Сергій Федака

Свалява

Свалява – райцентр Закарпатської области, місто (з 1957 р.). Лежить на р. Латориці, за 72 км від Ужгорода. Поруч гора Стій (1677 м), з якої відкривається панорама міста, зусібіч оточеного лісистими пагорбами. Біля міста – стоянка пізнього палеоліту 30-20 тисяч років, а в урочищі Нейва – неолітичне поселення. В околицях знайдено скарби доби бронзи і раннього заліза, дві золоті римські монети Нерона. Поселення Сольва відоме з ХІІ ст. Його назву виводять від місцевих солоних (мінеральних) вод. З 1214 р. воно вважалося власністю угорських королів, але власність ця була досить умовною. У тогочасних грамотах вказувалося, що Сольва лежить «по той бік засіки», яка позначала державний кордон. Між Угорщиною і Галицько-Волинською державою простягалася своєрідна нічийна земля, вкрита горами і лісами. Сюди з обох боків втікали селяни. Мабуть, Свалява і була заснована такими втікачами.

У ХІІІ-ХIV ст. Свалява належала Бет-Бетке, березькому жупану Шимону, магістру Аладару, Перені, з ХVI ст. – трансільванським князям. У грамоті 1463 р. уперше згадуються місцеві джерела мінеральної води. З початку ХVII ст. у самому центрі сучасного міста зберігся 400-річний дуб. 2002 р. у нього влучила блискавка. На думку ботаніка В. Комендаря, дерево можна врятувати, встановивши на ньому сталеві запобіжні кільця.

Перепис 1688 р. свідчить, що з 54 кріпацьких родин Сваляви 31 загинула від епідемій і війн, а 8 не могли платити податків. 1709 р. свалявські джерела мінеральних вод відвідав Ференц Ракоці. За нього мінералку вивозили аж до Росії, до двору Петра Першого, з яким Ракоці вів переговори. Там свалявські буркути цінували нарівні з єгерською водою (тобто карлсбадською і марієнбадською).

З 1728 р. Свалява входила до домінії графа Шьонборна. За нього 1737-78 р. споруджено кам’яну церкву, але населення бідувало. Йожеф Сплені, побувавши у 1780-х у Сваляві, писав: «Подорожнього скрізь зустрічають голосінням і стогоном. Земля не порожня, а гола, поля не засіяні, немає ні пшениці, ні жита, а лише трохи картоплі. Нею набивають роти немовлятам, бо у висохлих материнських грудях немає молока. Картопля і чорний, як сажа, хліб, зроблений з вареної трави – єдина їжа селян, але й вона закінчується». Все ж з 1790-х Свалява стала значним населеним пунктом, отримала право на щорічне проведення ярмарку, де продавали вироби зі скла, лози і глини.

На початку ХІХ ст. у Сваляві були водяний млин, тартак, молотилка, виробництва поташу, вапна, цегли. З 1800 р. дійшли дані про львівського ресторатора Семена Редліха, який спеціально завозив до себе свалявську воду і продавав її як престижний напій.

Від 1804 р. збереглася найдавніша гербова печатка Сваляви, на ній зображено лева – емблему роду Шьонборнів. Згодом подібне зображення прикрасило етикетки на мінеральних водах. 1840 р. Шьонборн почав здавати джерела мінводи «Маргіт» (нині «Лужанська») в оренду. 1842 р. на конкурсі у Будапешті свалявську воду визнано однією з найліпших, її названо «королевою сечогінних і розчинюючих сечові солі лікувальних вод», почато її експорт до Відня і Парижа. З середини ХІХ ст. почався розлив води у пляшки під назвою «Solyvai». Її брали з джерела на правому березі Латориці, під горою. 1855 р. вона отримала золотий диплом на виставці европейських вод у Парижі.

У самій же Сваляві 1873 р. лютувала холера. За два тижні у невеликому містечку на 135 будинків захворіло 48 мешканців, померло 28.

1884 р. свалявську воду високо оцінено на виставці у Відні. На той час її експорт уже складав до 1 млн. пляшок. Воду розливали у пляшки місткістю 0,5 і 0,75 літра, а також у фігурні пляшки «бордо». У ящиках по 40 або 60 пляшок вона відправлялася на залізничну станцію, де приймали і порожні пляшки.

1885 р. у Будапешті відкрилася виставка народного господарства. Домінія Шьонборна була представлена на ній цілим павільйоном, а каталог-путівник по ньому склав цілу книгу. На цій виставці Свалява була представлена державним орендним підприємством, створеним для розливу вод, які належали тодішньому власникові домінії Фрідріху Карлу Шьонборну. Під його контролем були джерела не тільки Сваляви, а й усіх навколишніх сіл. Зокрема, у Неліпині Шьонборни 1800 р. заснували перші купелі, тобто санаторій. 1887 р. через Сваляву пройшла залізниця Мукачево – Стрий.

1895 р. у Сваляві були дві великі поміщицькі економії, 106 середняцьких і 23 бідняцькі господарства. За переписом 1900 р. тут жило 2416 осіб, з них 496 зайнято у сільському господарстві, 114 у ремеслі, 46 у торгівлі, 45 на транспорті. Містечко мало 381 будинок, зокрема 237 дерев’яних, 119 саманних, 25 кам’яних.

На початку ХХ ст. віденська фірма купила у Шьонборнів ділянку землі у Сваляві і збудувала там тартак на 5 пилорам і дорогу до села Ізвор. На цій базі 1908 р. створено акціонерне товариство «Сольва» за участю німецького, англійського, французького і американського капіталу. 1910-11 р. воно збудувало у Сваляві лісохімзавод для сухої перегонки деревини – спершу на десять, а потім на дванадцять реторт. Щороку завод переробляв сто тисяч кубів буку і був одним з найбільших у Европі. Тут працювало до 1400 робітників. 1908 р. в маєтку Шьонборнів створено зразкове польове господарство, а при ньому – агрошколу, яку того ж року закінчило 120 чоловік.

19 жовтня 1914 р. російська армія генерала Фесенка зайняла Сваляву. Після повернення сюди австрійських військ селян звинуватили у симпатії до росіян і розграбували село. Тому свалявці були настроєні радикально. 8 грудня 1918 р. у невеликій хаті по вул. Головній зібралися представники 30 навколишніх сіл. Вони створили Карпатську руську народну раду, яка прийняла рішення: «Ми бажаємо возз'єднатися з такою Україною, де б не було панів, щоб земля належала простим селянам, а заводи і фабрики – трудящому народу. А в школах щоб навчалися наші діти на рідній мові». Рішення було надруковане у Стрию у вигляді листівки і поширювалося у Сваляві та сусідніх селах. 23 березня 1919 р. у Сваляві проголошено совєтську владу. Наприкінці квітня село зайняли чеські війська.

У 1920-х угорський письменник Бейла Іллеш, відвідавши Сваляву, писав: «У Сваляві, куди не підеш, за десять хвилин потрапляєш у ліс. Усе село, що складається з маленьких мазанок з солом’яними або дерев’яними покрівлями, оточене високими горами... У Сваляві все належить графові. І не тільки у Сваляві».

1 серпня 1924 р. (на десяту річницю початку Першої світової) у Сваляві відбулася антивоєнна демонстрація. Жандарми відкрили вогонь, тяжко поранили кількадесят чоловік, а трьох убили, про що писала вся европейська преса. 1959 р. на цьому місці встановлено обеліск.

1926 р. відкрито міську школу, досі її приміщення звуть «масариківським». Коли ж власті почали земельну реформу, багато селян сподівалися отримати від держави землі Шьонборна. Проте граф 1928 р. вдало продав землі концерну «Біньйон», одним із співвласників якого був він сам. На цих землях засновано фірму «Латориця». На підприємствах «Сольви» і «Латориці» навіть у найсприятливіші роки працювало тільки 900 постійних і 500 сезонних робітників, ще 40 – на пляшковому заводі. Під час світової кризи 1931 р. на вулицю викинуто 700 безробітних. Тартаки «Сольви» відновили роботу лише влітку 1933 р. За роки кризи у Сваляві відбулося кілька голодних походів протесту. 1932 р. на пожертви акціонерів товариств «Зоря» та ім. Духновича збудовано будинок для культурно-просвітницької роботи. 1937 р. збудовано православну Успенську церкву. За своєтських часів її використовували як склад, потім – картинну галерею. 1990 р. її передано греко-католикам.

Загалом, Свалява чехословацької доби була важливим адміністративним центром. Тут було нотаріальне, податкове і фінансове управління, пошта. 1939 р. Свалява мала 1080 будинків, де жило 6810 осіб. За містечком числилося 2054 гектарів землі. Правда, не було лікарні, діяло два приватні лікарі. Працювали дві бібліотеки, українська і чеська початкові школи, а також міська школа. У них 36 вчителів навчали 700 учнів.

Доба пронацистського генерала Горті виявилася особливо важкою. Число безробітних сягнуло 1144 особи. Лише для 127 з них власті знайшли тимчасову роботу на залізниці. Ряд безробітних відправили у трудові табори до Угорщини і Німеччини. 24 жовтня 1944 р. село зайняли совєтські війська. 69 свалявців вступило до Червоної армії. Відступаючи, німецькі війська підірвали мости через Латорицю і Свалявку, залізничну станцію, реквізували багато худоби, замінували найважливіші об’єкти, проте не встигли підірвати і їх через стрімкий наступ.

У січні 1945 р. націоналізовано фірми «Сольва» і «Латориця», млини, пекарні, 105 будинків. Частину землі розділено між бідняками. 1946 р. на базі цих фірм створено деревообробний завод, лісгосп, ліспромгосп і хімзавод. 27 червня 1948 р. організовано колгосп «Нове життя». 1950 р. до нього влито артілі Драчина, Черника і Стройного. Об'єднаний колгосп отримав ім'я Т. Шевченка.

У місті розташовано Лужанське заводоуправління мінеральних вод, куди входять заводи «Свалява», «Луги», «Поляна квасова». Свалявський соко-винний завод випускає воду «Неліпинська».

 1972 р. в околицях Сваляви знімалися окремі епізоди «Сімнадцяти миттєвостей весни», зокрема саме тут Р. Плятт, який грав пастора Шлага, «переходив кордон» на лижах.

Перехід міста до ринкової економіки виявився складним і тривалим. Зараз тут функціонує дев’ять базарів, значно оновилася мережа магазинів, промисловість же поки тяжко вписується в нові умови. Її найбільшими суб’єктами нині є «Свалява-скло», текстильна фабрика на базі колишнього заводу «Електрон», меблева фірма «Латориця», ряд підприємств з розливу мінеральних вод.

24 вересня 1996 р. у Сваляві відкрито православний монастир св. Кирила і Мефодія. 1998 р. відкрився районний історичний музей з 520 експонатами. 11 липня 1999 р. відкрито реконструйований міст через Латорицю. Почала виходити перша в нашій глибинці приватна газета «Трембіта». Планується будівництво сучасного комплексу переробки побутових відходів із залученням німецького капіталу. Щороку наприкінці вересня Свалява традиційно відзначає свій день міста.