Сергій Федака

Перечин

Перечин – місто (з 2004 р.), райцентр Закарпатської области. Розташований у долині Ужа, за 21 км на північ від Ужгорода, на висоті 165 м. Нинішня площа – 7,45 кв. км. В околицях містечка – гори Висока (429 м), Ясиня (654 м), Кичера (662 м), Новосільска скеля (766 м), Княгиня (758 м), Синаторія (766 м) і Плішка, в урочищі Бобайове – два сірководневі джерела. Рікою Турія, що протікає тут, проходить межа між Вулканічними і Складчатими Карпатами. 4/5 площі Перечина складають пагорби, і лише 1/5 – долина. Місто розташоване на кількох терасах. Найнижче, на висоті 145 метрів над рівнем моря, стоять будинки (від друкарні до ресторану «Турянська долина»), найвище (281 м) – на вулиці Гуменській.

На місці теперішньої забудови центру містечка колись було озеро. Перша письмова згадка про село 1399 р., потім 1427 р., але 1266 р. згадується про землю магната Переча, від якого, можливо, походить топонім. 1514 р. загін перечинських селян на чолі з Бовкаєм брав участь у селянській війні під проводом Д. Дожі. Тоді перечниці дійшли аж до Дунаю. 1631-32 р. тут діяв опришківський загін М. Пастеляка, доходячи до Гуменного. Село лишалося дуже бідним, 1691 р. в Перечині було 44 земельні наділи, з них 23 необроблювані. Тому з 1697 р. тут знов підіймається опришківський рух – тепер на чолі з Іваном Бецою. Про напад цього опришка на Ужгородський замок навіть збереглася пісня «В Ужгородській Червениці». А у пісні «Ой на горі Синаторі буки зеленіють» ідеться і про Бецу, і про його сина, теж Івана. 1703 р. опришки напали на місцевого поміщика і вкрали у нього двісті голів худоби.

За церковним інвентарем 1751 р. у Перечині згадується дерев’яна Миколаївська церква з двома дзвонами і всіма образами. 1763 р. трохи нижче від неї збудували нинішню муровану церкву – по вул. І. Франка. 1785 р. у селі було 523 мешканці, або 91 родина. З 66 дворів 39 належала кріпакам, инші – знаті і ремісникам. 1800 р. тут 42 кріпацькі двори, 7 желярських, 1 піджелярський; 40 волів, 31 корова. Десь із тих часів у Перечині збереглося найстаріше дерево – дуб на розі вулиць Червоноармійської і Маяковського, якому понад два століття. 1800 р. в селі було 50 дворів і 653 мешканці, яким належали 94 га ораниці, 40 волів, 4 коні, 31 корова, 18 свиней. На один селянський двір припадало менше однієї голови робочої худоби і двох гектарів малородючої гірської землі. Вже тоді 160 перечинців ходили на заробітки. Все ж у наступні десятиліття Перечин значно виріс, став центром дистрикта, куди входило 7 сіл. 1819 р. тут 93 двори, де жили 102 сім’ї, всього 674 осіб. 1829 р. тут 105 дворів, 895 мешканців, в т.ч. 878 греко-католиків і 17 євреїв.

Селище належало державній казні, мало парафіяльну церкву, тут видобували мармур і вапняк. Найдавніша відома печатка Перечина дійшла з 1823 р., у її верхній частині – церква і три дерева, в нижній – робітник біля печі, де випалюється вапно. Під час холери 1831 р. тут померло 90 осіб. У середині XIX ст. біровом Перечина був Іван Іваник, його родичі понині мешкають в селищі. Про мера згадують як про чесного і правдивого керівника. Будучи неписьменним, робив зарубки на палиці, а потім щомісяця підбивав баланс, який сходився до копійки. Парохом же у другій половині XIX ст. був отець Гавриїл Чопей, який доклав багато зусиль до оздоблення церкви, придбав три дзвони.

1868 р. з дистрикту вирушили на заробітки у рівнині райони Угорщини 150 осіб. 1872 р. відкрито початкову школу. 1873 р. тут знов лютувала холера. 1881 р. у дистрикті 599 дітей захворіли на скарлатину, з них 99 померли. 1893 р. акціонерне товариство «Бантлін» збудувало тут хімзавод з переробки букової деревини (як філію заводу з переробки і сухої дистиляції дерева у Тур’ї-Реметах).

Наприкінці 1893 р. через село пройшла залізниця Ужгород – Великий Березний, відкрито тартак для виготовлення шпал, де працювало 38 робітників. 1901 р. робітники хімзаводу провели під горою Синаторією першу маївку. 1903 р. тут жило 2124 чоловік, з них у промисловості працювало 793, селян же налічувалося 118 дворів. 1904 р. відкрито технічну бібліотеку. 1906 р. у місті з'явилася перша приватна двоповерхівка (по вул. Жовтневій, 103), яку збудували вихідці з Італії Комінотто. 1908 р. створено духовий оркестр під керівництвом Скубенича, він часто грав на релігійних святах у Перечині й Ужгороді. 1915 р. керівника забрали на фронт, де він і загинув.

У березні 1918 р. до села повернулися з російського полону перші десять перечинців. За ними послідували наступні полонені, дезертири, поранені. Хлопці були настроєні рішуче. Коли 30 жовтня 1918 р. розпалася Австро-Угорщина, у Перечині почав формуватися озброєний загін із 150 осіб. Він взяв під свій контроль село, а потім і весь округ. Цілий листопад не працював хімзавод, з нього вигнали найбільш ненависних майстрів і наглядачів. Жандарми і військові патрулі були безсилі. 14 січня 1919 р. Перечин окупувало чеське військо, проте у квітні воно мусило залишити село. Місцеві ліві спробували встановити владу Совєтів, але невдовзі чехи повернулися.

За нової влади економічне становище села не поліпшилося, однак відбулися позитивні зміни у культурі. 1928-30 р. збудовано школу на 400 учнів, її спорудила та ж чеська фірма «Лана», що розбудувала район Галагов в Ужгороді. Перечниці возами доставляли камінь на цю будову, а на завершення, коли не вистачило коштів, кожна сім’я сплатила по 25-30 крон. У той час спеціальність народного вчителя отримали 23 перечинці, тоді як за попереднього режиму – жоден. Розгорнуло діяльність Перечинське товариство «Просвіта», а при ній – драматичний гурток, хор, духовий оркестр. Двома останніми керував Романенко, а драмгуртком – його дружина. 1930 р. населення Перечина склало 2581 мешканець.

1938 року запахло війною. Коли 23 вересня Прага оголосила мобілізацію, перечницям оголосив про неї бубнар, що ходив від хати до хати. На ранок усі чоловіки прийшли на збірний пункт і були відправлені в Судети, на які претендував Гітлер. Проте чехи так і не наважилися воювати. Коли ж після Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. Ужгород відійшов до Угорщини, Перечин лишився у Карпатській Україні. Тому сюди було перевезено багато майна з Ужгорода, зокрема й пам’ятник Т. Масарику, пізніше він потрапив до Чехословачини і там був переплавлений комуністичними властями. Також до Перечина з Ужгорода перенесено вчительську семінарію, яка розмістилася у приміщенні місцевої «Просвіти», на місці, де тепер ресторану «Перечин». У березні 1939 р. і Перечин окупували війська генерала Горті. У травні 1942 р. у приміщенні міської школи і казарм влаштовано тюрму, де утримувалося 600 ув’язнених. На осінь 1944 р. у Перечині було 7 торгових точок, 2 школи, 1 медпункт.

27 жовтня 1944 р. Перечин зайняли совєтські війська. Поки ситуація на кордоні була непевна, через село пройшли тисячі возів з утікачами – східняками, галичанами та й закарпатцями, які втікали на Захід від совєтського режиму. 1945-47 р. у районі діяла підпільна організація ОУН–УПА у складі 44 осіб. Очолював їх К. Лисенко на псевдо Писанко, розстріляний 1950 р.

1946 р. тут відкрито окружну лікарню. Тоді ж у Перечині утворено кооперативну спілку споживачів, відбудовано пекарню, запрацював лісопункт та районна друкарня, з’явилася районна газета «Перемога», яка потім називалася «Колгоспне життя», «Радянське село», а з 1991 р. – «Народне слово». 1947 р. створено артіль «Вапняк», переобладнано телефонну станцію, внаслідок чого її потужність збільшено вдвічі. У приміщенні колишньої синагоги відкрився будинок культури (зараз Ощадбанк).

12 грудня 1948 р. організовано колгосп ім. В. Молотова (пізніше – імені І. Франка). Правління розмістилося у колишній попівській фарі. Поступово сформувалися чотири бригади – у Перечині, Сімері, Ворочові, Сімерках. 1950 р. до колгоспу залучено всіх селян Перечина – 412 дворів. Тоді ж почалося поступове переселення безземельних селян з Верховини у долину. Переселенці розбудували у 50-60-х роках нову вулицю, що отримала назву Колгоспна.

1954 р. в рамках заходів з відзначення 300-річчя Переяславської ради споруджено тимчасовий міст через Уж. Театралізоване свято, яке тоді відбулося на березі річки, так і лишається наймасовішим в історії селища.

1955 р. розбудовується комплекс показового Перечинського лісгоспу. Наступного ж року на базі лісгоспу створено комплексний Перечинський лісокомбінат, а на промисловому комбінаті організовано столярний і швейний цехи. На останньому влаштовано 60 жінок, що шили постільну білизну і чоловічі сорочки. 1959 р. на лісохімкомбінаті було споруджено висотну реторту. За своєю потужністю вона була найбільшою в СССР і другою в Европі.

1962 р. здано школу-інтернат. 1966 р. хімзавод реорганізовано у хімкомбінат, а на базі райхарчокомбінату створено соко-винний завод. 1968 р. створено підприємство радіоелектронної промисловости – завод «Стеатит». Його було споруджено на голій болотистій місцевості біля складу лісокомбінату. Спершу це була філія Донського заводу радіодеталей, а з 1972 р. «Стетатит» став самостійним підприємством. Перші інженери прибули сюди з Білої Церкви, Саратова, Кіровограда, Башкирії. Потім їх ряди поповнили місцеві юнаки, що закінчили вищі навчальні заклади Дніпропетровська і Ужгорода, технікум при Донському заводі. Підприємство налагодило випуск різноманітних керамічних виробів електротехнічного призначення – від ізоляторів до деталей електронно-обчислювальних машин.

1968 р. райспоживспілка провела перший молодіжний конкурс на кращого офіціанта (далі такі конкурси проходили і серед кухарів), а наступного року при ній створено обласну школу кондитерів. Тоді ж у Перечині організовано професійно-технічне училище. 1975 р. до Перечинського лісокомбінату приєднано Дубриницький. У результаті його територія склала 42 тисячі гектарів. Щороку комбінат виробляв сотні кубометрів чорнових меблевих заготовок, клепки, фрези, тари, а з відходів – прищіпки для білизни. Щовесни велася посадка молодих саджанців на площі 120-130 гектарів. Свої кадри комбінат готував у Стороженецькому та Хустському лісотехнікумах, Львівському лісотехнічному інституті. Комбінат мав свою футбольну команду «Хімік», яка 1963 р. встановила на рідному стадіоні два обласні рекорди – перемогла іршавський «Авангард» з рахунком 12:1, а великолучківський «Колос» 11:1.

1975 р. створено Перечинську газову дільницю. Почалася газифікація селища, але до 1987 р. перечниці користувалися скрапленим газом з балонів. Коли ж через район пройшов газопровід Уренгой – Помари – Ужгород, постало питання про підведення у Перечин природного газу. Перші голубі факели спалахнули тут наприкінці 1988 р. у центральних багатоповерхівках.

Перебудовні процеси боляче вдарили по економіці Перечина. 1985 р. почалася антиалкогольна кампанія, яка практично знищила місцевий соко-винний завод. Майже повністю ліквідовано технологію виробництва плодово-ягідних вин, знищено цінне обладнання, винопровід, демонтовано місткості. Завод був завалений горами скла від винних пляшок і тарою. Там вирішили освоїти випуск майонезу, якого раніше завозили до області «аж» 7 тисяч тон і він був великим дефіцитом. Уже 1986 р. його було вироблено три тони. Реконструйовано гірничий цех, спиртосховище – спершу під випуск м’ясних виробів, а потім і молочних. Почали розливати мінеральну воду, освоїли нові види соків. На цьому імпульсі завод протримався усі дев’яності роки, коли більшість інших перечинських підприємств ледве діяли.

1992 р. у Перечині відкрився перший приватний магазин – АВС на початку вул. Жовтневої. 1993 р. на площі Народній відкрилась инша приватна крамниця «Діл», її власник Г. Зінченко 1998 р. закінчив бізнесову школу у США і володіє п’ятьма мовами. 1997 р. у центрі містечка споруджено каплицю, встановлено привезену зі Словаччини статую Діви Марії. 17 травня 1998 р. освячено місце під будівництво нового греко-католицького храму площею 550 кв. метрів. 5 червня 1999 р. Перечин урочисто відзначив своє 600-річчя. 4 березня 2004 р. постановою Верховної Ради України №1592-IV Перечин отримав статус міста.