Сергій Федака

Ужгород: мистецтво жити

Для ужгородців Ужгород є найкращим містом у світі. На небі є рай, а на землі – Ужгород. Місто глибоко вкоренилося у землю, вгризлося у неї численними винницями, а водночас з усіх сил рветься у небо своїми храмами. Навіть блакить тут якась инша, ніж деинде на планеті. Здається, до неї можна дотягтися рукою, погладити хмари, мов цуценят, що труться біля ноги. І мінлива погода робить місто кожні кілька хвилин иншим – мов у калейдоскопі. Ужгород – розважливо-спокійний і разом з тим дуже динамічний, тому він може час від часу дратувати, але ніколи не набридає.

Мабуть, кожен ужгородець має свою драматичну історію стосунків з рідним містом. З нього постійно прагнеш поїхати світ за очі, щоб врешті-решт повернутися назад. Про місто повсякдень говориш усе, що завгодно, але й воно тебе «підколює» ще більш жорстко. Врешті безнадійно вгрузаєш у його землю і підносишся до його неба. Прожити можна і без Ужгорода, тільки от бути щасливим без рідного міста важко.

ІСТОРІЯ

Ужгород – місто історичне, де кожен камінь дихає історією. Аж подумки перепрошуєш бруківку, що доводиться наступати на неї. Тут знято цілий ряд історичних фільмів, бо наш центр – це суцільна декорація, причому реальна, жива. У ньому досі незримо присутні десятки поколінь, котрі тут жили, любили і страждали.

Досі остаточно не з’ясовано, звідки саме починалося місто – з Замкової гори чи з Горян, коли точно воно виникло. І все ж вік у 1111 років видається доволі реальним. Від давніх валів у тих же Горянах віє справжньою княжою старовиною. Коли ж дивишся на місто із замкового бастіону, хочеться вірити, що саме отут колись стояв легендарний Лаборець, а навколо височіли зрубні тереми його дружинників.

У совєтській історіографії постійно підкреслювалися бідування городян, люмпенський характер нашого міста. Це правда, але далеко не вся. Місто було аристократичним, адже чотири роки було центром володінь графів Другетів – одного з найвпливовіших родів Угорського королівства. Ті привезли з рідної їм Італії чимало будівничих, художників, майстрів. Ужгород розвивався навіть не як угорське, а цілком західне місто. Італійські й французькі сорти винограду навколо міста стали такими значимими, що навіть на герб уміщено саме виноградні грона.

Наступник Другетів граф Берчені перетворив замок на один з найрозкішніших палаців Угорщини. Ужгород був одним з центрів визвольної війни під проводом Ференца Ракоці, після поразки якої занепадає. Нове піднесення почалося з того, що місто стало єпархіальним центром. Роль владики А. Бачинського в історії Ужгорода ще належно не оцінено, але саме він започаткував свіжі тенденції у політичному, економічному, культурному житті міста, що відчутні аж дотепер. Тривала боротьба городян за самоврядування завершилася успіхом у середині ХІХ ст., після чого розвиток пішов особливо стрімко.

Порівняно з иншими подібними містами, пам’яток в Ужгороді небагато. Якщо не зважати, що майже кожен будинок у центрі є справжньою пам’яткою. Архітектура – не тільки музика, застигла у камені. Це і застигла у камені історія. Ходячи Ужгородом, гостро відчуваєш це. Кожен будинок має своє обличчя. Змішалися практично усі стилі: бароко, класицизм, конструктивізм. Переходячи з однієї вулиці на иншу, якось непомітно потрапляєш з однієї епохи у наступну, почуваєшся то гімназійним учителем австро-угорських часів, то клерком з чехословацької доби, то студентом сталінських років.

Історія – це те, чим в Ужгороді успішно торгують. Чи могли би торгувати, і при цьому товар завжди лишався б у нас. Колись я водив містом одну приїжджу даму, прагнучи показати усе з найліпшого боку. Досить швидко вона зауважила, що я явно звик купляти жінок і роблю це з купецькою безцеремонністю. Спершу у мене відпала щелепа від такої заяви. Виявилося, вона мала на увазі, що місто підкупило її своїм неповторним шармом. Після кількох годин спілкування з ним хочеться залишитися тут назавжди, стати ще однією краплинкою в ужгородському морі. Дух історії тут настільки відчутний, що людина сприймає себе як часточку єдиного ланцюга поколінь. Відчуття дуже захоплююче – щось, як споглядати краєвиди з високої гори. На таке справді важко не купитися.

Побувавши за якусь сотню років у складі кількох держав, Ужгород завжди прагнув скидатися на відповідну столицю, а заразом – ще на всі знамениті міста. У назвах наших крамниць – топоніми з усього світу. Майже немає вулиць з випадковими найменнями. Переважна більшість щодня нагадує своїми табличками про видатних ужгородців, які, таким чином, постійно присутні у буденній свідомості.

ПРИРОДА

Ужгород – одне з найбільш зелених міст України. Тут зібрано рослини практично з усіх континентів. Як воно усе тут прижилося – збагнути важко. Ніби не чорнозем під ногами, і зими бувають доволі холодними. Але факт є фактом. Екзоти, яких в нас триста видів, насаджувалися ще з ХVII століття, тож мали час звикнути. Парки і приміські ліси є законною гордістю ужгородців. Вулиці неможливо уявити без густо насаджених дерев. Усе різноманітнішою стає і міська фауна. Останнім часом тварини потяглися до міста, де тепліше і ситніше. Після занепаду у нас великих шкідливих виробництв, у місті змогли жити не тільки люди, а й значно вибагливіші брати наші менші.

Риба під Пішохідним мостом ліниво поглядає на перехожих, які аж звішуються через поручні, щоб тій було легше роздивитися. Чайки (правильніше – мартини звичайні) і качки поки втекли подалі від недавніх меліоративних та мостоукріплювальних робіт. Сподіваємося, що не назавжди. Загалом в Ужгороді близько сотні видів птахів, у парках і на околицях – десятки видів ссавців. Удома ж у городян мешкає чимало хатньої живности. Це практично усі породи собак і котів, тому в місті давно проводять відповідні виставки. Псам місто явно подобається, от тільки людей розвелося забагато. А м’ясних крамниць могло б бути побільше.

Про акваріуми ужгородців можна скласти цілу поему. Сентименти глибоко сухопутного міста до усього морського добре відомі. Багато городян тримають удома такий шматочок підводного царства, вкладаючи в його оформлення усю багатющу фантазію. Тому у маленькому місті кілька зоомагазинів, а за ветеринарною порадою можна звертатися до першого зустрічного.

КУЛЬТУРА

Культурне життя в Ужгороді дуже насичене. Инколи на один день припадає зо дві-три вагомі події. Сторінка культури є обов’язковою практично для усіх часописів. Кожен українець вважає, що досконало знається, принаймні, на двох речах – футболі і політиці. Ужгородці додають до цього ще третю – мистецтво. Судження, як правило, безапеляційні. Найбільше люблять своє, до заїжджих зірок придивляються, а що би гарного від них можна запозичити і приживити на власному ґрунті. Дуже ображаємось, коли якийсь гастролер обриває свій тур у Львові і не перетинає Карпат. Тих же, хто наважився на таке, зустрічають-проводжають цілим букетом емоцій: захоплення, ревнощі, заздрість, любов, прискіпливість.

Наші ж митці взагалі – особливий підвид людського роду. Кожен вважає себе найгеніальнішим. При усякій зустрічі з тобою в очах німе питання – ну хіба ж я не геній?! Серед них дуже багато справжніх трудоголіків. У них можна постійно вчитися таланту любити себе: творчо, натхненно, з вигадкою, азартом. Дуже люблять розкритикувати одне одного, але ніколи не стають ворогами. Завтра ж побачиш, як обіймаються затяті критикани. Щоб післязавтра знов побурчати одне на одного. І так до безконечности.

Хоча більшість ужгородців виросли на асфальті, селянська ментальність тут дуже сильна. Практично усі мають родичів на селі, з якими підтримуються тісні зв’язки. Власне, місто так плавно перетікає у навколишні села, що межа між ними дуже умовна. На великі свята населення міста різко зменшується. Тому культура носить традиційний характер, міцно корениться у фольклорі. І при цьому вона стрімко модернізується: нові аранжування народних пісень, модерна хореографія традиційних танців, усе оригінальніші варіації споконвічних закарпатських сюжетів у літературі. Майже немає професійних мистецтвознавців, які б відслідкували дуже цікаві трансформаційні процеси, що переживає нині ужгородська культура. Добре, що преса встигає бодай фіксувати ці переміни для нащадків.

Місто настільки красиве, що кожен городянин у душі художник. Тому попит на фотокамери великий. Картини удома – така ж неодмінна деталь інтер’єру, як телевізор чи холодильник. Здавалося б, що у місті вже змальовано геть усі куточки, але на кожній виставці відкриваєш для себе все нові і нові урбаністичні пейзажі. Скажімо, на замок давно уже дивишся не власним поглядом, а очима доброго десятка художників, які зобразили його в усіх можливих ракурсах, манерах, при різних освітленнях. Те ж стосується більшости історичних будівель. Иншою улюбленою темою місцевих майстрів є ужгородська природа, хоча найкращою вона поки лишається в оригіналі.

 УЖГОРОДЦІ

Ужгородці звикли жити на вулиці. Місто практично ніколи не порожніє. Навіть посеред глухої ночі тут можна зустріти добрих знайомих, здатних перетворити ніч на білий день. Під сонцем же вітаєшся буквально на кожному кроці. Трохи перебільшуючи, можна сказати, що кожен знайомий із кожним. Принаймні, повертаючись з поїздки, дізнаєшся головні новини за лічені хвилини. Хочеш чи не хочеш, а доводиться жити публічно, бо у такому компанійському місті однак не сховатися. Усякий тебе знає.

Найбільш клубним місцем у вранішньому Ужгороді є каварні. Здається, кави на душу населення тут випивається найбільше в державі. Про приготування цього напою в Ужгороді складено безліч мітів, які поширилися вже у найдальші куточки України. Зрештою, не кавою єдиною... Бо ужгородці великі життєлюби. Статистика каже, що найбільше у світі п’ють французи. Ужгородці наступають їм на п’яти. Ще в совєтські часи місто вирізнялося великою кількістю ресторанів і каварень. Тепер же вони на кожному кроці – дивно, що досі не з’явилося путівника по них. Це прихисток справжніх філософів і поціновувачів швидкоплинного життя. Невтомні шукачі істини, яка відомо в чому, великою мірою забезпечують бюджетні доходи і місту, і державі.

Та найбільше багатство міста – чарівні ужгородки. От кого можна вивчати усе життя, щоб під кінець збагнути, що так нічого і не знаєш. Настрої їх мінливі, як сама місцева погода. Кожна здатна одночасно грати кілька ролей – заклопотаної господині, вередливої красуні, неприступної пані. Кожна дозволяє чоловікам повірити, ніби ті щось справді вирішують у житті. Ця ілюзія підтримується так майстерно, що инколи купуєшся на це. Навіть усвідомлюючи, скільки умовностей притаманно ужгородкам, що всяка їхня фраза має кілька підтекстів, що усієї правди тобі ніколи не викладуть, все ж живеш надією. Найдивніше, що инколи ті надії збуваються.

Чи існує якийсь ужгородський характер – щось спільне для переважної більшости городян? Адже наші люди настільки різні і цікаві своєю неповторністю. Не виїжджаючи з міста, можна познайомитися з усіма людськими типажами, які лиш можна уявити. І все ж спільне повітря чимось зближує. Ужгородці переважно є поміркованими, відносно спокійними людьми. Ужгород ніколи не біг попереду цілої України, але й не пас задніх. Тут є усього потрохи, тому кожний знайде собі щось до душі. Також ужгородці – люди дуже творчі, принаймні, на словах. Люблять розповідати про свої проєкти. Не все з наміченого потім реалізовується, але ж як жити без мрії?

А от пристрасті тут вирують справді шекспірівські. Якщо люблять, то безмірно, і ніколи не лізуть у кишеню за компліментами – їх завжди ціла жменя. Погляд злий чи з ненавистю теж аж фізично відчуваєш на собі. Це приїжджим здається, ніби Ужгород тихе містечко. Насправді це підступний вир.

Загалом тут не схильні до гігантоманії, але якщо йдеться про гостей... Будуємо залізничний вокзал на виріст. У найменшому з обласних центрів України він буде одним з найбільших. Аеропорт усе нарощує пасажирські перевезення. Автотранспорт же плодиться, як гриби після дощу. Траси навколо Ужгорода – мов мурашник. Не маємо судноплавної річки, инакше б і на ній був порт під стать одеському. Збувається проєкт Остапа Бендера про Нью-Васюки, куди усі прагнуть приїхати. Ужгород дійсно треба побачити хоча б раз у житті. А далі захочеться ще і ще. Місто дуже підступне своєю гостинністю. Воно швидко приручає тебе, залазить в усі куточки свідомости. За короткий час звикаєш до нього, як до усього гарного. Місто вічне, як саме життя.