Олександр Гаврош

Ужгород: літній джаз надвечір’я

Жовті сливки падуть на мої стомлені плечі.

Голе дитинча робить свої перші кроки під пиво і неквапливу мадярсько-вкраїнську (Іген!) розмову. (Скільки в нього попереду вражень!)

Біціглярі допили свій «Преміум» і важко рушають у дорогу.

Він і вона мовчазно сидять за пластмасовим столиком, заглиблено дивлячись всередину себе. (Їм добре чи сумно?)

Три пролетарі неголені в сорочках брудних і черевиках підтоптаних присідають під огорожу (бо ж місця більше немає) і стиглі плоди тепер вже на плечі трудящих час від часу падуть від знемоги. (Спека, знаєте.) Їхні бокали піняться на гарячій чеській бруківці.

А двоє оті все мовчать. І навіть не дивляться в бік один одного. Вони хоч знайомі?

«Можна?» І моя герметичність порушена червоною сукнею й недбало кинутими на стіл цигарками. (Добре туйка сидіти.)

А ось і спортсмени не першої свіжости. (О спорт! Ти – мир!). Два тенісисти в літах (один з обличчям професора, а другий – убивці) після упертого спарингу беруть літр пива міцного і пляшку бальзаму на двох. (Багато настоянки пити не варто. На серце впливає.)

Нарешті ті двоє мовчазних (коханців? сусідів? партнерів? збоченців?) встають і без жодного слова сідають в сріблясту автівку, захопивши мінеральної собі на дорогу. (Як добре, що ти навчилась мовчати.)

У мене помите волосся й приємно долоню запустити в кучері.

Потрохи спускається ніч, і світ стає чорно-білим.

Я ще посиджу...