Василь Кузан

Іршавщина: край вина і пісень

Чим може спокусити досвідченого любителя подорожей віддалений від залізниці і цивілізації, загублений у горах та історії, просякнутий ностальгією і консерватизмом, заглиблений у власні амбіції і буденні потреби, засіяний камінням із-за пазухи, оповитий холодом гірських потічків та порослий мохом древности і усталености край? А саме цим і може. Адже все вище перераховане, разом з тим, про що ми ще будемо говорити, саме і робить Іршавщину неповторною і єдиною перлиною природи, яка виграє на сонці яскравими барвами і невідворотно приваблює утаємничених, посвячених, як веселка приваблює погляди перехожих.

Затишний і доброзичливий, захищений карпатськими хребтами край Боржавської долини був вигідним і зручним для проживання з давніх-давен. Тут залишили свої сліди і люди кам’яного віку, і лицарі часів Римської імперії, і герої селянських повстань та визвольних змагань пізніших періодів історії. Про овіяний легендами Бронецький замок, про таємничі урочища Будулів і Стремтура, про кам’яні сокири і бронзові мечі, про повні кишені алмазів, назбираних у дитинстві в навколишніх горах з пієтетом, черпаючи натхнення з краси зовнішнього світу і з вулканічної енергії внутрішньої фантазії розповість Василь Петрович Керечанин – учень знаменитого поета-модерніста і великого археолога, нашого земляка, уродженця села Осій – Федора Потушняка. Його, тобто, Василя Петровича, можна слухати-ненаслухатися, на дивовижні гори можна дивитися-ненадивитися, і лише коли чаша серця наповниться вщерть любов’ю до всього живого, лише тоді почнеш аналізувати і усвідомлювати: земний рай саме тут, якщо він, звичайно, існує.

Національний природний парк «Зачарований край» иншої назви отримати просто не міг. У його серці лежить величавий і неповторний Смерековий камінь і, чи не єдине в світі, оліготрофне болото Багно. Тут росте маленька хижа квітка росичка, яка має звичку поїдати комах, і унікальні папоротники та хвощі. А буковий праліс заряджає енергією і наповнює незбагненними знаннями, додає віри і рівноваги, вселяє впевненість і мудрість. Скелясті ж химери Смерекового каменя підносять на трон природи і дають можливість насолодитися неповторністю буття і яскравістю кожної його миті.

Форель, упіймана в Бронецькій ріці, срібляста роса полонини Кук, соковиті чорниці і, немов намальовані, білі осінні гриби роблять враження від туристичної пішохідної подорожі Іршавщиною незабутніми і яскравими, вартими повторення і поглиблення, а історію і традиції краю – гідними вивчення, дослідження і збереження.

Залізниця з’явилася у нас ще наприкінці дев’ятнадцятого століття, за часів Австро-Угорщини. Вузькоколійка проходила з Кушниці через увесь район і прямувала до міста Берегове, у якому товар, в основному ліс та продукцію Приборжавського, (раніше Довжанського) вапнозаводу, перевантажували у вагони, що через широку колію зв’язували наших предків зі світом.

Тепер світ прагне зв’язатися з нами. Туристи з Англії, Америки, Німеччини готові платити великі гроші за унікальну атракцію – можливість проїхати поміж гори у вагоні, запряженому сивим паровозом. Але відсутність відповідного рівня сервісу і державної зацікавлености відлякує не тільки туристів, але й інвесторів. Сподіваємося, що це тимчасово.

На щастя, того, що приваблює, є набагато більше. Унікальна і єдина в Европі діюча водяна кузня Гамора у селі Лисичево відновила свою роботу в 1991 році. Завдяки підприємцю Віктору Петровцію та старим майстрам тут почали виробляти сільськогосподарський інвентар – мотики, підкови, лопати – використовуючи технологію предків та силу води. Слава про підприємство та музей поширилася далеко.

Історія Довжанського замку сягає сивої давнини. Двічі повстанці спалювали його дерев’яні споруди, аж поки власник не відновив їх на старому фундаменті у камені. Тепер єдиний у Европі зразок садибної архітектури середніх віків переживає не ліпші часи, а тоді він був літньою резиденцією графа Ласло Телекі і мав можливість приймати в своїх стінах всю тодішню знать імперії та дружніх їй европейських держав. Селяни жили за рахунок того, що обслуговували палац-фортецю, будували спеціальні дороги для полювання (вадасні путі), утримували прекрасних коней та розчищали навколишні пагорби (залишилася тільки назва урочища – Чищеник) для вирощування на них не чого иншого, а коноплі для потреб імператорського двору. Частина читачів на цьому місці усміхнулася і зловила себе на думках, близьких до сучасности. Тоді ж коноплю переробляли на місцевому паперовому заводі, де виробляли високоякісний папір. У одному з документів значиться, що король вимагав від постачальників забезпечувати його папером саме нашого заводу, тому що він є найліпшим. Свого часу у Довгому працював також металургійний комбінат, де виплавляли чавун та виготовляли побутові печі та инші предмети з чорного металу. Від нього теж залишилися тільки спогади та назва Гамора. А деревообробний завод працює у нас з різним успіхом вже понад сто років.

Збереглися в районі три дерев’яні церкви. Села Локоть, Дешковиця та Івашковиця пишаються таким багатством і инколи, прагнучи зберегти їх у цілості, доходять до абсурду, міняючи дахи на церкві на більш сучасні: наприклад, дерево на бляху. Безбожники і антихристи обікрали иншу, поцупивши з неї, крім усього, що блистіло, ще й старовинне євангеліє. Ці церкви ще чекають своїх професійних реставраторів, а от Петро-Павлівська церква в селі Білки вже дочекалася. Кілька років поспіль тут працював відомий художник Павло Ковач, якому, спільно із залученими колегами, зокрема з Мар’яном Олексяком із Дрогобича, вдалося відновити чудовий розпис славнозвісного Фердинанда Видри, автора розпису Ужгородського кафедрального собору. 12 липня 2005 року реставровану церкву було освячено.

Говорячи про село Білки, неможливо обійти увагою те, що тут народився і жив чемпіон світу з греко-римської боротьби, переможець конкурсу краси тіла у Парижі, боксер і цирковий акробат, силач, який розгинав підкови і якого в народі прозвали Іван Сила, тренер, який виробив власну систему розвитку фізичної культури тіла – Іван Фірцак-Кротон. На сільському будинку культури встановлено меморіальну дошку знаменитому земляку, а незабаром у одному із сквериків районного центру має постати величавий пам’ятник.

Серед відомих людей, якими гордиться Іршавщина, є багато науковців, художників, поетів, композиторів, філософів, просвітян. Іван Зейкан із села Імстичево тривалий період був учителем дітей російського імператора Петра Першого та його особистим перекладачем. Саме він допоміг царю оволодіти знаннями на теренах цивілізованих держав та прорубати вікно в Европу. Греко-католицький священик Василь Довгович тривалий час жив у селі Довге і звідси сперечався у листах з великим Вольтером, не погоджуючись із його філософськими трактатами. Він побудував тут та у сусідніх селах три церкви, з яких збереглися тільки руїни Приборжавської, писав вірші на трьох мовах і був зразком моральности, мудрости, освічености та толерантности для прихожан. Саме ці якості уже сучасних мешканців села роблять можливим співіснування трьох церков різних конфесій на одній вулиці та участь їх вірників у спільних акціях.

Мало хто знає, що дочка Івана Франка Анна тривалий час проживала із сім’єю саме в Довгому, а вчителькою її синів Тараса і Богдана була поетеса Марійка Підгірянка. Єдиний на Україні вищий навчальний заклад у сільській місцевості теж у селі Довгому. Це Довжанський вищий економічний коледж «Бакалавр» імені академіка Василя Якуба, нашого земляка. Ректором тут працює теж людина знана у наукових колах – академік Національної академії наук України Лідія Самарай.

Феодосій Злоцький і Олександр Митрак, Федір Потушняк і Петро Світлик, багато инших великих земляків та тих, хто тривалий час проживали у нас, робили непотрібною інтеграцію в Европу, адже европейська цивілізація і культура були органічною складовою життя Срібної Землі у попередніх століттях.

А двадцятий вік приніс нам, окрім примусового занурення в дику Азію, ще й можливість продовжувати і розвивати ті традиції та набутки, які залишилися від сповненого яскравих спалахів і протиріч минулого. Усі ці протиріччя, здається, увібрав у себе поет із енциклопедичними знаннями історії світової літератури і мистецтва, перекладач з мадярської та французької мов, шістдесятилітній дітвак із молодими, не завжди здоровими амбіціями і на диво скандальним характером Іван Петровцій, що народився в селі Осій і сформувався під безпосереднім впливом великого Федора Потушняка та його унікальної бібліотеки.

Продовженням яскравих спалахів нашої історії став і лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Дмитро Кремінь, який творить українську культуру на теренах Миколаївщини, але майже щороку приїздить до рідного гордого села Суха. Втіленням доброзичливости і дитячої безпосередности нашого краю став уже покійний Степан Жупанин – лауреат премії імені Лесі Українки, поет, професор, доктор педагогіки і просто добра і щира людина. Його ідеї та творчі ідеали гідно несе в життя невтомний казкар і неординарний журналіст, автор дев’яти книг, член Національної спілки письменників України Василь Шкіря. Єдиним романістом, творами якого зачитувалася вся Україна, залишається у нас Юрій Мейгеш із Великого Раківця. Ті романи, які написав Василь Ковач, поки що до читача не дійшли. Приємно здивував нещодавно всіх шанувальників красного письменства вчитель історії із Лисичева, нинішній сільський голова Володимир Продан, книга якого «Вічний слід» стала явищем далеко не районного масштабу. До рівня знаних підтягуються й молоді, слава на яких ще чекає попереду.

Красу і славу краю передають на полотні наші художники, які своїми роботами продовжують традиції закарпатської школи живопису, одним із засновників якої був теж наш земляк, уродженець села Загаття Адальберт Ерделі (Іван Гриць). Василь Бердар, Юрій Бондар, Юрій Лелітка і Юлій Мошак із Довгого, Василь Філеш із Броньки, Олександра Ісак та її родина (династія Ісаків) із Приборжавського, Василь Ловска та Любов Матіко із Ільниці, Олександр Іванишинець та Віктор Андрашко із Імстичева, Василь Пинзеник із Чорного Потоку, Любов Микита, Євген Максим та Юрій Золотар із Іршави, Іван Дубіш із Лисичева – ось далеко не повний перелік тих, за чиї роботи через деякий час будуть платити тисячі доларів, та і нині уже платять. Актуальним є питання про створення районної картинної галереї.

Все вищесказане підтверджує істинність відомого вислову про те, що серед мальовничої неповторної природи не бути поетом чи художником просто неможливо. Але земля, як і годиться, народжує не тільки поетів і художників, але і неповторних майстрів, і винахідників-раціоналізаторів, і політиків та державних діячів, і серйозних науковців. До речі, два із Закарпатських губернаторів – Сергій Устич та Віктор Балога закінчували школу в одному селі – в Загатті Іршавського району.

До слова, на скрипках нашого майстра із села Заріччя Сергія Голубокого грають відомі музиканти у всьому світі. А його прекрасна книга «Скрипкові майстри України» нещодавно вийшла друком у одному із столичних видавництв.

Про відомого лікаря Олександра Фединця багато говорити не потрібно – його знають усі. Наших науковців перераховувати потрібно дуже довго, як художників чи співаків – боюся обійти когось увагою. Але про академіка Василя Німчука, уродженця Довгого, не згадати не можу. Нині він є директором інституту української мови Національної академії наук України.

Надзвичайно цікавим і зовсім не провінційним є і суспільно-політичне життя району. Дуже часто ми, жителі Боржавської долини, ставали експериментальним полігоном чи стартовим майданчиком для окремих політичних сил. Саме тут народився відомий банкір, фінансист і меценат Василь Сивуля, лідер партії ПРП, депутат Верховної Ради кількох скликань, міністр фінансів і автор книги «Коні не винні» Віктор Пинзеник, і саме звідси стартував у велику політику одіозний бізнесмен, адвокат старої системи влади і жорсткий керівник Віктор Медведчук. А один із наших земляків, виходець із Довгого Василь Попик вивчив китайську мову в Московському університеті і став радником з гуманітарних питань у найбільш спортивного президента Володимира Путіна. Фігури такого високого рівня і таких протилежних світоглядів своїми заявами з державних, і не тільки, трибун, своїм відношенням до виборців і до рідної землі, своїм ставленням до справи розбудови України, своїми діями чи бездіяльністю, своєю позицією стосовно того чи иншого моменту безпосередньо впливали на формування політичної інфантильности та нерозбірливости, поверховости та недалекоглядности рідного електорату та значної частини суспільної еліти. Районні парторганізації, постійно обмінюючись членами, завдяки яким то процвітають, то занепадають, поглинаючи одна одну, вступаючи в дивні стосунки, можливо, навіть, статеві, результатом яких, як і повинно бути, стає народження нових і новітніх конгломератів, аморфних тіл, тобто – районних парторганізацій, живуть і розвиваються, переливаються різними барвами, приносячи радість для одних і розчарування для инших. Ну зовсім як у Верховній Раді.

Громадських організацій маємо, на жаль, не так уже і багато. А тих, які працюють, щось роблять – і того менше. Періодично дивує всіх «Боржавська ініціатива», яку створив і очолює один із найбільш яскравих особистостей регіону Денис Добра. Найрезонанснішою акцією організації стала міжнародна конференція з проблем збереження історичних залізниць за участи поляків, словаків та консула Англії. Товариство «Просвіта» досить часто організовує презентації книг, завдяки чому зацікавлені мали можливість познайомитися з творчістю Андрія Куркова, Марії Матіос, Андрія Кокотюхи, Олеся Донія, Сергія Федаки, Олександра Гавроша, Михайла Рошка, Тетяни Ратушняк, Віктора Виноградова, Івана Андрусяка, Максима Розумного та багатьох инших. «Просвіта» стала також ініціатором створення в Іршавській загальноосвітній школі №1 «Літературної світлиці» – своєрідного музею-бібліотеки, де зібрані книги закарпатських авторів, адже саме з вивченням їх творів виникають проблеми через відсутність цих самих творів у школах. За активної участи обох вищезгаданих організацій із успіхом пройшли в райцентрі вечори-зустрічі з Марією Келемен, авторкою книги про Петра Світлика, та істориком Андрієм Світлинцем і його другом Сергієм Канайлом, авторами дослідження про Приборжавський православний жіночий монастир Сергія Саровського. Дослідження про Імстичівський чоловічий монастир святих отців Василіан, у якому служив Богу і людям славний і мудрий просвітитель, відомий не тільки греко-католикам отець Павло Мадяр, поки що не написав ніхто. Але незабаром, сподіваюся, хтось візьметься за цю благородну справу, адже монастир часто стає центром культурного життя, у ньому часто виступають відомі світські хори, він гуртує довкола себе пластунів та талановиту неординарну молодь. До речі, молодь у нас прекрасна, особливо – дівчата.

А тепер хочеться сказати про головне – про вино і пісню. За совєтських часів славу нашому краю принесло вино «Іршавське». Його любили як у Москві, так і на Далекому Сході, як у Казахстані, так і в Прибалтиці... Вино було солодким, п’янким і дешевим. Маючи три позитивні якості, вино відчиняло діловим людям двері міністерств і вузів, главків і установ союзного рівня, які, зазвичай, були недоступними простому смертному. Місцевий завод продтоварів виробляє його і сьогодні. Продукція заводу високоякісна і щороку отримує золоті медалі та инші нагороди на міжнародних конкурсах, як-от у Москві чи Парижі. Крім того, вино виробляють у нас майже в кожній хаті. Добрий ґазда завжди пригостить вас склянкою домашнього, яке вживають з профілактичною метою (проти радіації) навіть діти.

Чи то від вина, чи від краси оточуючого світу співати у нас починають раніше, ніж говорити. Співають усі і всюди: йдучи на роботу чи додому, їдучи в далеку дорогу чи працюючи в саду чи на городі... У свій час великі села мали по десять хорів: від дитячих до сформованих на підприємствах і установах із робітників і службовців. Хор «Боржава» під керівництвом Михайла Машкіна, створений при Довжанському лісокомбінаті переважно із його робітників, об’їздив з концертами добру сотню країн. А пісні нашого славного земляка, керівника хору ставали шлягерами і співалися у всьому світі. Пісня «Верховино, мати моя», яку композитор написав спеціально для хору та його соліста, заслуженого працівника культури України Василя Гичко, стала неофіційним гімном Закарпаття.

Отаман Карпат Іван Попович із піснею «Золото Карпат» вийшов на міжнародну орбіту і привів авторів пісні (Степана Гігу та автора цих рядків) до звання лауреатів фестивалю «Шлягер року». Пісню Тетяни Кузан «Мамин вальс» співає і знає вся Україна, адже вона двічі ставала лауреатом фестивалю «Пісня року», під її надзвичайно пронизливу мелодію плачуть мами і наречені на кожному весіллі. Твори композитора Лесі Худи із Великого Раківця виконуються Аллою Симчерою в Італії та сестричками Орос в Америці. Яскравими і колоритними є естрадні гурти «Коло друзів», «Марина». А колись ще були і «Олеся», і «Зелені Карпати», і... Володар унікального низького голосу Іван Козар розривається нині між бізнесом і піснею, за яку у нас ще не звикли платити. А от Юрій Сідор, композитор і аранжувальник, автор двох власних альбомів навчився заробляти на мистецтві, використовуючи виключно свій талант. До нього на студію за високопрофесійним аранжуванням приїжджають навіть відомі артисти із Києва та инших музичних столиць нашої держави – Іван Попович, Степан Гіга, Ерік Вайда, Віктор Грибик, який останнім часом чомусь підписується як Віктор Грін.

Величезна увага приділяється у нас збереженню народних традицій та фольклору. Народний фольклорний ансамбль «Іршава» під керівництвом заслуженого працівника культури Надії Мельник-Гудь за шістнадцятирічний період свого існування об’їздив з концертами всю Европу, з однаковим успіхом виступаючи як на сільській сцені, так і в палаці «Україна» чи Національній опері, у Відні чи Парижі, Римі чи Празі. Прагнуть досягнути рівня «Іршави» фольклорні колективи Приборжавського, Довгого, Лисичева. Надзвичайно активним є ансамбль «Кирниченька» яким керує Едіта Токар. За короткий період роботи високих результатів досягла із дитячим хором школи мистецтв диригент Олена Йонаш (Овсак).

Усі виконавці та колективи мають можливість вдосконалювати майстерність виступаючи на концертах, фестивалях та конкурсах. Фестиваль фольклору «Гамора» щоліта збирає в Лисичеві сотні шанувальників, а на всеукраїнський пісенний фестиваль імені Михайла Машкіна із задоволенням приїжджають гості навіть із-за кордону.

Шість дитячих шкіл мистецтв готують наших дітей не тільки до естетичного сприйняття світу, але і до виступів на великих сценах. Майже з усіх конкурсів різних рівнів вони повертаються додому з грамотами та призами. Перед тут веде, звичайно, райцентр, де директором школи вже не один рік працює чудовий баяніст і досвідчений педагог Олександр Рацин.

І ще одне, чим не може похвалитися жоден район нашої держави. Завдяки літературознавцю та фольклористу Івану Хланті побачили світ два томи пісень Іршавщини, які разом мають близько 1800 сторінок. Оце багатство так багатство. А вам – слабо?