Михайло Рошко

Міжгірщина

Міжгірщина – наймальовничіший і екологічно найчистіший район Закарпаття, серце Верховини. Коли співають пісню «Верховино, світку ти наш», я знаю – це про Міжгірщину. У цьому районі немає залізниць, фабрик і заводів. Зате є густі ліси, високі гори, чисті і бистрі річки. Багато гірськолижних підйомників, турбаз. А ще – відоме Морське Око – високогірне Синевирське озеро, що лежить на висоті тисячу метрів над рівнем моря. А також наймогутніший на Україні водоспад Шипот, на якому щороку у липні проводять свої фестивалі гіпі з цілої Европи. Недаремно ще в совєтські часи саме Міжгірщина (поряд із гуцульською частиною Рахівщини) стала туристичним і гірськолижним центром области. Тут було найбільше туристичних баз і домівок. Ще район славиться сотнями мінеральних джерел з різними лікувальними властивостями. На деяких із них побудовані санаторії («Верховина» у селі Сойми, купальні у селі Верхній Бистрий).

З культурологічної точки зору Закарпаття можна ділити на русинську (українську) територію, гуцульську (теж українську), угорську, румунську, словацьку, швабську... Але є суттєвий поділ у самій русинській культурі: на верховинців і долинян. У долинних районах – багаті села, родюча земля, овочі, фрукти... У горах – немає родючої землі, не встигають достигати навіть помідори. Але міжгірчани-верховинці рідко коли спокушаються на переселення у долину. І коли питаєш їх, чому не переселяються на Хустщину чи Виноградівщину, – вони відповідають: «Там вода не така добра, і дихати тяжко, я би там не годен жити. І такої краси ни є – подиви довкола: на гори, на смерекові ліси»... А окрім красот природи і свіжого повітря мають верховинці ще одне багатство: фольклор. У долинних селах уже не знайдеш ні казкаря, ні коломийкаря. Відчувається поступ цивілізації (глобалізації). А на Міжгірщині що не село – то свій казкар і свій коломийкар. Та й не один. Кожен старий чоловік вам розповість з добрий десяток, а то й сотню казок, та таких, що ви їх ще не чули і не читали. Правда, якщо ви не володієте закарпатським діалектом, то мало що зрозумієте.

А ще Міжгірщина славна своїми поетами. Перший закарпатський поет, що почав писати українською літературною мовою (а до української мови закарпатські письменники звернулися тільки на початку ХХ століття) – Василь Гренджа-Донський – саме з Міжгір’я (при його житті – Воловоє). Перший серед закарпатських поетів лауреат премії ім. Т.Г. Шевченка – Петро Скунць – звідси ж. Народила ця земля багато вчених і державних діячів, серед них – і перший Президент Карпатської України (1939 р.) – Августин Волошин.

Приїжджі дивуються: народ живе бідно, роботи немає, чоловіки масово виїжджають на заробітки: до Праги, до Москви, на Північ... Але звичних для України напівпорожніх сіл, де живуть одні старенькі люди, на Міжгірщині не побачиш. Села повні людей, молоді. Що ж за диваки тут живуть?

Колись у верховинців було три основні професії: лісоруби, бокораші, вівчарі. Жінки займалися домогосподарством. Вирощували картоплю, капусту, овес. Із фруктів – яблука. Тримали корів і овець. А ще Міжгірщина у ХХ столітті славилася опришками. Після Першої світової війни – Микола Шугай із Колочави, відомий розбійник на всю Чехо-Словаччину, про якого написані романи і повісті, знято художні фільми. Ілько Липей та Юрко Кливець – з Репинного. Після Другої Світової – знову у Колочаві – Микола Штаєр... Про останнього не написано нічого: Закарпаття з 1944 року увійшло до Совєтського Союзу, то були сталінські часи і сталінські порядки. Але історій про опришка Штаєра народ розповідав не менше, ніж свого часу про Шугая. Схильність міжгірчан до опришківства пояснюють генами волелюбства: колись давно сюди, у гори, утікали з низин, від панщини, ті селяни, які воліли жити бідно, але вільно. Вони й заселяли високогір’я, від них і походять міжгірські верховинці.

Впізнають міжгірчан за своєрідною вимовою: замість слів «третій, синій» – вживають твердий варіант: «третий, синий». Картоплю називають «ріпа» (замість поширеної на Закарпатті назви «булі» або «крумплі»). Виділяються довірливістю, доброзичливістю, а ще – опришківським запальним характером.

Варто згадати, що села міжгірщини розташувалися у долинах трьох гірських річок: Тереблі, Майданки і Келечинки (останні дві перед самим Міжгір’ям зливаються і утворюють річку «Ріка»). Тож міжгірчани умовно розділяють себе на жителів Тереблі, Келечинки і Майданки. Села по річці Келечинці найбагатші землею – там багато безлісих пагорбів-кичер, вистачає сіна коровам, пасовищ. І земля ліпша: тут родиться найбільша у районі картопля. Люди вважаються дипломатичними, иноді хитруватими, уміють складно і гарно говорити, полюбляють пишномовність. Як правило, вихідці з цих сіл роблять хорошу кар’єру. Більшість – греко-католики, але є багато православних.

Села по річці Майданці – бідніші землею. Тут лісисті схили збігають майже до самої річки, пасовищ не вистачає, земля не така родюча. Це села лісорубів. Люди тут щирі, добрі, м’якші за вдачею, дуже довірливі, не вміють хитрувати. Люблять жартувати, або, як кажуть закарпатці – фіґлювати. Не дуже вправні у красномовстві. З цих сіл вийшли цілі родини учених-професорів. Більшість – православні. У селах на межі з Івано-Франківщиною – багато сектантів.

Теребля плине набагато вище над рівнем моря, ніж дві инші річки, вона витікає зі знаменитого Синевирського озера. Землі по верхній течії річки входять у великий біосферний заповідник «Синевир». Тут холодніший клімат. Села по річці Теребля – найбідніші землями (скелясті схили), і найбільш густо населені. У цій частині – найліпший будівельний хвойний ліс. Тут було найбільше бокорашів – сплавляли ліс плотами до Тиси. Єдиний в Україні музей лісосплаву також є на притоці Тереблі – Чорній ріці. Жителі краю мають инакшу говірку: часто вживають «у» або «в» замість «і». Якщо загалом міжгірці вимовляють «відки ти» (звідки ти), то по Тереблі люди кажуть «видки ти», замість «піп» кажуть «пуп», замість «стій» – «стуй» тощо. За вдачею вони найгарячіші, запальні, легко впадають в агресивний стан. На весіллях у цих селах колись рідко обходилося без бійки. У наші дні, як не дивно, саме тереблянцями поповнюються лави районної міліції. По цій річці було найбільше знаменитих опришків-розбійників (Шугай, Штаєр). Екологічно це найчистіша частина району, та і всієї области.

У самому ж Міжгір’ї усі три типи вдачі змішалися, бо в районному центрі поселилося багато вихідців з усіх трьох частин району. Корінних міжгірців можна упізнати хіба що за прізвищами. Найпоширенішими тут давніми прізвищами є Гренджа, Мушка, Цендра, Звірич, Шегда, Скунць, Рубиць, Стиць, Кулага, Карпатій, Красняник, Шуберт та инші.

Сьогодні в Міжгірському районі, як гриби, ростуть приватні турбази, готелі, гірськолижні курорти. Район є найперспективнішим для розвитку туризму. Вірю, що моїх земляків чекає хороше майбутнє...