Сергій Дацюк, Костянтин Матвієнко

Місце України у майбутньому світі

...А за горою в гаю
Виднілася рідна стріха.
Стріха ховала тихо
Гверову сталь.
Я ж на прохання мами
Ішов з чистими руками,
Та серце моє ущент
Розривав Nachtigall!
«Птаха на ймення Nachtigall», КОМУ ВНИZ

Загальні зауваження щодо регіоналізації як теоретичного підходу

Регіони України – уявлюване, породжене адміністративним управлінням територією. Регіони позбавлені суб’єктности, оскільки ними керує адміністративний апарат центральної влади, а регіональних громад, які тільки і можуть бути суб’єктами самоврядування, не існує. Як суб’єкти можуть розглядатися тільки міські громади. Усередині адміністративної традиції процеси регіоналізації і взаємодії регіонів розглядаються як базові для відтворення самого адміністративного ресурсу, звідси постійний інтерес до регіональної теми. Разом з тим, регіональна тематика може бути побудована і на инших уявленнях про регіони – як про більш масштабну просторову структуру тих чи инших світових процесів та явищ.

По суті, регіональний аналіз – це заняття для фахівців, мало цікаве для великої аудиторії читачів. Регіональний підхід ґрунтується на уявленні про ціле, стосовно до якого є регіони. Регіоналізація за різними критеріями дає зріз регіонів на рівні процесів і можливість будувати імовірнісні прогнози щодо домінування того чи иншого процесу. При цьому виникають такі проблеми.

Регіоналізацію, як правило, розглядають на рівні максимум двох дійсностей – процесів і функцій. Дійсности зв’язків, організованостей матеріалу і самого матеріалу воліють не розглядати. Зв’язки є дійсністю надлишкової компетенції, якої, як правило, у дослідника-аналітика немає. Організованість матеріалу покладається на наявність даних соціології і складних економічних досліджень, які дослідники процесів і функцій традиційно ігнорують. Дослідження засад регіоналізації як матеріалу масштабніших процесів є психологічно важким для дослідника, часто не здатного помислити себе інструментом або матеріалом инших суб’єктів.

Про регіоналізацію можна говорити, займаючи аналітичну позицію (аналізуючи кроки инших суб’єктів) і проєктну, або управлінську, позицію (плануючи власні кроки). В даному тексті ми будемо займати проєктну, або управлінську, позицію, використовуючи аналіз як інструмент цих позицій.

Регіоналізація в геополітичному (країнному) фокусі – підхід учорашнього дня, що може бути не зовсім коректним в обговоренні питань майбутнього. Розгляд країни з погляду різних регіонів її сьогоднішньої включености не враховує фактор внутрішньополітичної ситуації, оскільки прогноз виходить з уявлення про те, що було б, якби еліта нічого не робила. Це стає можливим у силу розриву між поколіннями еліти, молодше з яких бачить, що попереднє покоління не робить нічого суттєвого в їхньому баченні світу. Ця проблема породжує страхіття або утопії, так само ефектні, як і марні для прогнозу.

Регіоналізація в геоекономічному фокусі – підхід сьогоднішніх глобалістів – регіоналізація через управляючі інфраструктури, що мають позакраїнну природу. Тут потрібно розрізняти зони, охоплені тією чи иншою інфраструктурою, і зони поза нею. У геоекономічному фокусі регіони перестають бути просторовими, не мають більше сильного зв’язку з поділом світу на країни. З розвитком фінансової, транспортної, комунікаційної та инших інфраструктур, світ стає мережним. У цьому сенсі можна говорити про вузли інфраструктури (наприклад – міста) та локуси (наприклад, зони охоплення залізницею, покриття мобільним зв’язком, зони дії тієї чи иншої банківської мережі). Через розвиток інфраструктур та зростання їх вирішальної ролі у світі відбувається поширення технологій через проникнення інфраструктур з боку країн Европи та США. Отже, усі ці процеси не можна оцінювати через регіональні просторові структури, що прив’язані до географічного положення.

На геокультурному рівні регіоналізація як реальне просторове уявлення взагалі зникає. У геокультурному фокусі глобалізація відбувається у віртуальному просторі, мережним чином. Головний ресурс – нові знання, а головне завдання геокультурного фокусу – пропозиція цивілізаційної парадигми, нових смислів життя для людства. На особливу увагу заслуговують технології поширення мови, культури, етики. З розповсюдженням у світі комп’ютерних програм та появою інтернету можна говорити про поширення мов та культури у спосіб, що не прив’язаний до території. Через грантові мережі, мережі освітнього обміну, системи профпідготовки та підвищення кваліфікації відбувається поширення не тільки англійської мови, але і пов’язаних з нею культури та технологій. Через рекламу відбувається поширення стандартів споживання. З розвитком у ХХ столітті США світової індустрії кінематографу можливо говорити про поширення етики принципово новим способом – через поведінкові стереотипи в типологізованій сюжетній драматургії кінофільмів.

Отже, у геополітичному фокусі відбувається конкуренція за природні ресурси – такі як територія (положення, вихід до морів і т.д.), корисні копалини, населення, та засоби роботи з ними (промислові об’єкти, машини, техноструктури). У геоекономічному фокусі відбувається конкуренція за штучні ресурси, що мають уже мережний характер: транспортна, фінансова, комунікаційна, освітня (на відтворення ресурсів), наукова (прикладного характеру), інформаційна інфраструктури. У геокультурному фокусі відбувається конкуренція за цивілізаційні проєкти: мову, релігію, культурні стереотипи поведінки (кінематограф, комп’ютерні ігри, реклама), культуру управління та організації, наукову (фундаментального характеру), освітню (розвитку ресурсів) інфраструктури. Тип створення, відтворення та експансії у кожному з цих фокусів принципово різний. У геополітичному фокусі матеріальний тип експансії, що жорстко пов’язаний з географічними умовами території. У геоекономічному – мережний тип експансії, що прив’язаний до поділу світу на країни та етноси. В геокультурному фокусі – мережний тип експансії у віртуальних просторах, що прив’язаний до культур цивілізаційного характеру.

Сьогоднішні вітчизняні дослідники дуже детально вивчають геополітичний фокус, який дозволяє більш-менш адекватно описувати історію до середини ХХ століття. Але далі розгляд подій в геополітичному фокусі не є адекватним. Накладення одна на одну регіональних структур різних фокусів: геополітичного, геоекономічного і геокультурного – дає можливість представникам кожного з фокусів інтерпретувати світ усередині своєї регіональної структури. І вибір тієї або иншої структури пов’язаний з вибором онтологічної моделі поведінки у тій або иншій епосі: попередньої, теперішньої або майбутньої. В ідеалі історичний суб’єкт повинен одночасно забезпечувати суб’єктність та лідерство у кожному фокусі. Однак, слабкі за цілями, нерефлексивні і малокомпетентні еліти не здатні до складних уявлень. Вони, як правило, прагнуть до спрощень, результатом чого є одномірні доктрини і стратегії, зокрема що стосується регіонів.

Тому, у геополітичному фокусі варто розрізняти глобальний рівень, регіональний (декілька країн), національний і субрегіональний. Те, що у нас називають регіонами країни, насправді є субрегіональним рівнем бачення світових геополітичних процесів. Окрім того, необхідно оперувати зонами поширення інфраструктур (вузлами та локусами), якщо ми хочемо хоча б що-небудь зрозуміти відносно геоекономічного фокусу сьогодення. Більше того, необхідно оперувати цивілізаційними процесами взаємопов’язаного поширення мови-культури-технологій-етик у віртуальних просторах: телебачення, радіо, інтернету, комп’ютерних ігор та реклами, – якщо ми хочемо зрозуміти, де формуються нові геокультурні реальності. При цьому розуміти, що домінуючим фактором регіоналізації сьогодні є не геополітичні умови, а геоекономічні – інфраструктурне зонування світу.

Окрім того, регіоналізація відбувається не тільки як об’єктивний процес, а значною мірою як суб’єктивний. Тобто регіоналізація залежить від того, носієм яких уявлень є національна еліта країни (в позиції регіональної, національної та субрегіональної) геополітичного фокусу, чи є у неї геоекономічні стратегії, чи розвиваються геокультурні уявлення. Щоб побачити це наочно, спочатку зробимо невеликий історичний екскурс у дану проблему.

Національні еліти у процесах регіонального домінування

Коротко розглянемо історію регіоналізації світу через домінуючі країни, їх еліту, поширення нею мови і релігії. Тут ми скористаємося лекціями Юрія Буздугана. Регіоналізація планети починається з відкриття Америки. До цього уся регіоналізація відбувалася в Европі, частково Азії та Африці. Мова завойовників (Македонського, Цезаря) слабко поширювалася серед завойованих території. Релігія завойовників майже не поширювалася, радше навпаки, якщо згадати християнство.

Період іберійського домінування у світі (Іспанія, Португалія). Від відкриття Колумбом Америки (1492) до загибелі Великої Армади (1588). Поширення впливу на країни Латинської Америки, Карибського басейну, окремі країни Океанії. Поширення іспанської та португальської мови. Поразка іспансько-португальської еліти відбулася в Европі. Це був, зокрема, результат боротьби католицизму і протестантизму – консервативної та прогресивної етики.

Період голландського домінування – від 1588 до 1713 року (Утрехтського мирного договору). Розвиток мореплавства, торгівлі і промисловости. Поширення впливу на африканські колонії, Америку та Азію. Поширення голландської мови не є суттєвим через инший принцип колонізації – колонізатори приділяли менше уваги освіті колонізованого населення та місіонерству.

Період Британського домінування – з 1713 по 1921 рік (Вашингтонська угода). Захоплення основних торгівельних шляхів, капіталізація промисловости, розвиток залізниць. Зростає кількість населення в усьому світі. Виникає потреба у книгах та технічній документації. Англійська мова стає мовою науки та технологій. Відтак, разом з культурою потужно поширюється мова. З’являються газети. Етика поширюється вже не тільки через релігію, а й через науку, філософію, літературу. Британська еліта прагне не тільки до матеріального, але і до духовного панування у світі.

З початку ХVІІІ століття Російська імперія перетворюється на світову державу. Її експансія має переважно суходільний характер на прилеглі території (Аляску не втримала). Єдиний шанс Росії отримати вихід до теплих морів в Порт-Артурі її елітою не був реалізований. Перша світова війна, революція, зміна еліти, поява СССР, спроба змінити тип експансії з територіального на ідеологічний не вдалася. Тому після Другої світової війни реалізується стара ідея територіальної експансії на прилеглі території Европи з поширенням мови та ідеологізованої етики (так зване евразійство). Кожне нове покоління еліти в СССР є першим, тобто попереднє знищується або усувається від впливу: 1918-1922, 1937, 1941-1945, 1986-1991.

Двічі у першій половині ХХ століття Німеччина безуспішно намагається започаткувати територіальну експансію шляхом війни. Історія доводить неефективність такого способу експансії. Дві спроби військової експансії Німеччини заклали традицію розуміння елітами країн експансії винятково в геополітичному фокусі. І деякі, наприклад, російська еліта (Дугін), не звільнилися від цих уявлень досі.

Водночас, США перетворюється на світову морську державу і з початку до кінця ХХ домінує у світі. Її еліта підхоплює за Британією поширення англійської мови, започатковує поширення успадкованої від християнської релігії і опрацьованої у праві демократичної етичної системи. Її фінансова система (долар) стає основою експансії. Уперше ґрунтовно досліджуються та застосовуються довгострокові стратегії в технологічній, культурній та етичній експансії. Таким чином з 1921 по 1991 у світі існують дві супердержави СССР та США. З 1991 року до кінця ХХ століття США залишаються єдиною світовою наддержавою.

З початку ХХІ століття Европа починає власну стратегію експансії, яка в культурному та фінансовому аспекті протистоїть США. Водночас посилюється та має значні перспективи Китай. Він уже почав міграційну експансію на територію Далекого Сходу та Сибіру в Росії, в инші країни світу. На початок ХХІ століття лишились чотири регіонально домінуючі країни (об'єднання) у стані конкуренції – США, Европа, Китай, Росія.

Німеччина вела дві війни у ХХ столітті в геополітичному фокусі. США упродовж ХХ століття намагалися конкурувати в геоекономічному фокусі. СССР упродовж ХХ століття намагався конкурувати в геокультурному фокусі. Причини поразки Німеччини – вони спізнилися щодо типу конкуренції, оскільки свідомість більшости країн Европи вже не готова була підкоритися Німеччині у геополітичному аспекті через існування розвинутих суспільних національних самосвідомостей. Тобто Німеччина не врахувала геокультурний фактор. Причини поразки СССР – «ми хотіли обігнати час», геокультурна експансія не була підкріплена геоекономічною, спиралася тільки на геополітичну. США як геоекономічний лідер вгадали з часом типу домінування у ХХ столітті, але з моменту переходу до парадигми геокультурної конкуренції вони все дедалі більше програватимуть.

Отже, декілька висновків. Геополітичний, геоекомічний та геокультурний фокуси конкуренції існували завжди, але до ХХ століття домінував геополітичний. У ХХ столітті панує геоекономічний, результати чого проявилися в кінці століття. А надалі все більше буде домінувати геокультурний фокус. Конкуренція у будь-якому з фокусів має передбачати наявність ресурсів попередніх типів – наприклад, щоб успішно конкурувати в геоекономічному фокусі, потрібно лідерство в геополітичному, а щоб успішно конкурувати в геокультурному, потрібно лідерство як в геополітичному, так і в геоекономічному.

Українська еліта в процесах регіоналізації світу

У совєтські часи Україна була меншою провінцією, ніж зараз, оскільки ми були причетні до цивілізаційного проєкту. Так, неуспішного, але загальноцивілізаційного. А внутрішнє протистояння з совєтським режимом у душі кожної людини породжувало опір і енергетику подолання бар’єрів. Сьогодні провінціалізм зведений у ранг державної політики суверенітету.

Проєкт «незалежність» виявився зведеним до трьох складових – росту добробуту деяких (олігархізація), боротьби за українську мову (українізація) і торгівлі геополітичним становищем (гра на протиріччях між Европою, США і Росією).

Олігархізація була наслідком того способу і тих мотивів, завдяки яким незалежність України відбулася. Ніякого свідомого вибору державного проєкту для більшости українських еліт не було. Була примітивна оптова угода з утилізації збиткового підприємства «Україна», коли його здобувають цілісним, поділяють на частини і збувають. Якби у тодішньої бюрократичної навколобізнесової еліти цього мотиву не було, незалежність не відбулася б. Те, що ідеалісти-політики цього не розуміють, намагаючись приписати заслугу здобуття незалежности собі, – проблема, з якою їм ще доведеться зіштовхнутися, якщо їхній представник стане президентом.

Кілька кланів, побачивши можливість отримати оптом політичний контроль над територією, упродовж десятка років по тому зберігали контроль над економічно збитковою територією. Для самозбереження на продаж пішов спочатку ядерний статус, потім стратегічні бомбардувальники, потім інфраструктура, згодом стратегічні підприємства південних і східних регіонів, за ними пішла здача частин території. У формі ЄЕП поставлене питання про часткову здачу в оренду суверенітету країни. І тут немає ніякої змови або зрадництва – усе відбувається гласно, привселюдно, при повній нездатності що-небудь змінити з боку ідеалістів-політиків та суспільства.

Щодо мови. У загальноцивілізаційному плані українська мова не має майбутнього. Існують такі ніші для мов – китайської (ієрогліфічна мова), санскриту (ідеально логічно і структурно побудована мова), англійської (мова міжнаціонального спілкування). Можливо, збережуться спеціальні мови – латина для медиків, французька для кулінарів і под. У російської й української немає ніш, і носії цих мов їх не створюють.

З точки зору мовних процесів нинішня національна еліта вирішує проблеми попередніх історичних періодів, тому українська мова не спирається на жодну з сильних основ – ні на розвинуту технологію, ні на потужну культуру, ні на привабливу етику. Національна еліта є технологічно відсталою і не ставить за мету технологічний прорив. Культурополітика національної еліти вторинна на онтологічному рівні. Національна еліта є носієм маргінальної етики (здирництво, корупція, кумівство, дріб’язковість). Національна еліта формує наступне покоління еліти винятково в ідеологічному, а не в цільовому аспекті, оскільки не готує його до нових світових викликів, до нових глобальних процесів. Підготовлені нею наступники змушені будуть відмовитися від її старих цілей та цінностей.

Торгівля геополітичним положенням України зумовлена її стратегічним програшем в инших фокусах – її виштовхнули в минуле, і вона не робить зусиль, щоб опинитися принаймні у теперішньому. Україна має непогані ресурси геополітичного типу. Її еліта декларує всередині країни геокультурні аспекти конкуренції, а щодо геоекономічних – повністю намагається використати більш розвинуті країни Европи. Тобто ми не хочемо самі створювати управляючі інфраструктури, ми хочемо зробити це, долучившись до інфраструктур Европи. Усередині такої стратегії неможливе не тільки геокультурне лідерство чи, природно, геоекономічне, але і геополітичне, бо геополітичні ресурси у такому разі виступатимуть тією платою, яку ми маємо заплатити. Тобто це «стратегія глухого кута» – стратегія на знищення України як окремого культурного явища.

У такій стратегії ми маємо асимілюватися в инші культури, зокрема в англомовне середовище, в американську технологічну культуру та европейські інфраструктури. Власних носіїв власної культури у нас не залишиться. І схоже, національна еліта навіть не розуміє того, що бере на себе відповідальність за майбутню геокультурну поразку. Олігархи неефективні не тим, що поглинають геополітичні ресурси, не даючи ефективної віддачі для країни, а тим, що не здатні створювати та розвивати інфраструктури в геоекономічному фокусі. Тобто наша згода з тим, що олігархи неефективні, ще не означає стратегічну єдність з иншою частиною еліти, бо ми инакше розуміємо цю неефективність.

Нам потрібно зробити дуже важкий вибір: або змінити тип управління – перейти від господарського галузевого до інфраструктурного, і це означає нищівну поразку нинішнього чиновництва, так званої «партії адміністративної влади», та ліквідацію олігополії. Або відмовитися від культурної ідентифікації українства, і це означає поразку національного проєкту. Або те, або инше.

У загальноцивілізаційному аспекті проєкт «Україна» поки що веде до її розчинення в инших культурах. Хоча, звичайно, ніхто цього не говорить, оскільки так далеко і не заглядає.

Регіоналізація самої еліти

Еліта набула багаторівневого характеру в геополітичному фокусі – світова, регіональна, національна та субрегіональна еліта. Стратову еліту (політичну, бізнес-еліту, наукову, мистецьку, духовну) зі своїми антрополанцюжками варто розрізняти у геоекономічому фокусі. Мережна еліта віртуальних просторів, яка створює вузли та локуси змістовної комунікації, з’являється у геокультурному фокусі. Усі ці типи еліт існують одночасно і конкурують одна з одною, намагаючись покласти инші фокуси у свій фокус управління. Старе розуміння геополітичної еліти: це група, що лідирує ментально і запроваджує програми розвитку суспільства і територіальної експансії. Нинішнє розуміння геоекономічної еліти – як позиції лідерства у геоекономічному фокусі через управляючі інфраструктури. Нове розуміння еліти щодо геокультурного фокусу – як позиції тимчасового (ad-hoc) лідерства у мережі змістовної комунікації інформаційного суспільства, де всі процеси (виробництво, обмін та споживання) відбуваються через інформацію. Позиції ad-hoc лідерства створюються не за національною, а за культурною ознакою, де культура має позанаціональні ознаки, винятково змістовні, парадигмальні. (Тут і далі щодо еліти використано думки Володимира Нікітіна з його виступу на семінарі.)

Еліта – не група, не місце, не статус. Еліта – це позиція. Ця позиція вже фактично не має просторового характеру на глобальному рівні, однак має регіоналізований (щодо території) характер на регіональному, національному та субрегіональному рівні винятково у геополітичному фокусі. США та Европа конкурують за позицію світової еліти у геокультурному фокусі, маючи позиції еліт в инших фокусах. Китай і Росія конкурують за позицію регіональної еліти у геополітичному та частково за право бути елітою в геоекономічному фокусі. Решта країн конкурують за право мати національну та субрегіональну еліту в геополітичному фокусі. Причому, на національних рівнях конкурують не національні еліти, а субрегіональні (донецька, дніпропетровська, західно-українська) та стратові (політична, бізнесова, наукова і т.д.) еліти. Наприклад, Франція має національну еліту як регіональну, а Україна не має такої, хоча постійно веде дискусії про її потрібність. В Україні національна еліта перебуває на позиціях субрегіональних та стратових, що неспівмірно з геоекономічним фокусом.

І коли найкрупніші мозкові центри України на круглих столах та у публікаціях проштовхують учорашні розуміння еліти, змішуючи фокуси, уявлення про групи та позиції, віднесення до різних дійсностей, доводиться констатувати, що у них немає принципового розуміння, що вони конкурують за нижню, та, у ліпшому випадку, середню ланку управлінського геополітичного фокусу. Причому, у них немає усвідомлення, що конкуренція за право бути політичною, бізнесовою чи науковою елітою сьогодні в геоекономічному фокусі сучасної домінуючої конкуренції – це конкуренція просто за право бути посередником чи інструментом глобалістських процесів на своїй національній території. Найбільш масштабна акція останнього часу – спроба Центру Разумкова започаткувати дискусію про місію національної еліти – довела, що такого розуміння у так званих представників еліти нема. Тобто, рефлексивну позицію щодо себе національна еліта не просто втратила, а навіть не намагається її повернути, болісно переживаючи усяку критику свого обмеженого бачення.

Трагедія так званої української еліти у тому, що вона вирішує завдання минулого. Упродовж попередніх століть еліта мала мрії – державну незалежність, розвиток власної мови, розвиток культури як автентичної щодо инших культур. Але всьому цьому сьогодні опирається не стільки Росія, Европа чи США, скільки світові тенденції, тобто світ, що змінився. Мрії минулого українська еліта не встигла втілити у відповідні історичні періоди, коли це було актуально і природно для инших націй. Тепер, щоб втілити ці мрії, українській еліті необхідна ізоляція від світових процесів. Можна боротися за українську книгу, але весь світ вже читає в інтернеті та дивиться телебачення і кіно. Ми можемо вважати, що це погано, але ці процеси динамічно наростають, проходять крізь нас. У розвитку мови книги вже давно нічого не вирішують. Можна боротися за українську культуру через розвиток книговидання, але культура, яка відстала технологічно, яка не лобіює перед Майкрософт свої стандарти (наприклад, в українській комп’ютерній розкладці клавіатури є російська буква «ё» і нема апострофа), яка не здатна примусити електронну пошту говорити українською, така культура приречена на знищення навіть за умови, що всі книги в країні будуть українською.

На світ майбутнього українська еліта дивиться через продовження геополітичних процесів, а не геоекономічних чи геокультурних. Трагедія української еліти в тому, що такого регіону, як Україна, в майбутньому світі не буде. В інфраструктурі геоекономічного світу Україна може бути лише як сегмент цих інфраструктур, але не за правилами своєї культури, бо впливати на принципи управляючих інфраструктур ми вже спізнилися. України не буде в мережній структурі геокультурного світу, бо її мовних та культурних структур в світовій мережі нема, а унікальної цивілізаційної парадигми вона світові не пропонує. Мусульманський світ, наприклад, відстоює свою цивілізаційну парадигму з мінімальними ресурсами. У нього є шанс.

Національна еліта не може бути національною елітою, залишаючись тільки національною елітою. Поки національна еліта боролася за державність, виявилося, що державність уже не є основним ресурсом управління територією, і позиція управління країнами у світі перейшла вже на рівень наддержавних утворень. Тобто, позиція еліти стосовно країни не є усередині країни. Історично попередні типи еліти – політична, бізнес і духовна еліти – не більш, ніж інструменти або засоби управління з боку світової еліти (позиції, а не групи). І якщо представники національної еліти не входять у світову еліту, то вони реально не управляють країною. Це означає, що вирішальні засоби управління процесами всередині країни – силові, нормотворчі та ідеологічні – не є більше у руках національних еліт. Щоб реально управляти країною, представники національної еліти мають бути у позиції світової еліти, а не входити в неї, як у якусь групу.

Місце Україні як регіону в майбутній цивілізації

Україна залишається об’єктом геоекономічної експансії Росії, США, Евросоюзу, можливо, в майбутньому ще й Китаю, а разом з Росією є об’єктом геокультурної експансії США й Европи. При цьому вітчизняна еліта розглядає цю експансію в геополітичному фокусі, тобто вона навіть не розуміє, як саме її завойовують. У мовному аспекті частина національної еліти намагається українізувати та англізувати країну. Демократичні принципи, які намагаються прищепити Европа і США, вихолощуються правлячою верхівкою. Українська еліта неоднорідна за регіональною орієнтацією і має протиріччя на субрегіональному рівні. Якщо для чотирьох світових країн регіональна політика – це політика інфраструктурної або культурної експансії, то для решти – це політика регіонального підпорядкування. Регіональний вибір України – це вибір регіональної підпорядкованости: евразійської, паневропейської чи проамериканської.

Як було показано вище, регіональне домінування національної еліти можливе лише за умов наявности довгострокових стратегій у сфері економіки, територіальної експансії, культури, мови, релігії. Причому ці довгострокові стратегії передаються від одного покоління національної еліти до наступного. Нинішня українська національна еліта, яка намагається скористатися плодами державної незалежности, знову буде останньою елітою, не матиме нащадків, не зможе передати їм свої цілі, бо не має їх – ні у територіальному аспекті, ні у культурному, ні у технологічному. Можна користуватися знаннями нинішньої національної еліти, але її цілі ні на що не придатні, і мають бути відкинуті наступним поколінням.

Проблема не в тому, що ми не можемо перейти у позитивний виклад цивілізаційної парадигми країни і залишаємося цільовими нігілістами. Проблема в тому, що позитивний виклад не може бути індивідуальним чи вузькогруповим підприємством, бо це проєктна чи управлінська позиція иншого типу. Тобто цільовий нігілізм і якомога більш послідовна ілюстрація профанації нинішнього проєкту «незалежности» країни – окремий етап роботи для більшости національної еліти, яка досі перебуває всередині старих геополітичних проєктів. Спроби окремих консультантів і управлінців перейти до інфраструктурного управління в геоекономічному фокусі залишаються поки що фрагментарними і не мають реального попиту в української бізнесової і політичної еліти. Українська еліта продовжує ділити геополітичний ресурс, не бачачи геоекономічного ресурсу та декларативно розраховуючи на геокультурний, для якого нема реального підґрунтя.

Отже, потрібно чітко і прагматично зафіксувати нашу проєктну позицію – стати розвинутим інфраструктурним регіоном геоекономічного світу. Ми працюємо у геоекономічному фокусі, створюємо і посилюємо управляючі інфраструктури. Ми дискваліфікуємо нинішню еліту як нестратегічну і нерефлексивну. Ми працюємо з молодим поколінням, формуючи нове мислення і нові підходи щодо геокультурного світу. Ми намагаємося думати не тільки про сьогоднішні, але і про завтрашні цілі.

Тому наше покоління має шанси стати першим поколінням, яке матиме нащадків серед національної еліти щодо своїх стратегічних цілей, якщо воно буде здатним виконати наступні умови. По-перше, випрацювати довгострокові стратегії у сфері нового типу експансії (інфраструктурної, мережної), у сфері гуманітарних технологій, у сфері мультикультурної політики, і культурного захоронення акцентуйованого ставлення до мовної проблематики. По-друге, підготувати наступне покоління еліти, здатне до рефлексивного мислення, прийняття нових викликів у згаданих сферах.