія, народ, клас, раса, культура, каста, людина підсвідомо розуміє у тому сенсі, що він ними породжений, що він – їхнє дитя.

2. Вони – поле конфліктів, тому що у сфері цих категорій існує істотно більша частина зіткнень між людьми. Для пояснення скажу лише, що переважна більшість лайливих слів – це презирливі клички, що стосуються циганів, словаків, хлопів, євреїв, графів, пролетарів, тобто рідко сварять саму людини, а найчастіше – колективну категорію, до якої вона належить (вошивий мужик, графське поріддя і т.п.). Якщо людина зіштовхується з перешкодами, які влаштовує їй неважливо хто, вона, не особливо напружуючи розум, накликає усілякі напасті не на конкретну людину, а на колективну категорію, до якої ця людина належить. Це, до слова, прекрасний ґрунт і для расизму, і для націоналізму, і для класової боротьби.

3. Вони – конструктивні елементи особистости, що означає, що національність, раса, класова приналежність, каста – органічні частини того сплетення факторів, яке формує людську істоту. Колектив здатен сформувати лише тип, особистість же починається там, де цей тип переробляється й індивідуалізується людиною. Чим більше колективних категорій усвідомлює в собі людина, тим більш високого рівня індивідуалізації вона досягне.

Наш еон, починаючи приблизно з 600 р. до Різдва Христового, проходить під знаком особистого порятунку. Ось чому сьогодні для нас повнотою реального змісту володіє лише те, що відноситься до особистости. Вплив колективних категорій виявляється у тому, що час від часу, як це було недавно з класами, расами, народами, людську особистість знову хочуть розчинити в якій-небудь колективній категорії. Спроби такого роду настільки ж наполегливі, як і безглузді. В еоні, де головне – особистість, колективне поняття більше не є реальністю; воно – лише символ, прийом мислення, за допомогою якого люди визначають і класифікують один одного. Той, хто розглядає колективні категорії як реальності, зберігає в собі рудименти історично пройденої епохи, тобто мислить атавістично.

У давні часи порятунок був поняттям колективним. Ми знаємо, що, на думку древніх, порятунок знаходить той, хто, виконавши певний, строго регламентований ритуал, увійшов у певне співтовариство і знайшов собі місце у ньому. Таке розуміння колективного порятунку було властиве древнім єгиптянам, древнім євреям, чи індусам, чи персам. Порятунок, блаженство людина могла знайти лише у лоні колективу, разом з иншими. Тому, хто стояв поза співтовариством, шлях до порятунку був закритий. Індивідуальність прирівнювалася до провини, до злочину. З якогось моменту, який неможливо визначити точно, але приблизно з VII століття до Різдва Христового, порятунок став справою не співтовариства, а індивідуальною справою людської особистости. Цей поворот і став причиною кризи, остаточного рішення якої усе ще не вдається знайти. Ідея особистого порятунку раз і назавжди завоювала людство у християнстві; з того моменту особистість стала не проголошеним і невизначеним сакральним поняттям, носієм блаженства, що сам собою розпоряджається, тобто вільним; з того моменту порятунок стає не наслідком ритуалу, закону, життя, що мислить себе тільки у суспільстві, але питанням індивідуального буття кожної окремої людини, питанням, у яке суспільство не має права втручатися. З того ж моменту колективні категорії мають реальну цінність лише остільки, оскільки залишаються родовими поняттями для особистости, полем міжособистісних конфліктів, конструктивними елементами особистости. З того ж моменту з’явилося поняття людства, тому що в особистості є одна-єдина колективна категорія, і ця категорія – людство.

Усі спроби відродити ідею колективного порятунку, спроби довести, що порятунок знайде обрана раса, чи народ, чи клас, чи конфесія, – одна за иншою потерпіли крах; а ті, котрі ще не потерпіли крах, закінчать тим же. Під порятунком, чи блаженством, у всі часи розуміли найвищу, яку тільки можна уявити, цінність, до досягнення якої може і повинен прагнути кожен. У блаженстві, порятунку сенс конкретного життя і споконвічний сенс буття невіддільні одне від одного. Кожна справжня життєва цінність – це цінність, так чи инакше пов’язана з порятунком; а те, що не стосується порятунку, не має справжньої цінности і у житті; хіба що такою цінністю є саме життя, так, ніби може бути життя саме по собі, безвідносно до порятунку, що є абсурдом і нісенітницею.

***

Новітня психологія зробила кілька фундаментальних відкриттів; вірніше, заново сформулювала для сучасної людини, – безсумнівно адаптувавши їх ніби для недоумкуватих, – деякі положення древньої традиції. Одне з таких найважливіших відкриттів – так звана теорія об’єктивної психіки³⁶.

Об’єктивна психіка – це особливий світ, у якому живуть образи, або як каже психологія – архетипи, що вкрай важко надаються до диференціації, однак заряджені величезною енергією. Людська душа у переважній більшості випадків – поєднання таких праобразів. Архетипи – це, наприклад, учитель, герой, лицар, священик, солдат, майстер, батько сімейства, мати; архетип – це будь-яке життєве покликання, будь-який тип поведінки, які тільки можна собі уявити, будь-яка світоглядна позиція, кожна, без винятку, властивість як сформовані, визначені, виправдані позиція і діяльність. Архетип – це ніби накопичений за тисячоріччя, сконцентрований в образах досвід людства; з цього тисячолітнього досвіду душа сформувала цілу армію характерних типів.

Теорія об’єктивної психіки має винятково важливе значення тому, що здоровий чи патологічний плин життя людини – функція того чи иншого поєднання архетипів. Поки таке поєднання є здоровим і праобрази співіснують у згоді, життя душі протікає нормально. Але в той момент, коли людина виділяє й ізолює який-небудь праобраз, надає йому перевагу, а инший образ відкидає, ховає, відсуває убік, ці праобрази, як привілейовані, так і подавлені, починають діяти негативно, і рівновага у душі людини незворотно порушується.

У цій сфері немає відмінностей між індивідуальною і колективною психікою. Внутрішнє життя індивіда, касти, племені, народу, суспільства залежить від об’єктивної психіки, будучи або гармонічною, або хворою, або процвітаючою, або у кризі, – у залежності від того, чи живуть у ній архетипи у природній гармонічній єдності, чи єдність цю підірвано якимись автономними комплексами.

Південний, західний, північний, алфельдський, трансільванський типи – така архетипна структура об’єктивної психіки угорця. Те, як поєднуються в об’єктивній психіці ці п’ять прототипів, і робить угорця угорцем.

От ці п’ять прототипів:

Південь – розчинення у середовищі, оптимізм, спокій, напівсонний стан, урівноваженість, знижена активність, успадкований від золотого століття інстинкт (не брати участи у бурях історії), ритмічні припливи життєлюбства, ідеалізм, безпосередня насолода радостями життя;

Захід – цивілізованість, прихильність ідеї розвитку, етика повсякденної праці, соціальна структурованість, інтенсивна тяга до культури, раціоналізм, постійне навчання, активність, практичність, лояльність;

Північ – провінційний уклад життя, близькість до природи, відсутність самостійної культури, напівосвіченість, неміцні соціальні зв’язки, схильність до мелянхолії, непрактичність, сектантство, фантазерство;

Схід – коливання між кочівництвом і осілістю, туга за волею, флегматичність у поєднанні із запальністю, ворожість до усього чужого, марнославство, пихатість, почуття загнаности, відсутність справжньої релігійности, ослаблене соціальне почуття (зачатки індивідуалізму), труднощі у навчанні й у пристосуванні до середовища, стихійне бажання влади, бунтарство, непокора, відчуття тимчасовости;

Трансільванія – різкі перепади, глибокі протиріччя і пошуки способів примирити їх, гумор (гротескний), багатошаровість світовідчування, подвійність, схильність до компромісів, тяга до складних, заплутаних рішень, розумна практичність, високі вимоги до життя, розбірливий смак, витонченість.

Угорськість і складається з єдности цих п’яти архетипів; ними вона повинна живитися, иншої можливости в неї немає. Складність у тому, що вона все-таки не живиться ними. Очевидно, що цілком урівноважене, гармонійне поєднання – річ дуже рідкісна, вона втілюється лише в особливо видатних особистостях, представниках угорського народу. Очевидно і те, що в характері кожної людини найбільше віддзеркалюється той регіон, де вона народилася і виросла. І все-таки проблема не у тому, що людина, скажімо, поняття не має про инших чотири типи, і не у тому, що вона не визнає їх як рівноправних; проблема у тому, що вона прагне протиставити себе иншим архетипам, причому з більшою неприязню і ворожістю, ніж до чужинців.

***

Цілком ймовірно, що в ті часи, коли угорці обжилися, нехай на той момент тимчасово, у Карпатському басейні, вони були зовсім не органічною єдністю, а союзом кочових племен. У їхні наміри не входило зайняти цю територію остаточно – хоча б уже тому, що думка про осілий спосіб життя кочівнику глибоко чужа. Вони самі не знали, куди рушать далі; у всякому разі, чинячи грабіжницькі набіги на Балкани, в Італію і, у різних напрямках, далі на захід, вони могли б обрати найбільш привабливий варіант. Однак, під час цих походів вони не раз бували биті, так що цілком ймовірно, племена змушені були залишитися поблизу Дунаю просто тому, що рухатися далі не мали можливости. Кочівник неохоче мириться з думкою, що не може їхати, куди йому заманеться, – про це свідчить те, що кілька груп не захотіли залишатися на даній території і воліли повернутися у південноросійські степи.

Ті племена, рідше – народи, що ми називаємо кочовими, не є автохтонними суспільними утвореннями, а радше групами, що відкололися від високих цивілізацій. Цивілізацію вони несуть із собою, і якийсь час вона живе у них: в инших племен – довше, в инших – коротше, деякі племена довго залишаються аристократичним народом кшатріїв, инші опускаються, перетворюючись у банди грабіжників, або цивілізація обсипається з них і вони стають примітивними племенами пастухів, мисливців і рибалок, а инколи, опустившись іще нижче, займаються примітивним збиранням. Будь-яке кочове плем’я чи кочовий народ характеризуються двома ознаками: по-перше, у них немає духовної касти, а є лише шамани; по-друге, їхнім суспільством керують воїни і лицарі, тобто каста кшатріїв.

Причина здичавіння завжди одна: кшатрії повстають проти духовної касти, відмовляються коритися їй і йдуть. Звичайно, це відбувається лише після того, як та чи инша цивілізація пройшла пік своєї еволюції: духовна каста до цього моменту вичерпала свої можливості, починається розпад. Якщо активність брахманів уже недостатньо інтенсивна, єдність цивілізації обвалюється і каста кшатріїв домагається самостійности. Щось подібне відбувалося й у Европі: коли середньовічна церква втратила свою силу, від великої єдности відкололися національні держави і наступило націоналістичне варварство. Лицарській касті при цьому не обов’язково залишати батьківщину. Вона може залишитися і на території певної цивілізації, але вирішальне слово, як говорить Ґенон, уже не за брахманами з їх духовним авторитетом, а за лицарями. Будь-який розпад починається з того, що на перше місце у суспільстві висувається, відтискаючи духовну касту, лицарська влада. На тій стадії цивілізації, коли духовне панування касти брахманів слабшає й основою єдности стає лицарська влада, починається внутрішня і зовнішня еміграція: виникають секти, єресі, індивідуальні світоглядні системи (філософські вчення), що відкидають традицію, а далі відбувається боротьба племен за самостійність, сварки між національностями і кастами і їхнє відпадання від єдиної цивілізації.

Угорський народ у той момент, коли він прийшов у Карпатський басейн, був саме такою групою запалих у напівдикий стан лицарських племен, що відокремилися від високої цивілізації і зберегли лише дуже нечіткі спогади про материнську цивілізацію. І коли князі, потерпівши поразку у грабіжницьких набігах, побачили, що для підтримки свого існування у них є лише дві можливості: або повернутися на Схід, або уподібнитися Европі, – і обравши друге, їм, зрозуміло, довелося створити духовну касту над кшатріями; у даному випадку це означало, що вони змушені були прикликати в країну християнське духівництво.

Ймовірно (хоча з упевненістю тут нічого не можна сказати), цей крок навіть для князів був продиктований політичною необхідністю. Мислення військово-управлінської касти ніколи не виходить за межі політики; ні на більш глибоку, ні на більш високу мотивацію своїх дій ця каста не здатна. Кшатрії – каста лицарів і правителів, що живе у світі теперішніх миттєвих протиріч; у цієї касти немає розуміння і потреби опиратися у своєму пануванні на глибоку духовну базу. Політична каста не здатна створювати цивілізацію. Як вчинили б тут брахмани? Вони у жодному разі не вибрали би видимість незалежности, тобто життя зі зброєю в руках, не погодилися б правити, постійно відчуваючи спиною підступництво степових варварів, а попереду – недовіру европейських народів: адже за сторіччя походів і набігів угорці ґрунтовно підірвали свою репутацію в Европі. Подібна видимість незалежности лестить лише гордості воїна, лицаря, з будь-якої ж иншої точки зору це – ганьба. Брахмани побачили б, що в Европі існують дві великих універсальних держави: Візантія і Західна Римська імперія. Універсальна держава – це не політичне, а цивілізаційне суспільство, здатне згуртувати у єдиній державній системі народи різних рас, мов і національностей. Це – єдина стійка форма спільного проживання народів. Брахмани зважили б, урахувавши усі обставини, куди їм приєднатися: до Візантії чи до Заходу. Захід, цілком можливо, на той момент давав би більше переваг; а можливо, більш вигідним видалося б приєднання до Візантії і східного християнства... Хтозна? Входження в універсальну державу допомогло б вирішити найбільшу у житті будь-якого народу проблему – створення духовної касти. Поява християнського духівництва у тій формі, у якій вона відбулося, була неорганічною, викликала лише опір; а головне, угорці сприйняли християнство не як фактор духовности, а як політичне знаряддя зміцнення влади. На такій основі жоден европейський вплив не міг стати плідним. Тон, як і раніше, задавали войовничі кочівники, яким перешкодили чинити грабіжницькі походи і обмежили волю. Звідси та тліюча злість, що сторіччями накопичувалася у душі, проти всяких чужинців, звідси проклята пиха, властива кшатріям, що не хочуть коритися чужоземцям, однак поняття не мають, що їм робити із собою. Так угорські кочові племена перетворилися у карликову національну державу, що постійно – за винятком недовгих періодів розквіту – живе в ізоляції і служить легким здобутком для великих держав.

Історична доля угорського народу – приєднайся він до Візантії, чи до Заходу, тобто до східного, чи до римського християнства, – ні в тому, ні в иншому випадку не стала б істотно легшою: в обох випадках він повинен був би відігравати роль передового бастіону. Зате він не залишився б на самоті, і, що найголовніше, духовна каста сформувалася б у ньому природним чином, а там, дивися, він уник би значної частини кривавих міжусобиць, якими наповнила його історію жадібна до влади шляхта. Але історія склалася так, як склалася, і Угорщина залишилася країною, багатою видатними талантами, які, однак, не знайшли себе, країною розрізнених національностей і сект, країною, позбавленою серйозних зв’язків у світі. Тут народжувалися, без попередників і без послідовників, яскраві, иноді дивно масштабні, але завжди самотні і тому не пов’язані з наступністю індивідуальности, що так і не змогли створити традицію – хіба що недовге відчуття гармонії, що розсіювалося після їхньої смерти.

Якщо навіть у таких умовах народ упродовж довгого часу, і в епоху Арпадів, і під владою династії Анжу³⁷, і при Матяші, усе-таки міг зберігати єдність своїх земель, – у чистому виді заслуга наших королів і їхніх виняткових здібностей. Після Могача ж серцевина країни була захоплена чужоземцями. Південний захід, захід і північ були під Габсбурґами, схід був завойований турками, лише Трансільванія зберігала видимість незалежности, опинившись тепер у сфері впливу вже не візантійських греків, а мусульман турків.

***

До XVIII століття для правлячої шляхетської касти, що не справлялася з завданнями, які ставила перед нею історія, могла служити виправданням та обставина, що инші держави Европи теж жили під владою кшатріїв. Але з цього моменту влада шляхти стала анахронізмом: не тому, що зріс вплив буржуазії, а з тієї причини, що у кожного народу у сфері філософії, літератури, мистецтва, науки вже починався процес формування відсутньої духовної касти. Докладено значних зусиль, метою яких був розвиток самосвідомости, аналіз історичної ситуації; і якщо відновити у правах релігію і не вдавалося, то експерименти з доволі прийнятними сурогатами були успішними. У нас можна знайти лише жалюгідні наслідування; причому це було наслідування, як правило, не ліпших, найчастіше вторинних зразків, і починалося воно радше з чистого ентузіазму, аніж продумано, – начебто лірика здатна замінити здоровий глузд – і з такими зовнішніми атрибутами, що властиві, знову ж таки, касті кшатріїв. У результаті склалося щось на кшталт емоційної традиції, яку назвали пробудженням національної самосвідомости. Класу шляхти невідома духовність – тільки емоційна традиція. Оповідачі казок прославляють у своїх піснях минуле і предків. Для кшатріїв історія не має сенсу, з неї не можна дістати уроки, кшатрії не розуміють характер народу, не здатні рахуватися з особливостями власного становища, не знають, що таке час. З чистого ентузіязму представники цієї касти складали міти і вірили у минуле, яке самі уявили. Національна самосвідомість, звичайно, аніскільки не романтична; ще менш їй властивий націоналізм. Шляхті ж усе, що відбувалося навколо, служило лише приводом для того, аби нехтувати инші нації; це вилилося у своєрідне божевілля: родовід угорців вони виводили ледь не від моменту створення світу. Національна самосвідомість – це здатність народу знайти своє місце серед инших націй і побачити свої історичні завдання. Для того, щоб сформувалася така самосвідомість, народу – принаймні упродовж життя одного покоління – необхідні сувора самодисципліна, напружене навчання і незворушна серйозність. Але кшатрії не визнають самопізнання, протестують проти всяких спроб, мета яких – мати об’єктивне уявлення про своє становище. Вони згодні докладати значні зусилля у будь-якому иншому напрямку – тільки б не опинитися віч-на-віч із самими собою. Вони випустили з рук нитку, що веде до суті національного буття. Громадське життя, яке вони визнавали, зводилося до чисто зовнішніх моментів, і це вони називали політикою.

Відновлення почалося у літературі, що заклала основу для відсутньої духовної касти. Хоча це і не було кардинальним рішенням, яке допомогло б відновити втрачений авторитет нації, проте зрушення відбулося. Однак демони політики виявилися сильнішими, і у так звану епоху реформ сили національного генія опинилися у програші. Згодом історія дала угорцям ще два іспитові терміни: період від Угоди 1867 року до Першої світової війни і період між двома Світовими війнами. Двічі для нації відкривалася можливість виконати обов’язок перед собою. Але замість того, щоб жити у злагоді з сусідніми народами – адже країна була відкрита і до заходу, і до півдня, і до півночі, і до сходу, – замість того, щоб спробувати зрозуміти кожен з цих народів, зрозуміти їхні генії, як власний геній, кшатрії з жодним із них не змогли нав’язати добрих стосунків, навіть коли для цього були усі підстави. Власне, каста ця і сама була роздерта протиріччями і міжусобицями, стаючи благодатним ґрунтом для будь-яких пристрастей, що роздувають суперечності і злість.

Кшатрії не здатні панувати – тільки правити. Це – їхня суспільна функція. Шляхетська каста, будучи кастою і правлячою меншістю, сама по собі не здатна керувати народом і державою. У ній можуть бути окремі видатні індивіди, що успішно вирішать якесь завдання; але випадкова удача – річ ненадійна, вона не є природним результатом міцної системи. Шляхетська каста, серед всього иншого, живе в ілюзії, начебто правити можна за допомогою розпоряджень, наказів і маніфестів. Кшатрії переконані, що варто вивісити на розі вулиці декрет, як справу уже вирішено, залишається лише позапаковувати за ґрати тих, хто не приймає параграфів розклеєного декрету. У XX столітті усі питання: господарські, політичні, питання освіти і законотворчости, навіть питання філософії і мистецтва – вирішуються у генеральних штабах, тобто правляча каста вибрала для себе найлегшу форму – видимість управління, вибрала такий спосіб керувати, що, власне кажучи, не торкається жодного істотного моменту, будучи абстрактною активністю, орієнтованою на якусь манію, у той час як усі її зв’язки з народом давно втрачені.

Шляхетська каста почуває себе як вдома в армії, у суді, у юриспруденції, в адміністративній діяльності – скрізь, де можна діяти за допомогою наполегливости й особистих заслуг. У духовній діяльності, у навчанні вона недієздатна, оскільки непродуктивна у духовному сенсі. Подібно тому, як господарська каста годує хлібом не тільки дане покоління, але і, через живучих зараз, усі наступні покоління, лицарська каста править долями не тільки нинішніх поколінь, але і всіх тих, хто народиться згодом. Коли розуміння цього і пов’язана з ним відповідальність слабшають і зникають, каста кшатріїв втрачає властиву їй великодушність, свою самосвідомість, її честолюбство втрачає ґрунт під ногами, вона стає вже не гордою, а просто чванливою, неаристократичною, а зарозумілою, не великодушною, а легковажною. У її діяльності пропадає правовий інстинкт, змінюючись фіскальною хитромудрістю. Пропадають енергія і наполегливість, змінюючись самоправністю і насильством. Пропадає помпезність, змінюючись самоцільною розкішшю. Місце справжньої традиції посідає тупе сімейне, родове, регіональне марнославство. Справжній шляхтич здатен стати істотою більш високого порядку, лише розчинивши у народі, у єдності з ним. Якщо ж шляхтич деградував, то, скільки не виокремлюйся, він однак опиниться серед черні.

***

Зважаючи на все, протистояння угорців Заходу виникло в той самий момент, коли вони прийшли у Карпатський басейн. До цього протистояння не були причетні ні західний геній, ні південний, ні північний. Південний геній споглядав Захід цілком миролюбно, оскільки середземноморська цивілізація завжди бачила у західноевропейській своє дітище. У півночі – як культурної провінції – не було жодних підстав не приймати Захід беззастережно. Трансільванія у своїй замкнутій відособленості відчувала Захід як щось рівноправне і, що стосується рівня розвитку цивілізації, дійсно завжди була з ним на одному рівні. Инша справа – східний геній. Відтоді, як – в епоху набігів – Захід був чудовою нагодою для грабіжництва, і з того моменту, як західне духівництво і лицарство стало засобом приборкання і консолідації кочової вольниці, східний геній не приймав без опору ніколи і нічого, що йому пропонувала західна цивілізація. Однак, не слід вважати, що в глибині цього протистояння лежали історичні перипетії: більшою мірою саме історичні події стали наслідком зазначеного протистояння. Схід не міг і не хотів приєднуватися до тієї цивілізації, що готова була надати йому не просто можливість вижити, але щось більш важливе – духовне буття, тобто причетність до буття всього людства. У кочових угорців було відчуття, що в їхньому розпорядженні є такі сили, що цілком рівноцінні західними. Зіставляючи себе із Заходом, мірою порівняння вони обрали не цивілізацію, а щось инше і почували себе ущемленими не в могутності, а у вільному самовираженні. Попри все те, східна людина за тисячу років не зробила жодного кроку, щоб самостійно обґрунтувати своє буття. Так що розбіжності у духовному ранзі й у цінностях між Заходом і Сходом з часом лише зростали.

У культурній провінції усвідомлення своєї відсталости жила завжди, але провінція ніколи не впадала через це у розпач, як Алфельд. Провінція не відчувала себе приниженою, не намагалася бути у суперництві із Заходом, не почувала себе переможеною. Більше того, прагнення цивілізації, пасивне й обмежене в основному сприйняттям, що завжди характеризувало північ, спонукало Верхню Угорщину стати на бік Заходу і обернутися проти Сходу. В Алфельді ж зберігалося споріднення з тією Росією, яка, спостерігаючи европейське Відродження й індустріалізацію, що починається на Заході, почала усвідомлювати власну злиденність і невміння жити, відчуваючи при цьому почуття пригнічености. «У наших головах рішуче немає нічогісінько спільного, усе там відокремлене і усе там хистке і неповне». «Досвід часів для нас не існує. Століття і покоління протекли для нас безплідно... Ми не внесли у масу людських ідей жодної думки, ми ні в чому не сприяли поступові людського розуму, а усе, що дісталося нам від цього поступу, ми спотворили». Чаадаєв писав це приблизно у часи Сечені. На Сході не знають і не хочуть знати, що таке цивілізація. Вони не здатні зрозуміти, що «йдеться тут не про вченість, не про читання, не про щось літературне чи наукове, а просто стикування свідомостей, про думки, що охоплюють дитину у колисці...». «У найкращих головах наших є щось гірше за легковажність. Найліпші ідеї, позбавлені зв’язку і послідовности, як марні омани паралізуються у нашому мозку». «...Усім нам бракує якоїсь стійкости, якоїсь послідовности у розумі, якоїсь логіки». «Ми так дивно прямуємо у часі, що, в міру просування уперед, пережите пропадає для нас безповоротно. Це природний наслідок культури, цілком запозиченої і наслідувальної. ...Колишні ідеї вимітаються новими... Ми сприймаємо тільки зовсім готові ідеї... Ми зростаємо, але не дозріваємо... Ми схожі на тих дітей, яких не змушували самих міркувати, і тому, коли вони виростають, свого у них нічого немає; усі їхні знання поверхневі, уся їхня душа поза ними»³⁸.

Очевидно, те, про що говорить Чаадаєв, не тільки звучить в унісон з думками Сечені, це водночас і мимовільна критика невибагливости Сечені. З процитованих слів з’ясовується, що Захід живе в історії. Схід же сприймає ідеї без їхнього взаємозв’язку і послідовности, як певні фантазми, і з кожним новим зробленим кроком минула мить іде у небуття, не стаючи базою майбутнього, тому ми і не ростемо, і не дозріваємо. Це свідчить про повну відсутність почуття історії. Минуле ми пам’ятаємо не як реальність, але як щось таке, що дуже схоже на міт, але не є мітом. На Сході зв’язок з минулим залишається саме таким – псевдомітичним. Це – не опора на фундамент минулого. Це – не історичність. Ось чому тут відсутнє те, у чому історія набуває сенсу, – відсутня особистість. Кожна людина усе починає з чистої сторінки, з порожнього місця. Їй доводиться усе починати заново: адже до того – немає нічого. Мислення, у тому сенсі, який демонструє нам західна філософія, у нас немає. Література ж – я говорю про літературу угорську – суцільне закладання основ. У нас немає єдиної історії літератури: у нас були тільки видатні письменники, між якими відсутній усякий зв’язок. Кожен з них завжди робив перший крок, але у цього першого кроку не було продовження. У нас немає розшарування, немає збагачення, немає органічного росту. Кожна окрема мета і воля, устремління, зліт, напрямок – стоять самотою, без послідовників. У нас немає традиції.

Будь-яку цивілізацію можна критикувати. Сьогодні, в епоху кризи західної цивілізації, коли критика на її адресу сягнула таких гігантських масштабів, щось ліпше і вигадати важко. Але критика, якщо вона не більше, ніж млявий емоційний протест, – справа абсолютно безглузда. Очевидно, у ненависті Сходу до Заходу немає реальної основи. Ненависть до Заходу – результат чистої проекції. Подібні колективні проекції упродовж історії були завжди, уява юрби завжди знаходила причини і для переслідування єретиків, і для антисемітизму, і для класової ненависти. У народів, якими погано управляють, неминуче формується певний фантазм, у якому своє невдоволення, свої страждання, заподіяні поганим правлінням, народ проєктує на який-небудь инший соціум; народ безумно ненавидить навіть такі колективні групи, що до його страждань жодного відношення не мають. Східна людина із самого початку заледве терпіла християнство, тому що ніколи не бачила у ньому духовного змісту – завжди лише політику. Релігію вона сприймала як інструмент правлячої меншости до поневолення. Це і виявилося, цілком ймовірно, першою причиною її озлоблености. Протестуючи проти християнства, вона захищала саму себе. У тому, що цей протест розпалювався і був спроєктований на Захід, була певна логіка: адже Захід був синонімом християнства. У XVII і XVIII століттях, коли йшов процес насильницького насадження католицизму, процес понімечення, і пізніше, після поразки визвольної боротьби під керівництвом Ракоці, історія, здавалося, підтверджувала це. Спритники використовували антагонізм Сходу і Заходу у суспільному житті, народ сприймав його як даність, але не знайшлося нікого, хто сказав хоча б слово про безпідставність цього антагонізму.

Одним полюсом протиріччя була ненависть до Заходу, що не підлягала критиці, иншим – ще менше критикована романтика Сходу, туранізм і подібні націоналістичні ілюзії, що лише загострювали конфлікт і знову ж були на руку лише спритним пройдисвітам від політики.

На початку XX століття антагонізм Сходу і Заходу виродився в ідеологічні протиріччя. З боку Сходу він перетворився в ідіосинкразію, що межує з божевіллям; результатом цього стала історична катастрофа. Народ змушений був прийти до усвідомлення того, що від Сходу він давно відірвався, але і до Заходу не пристав, залишившись у жахливій самотності.

***

Формування духовної касти – одна з найбільших загадок історії. Ми знаємо, де і коли вона з’являється; буває, що нам відомі особистості, навколо яких вона групується; але ми поняття не маємо ні про умови, ні про передумови, ні про той процес кристалізації, що иноді розтягується на роки, якнайбільше – на життя одного покоління, і за цей час створюється єдність, що є могутньою силою, променистість якої не тьмяніє тисячоліттями; але навіть якщо її життєдайна енергія вичерпується, вона і тоді залишається вічним світочем і надихаючим символом. Наскільки часто приходить до влади яка-небудь політична сила, наскільки часто з’являються видатні завойовники, настільки ж рідко виникає такий творчий – у розумінні створення нового суспільства – центр, що формує цивілізацію, а не державу, сприяє духовному розквіту, а не політичному всевладдю і плодом діяльности якого стає не сплеск історичної активности, раптовий і раптово ж загасаючий, а цілий життєвий уклад, сприятливий вплив якого відчувається упродовж тисяч років. Нам відомо, що каста формується навколо мізерно малої меншости; часто буває, що ядром касти стає одна-єдина людина і що каста не росте чисельно, але вплив її безмірно більший, ніж кількість її членів, і немає людини, життя якої його не зазнало. Відомо і те, що у неї немає етнічних, національних, расових, мовних меж. Каста залишається меншістю і не прагне політичної влади; більше того, вона уникає таких дій, що штовхнули б її на шлях абстракції. У її руках – влада духовна, вона володіє таким знанням, що будить у людині відчуття глибокої причетности; під цією владою, владою духовною, досягається такого рівня загальної близькости, про який люди мріють століттями, майже не сподіваючись його досягти, – близькости, заснованої на найглибшому почутті братерства людей. За тисячоліття існування людини, від неоліту до кінця Середньовіччя, як би далеко не сягала у минуле людська пам’ять, можна нарахувати лише дюжину таких цивілізацій, найчастіше релігійних за своєю суттю, і завжди метафізичних, адже будь-яка цивілізація є теократією.

Тут немає можливости міркувати про те, якими можуть бути шляхи й умови формування касти брахманів. Скажу лише, що брахман не будує, а закладає фундамент, відомо, що «закладати фундамент – більше, ніж будувати». При тому духовній касті, що закладає фундамент, не потрібні ні влада, ні слава, ні багатство. Їй потрібно щось більше, потрібно те, що допоможе створити уклад життя людей під знаком вищої метафізичної влади. Три цих заперечення: те, що брахману не потрібні ні влада, ні слава, ні багатство, – не є самозреченням. Брахман відмовляється від тих речей не з аскетизму, а тому, що їх йому недостатньо. Касту ж лицарів характеризує саме те, що, коли вони тягнуться до слави і блиску, влади і багатства, їх амбіції дрібні і поверхові. Лицар – це людина, що не здатна відмовитися від меншого заради більшого; тому лицар – усього лише завойовник. Кшатрія – людина суто світська. Брахман же – це людина, що не компрометує себе боротьбою за благополуччя. Те, що є лише життєвою цінністю, для нього занадто дешево. Він не торгується, не йде на поступки, не натякає на вищі сенси, не киває на обставини, не шукає виправдання; йому відома межа, до якої людина здатна витримати тягар, що тисне на неї. Справжнього шляхтича-лицаря теж робить лицарем те, що він без вагань, у героїчному пориві віддасть своє життя, якщо знатиме, що йому загрожує небезпека, яка зганьбить, заплямує його особу. Лицар теж не хоче бути скомпрометованим у боротьбі за існування. Але брахман – вищий навіть від героїчного пориву. Будь-який його вчинок простий і невибагливий. Той, хто компрометує себе, не важливо в ім’я чого – заради шматка хліба, зі страху, з честолюбства, – хто торгується і шукає компроміси, незворотно втрачає первинний сенс свого життя і не може більш вважатися повноцінною людиною. Його особистість втрачає вагу і значення; усе, що він говорить і робить, є пустоцвітом.

***

Ситуацію, у якій опинився угорський народ – з погляду ролі в його житті духовної касти, – можна охарактеризувати у такий спосіб: тут, у тому місці, де він живе, народ цей є під пануванням п’яти геніїв. Гармонійно поєднати у собі усі ці п’ять начал могли –упродовж усієї угорської історії, винятково і тільки на короткий час – лише кілька видатних особистостей. Становище будь-якого иншого народу в Европі більш сприятливе: адже усі вони живуть у сфері впливу набагато меншої кількости геніїв, які до того ж, зазвичай, споріднені один з одним. Угорці в Европі щедріше від усіх инших обдаровані неприборканою силою своїх геніїв; не дивно, що найважчим для угорців завжди було досягнення рівноваги цих сил, облагородження їхнього впливу. Якщо вплив цих сил не може бути позитивним, він одразу стає негативним, деструктивним, підриваючи надію на досягнення гармонії. Друге обличчя генія – демон. Недарма життя угорського народу упродовж майже усієї його історії, і в його стосунках з иншими народами, і, особливо, усередині, характерне саме демонічною ненавистю.

Панівна меншість – шляхетсько-лицарська каста, не розуміла, та й не могла розуміти цього, оскільки лицарська каста не здатна скеровувати долю народу на велику перспективу. Поки народом управляло середньовічне християнське духівництво – каста брахманів, що займала панівне положення в Европі, – єдність в Угорщині, нехай не міцна, з дірами, але все-таки зберігалася. На початку XVI століття, коли сили европейської, наднародної і наддержавної, універсальної духовної касти вичерпалися, країна стала ареною свар і ворожнечі шляхти, і нація була роздерта її демонами. Могач був лише наслідком того, що панування духовної касти закінчилося. В Европі Нового часу народи, нехай мляво і невміло, але все-таки боролися за те, аби виростити духовну касту, і мета ця, у багатьох місцях і у різній формі (філософія, література, мистецтво, наука), начебто була досягнута – нехай результат у низці випадків і виявився сурогатом. Вплив духовности, однак, був назагал винятково слабким: у той час, як деякі сповідували високі ідеї, державне життя було нічим иншим, як сумішшю макіавелізму, насильства, путчів, неправди й експлуатації. В Угорщині після смерті короля Матяша й аж до Бешшенеї³⁹ великих духовних починань зовсім не було. Група письменників-лейбгвардійців⁴⁰ також не була достатньо могутнім явищем, аби стати базою для формування духовної касти. Вони лише намагалися якоюсь мірою зменшити відставання нації і повернути угорців на рівень европейської цивілізації. От чому рух за відновлення мови так і не став фактором духовного відновлення, не перейшов меж літератури. Водночас, панівна меншість не зуміла усвідомити серйозність такої ситуації; вставши на шлях пасивного, марнотного спалювання життя, вона поступово перестала бути істотним фактором, а під час двох Світових воєн зникли останні сліди шляхти – незважаючи на те, що були відчайдушні спроби самозбереження.

Долю народу може направляти тільки духовна каста. Без духовної касти будь-яке суспільство обезголовлене; різні ідеологічні течії, окремі видатні особистості можуть визначити долю народу тільки на коротку перспективу, а кардинально змінити уклад життя нації здатні лише брахмани. Брахмани – каста логосу. У лицарів є тільки міти, у господарської касти – у ліпшому випадку література, у касти слуг – у ліпшому випадку преса.

Становище угорського народу погіршувало те, що він так і не зрісся з християнством; духівництво залишилося в Угорщині далеким і неорганічним елементом, релігія ж в очах значної частини народу виглядала не більше, ніж святенництвом, а для владоможців служила засобом дресирування підданих. Духівництво сприймалося у народі лише як політичний фактор. Важко уявити свідчення більшої незрілости, ніж прагнення судити про духовну діяльність з погляду політики. Це – прояв споконвічної обмежености кшатріїв. Адже політика – сфера суто суспільна і тому субгуманна, сфера, у якій відсутні будь-які гуманні аспекти. Підхід же духовної касти до справ починається з питання про те, морально що-небудь, чи ні. От чому політична діяльність і політика як така – якщо зіставити їх зі сферою духу – річ абстрактна, корислива і порожня. Серед сил, що здатні згуртувати суспільство, вигода – найбільш ненадійний фактор, тому що він – найбільш очевидний; чим більш невидимою і непоясненною є якась з діючих у суспільстві сил, тим більшим є її об’єднуючий ефект.

Інформація, яку правляча каста отримує про справжні цінності, умисно фальшива. Кшатрії бачать тільки очевидні, відчутні життєві цінності, до духовного вони несприйнятливі; більше того, до духовного вони узагалі часто відчувають характерну для кшатріїв ворожість, що є неявною формою протесту проти панування брахманів. Лицар, якщо він перебуває на своєму місці, – вірний слуга; якщо ж він опиниться не на своєму місці, він – бунтар. Він визнає лише ті цінності, що прямо пов’язані з його особистим життям; ось чому він більш примітивний, нерозумний й абстрактний, ніж брахман. Европа тільки починає осягати цю істину. Вона не здогадувалася, що на зорі її історії Платон був типовим кшатрієм і що утопізм – це прояв ненаситних політичних амбіцій лицарської касти. Починаючи з Платона і Святого Августина до Кампанели, Томаса Мора і новітніх мислителів, Европа завжди перебувала під владою абстрактних політичних фантасмагорій, навіяних утопізмом. Але, ще до Платона, навіть Піфагор чекав вирішення проблем життя людського суспільства саме від кшатріїв.

Господарська каста не здатна правити: вона уміє лише накопичувати маєтки. Розбагатівши, представники цієї касти наслідують лицарів. Буржуа, бюргер – це не середина, а посередність; тому буржуа – опортуніст, він боягузливий, хитрий, скупий, хоча, з иншого боку, старанний, наполегливий, заповзятливий, спритний, моторний, він уміє пристосовуватися. Однак, буржуа ще знає, що сутнісний сенс життя людина отримує згори. Каста слуг уже не знає цього. У неї немає жодних власних життєвих принципів. Навіть у дрібних моментах життя – а життя слуги і складається головно з дріб’язків – слуга в усьому: в ідеалах і в облаштуванні житла, у погоні за багатством і у розвагах, в одязі, у смаках, у їжі – копіює буржуа.

Життя в Европі упродовж довгого часу визначалося впливом трьох нижчих каст, і в цих умовах її історія була не свідомо керованою долею, а азартною грою, де усе залежить від талану. Талан – це зовсім не випадковість. Випадковість – окремий, межовий варіант імовірности, її ще можна прорахувати. Талан же нічого спільного з математикою не має. Талан – чиста магія на кшталт рулетки.

В історії ніколи не було такого моменту, коли б можливість для створення духовної касти була цілком відсутня. База для цього була в кожну епоху иншою, але вона завжди була, і є, і буде; шлях до цього завжди важкий і завжди легкий, завжди нескінченно простий, і серйозний, і суворий. Справа завжди була обумовлена анонімністю, відсутністю бажання влади і багатства. Сьогодні, коли криза стрясає світом до самих його основ, справа ця залишається точнісько такою ж легенькою і точнісько такою ж важкою; можливо, зараз вона навіть легша, ніж будь-коли. Зараз сильнішим є тиск, що змушує людину ступити на цей єдиний шлях. Той, хто візьме до уваги виклики нашого часу, повинен зробити висновок, що більше не йдеться про якесь часткове вирішення. Обережна і тому компромісна епоха реформ завершилася. Наслідок усвідомлення кризи – розуміння того, що жодне питання не може тепер вирішуватися відокремлено. Економіку неможливо більше відокремлювати від політики, психології, педагогіки, теоретичної фізики, метафізики, релігії. Будь-яке питання стає питанням усього людства. Будь-яке рішення повинно виходити з цієї цілісности. А ключ до цієї цілісности відшукали у знанні про споконвічний стан духу. Це – ядро вічного брахманського знання. Його можна пізнати за тим, що воно не піддається секуляризації. Його не можна популяризувати, не можна розбавити і розчинити. У цій сфері немає необхідности розрізняти екзотериків і езотериків. Хто не дозрів для цього, той сам виключає для себе причетність до цього знання. У ньому, у цьому знанні, немає нічого, що інтригує, що затягає. Це не сфера сенсаційних відкриттів. Його не можна використовувати для проповідей чи для партійних програм. Хто більше страждав, той швидше зрозуміє його; у кому глибша свідомість, той глибше проникне у нього; хто чистий у своєму житті, той ближче до нього підійде. У ньому немає нічого абстрактного, нічого довільного. Це – наївне і комплексне знання начала всіх начал, знання, у якому, однак, дитяча простота тотожна завершеній зрілий безпристрасності, й у який математика і мрія збігаються точно так, як диво і реальність.

У Европі, якщо не касту брахманів, то принаймні духовність брахманів інстинктивно намагалися ототожнити із найчистішою у духовному сенсі людиною, поетом чи художником, – хоча б уже тому, що така людина була менше, ніж инші, абстрактна і корислива, і стояла вище, ніж инші, над споконвічно продажною політикою. Однак, роль літератури і мистецтва завжди двоїста, тому що духовний ранг поета і художника найчастіше не ясний. У цілій Европі знайдеться не багато письменників, поетів, художників, які відповідали б брахманським вимогам чи честолюбство яких досягало б найвищого рівня, який передбачає анонімність (не популярність), духовну владу над умами (не світську владу) і славу (не багатство). Ці кілька великих особистостей, таких, як, скажімо, Ніколаус Кузанус, Леонардо да Вінчі, Шекспір, Сервантес, Бьоме, Паскаль, Бах, Моцарт, Ґьольдерлін, Ніцше, Толстой, все ж не створили єдиної традиції. Що стосується инших, то, які б видатні художні чи філософські твори вони не залишили, вони були або неприйнятні як особистості, або рівень їхньої творчости був занадто нерівний.

Утім, духовність художника і ученого у XX столітті втратила колишній статус – через процвітаючих халтурників-віртуозів і фахівців-дилетантів. Адже неймовірні трюки, як і накопичення даних, – це речі, що, майже усі без винятку, досягаються ціною зневаги до сутнісного боку справи. Засилля акробатичних фокусів і механічної віртуозности у мистецтві, дегуманізованого демонізму у науці, створило таку абсурдну ситуацію, з якою зараз здатен справитися хіба що святий.

У нас, щоправда, нічим подібним навіть не пахне. У Европі – кілька маяків, у нас – нічого. Усі справжні духовні явища пізнаються по тому, що вони скеровують історичні події, а не залежать від них. Природа духу, природа логосу – у тому, що він виявляє себе. Усе инше – вторинне, у ліпшому випадку – лише коментар до поворотів долі, що пояснює дійсність, але не творить нового змісту.

Рангу брахмана настільки важко досягнути тому, що людина повинна для цього зайняти позицію мінімальної активности. Це – найбільш істотна причина, чому сьогодні ранг брахмана недоступний людям. Звісно, сама зосереджена медитація не може створити духовну людину. Але без медитативної налаштованости неможливо зробити навіть крок у цьому напрямку. Книги про посвяту у традицію, власне, і передають знання духовної касти (Орфей, Веданта, Тора, Дао де цзін), – усі вони проповідують не-діяльність. Тому, хто скеровує життя инших, самому не можна брати у ньому участи. Давньогрецькі софісти, написавши книгу законів для якого-небудь міста, більше не мали права жити у тому місті.

Світова криза закінчиться у ту мить, коли де-небудь на земній кулі, у будь-якій її точці, буде створений фундамент духовної касти; иншими словами, коли народи, безглуздо роздроблені на національності, зіллються воєдино в універсальній державі, або (що, зрештою, одне і те ж) коли на місці сучасної сціентичної атеократії відкриється перспектива нової цивілізації. Одне без иншого просто неможливо, тому що немає цивілізації без духовної касти і немає духовної касти без універсальної держави. В Европі, очевидно, уже відгуло і видихнулося те затьмарення розуму, яке Грільпарцер⁴¹ визначив як прямий шлях через націоналізм до бестіялізму, – і вже не тільки спостерігаються симптоми пересичення й утоми, але і прокинулася туга за універсальним порядком. Поза Европою, однак, кольорові народи лише зараз по-справжньому захмеліли від того бестіялізму, який, на перший погляд, здається світлом волі, а насправді є не більше, ніж безглуздість; віддатися цій стихії – значить скоритися найнижчим інстинктам. От чому крах ще не остаточний, і ситуацію зараз, у середині нашого століття, характеризує абсолютне безсилля перед розбудженими інфернальними силами. Невігластво щодо того, що відбувається в дійсності, настільки всезагальне, що, у час, коли у цілому світі починаються спроби економічних, політичних, військових, технічних, одне слово – абстрактних рішень, про фактичний стан справ ні у кого немає ані найменшого уявлення. Тим часом духовні притулки минулого руйнуються одне за одним, що ще не є лихом, оскільки сьогодні вже неможливо уявити серйозного впливу якихось колишніх стовпів духовности, лихо у тому, що інфернальна міць зростає настільки, що не можна не очікувати загибелі усе більшої кількости людей. З кожним днем стає усе більш очевидним, що катастрофу людства готують саме ті сили, які, зазвичай, вважалися силами його порятунку. Людина давно вже – не пильний вершитель історії, а усього лише несвідоме знаряддя демонічних сил, якої б національности вона не була, до якої б партії не належала і що б не проголошувала на своєму відповідальному місці.

Якби йшлося про те, що духовна каста повинна сформуватися у лоні того народу, що найбільше страждав за минулі сторіччя, то народ цей, без сумніву, варто було б шукати десь тут, у Східній Европі, і у жодному разі не на Заході, де, через панування безлічі помилкових ідей, людина, якщо не зважати на кілька виняткових фігур, не піднялася навіть до страждання. Однак, якщо подивитися, які висновки робить людина зі своїх страждань, то переконуєшся, що у Східній Европі криза взагалі не дійшла до свідомости людей. Склалася ситуація, коли у цивілізованих народів саме цивілізація виявилася тим фактором, що перешкодив формуванню духовної касти, а на провінційному Сході усі – за винятком кількох людей – або беззастережно приймали Захід, або, теж беззастережно, ненавиділи, самі не знаючи, чому. Водночас, і на Сході, і на Заході сформувався свого роду духовний паразитичний шар, який люблять називати елітою. Приналежність до еліти визначалася майже винятково високим умінням естетично насолоджуватися життям, і саме це стало причиною виникнення – за висловом К. Лєонтьєва – тієї рідкісної аморальности, що є, скажімо, другим, приватним боком бестіяльного політичного самовладдя. Нікому з тих, хто володів духовністю, і на думку не спадало, що треба не відкидати політику, але протестувати проти поділу політики і моралі. Еліта скрізь, де б вона не з’являлася, була позбавленою традиції, позакастовою челяддю (чандала); тільки у суспільстві вона «осідала» не униз, а нагору. Так упродовж минулих півтора сторіч сформувалася настільки характерна для Европи чандала надлюдей (Uebermensch-chandala), що своїм стилем життя впливала не тільки на банкірів, дипломатів, великих торговців, акул промисловости, але і на церкву, мистецтво, науку. Саме стилем життя, а не практикою влади. Це і є та порочна секуляризація, що виявляється не тільки у думках і стилі життя, але вже і в одязі, у манерах, панує не за допомогою грошей, але за допомогою свого цинізму, який виставляється напоказ, подаючи приклад того, як заради мінімальних привілеїв можна йти на найбільше зрадництво і безчестя. Бертран Расел говорить, що людство упродовж усієї світової історії не страждало стільки, скільки за останні сто років; але це могло статися лише тому, що ті, у чиїх руках були духовні сили, ще ніколи такою мірою не відверталися від людства, причому, варто додати, за таку мізерну плату.

Універсальна держава починається з того, що людина знаходить можливість покласти кінець обом формам бестіяльности: знаходить спосіб повернути у суспільство і низьку челядь (mob), і челядь надлюдей (Uebermensch-chandala), і тих, виштовхнутих униз, і тих, виштовхнутих нагору. Припиняється еміграція людей із суспільства, а тим самим самотність, що стала загальним прокльоном. Це може відбутися лише за умови, що людина долучиться до цінностей, більш важливих, ніж саме життя. Потрібно повернути людині вічне життя. Якщо це відбудеться, людина зможе знову побачити справжню красу життя і відвернеться від вторинних радостей. Як тільки стане зрозумілим, що влада, багатство і слава – сурогати справжнього життя, а перша причина честолюбства – запеклий страх втратити життя, у той самий момент для людини відкриється можливість здійснити власну долю. У даний історичний момент це питання пов’язане з життям усього людства. Насильницьке нав’язування різних колективних категорій, таких, як національність, клас, конфесія, раса, – продемонструвало свою неспроможність. У результаті їхнього застосування зміцніли зовсім не колективи; відбулася наступне: кожна людина, хоча б із самозахисту, відгородилася від суспільства, атомізувала себе, у підсумку суспільство без пам’яті кинулося усебіч, кожен член його подався у свій бік. Якщо принцип свободи особи буде реалізовуватися свідомо, у людини відновиться суспільний інстинкт, і вона уже не за наказом, а вільно увіллється у те суспільство, що відповідає її сутності. Сьогодні для людей усієї землі, без врахування конфесій, рас, націй, класів, найважливіше завдання, яке потрібно вирішити, – особистість. Питання ж особистости можуть бути вирішені лише у контексті усього людства. От чому та універсальна держава, якої сьогодні сподівається людина, є державою усього людства – у тому сенсі, що у ній може вільно жити будь-який колектив, і будь-яка раса, будь-який клас, будь-яка конфесія, будь-яка нація зможуть вільно виконувати свій обов’язок.

Навряд чи знайдеться народ, що був би менш підготовлений до цього завдання, ніж угорці. Вони не створили ніяких умов для того, щоб, якщо і не зробити перший крок до універсальної держави, то хоча б виявити готовність знайти нарешті самих себе у тому світі, до якого вони належать і в якому не зуміли облаштуватися за тисячу років. Треба зрештою позбутися тієї обтяжуючої неправди, що угорці – щонайперший народ у світі. Потрібно ясно усвідомлювати, що подібне уявлення породжене не чим иншим, як страхом перед дійсністю. Найбільш несерйозна справа – вірити у такі наші чесноти, які, якщо й існують, то тільки у промовах майданних політиків. Найперша умова панування – уміння панувати над собою. На даний момент Угорщина – лише малозначуща національна держава, що уперто чіпляється навіть не за своє існування, а за свої гріхи, причому гріхи ці з нерозумним озлобленням вчиняє не проти когось иншого, а проти самої себе. Невеликі національні держави лише плутаються під ногами багатомільйонних народів у їхній боротьбі за світове панування. Найбільше вражає те, що саме такі маленькі народи, як угорці, чиє існування безпосередньо під загрозою, не здатні до внутрішньої єдности, як не здатні вони і до того, щоб жити у дружбі з подібними маленькими народами, що могло б створити хоча б емоційні передумови для майбутньої універсальної держави.

***

Сорок років тому О. Шпенглер і Л. Фробеніус заклали основи нової науки, що лежить на стику історії, соціології, антропології, етнографії. Ця наука, морфологія культури, відтоді знайшла і теоретичну базу. Після численних периферійних починань у середині 30-х років з’явилася порівняльна статистична морфологія, представлена у книзі П. Сорокіна «Social and cultural dynamics»⁴², і усе було готове до того, щоб сформувався сучасний підхід до вивчення історії культури. Адже предмет історії – не епоха, не нація, а суспільство. Найважливіша ж особливість суспільства – у тому, що воно створює своєрідну однорідність у різноманітних сферах життя, від повсякденних звичаїв і одягу до конституцій і філософських систем, ту специфічну і неповторну єдність стилю, що і піднімає орди людиноподібних істот до людського рівня. Цю єдність стилю і називають цивілізацією. А.Дж. Тойнбі, автор «Осягнення історії», у 40-х роках нараховує з початку історії двадцять три таких цивілізації, пояснюючи усі події світової історії продуктивністю і взаємодією цих цивілізацій. Цивілізація – наднаціональна, надрасова, надкласова однорідність. Цивілізація пізнається за тим, що вона здійснює ефективний контроль над природним середовищем і над людиною. Два крайніх полюси цивілізації – це індивідуалізм, що втратив самоконтроль, і тоталітарна колективна влада; перевага кожного з них веде до загибелі цивілізації.

В Угорщині ніхто поки ці думки не обговорював. Правда, про регіональні розбіжності – щодо угорського народу – йшлося, але це були радше гіпотези, що стосуються психології народу чи історії літератури; у багатьох сенсах ці гіпотези були відголосом теорії І. Тена, але далеко не такі фундирувані. Концепція п’яти геніїв спирається на стильову однаковість ландшафту, людини й укладу життя; звідси вона виводить розбіжності в соціальній і культурній динаміці геніїв.

У всякому разі, між морфологією культури, Сорокіним, Тойнбі і «П’ятьма геніями» є істотні розбіжності. Перші не знають поняття «традиція». Усі цивілізації, говорять вони, виникають, розвиваються і гинуть незалежно одна від одної; так учив Шпенглер і стверджував Фробеніус у своїй теорії paideuma⁴³. Згадані автори відкидають положення про єдину працивілізацію, що охоплює всю землю. Однак, від концепції єдиної працивілізації варто відрізняти ідею про споконвічний стан, однаковий у всіх людей на всій землі, про стан, що знову і знову втілюється у всіх цивілізаціях, але незалежно від кожної з них. Цивілізація, вважає Фробеніус і, слідом за ним, инші філософи, розвивається подібно рослині: проростає з насіння, органічно росте, живе, розширює сферу свого існування, розцвітає, в’яне і вмирає. Однак, від подібних поглядів рішуче слід відокремити переконання у наявності вічного споконвічного людського стану, незалежного від часу й абсолютного. Ідея традиції спирається на уявлення не про цивілізації, а про спільний корінь усіх цивілізацій, про спільний споконвічний стан, з якого вони виростають.

Морфологія культури, Сорокін і Тойнбі не хочуть брати до уваги поняття «традиція», а тому туманно бачать навіть власну сферу знань. Вони не здають собі справи – у того, що ми називаємо історією, є два джерела. Одне з джерел пов’язане із кшатріями; це наївний виклад подій у часі, як це робили племінні і придворні хроніки, а пізніше продовжували націоналістичні історіографи, милуючись діяннями предків. Зміст такої історії – славні діяння шляхетських родів, королів, пращурів, завоювання нових земель, заснування держав, походи. Друге джерело – брахманське, що прагне витлумачити те, що відбувалося чи відбувається. Брахманську історію сьогодні називають філософією історії. Підходи Шпенглера, Фробеніуса, Сорокіна, Тойнбі, що спираються не на епохи і народи, а на більш високі категорії, цивілізації, є ближчими до брахманської історії, тому що шукають не те, що відбулося, а те, який сенс того, що відбулося, і які наслідки будуть для сьогодення і майбутнього.

Ідею традиції, спираючись на давні і розгалужені дослідження у цій області, висунув Рене Ґенон. Саме Ґенон зауважив, що єдино беззаперечне людське знання – це знання, тотожне у всіх народів землі, увічнене у древніх священних книгах. Той народ і та епоха, що відступають від цього знання, неминуче опиняються у кризі, і ніщо не може їх вивести з цієї кризи, крім повернення до древнього знання. Ґенон побачив, що сучасні псевдовчення, яким є насамперед ідея розвитку, маскують і стимулюють процес занепаду і загибелі людства. Ґенон відкидає поняття цивілізації. У цьому понятті немає необхідности. Там, де людство стоїть на основі традиції, воно процвітає, оскільки живе за законами метафізичного базису людської природи, а відходячи від цього базису, втрачає легітимність власного буття і гине. Що стосується поняття цивілізації, то воно, поза усім иншим, подає справу так, начебто розквіт життя – заслуга так званої об’єктивної дійсности, незалежної від людини. Омана ця властива усьому сучасному людству. Ґенон посилається на Сен-Мартена⁴⁴, який говорить, що не на людину потрібно дивитися через природу, а на природу через людину. Тобто, він стоїть на тій же позиції, на якій у середині XX століття була теоретична фізика. Сучасний світ немовби отримує дивне – протиприродне – задоволення, будучи упевненим, начебто людину мучать незалежні від людини сили. Але ж розквіт є там, де людина, володіючи своїми духовними силами, що завжди є у її розпорядженні, свідомо творить розквіт; коли ж вона відвертається від цих сил, її чекає неминуча загибель.

Усе те, про що, зазвичай, ідеться у зв’язку з аналітичною психологією, набагато точніше можна було б виразити мовою традиції. Однак мова ця, через її метафізичну природу, настільки відлякує сучасну людину, що не може не служити причиною серйозних непорозумінь, і тому її довелося залишити осторонь. З цими об’єктивними труднощами наразі не можна не рахуватися. Мова метафізики в Европі ґрунтовно скомпрометована, так що будь-яке слово, узяте звідти, викликає підозру і навіть відторгнення. Залишається чекати, поки мова сцієнтизму буде скомпрометована ще більше. Процес цей іде досить швидко. Коли крах сцієнтизму стане очевидним, можна буде знову спробувати повернутися до споконвічного сенсу слів.

Із самої суті нашої теми випливає, що потрібно було знайти зв’язок між західною і східною традиціями. Під східною традицією слід розуміти мислячих у правильному напрямку російських філософів. Це насамперед Чаадаєв, Лєонтьєв, Соловйов, Флорєнскій, Трубєцкой, Мєрєжковскій, Бєрдяєв, Булгаков. У росіян не було Ренесансу, це їхня біда, але разом з тим – величезна перевага. У російських мислителів збереглося найбільше того духу, якого потребує брахман. Не торкаючись инших аспектів питання, скажу лише, що один із проявів цього духу – свідомість безумовної переваги теорії над будь-якою практикою. Лєонтьєв правий: у порівнянні з Росією Захід завжди жив у схизмі. Справжнього брахмана характеризує те, що ніхто не стоїть від світськости далі, ніж він, але водночас ніхто так не близький до світла, як він. На відміну від порожньої, марнолюбної і багатослівної европейської академічно-професорської філософії, російська філософія – палка і профетична. Вона спрямована проти націоналізму, проти класової боротьби і проти секуляризації. Але оскільки питання історії не можуть мати вирішення – їх можна тільки перерости, – вони постійно і наполегливо вимагають більш універсальної організації людського суспільства.

* Народ, населення (лат.).
** Пан народ (нім.).
*** Простий народ, челядь (івр).
**** Спільне почуття (лат.). Тут: у значенні «здоровий глузд».

[1948]

---

1. Карст (Крас) – вапнякове плато у Словенії (західний край – в Італії).

2. Шомодь – комітат (область) на південь від оз. Балатон з центром у м. Капошвар.

3. Фейер – комітат на північ від оз. Балатон з центром у м. Секешфехервар.

4. Шомло – базальтова гора з руїнами середньовічної фортеці, а також навколишній виноробний район у комітаті Веспрем на захід від оз. Балатон.

5. Панонія – провінція Римської імперії, до якої входила західна частина сучасної Угорщини.

6. Кішфалуді, Шандор (1772–1844) – поет, один з родоначальників романтизму в угорській літературі.

7. Карой Роберт (Карл Роберт, 1288–1342) – король Угорщини (1307–42) з династії Анжу, що прийшли до влади після того, як династія Арпадів по чоловічій лінії припинила своє існування. У час правління Кароя Роберта Угорщина, ослаблена татаро-монгольською навалою 1241–42 рр. і тривалими міжусобицями, знову переживає епоху розквіту.

8. Лайош Великий, Лайош I (1326–1382) – король Угорщини в 1342–82 рр., король Польщі (під ім’ям Людовик I Великий або Людовик Угорський) з 1370 р. з династії Анжу.

9. Сентготард – невелике містечко на заході країни, де сходяться кордони Угорщини, Австрії і Словенії.

10. Фертьо (нім. Neusidler See) – озеро в Австрії і частково в Угорщині з плоскими, сильно заболоченими берегами.

11. Ваг – ріка у Словаччині, ліва притока Дунаю; Спіш (угорск. Сепеш) – регіон у Східній Словаччині з центром у м. Спіш.

12. Папа – невелике місто в Угорщині, у комітаті Веспрем.

13. Кішмартон (нім. Eisenstadt) – до 1920 р. невелике містечко у складі угорського комітату Шопрон, сімейні маєтки князів Естерхазі; нині центр австрійської землі Бургенланд.

14. Верхня Угорщина – частина історичної Угорщини, що фактично збігається з територією сучасної Словаччини.

15. Іпель (угорськ. Іпой) – ріка у Словаччині, ліва притока Дунаю.

16. Бьоржьонь – гірський масив на півночі Угорщини, на лівому березі Дунаю.

17. Піліш – гірський масив на півночі Угорщини, на правому березі Дунаю.

18. Бюк – гірський масив у північно-східній частині Угорщини, у системі Західних Карпат.

19. Боршод (Боршод-Абауй-Земплен) – комітат на північному сході Угорщини, що межує зі Словаччиною, з центром у місті Мішкольц, Шаторальяуйхей – стародавнє угорське місто біля Мішкольца.

20. Сатмар (рум. Сату-Маре) – місто й область історичної Угорщини в Північній Трансільванії (нині у Румунії).

21. Йдеться про іронічно-фантастичні твори К. Міксата – роман «Нова Зрініада» (1898) і повість «Парасолька Святого Петра» (1905).

22. Томпа, Міхай (1817–1868) – поет, автор елегійних і алегоричних віршів, що характерні майже фольклорною простотою.

23. Йдеться про наслідки регулювання р. Тиси у другій половині XIX ст., у результаті чого різко скоротилася паводкова територія.

24. Кьосег – невелике стародавнє місто на заході Угорщини, біля кордону з Австрією.

25. Мається на увазі поразка угорців у битві під Могачем (1526) і розпад середньовічного Угорського королівства.

26. Лабанці – презирлива кличка прихильників Габсбурґів, що поширилася з кінця XVII ст.; в очах куруців, що відстоювали національну незалежність, лабанц – уособлення хитрости, боягузливости, «непатріотичности».

27. Країна воєводи Дюли – Трансільванія кінця X – початку XI в., останній оплот поганства на території сформованої Іштваном I християнської держави. У 1002 р. племінний вождь Дюла підняв повстання проти Іштвана I, яке було подавлено, а сам Дюла насильно навернений у християнство.

28. Кюкюле (рум. Тирнава) – відомий виноробний район у Південній Трансільванії.

29. Шудра – один з нижчих станів (варн) у Древній Індії; підлеглі слуги громади. Древньоіндійську кастову систему Б. Хамваш використовує для опису ієрархії людського суспільства взагалі, виділяючи у цій ієрархії чотири рівні: брахмани – духовна еліта, кшатрії – військово-адміністративний прошарок, вайшії – підприємці і торговці, шудри – рядові працівники.

30. Ґенон, Рене (1886–1951) – французький філософ і письменник, видатний представник езотеричного традиціоналізму, автор книг «Схід і Захід» (1924), «Криза сучасного світу» (1927) і ин. У 1912 р. прийняв іслам, з 1930 р. жив у Каїрі.

31. Споконвічний стан (alapallas) – одне з центральних понять у філософії Хамваша; status absolutus, «нормальний» стан людського буття в доісторичну, дорелігійну епоху Золотого Століття; автентичне буття.

32. Банат – історична область у Південно-Східній Европі, між Трансільванськими Альпами, ріками Тисою, Муреш, Дунаєм. З XII ст. Банат належав до Угорщини, у середині XVI – початку XVIII ст. був у складі Османської імперії. З 1718 р. – під владою Австрії (потім Австро-Угорщини). За Тріанонським мирним договором розділений між Румунією і Югославією.

33. Срем (угорськ. Szerem) – історична область на Дунаї з центром у місті Вуковар, населена хорватами, німцями, угорцями, словаками, росіянами (нині у Хорватії).

34. Чімпія (угорськ. Мезешег) – невелика горбиста місцевість у центральному районі Трансільванії.

35. Еон (гр. aion) – століття, вічність. У термінології Хамваша «наш еон» – увесь період історії людства (приблизно з VI ст. до н.е.), що наступив після Золотого Століття; епоха Апокаліпсиса, історична епоха (аналогічна хронологія прийнята й у роботах Р. Ґенона). Початок еона, за Хамвашем, пов’язаний з випаданням людства з лона «буття» у лоно «життя», з появою держави, моральности, несправедливости, ощадливости, неправди. Ключові фігури цього повороту у розвитку людства – Конфуцій, Лао Цзи, Будда, Геракліт, Піфагор.

36. Йдеться про вчення К.Г. Юнга про колективне несвідоме.

37. Династія Анжу – королівська династія в ряді европейських країн, що походила від графів Анжу (Франція). Правила в Англії, Південній Італії, Сицилії. В Угорщині династія Анжу правила в 1307–85 рр. (Карл Роберт, Лайош Великий і дочка Лайоша Великого Марія).

38. Цитуються «Философические письма» (1829–30) Чаадаєва. Див.: Чаадаєв П.Я. Полное собрание сочинений и избранные письма. Т. 1. М: Наука, 1991. С. 326–330.

39. Бешшенеї, Дьордь (1746–1811) – один з найбільших письменників епохи Просвітництва в Угорщині; з ідеями французьких просвітителів познайомився у Відні, у період служби в угорській лейбгвардії Марії Терезії.

40. Письменники-лейбгвардійці (testorirok) – група угорських письменників, однодумців Д. Бешшенеї, що склалася при дворі Марії Терезії у 1760–70-і рр. (А. Барчаї, Ш. Бароці, ин.).

41. Ґрільпарцер, Франц (1791–1872) – австрійський драматург, творчість якого просякнута протестом проти реакційного феодально-бюрократичного режиму канцлера Метерніха.

42. Фундаментальна 4-томна праця П.А. Сорокіна «Social and cultural dynamics» опублікована у Нью-Йорку у 1937–41 рр.

43. Німецький етнограф-африканіст Лео Фробеніус (1873–1938) висунув теорію про культуру як особливий соціальний організм, що має містичний початок – «душу» («paideuma»).

44. Сен-Мартен, Луї Клод (1743–1803) – французький філософ-містик, писав під псевдонімом Невідомий філософ. Виступав проти матеріалізму і сенсуалізму французьких просвітителів.