Іван Великий

Сіль, «бескидники» і «смоляки»

Коли читаєш хроніки з життя карпатських сіл і містечок XVI-XVIII ст.ст., иноді ловиш себе на думці, що вони до болю схожі на сценарії класичних американських вестернів – ті ж забуті Богом поселення на якомусь прикордонні, мешканців яких тероризують жорстокі банди грабіжників та головорізів, ті ж відважні і благородні «хороші хлопці», які стають на захист справедливости, ті ж батальні сцени, інтриги, закулісні змови тощо.

Яскравою ілюстрацією сказаного можуть бути сюжети з історії містечка Турки та його околиць. Засноване десь у XIII ст., воно завжди було «містом на кордоні» – галицько-угорському, польсько-угорському, польсько-чехословацькому, совєтсько-польському, українсько-польському. Споконвіку тут пролягав стратегічний шлях через карпатські гори, що з’єднував соледобувний регіон галицьких земель з иншими европейськими державами. Ця дорога була однією з головних торгових артерій Европи. Очевидно, про соляні копальні Галичини були добре поінформовані ще стародавні римляни, то ж не дивно, що під час затяжних і кровопролитних римсько-дакійських воєн, коли ситуація у північно-східних Карпатах була вкрай нестабільною, сюди у 212-214 рр. імператором Каракаллою були переведені з Дакії деякі військові підрозділи, зокрема «Перша Іспанська когорта» та «Мавританська когорта». Це було викликано не так військовою необхідністю (хоч у той час римська армія здійснювала окремі військові операції в Карпатах проти племен, які могли бути евентуальними союзникам Дакії), як необхідністю конвоювання торгівельних обозів (зокрема і з сіллю) та офіційних осіб, що прямували через перевали (або, як їх колись називали – просмики) до Панонії (одна з римських провінцій, територія сучасної Угорщини), захищаючи їх від грабіжників і розбійників. Вони також здійснювали розвідку, закуповували провіант у місцевих племен, заготовляли деревину для будівництва укріплень. Крім солі, римлян цікавили карпатські мінеральні води та потенційні поклади срібла.

Слідів перебування римських легіонів у Бескидах залишилось не так вже й багато, але все ж вони є: узгір’я на західній околиці Старого Самбора, через яке колись пролягала дорога до місцевих соляних копалень, називається в народі «римською горою», а поблизу Старої Солі збереглась соляна криниця п’ятиметрової глибини із аналогічною назвою – «римська криниця». Сюди ж можна додати окремі знахідки давньоримських монет вздовж так званого «карпатського соляного шляху» – у Старому Самборі та Борині, датовані 98-192 рр. Віддавна вродливих та міцних парубків у Карпатах називали легінями. Це слово (очевидно, що не слов’янського походження), радше за все є трансформованим від «легіонер». Адже достеменно відомо, що солдати корпусу легіонерів у стародавньому Римі славився не лише фізичною витривалістю і військовою виправкою, але й неабиякою вродою.

Дороги завжди вабили до себе не лише купців та мандрівників, але й лихих людей – шахраїв, грабіжників, розбійників, душогубів. Їх у Східних Карпатах (за якими історично закріпилась назва «Бескиди») з давніх-давен називали «бескидниками». Чим важливішою і жвавішою була дорога, тим більшою була імовірність зустрітися на ній із «розбійником з великої дороги».

Тоді як у великих містах влада більш-менш успішно протистояла кримінальним проявам, то на «дикому заході», яким були Бескиди для мешканців инших регіонів Галичини, люди могли покладатись лише на власні сили, хоробрість, пильність та винахідливість. А пильнуватись було від чого.

В історії збереглась згадка про якогось Стадницького, який, зібравши в Угорщині близько 700 осіб різного роду пройдисвітів та організувавши з них справжнє військо, рушив з ним на тодішню польську територію і пограбував околиці Турки.

Серед «бескидників» траплялись і доволі екзотичні особи. Так, ватажками угорських (читай – закарпатських) «бескидників» у 1629 р. були, як свідчать історичні документи, «хлоп з Лопушанки» та … «піп з Бистрої» (?). Очевидно, святий отець мав своєрідне уявлення про любов до ближнього. Ця ватага тричі нападала на володіння Казимира Турського (тодішнього володаря Турки) у Дзвінячу. Сподіваючись на багату здобич, самого Турського та членів його родини жорстоко катували, щоб вивідати місця схованок золота і грошей. Однак, нічого не дізнавшись, розбійники перед втечею пограбували … місцеву церкву.

У 1648 р. аналогічного нападу зазнав маєток одного з найзаможніших господарів турківщини з роду Височанських, під час якого члени його родини, включаючи малолітніх дітей, загинули, а садибу було спалено. Приблизно такі ж наслідки мав напад «бескидників» на маєток посесора Яна Миколаєвського в Жуп’яному у 1671 р. Місцева шляхта відверто ігнорувала свої обов’язки захищати прикордонні землі. Така безпорадність і безсилість тільки заохочували любителів легкої наживи із сусідньої Угорщини до ще більш нахабних і масових акцій. Так, узимку 1657 р. перейшли перевал загони якогось Ракоці з Угорщини. Не зустрівши серйозного опору, вони спустились з гір і дійшли аж до Самбора, який взяли в облогу. Скільки тривала облога – невідомо, однак місцевому гарнізону у складі двох тисяч жовнірів при активній підтримці міщан таки вдалось відбити напад бандитів. Тоді, розлючений невдачею, Ракоці пішов через Перемишль на Краків, грабуючи та палячи дорогою села і багаті обійстя. Чим закінчився його демонстративний рейд в глибину польських земель – невідомо.

Може виникнути логічне запитання – чому різні бандитські зграї та розбійні ватаги у тодішній Угорщині діяли майже легально? Більше того, у багатьох випадках держава брала їх під свій захист. Пояснити це можна тим, що в силу національного менталітету та вікових традицій грабунками та розбоєм в цих землях промишляли не лише відверті злочинці чи покидьки суспільства, але й окремі представники відомих, респектабельних та авторитетних угорських родів, даючи, таким чином, поганий приклад для челяді.

На території сучасної Польщі (колись це були угорські землі), над річкою Лаборча стоїть невеличке містечко Гомонно. «Прославилось» воно тим, що тамтешній замок, який часто переходив з рук в руки, і яким упродовж 1619-1644 рр. володів відомий рід Другетів, був перетворений ними на справжнє розбійниче гніздо, з якого майже 25 років здійснювались систематичні спустошливі набіги на сяноцьку, перемишльську та турківську землі.

Та справжньою драмою турківських земель, гідною пера справжнього письменника, стала історія багаторічного протистояння між спадкоємцем роду Турських (в деяких історичних документах їх ще називають Турецькими) – засновників і володарів Турки, та впливовим угорським «бескидником» Бечам.

Як уже було сказано, польські прикордонні землі на кордоні з Угорщиною були, фактично, беззахисні перед численними розбійницькими ватагами, що досить комфортно почувались на угорській території. Не можна сказати, що королівський двір Польщі не вживав заходів для захисту свого прикордоння. Саме з цією метою у другій половині XVII ст. на прикордонних з Угорщиною територіях був запроваджений інститут так званої «смоляцької служби». «Смоляками» називали професійних солдатів, яких ставили на чолі загонів самооборони місцевої шляхти. Згодом «смоляками» почали називати всіх учасників таких загонів. Кількість бійців у загоні коливалась від 20 до 100 осіб – в залежності від ситуації. Командир загону отримував платню 100 злотих в місяць, його підлеглі – диференційовану: за несення гарнізонної служби в селі чи в містечку – 10 злотих в місяць, за службу безпосередньо на кордоні, в польових умовах – 12. «Смоляки» несли безперервну службу приблизно 5 місяців на рік – навесні (з половини квітня до половини червня) і восени (упродовж вересня-листопада). Важко пояснити, чому охорона кордону та прикордоння активно здійснювалась саме в ці періоди. Під час служби суворо заборонялось залучати «смоляків» до инших робіт – за цим ретельно слідкували місцеві сеймики, яким вони підпорядковувались. Утримувались загони охорони прикордоння за рахунок податку на виготовлення і продаж алкогольних напоїв.

Тривалий час ватажком одного із загонів «смоляків» був Степан Турський – спадкоємець власника Турки. Будучи корінним горянином, він прекрасно орієнтувався на місцевості, знав усі розбійницькі стежки та гірські переходи. Його заслуги не раз відзначались сеймиком у Судовій Вишні. Однак, після чергової затримки платні бійцям його загону Турський вирішив залишити «смоляцьку службу». Тоді делегати сеймику, що відбувся 12 листопада 1696 р., буквально благали його залишитися, що відіграло фатальну роль у подальшій долі цієї непересічної людини.

У 1698 р. загону Турського вдається захопити Беча – одного з найнебезпечніших і найзухваліших ватажків угорських «бескидників», якого заточили у підземелля самбірської ратуші. Щоб помститись за свого провідника, розбійники Беча напали на обійстя Турського в Турці. Вони спалили родинний замок Турських, а на зворотному шляху пограбували село Либохору та деякі менші села. Крім того, вони викрали його 70-літнього батька Михайла, якого доправили до Ужгорода і кинули у в’язницю. Сам Степан Турський під час нападу був важко поранений. Розбійники запропонували обміняти старого Турського на свого ватажка.. Це питання стало предметом розгляду на засіданні сеймику у Судовій Вишні у 1699 р. і викликало запеклу дискусію.

Завдяки своєму авторитету і заслугам, Степану Турському таки вдалось добитися згоди на цей обмін. Психологічні і фізичні знущання, яких Турський-старший зазнав в ув’язненні, дуже підірвали його здоров’я, і невдовзі після повернення він помер. Не дивлячись на те, Турський-молодший далі успішно продовжував службу в лавах «смоляків». Через 11 років доля знову звела його з Бечем: під час розгрому чергової ватаги «бескидників» поблизу Турки, до рук Турського потрапив син Беча, якого спровадили до перемишльської в’язниці. Прагнучи будь-що визволити своє чадо (оскільки згідно з тодішнім польським законодавством йому загрожувала смертна кара), ватажок «бескидників» шукає протекції у «давнього знайомого» – Степана Турського. У 1711 р. між ними відбулась таємна зустріч, на якій командир турківських «смоляків» нібито висунув лише одну умову звільнення Беча-молодшого – припинення подальших нападів розбійних ватаг, підпорядкованих Бечу-старшому, на польські прикордонні землі. Ватажок «бескидників» нібито дав таку обіцянку. У цьому ж році, не без сприяння Турського, сина Беча було звільнено.

Та «бескидники» навіть і не думали дотримуватись домовлености – поняття шляхетности, чести, гідности були для них порожніми словами. Їх напади продовжувались, як і раніше. Таке віроломство дуже гнітило Степана Турського до кінця життя. Помер він у 1712 р., залишивши вдовою дружину та не отримавши жодної компенсації від польського королівського уряду за майже двадцятирічну бездоганну службу, втрачене майно чи фактичне утримання власним коштом очолюваного ним загону.

По смерти Турського його наступником став молодий та енергійний поручник Братковський (ім’я невідоме). Особливо відзначився він у 1714 р., коли схопив двох найзапекліших на той час розбійників – Петра Брема та Івана Рожка. За їх звільнення Польща зажадала від угорської сторони відшкодування збитків, нанесених прикордонним територіям внаслідок нападів банд «бескидників». Однак, історичні документи замовчують, чим закінчились ці переговори.

Із включенням Галичини до складу Австро-Угорщини у 1772 р. та зміцненням державних органів влади ситуація дещо стабілізувалась. У всякому випадку, історична хроніка цього періоду не містить даних про масштабні акції закарпатських «бескидників» на колишніх польських територіях.

Та історія иноді повторюється і, наперекір загальновизнаній думці, не завжди у виді фарсу. Після повернення Галичини під протекторат Польщі внаслідок загальновідомих революційних подій 1918 р. проблеми на карпатському відтинку польсько-чехословацького кордону поновились (Закарпаття на той час перебувало у складі Чехословаччини), але набули дещо иншого характеру.

Сьогодні мало кому відомо, що маленьке гірське, прикордонне на той час село Верхня Рожанка, що у Сколівському районі, перетворилось на неофіційну столицю контрабанди тютюну до Польщі. Сюди його доставляли кур’єри із Закарпаття – через гірські перевали, відомими тільки їм стежками, обходячи прикордонну сторожу і митниці. З Верхньої Рожанки тютюн нелегальними каналами продовжував свій шлях в инші райони Галичини та польські землі. До речі, слід зазначити, що тютюн був головною, але не єдиною статтею контрабанди. Крім нього, у Польщі великим попитом користувались якісні і порівняно недорогі чеські вироби з металу (ножі, коси, сокири, замки, столярний інструмент тощо). Проблема контрабанди на карпатському відтинку кордону трактувалась польським урядом дуже поважно. Було навіть прийнято рішення про будівництво у Верхній Рожанці прикордонної застави і митного пункту, однак ці задуми так і не були втілені в життя через напад на Польщу нацистської Німеччини у 1939 р.