Марія Пірен

Українська еліта і проблеми модернізації суспільства

Суспільно-політичний розвиток кінця ХХ століття засвідчує, що надзвичайно важливим є розуміння багатоманітности й особливостей проявів модернізаційних процесів, їх місця і ролі не лише у всесвітньо-історичному масштабі, а й в історії кожної окремо взятої країни, серед яких Україна не може бути винятком.

Термін «модернізація» вживається у науці з 50-х років ХХ століття. Етимологічно він пов’язаний з французькими словами moderne – сучасний, новітній та modernisation – оновлення, а також з англійськими термінами modern, modernitу, modernization – модерний, модерність, модернізація або взагалі українізований варіант: сучасний, сучасність, осучаснення.

Прибічники політологічного тлумачення модернізації розглядають її як частину загального процесу модернізації, коли перетворення відбуваються в усіх основних компонентах соціяльної системи (економічній, правовій, політичній сферах, у соціяльних відносинах, культурі, системі освіти та ин.).

Послідовно здійснювана політична модернізація виступає як чинник і гарант забезпечення послідовности модернізації в усіх сферах суспільного життя.

Процес модернізації включає, насамперед, вдосконалення політичних структур і механізмів соціяльно-політичного розвитку.

Найважливішими проблемами модернізації сучасного українського суспільства є:

– упорядкування геополітичного простору з державами-сусідами;

– упорядкування владних відносин;

– запровадження реформ у життя;

– збереження стабільности і внутрішньої консолідації в суспільстві;

– залучення широких мас населення до участи в політичному процесі та утвердження демократії, громадянського суспільства.

Пошук соціяльно-політичних механізмів та рушіїв модернізації через роль і функції держави, структур і взаємодії інститутів, діяльності соціяльних суб’єктів оновлення модернізаторської еліти, зацікавлених соціяльних груп, політичних лідерів, а також політичну соціалізацію особи, спрямовану на розширення її політичної участи та ин.

Відтоді (50-і роки ХХ ст.) і до сьогодні теорія модернізації набула різнобічного осмислення, а сам процес модернізації у світовому контексті пройшов три етапи:

I етап. 50–60 рр. – зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі моделей розвитку суспільств.

II етап. 70–80 рр. – переоцінка ідей першого етапу, аналіз прорахунків, осмислене визнання відносної незалежности економічного розвитку «від жорстко визначених форм ідеології й політичної організації західного типу», усвідомлення необхідности збереження національних традицій, які «допомагають зняти загрозу соціяльної дезорганізації» й забезпечити мирні шляхи політичного розвитку країни.

III етап – кінець 80-х рр. і до сьогодні. Цей етап поставив перед західними вченими потребу враховувати поряд з економічними та індустріально-технологічними чинниками розвитку вагомі людські й природні ресурси, нагромадження чи наявність капіталу, розвинені технології, геополітичні, соціяльні, психічні, культурні та инші фактори.

Що ж до політичної специфіки модернізації, то вона передбачає переорієнтацію суспільних відносин через поширення інтегральних цінностей (соціяльна держава, гуманізм, право, свобода особистости), вивчення цивілізаційної культури окремих соціумів загалом, неможливість механічного перенесення західних моделей розвитку на инші регіони світу при одночасному врахуванні їхнього досвіду.

Процес модернізації, на думку відомого західного політолога С. Блека, проходить кілька стадій: а) усвідомлення мети; б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти; в) період трансформації; г) інтеграція суспільства на новій основі. (Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. – К., 1999, с. 17).

Мета модернізації у загальносвітовому масштабі тісно пов’язана з ціннісно-культурним механізмом її збагачення. Йдеться про забезпечення демократії, соціяльного достатку та політичної стабільности, добробуту та всебічного розвитку творчого потенціалу особистости. Гармонійний розвиток і вдосконалення ціннісно-культурного механізму дозволяє позбутися бідности, нерівности (надмірної поляризації суспільства та зрівнялівки), репресій і насилля, залежности суспільства від владно-бюрократичних структур та ин.

Основною силою, яка осмислює і втілює ідеї модернізації, є вибрана верства інтелектуалів – національна еліта.

Слово еліта має начебто подвійне походження – від лат. eliqere і фран. elite – ліпше, відібране, вибране, меншість суспільства, що становить достатньо самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, національними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з функціями управління, розвитку науки і культури (тобто творчі функції).

У сучасній західній політології не існує однозначного тлумачення поняття «еліта». Цим терміном, як правило, означаються люди, що мають найбільшу кількість певних позитивних якостей, цінностей і пріоритетів (влада, багатство, культура, професіоналізм, компетентність, сила волі тощо) і займають найбільш впливові позиції у суспільній ієрархії.

Дещо про теорію еліт. Попередниками теорії еліт були ідеї, обґрунтовані у працях Конфуція, Платона, Макіавелі, Карлейля, Ніцше. Як цілісна система світогляду теорії еліт були сформульовані на початку ХХ ст. Вільфредо Парето, Ґаетано Моска, Максом Вебером, Робертом Міхельсом, Карлом Маносельмоном, Хосе Ортеґою-і-Ґассетом, Арнольдом Тойнбі, Райтом Міллсом та ін.

До прикладу, визначення еліти за В. Парето: це люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльности. Ґ. Моска визначає еліту як найбільш активних з політичного погляду людей, зорієнтованих на владу, організовану меншість суспільства, правлячий клас. Ортеґа-і-Ґассет елітою вважає людей, що мають інтелектуальні чи моральні переваги над масою, найвище почуття відповідальности. А. Тойнбі твердить, що еліта – це творча меншість суспільства на противагу нетворчій більшості.

Прибічники технологічного детермінізму елітою називають найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів і високих службовців у системі бюрократичного управління. Є й инші визначення. Кожне з них відображає певний аспект функціонування цієї групи людей у суспільстві, наголошує її специфічну роль.

Роль еліти у суспільстві багатогранна. За своїми функціями еліта розподіляється на певні класи та типи. Подібно до визначень існують численні класифікації еліт. Наприклад, К. Мангайм виділяє такі головні типи еліт: політичні, організаторські, інтелектуальні, художні, моральні та релігійні. Д. Ласуел і А. Каплан запропонували свою класифікацію типів еліт – за її роллю у суспільстві: 1) ті, хто реалізує офіційну владу; 2) шляхетні; 3) «справедливі»; 4) «популісти»; 5) «мужні»; 6) багаті; 7) спеціалісти; 8) ідеологи.

Слід зауважити, що перераховані та неперераховані класифікації еліт західні соціологи, політологи сформулювали для стабільних суспільств.

Для перехідних суспільств, зокрема і для України, такі визначення не зовсім придатні, бо ці країни перебувають у стані трансформації від тоталітарного через демократизацію до громадянського суспільства. Тут є своя специфіка і певна відмінність, пов’язана з багатьма чинниками: ментальністю, історичними традиціями, економічною політикою, станом розвитку демократії тощо.

У постсовєтських країнах процес трансформації та модернізації суспільства є досить складним. Наприклад, в Україні виникає чимало проблем у здійсненні модернізаційних процесів, що пов’язане з втратою державности у минулому, браком традицій державотворення та психологією бездержавного народу, яка культивувала меншовартість та нерішучість у самостійних державотворчих процесах.

На складність і проблемність груп, які належать до еліти у перехідних суспільствах, звертають увагу й зарубіжні дослідники. Німецький вчений У. Гофман-Лянґе твердить, що «навряд чи має сенс надмірне розширення поняття еліти, використання його для характеристики індивідів або груп … Лідери рухів протесту, що виступали за скасування авторитарного режиму, не можуть бути віднесені до членів національної еліти, поки вони не досягнуть успіхів в інституціалізації свого політичного впливу, створивши стійкі організації, тобто політичні партії або групи тиску». (Хоффман-Ланге У. Элиты и демократизация: германский опыт // СОЦИС, 1996, № 4. с. 50–51).

Суттєвим внеском до теорії еліт є обґрунтування еліти відповідно до потреб національного державотворення, зроблене у свій час українським політологом В. Липинським. Його концепція «національної аристократії» полягає у тому, що ні етнографічна (етнічна) маса людей як така, ні мова, ні окрема територія автоматично не творять нації. Це здійснюється активною групою цієї нації, на ґрунті культурних, моральних і політичних цінностей якої й формується нація.

Наявність еліти як духовно-органічної частини народу, що упредметнює засобами культури його духовні основи, формує концепцію національної самоідентичности, є невід’ємним фактором повноцінного життя нації. Через еліту нація усвідомлює себе як така. Але не тільки через еліту вона себе пізнає, організовує, настановляє, вчить, захищає, керує. Через еліту вона пізнає закони навколишнього світу, виробляє орієнтири у ньому, вивчає різні цивілізації, форми їх існування та суть, переваги і недоліки, знаходить у них своє місце.

Нація за допомогою еліти стає дієвою, виробляє свою концепцію світу, власне світобачення та світосприйняття. Ще в середині ХХ століття геніальний М. Бердяєв відчував прийдешнє і писав: «Усе змінилося навколо в світі і потрібні вже нові реакції живого духу на все, що відбувається. Ці нові реакції необхідні і для духу, вірного своїй вірі, своїй ідеї». (Бердяев Н. А. Судьба России: Опыты по психологии войны и национальности. – М., 1990. с. 3). Нині, коли відпали колишні ідеологічні табу та різноманітні політичні ярлики, коли не лише реабілітовано окремі постаті минулого, а й переосмислено історичні події, маємо нагоду об’єктивно оцінити своє єство, замислитися над тим, як ми слугуємо своєму народові, який цього вкрай потребує.

Правдиве усвідомлення себе і свого місця у світі, усвідомлення людської долі, устремління до правди як людського наближення до істини є умовою виведення України як держави у світ українською елітою. Щоб правильно орієнтуватися у світі, українцям треба знати правду про світ і про себе (через повернення народові історичної пам’яти). Інтелектуальна, політична еліта робить це у всіх країнах, таке завдання стоїть і перед українською елітою.

Як держава Україна все починає творити з нуля. Вона відкриває і себе світові, і світ для себе. Такою є наша доля сьогодні, в процесі державотворення.

Історія України – це історія жорстокого знищування і нищення національної еліти через голодомори, ГУЛАГи, психлікарні та инші форми. «Еліта», що припала нашому народові з совєтських часів, не є повноцінною, не було відповідних умов для її творення. Не є вона і проукраїнською, зважаючи на мету, яку ставила совєтська влада на той час в Україні, та й сьогодні деякі представники певних кіл еліти слабо інтелектуальні, бездуховні, без справжнього патріотизму, про що від західних елітарних кіл та експертів ми чуємо як докір. Наприклад, в Україні реформи не спрацювали, бо бракує державотворчого досвіду, професіоналізму в системі управління, бракує справжньої, власної управлінської еліти, коштів, бракує патріотизму (на останньому чиннику наголошують західні експерти). Усвідомлюючи це, мусимо долати свої вади і творити себе як еліту самі, власними силами творити українську демократичну державу. На це піде чимало часу, але в цьому майбутнє наших дітей та онуків.

Формування української національної еліти – одна з найболючіших проблем сьогодення. Ідеологічну трансформацію суспільства в Україні має провадити верства, яка б поєднувала у собі інтелект, духовність, патріотизм, могла бути взірцем для загалу й повести його за собою.

До инших ознак еліти західні учені додають багатство, яке допомагає отримати високі посади. Так діється у всьому світі, і ми сьогодні повинні підлягати таким же суспільним законам.

Інтелектуальна, духовна людина завжди відчуває потребу звертатись «нагору», до авторитету чи принципу, якому добровільно служить. З цього випливає, що важливою рисою еліти має бути вимогливість до себе і невичерпне бажання вдосконалюватись, це допомагає еліті (меншості) стати взірцем для суспільства, для «людини-маси».

А чи маємо в цьому плані якість напрацювання? Так, гідний внесок у визначення ознак еліти зробили наші співвітчизники, зокрема В. Липинський та Д. Донцов. В. Липинський називає еліту «національною аристократією», «групою найкращих у даний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації». (Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К.-Ф., 1995, с. 131).

На думку Липинського, еліта має володіти «матеріальною силою» та «моральним авторитетом у своєї нації». З цього приводу у «Листах до братів-хліборобів» Липинський наголошував: «Без матеріальної сили: без володіння засобами виробництва (землею і фабриками), без володіння засобами війни (державою, армією) і без морального авторитету не може бути національної аристократії» (Там само, с. 184).

Д. Донцов у праці «Дух нашої давнини» визначальним проголошував дух цієї верстви, який живить її, змушує діяти, допомагає «бути твердою і невблаганною щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи оспалості, ставлячи понад усе поняття чести й обов’язку, безоглядно вірити у свою справу й у своє право провадити загалом». (Донцов Д. Дух нашої давнини. – Д., 1991, с. 16).

До високої сили духу мислитель додає відчуття инакшости та вищости. Иншою рисою провідної верстви має бути мудрість, яка формує та організовує, тобто є дієвою. Завдяки їй «правляча каста» повинна «…розуміти мету, …охопити усе суспільство одною організовуючою ідеєю» (Там само, с. 194).

Якщо кинути погляд на історію, то великий Ганді саме чинником чести, високої духовности, гуманізму згуртував народи Індії навколо ідеї незалежности і досяг мети.

Еліта суспільства – це група людей, яка займає високі сходинки у владі і тому здатна створювати зразки суспільних потреб і поведінки. Це призначення елітних верств сучасні дослідники еліт відносять до розряду однієї з найбільш характерних сутнісних рис еліт як особливої верстви суспільства. Суспільство, в якому деформовані принципи моралі й гуманізму, духовности, правової культури, коли еліта не завжди є взірцем для народу, вона не має у нього поваги, народ не довіряє їй, не вважає її своїм проводарем.

Серед функцій еліти можна виділити найважливіші, виходячи із концепцій окремих авторів. Наприклад:

– бути «аристократією духу», служити взірцем у суспільстві, на який повинні рівнятись (за Ортеґою);

– мати спроможність зорганізувати суспільство та повести його за собою. Мірилом вартости кожної справжньої аристократії є її здатність творити нові цінності, будувати, організовувати життя (за Липинським);

– піклуватись про суспільні інтереси понад усе, а лише потім про потреби свого прошарку та особисті (за Донцовим) та ин.

Виходячи з потреб сьогодення, наука й освіта повинні виробити основні критерії функціональної ролі сучасної еліти, бо саме вона є формотворчим ядром політичної нації в Україні. Що ж ми маємо на сьогодні?

В українському суспільстві на нинішньому етапі його розвитку діє така модель структури і розвитку еліти, в якій слабо відображені її суттєві характеристики як особливої верстви суспільства. Спостерігаються негативні прояви.

Досить цікавим є такий факт: кого відносять до еліти?

Результати соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України спільно із службою «Соціс-Геллап» свідчать, що 44% респондентів вважають елітою найбагатших людей, 42% – тих, хто обіймає високі посади. Ось і бачимо, що наші громадяни еліту розуміють як правлячу верхівку, а не як інтелектуальну, найвихованішу, найгуманнішу, високодуховну частину суспільства, як це є у наукових канонах.

Більш конкретні відповіді дали респонденти, коли їм було запропоновано 15 соціяльних категорій людей з проханням відзначити, з якою з них у першу чергу асоціюється слово «еліта». Найперші місця зайняли: Президент – 41%; міністри – 31%; народні депутати – 32%; бізнесмени – 32%; керівники банків – 21%; злочинні угруповання – 14%; науковці – 12%; керівники політичних партій – 7,5%; актори – 7%; письменники – 5%; військове керівництво – 2,5%. (Шульга М., Потєхін О., Бойко Н., Порохонська О., Шульга Т. Правляча еліта сучасної України. Аналітична доповідь № 10. – К., 1998, с. 64).

Ось і все сказано: про нашу сьогоднішню еліту, про світогляд, про інтелект, про наше суспільство, про мірило «суспільного олімпу», коли злочинні угруповання мають вищий статус за науковців.

Однак віриться, що стан справ у суспільстві зміниться, а позитивні якісні риси, якими повинна володіти українська еліта, теж посядуть належне місце у процесі державотворення в Україні.

Світовий досвід переконливо доводить: життєвий рівень усіх прошарків населення, соціяльно-економічна ситуація в країні визначаються рівнем освічености суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. Лише інтелектуально багате суспільство є гарантією високого рівня життя народу, навіть за відсутности енергоносіїв, корисних копалин та инших природних багатств – прикладом слугує нам Японія.

Прагматичний інтелект, доповнений мораллю і патріотизмом, дорожчий за нафту і газ, золото і всі инші корисні копалини.

Інтелектуальний капітал – це те, що в сучасних умовах наджорсткої конкурентної боротьби дозволяє створювати цінності та забезпечує конкурентоспроможність підприємствам та суспільству в цілому.

Людський інтелект стає безпосередньою і головною продуктивною силою постінформаційної технологічної ери, якій історія відвела час з перших днів ХХI століття.

Велика увага буде приділятися інтелектові, полювання на інтелект у найближчому майбутньому перетвориться у самостійний і один з найприбутковіших видів бізнесу у світі. У нову еру інтелектуалізації і соціалізації розвитку вступають США, ФРН, Японія, Китай та ін.

Наприкінці 1998 року проведено опитування серед соціологів провідних країн світу, щоб з’ясувати, які галузі людської діяльности будуть інвестуватися в ХХI столітті. З десяти пріоритетів перше місце посіла така сфера діяльности, як пошук принципово нових систем освіти і виховання. Отже, найбагатшою країною в майбутньому буде та, яка робить серйозні інвестиційні вклади в освіту. В Японії ставиться питання про загальну вищу освіту. У США витрачається на освіту 12% ВВП (що дорівнює 30 бюджетам України).

Еліта тільки тоді забезпечить рух суспільства шляхом модернізації, коли забезпечить здоров’я, соціяльні блага та інтелект нації.

Інтелектуальний потенціал України величезний. Це безперечно. Як безперечно й те, що він упродовж останніх років стрімко руйнується. Деінтелектуалізація суспільства – головна небезпека для історичних перспектив незалежної України. З кого ж буде формуватися еліта? Як свідчить світовий досвід, при наявності інтелектуального потенціалу народу, а також патріотизму і дієздатности керівництва, економічну кризу можна швидко подолати, але відновити інтелектуальний потенціал дуже непросто, інтелект нації формується десятками, а то й більше років.

Бюджетні видатки на одного науковця в Україні в 40–50 разів менші, ніж у країнах Евросоюзу. За період 1991 – перше півріччя 1999 р. з України виїхало близько 6,5 тисячі учених найвищої кваліфікації (академіків, професорів, кандидатів наук). Що тривожить в Україні? Саме те, що понад 40 тисяч українських науковців перейшли у режим фізичного виживання: пішли в торгівлю, бізнес, сферу послуг і навіть у кримінальні структури. До речі, однією з об’єктивних причин складности подолання організованої економічної злочинности є те, що фінансові афери мають могутнє інтелектуальне забезпечення. Ці люди повинні повернутися в лоно порядности й бути рушійною силою прогресу українського суспільства. Ось над чим повинна думати наша правляча еліта, щоб оздоровити себе і суспільство в цілому.

Правлячій еліті належить серйозно задуматися над психічним і фізичним здоров’ям нації. За станом здоров’я ми на 110-му місці, а щодо психічного здоров’я, то понад 10% населення України потребує психіатричної допомоги, до 60% – психотерапевтичної.

Яка ж цінність нашої еліти в очах українських громадян?

На запитання: «Наскільки Ваше життя залежить від тих, хто становить реальну правлячу еліту?» – респонденти дали такі відповіді: дуже залежить – 36%; достатньою мірою залежить – 37%; мало залежить – 9%; майже не залежить – 8,5%; важко відповісти – 8%.

Дані засвідчують, що народ усвідомлює свою залежність від еліти і важливість для нього правлячої еліти, адже якщо додати 36% і 37%, то 73% є вагомим показником. Цікаво, проте, чи еліта усвідомлює відповідно свої обов’язки перед народом? Виходячи з даних громадської думки, рівень довіри до сьогоднішньої управлінської еліти низький.

На запитання: «До кого ви сьогодні більше прислухаєтесь, коли намагаєтесь зрозуміти, де правда, а де неправда в нашому суспільстві?» – респонденти відповіли таким чином. Тих, що прислухаються до правлячої еліти, виявилось 1,9%, а 54% заявили, що до еліти в цьому плані відчувають байдужість. То чи потрібна народові така еліта? Є над чим думати нам усім.

На запитання: «У чому ж причина зневіри людей до правлячої еліти?» – відповідь однозначна: «Ті, хто здобув владу, перестають піклуватися про людей, дбаючи лише про себе» – відзначили 68% респондентів (Шульга М. Правляча еліта // Віче, 1997, № 8, с. 54).

Факти тривожні. Приводять вони до висновку, що справжня еліта в Україні ще не сформувалася. Наразі правлячій еліті не протистоїть серйозна реформістська опозиція, як у демократичних країнах.

Українську еліту частково можна назвати квазіелітою, оскільки їй, як бачимо, не вдалося здійснити рішучих і комплексних соціяльних перетворень, витримати випробування на моральну зрілість.

Суперечлива ситуація склалася навколо політичної еліти в Україні. З одного боку, в совєтський час Україна не мала повноцінно сформованої еліти, бо значна частина підготовлених до політично-владної діяльности людей переміщувалася до Москви. Дійсно, в Україні питома вага потенційної політичної еліти менша, ніж в инших постсоціалістичних країнах (Польща, Чехія, Словаччина).

Правляча еліта в Україні виявилася поки не спроможною до швидких трансформаційних перемін. Політичні аналітики бачать причини у тому, що:

1) еліта склалася здебільшого з вихідців кланових груп, які бояться втратити владу;

2) вона не відзначається високою активністю, сучасною управлінською та професіональною компетентністю;

3) розлад механізмів соціяльного контролю, який зараз панує в Україні, призвів до поглиблення моральної деградації частини її представників, які «припливли» до корупції.

Що ж сприяє процвітанню корупції? С.Д. Дубенко дає таку відповідь: «Це відсутність чіткого розмежування компетенції різних органів і структур всіх гілок влади, і дезорганізація правозастосовчої практики, і невідповідність форм і методів правоохоронних органів завданням не лише попередження фактів корупції, але також їх вияву і розслідуванню. Досі не створено ефективних форм державного контролю за діяльністю державного апарату, недосконалим є прокурорський нагляд, недостатньою координація взаємодії державних органів, які ведуть боротьбу з корупцією». (Дубенко С.Д. Державна служба і державні службовці в Україні. – К., 1999, с. 58).

Цікаво, що і серед інтелігенції та політиків України лунають тверезі оцінки якісного стану національної еліти. «Офіційно-елітарні» ніші заповнені «заслуженими діячами», «академіками», «лауреатами», а основні елітарні функції в цих нішах не реалізуються. Досить подивитися, що діється з освітою, мовою, духовністю, охороною здоров’я, виробництвом. Багато складностей у модернізаційних процесах, особливо щодо проведення адміністративної реформи.

Загалом формування національної еліти й лідерів сучасного парламентського типу в Україні тільки розпочалося. Цей процес вимагає часу, знань, практики, правового поля і духовних засад.

Тут спостерігаються певні закономірності. У перехідні періоди розвитку суспільств еліта формується із різних соціяльних прошарків та груп суспільства. Циркуляція еліти має дві основні форми: зміна однієї еліти иншою і просування нееліти в еліту (Сохань Л.В. Громадянське суспільство та еліта – два полюси // Актуальні проблеми державного управління. Наук. збір., 1999, № 2, с. 55).

Деформований соціяльний процес негативно позначається на психології та індивідуальній життєвій долі людей. Декларування переходу до демократичної моделі суспільного устрою на підставі ринкових відносин спонукає різні прошарки суспільства, зокрема й осіб з низьким рівнем культури та моральности, «добиватися» верхніх щаблів, яким вони не відповідають. До чого це приводить? У сфері економіки це живить тіньову економіку, у політиці – викликає зростання номенклатурности, бюрократизму, політичного нігілізму. Причому у соціяльних, управлінських переміщеннях «знизу-догори» велику роль починають відігравати не особисті чесноти й заслуги, а инші чинники (гроші, корпоративні, родинні та инші зв’язки).

Еліту як соціяльне явище у державі можна розділити на дві групи: центральну і регіональну.

Після проголошення незалежности України повноваження регіонів значно розширилися. Спроби регіональних еліт України підвищити свою роль у державі знайшли відображення у процесі підготовки Конституції України. Це великий плюс. Вони продемонстрували свій інтелект, позицію, заявили, на що претендують.

Особливістю регіональних еліт, що приходять до влади в Києві, є чітка орієнтація на «своїх» за критерієм регіональної приналежности. Зайнявши ключові позиції у Києві, представники відповідної регіональної еліти енергійно витісняють з високих державних посад «чужинців».

У процесі становлення регіональних еліт простежуються етапи:

Перший: 1992 – перша половина 1994 року – етап суперництва ідей унітаризму і федералізму. Популяризуються ідеї розширення повноважень регіону, обговорюється можливість запровадження федеративного устрою. Ці позиції знаходили підтримку певного кола депутатів Верховної Ради.

Другий: час, коли обстоювалася ідея запровадження унітарної форми правління, опосередковано підтримувалася центральна влада та стримувалося зростання ролі місцевої еліти у житті держави і суспільства.

Регіональні еліти такі ж строкаті, як і центральні, переповнені протиріччями. Знесилення центральної влади через міжкланові і внутрікланові «розбірки» зміцнює позиції регіональних лідерів, які мають свої оцінки і вплив на певних високопосадових осіб.

Проблеми регіональної еліти сьогодні – нове бачення нею адміністративної реформи та місцевого самоврядування. Еліта країн Балтії ще вісім років тому почала опановувати досвід, сконцентрований у різних оонівських підручниках з політичного менеджменту місцевого самоврядування та инших проблем державотворення.

Українську еліту ці проблеми захопили зненацька, зокрема коли йдеться про місцеве самоврядування. Це прикро, адже історія залишила нам досвід місцевої демократії в Україні (наприклад, козацькі ради).

Уміти бачити проблеми та знаходити шляхи їх розв’язання, спираючись на громадськість, живе спілкування з людьми, пресою – ось основні шляхи, які покликана використовувати регіональна еліта, модернізуючи суспільство через уміле реформування та управління.

Світ навколо нас динамічно змінюється, і питання стоїть так: або наша країна дасть нарешті адекватну відповідь на виклик часу, модернізує своє суспільство, або перетвориться у третьосортну державу.

В Україні місцева еліта утверджує свої позиції лише на регіональному рівні і, головним чином, в економічному плані. Політично вона ще малозначуща. Як говорять самі її представники – «в політиці погоди не робимо». Центральна влада не хоче з нею ділитися своїми повноваженнями. Тут існує суперечність між так званими регіонами-донорами і регіонами-споживачами. Так цю проблему пояснюють соціологи і політологи.

В Україні спостерігається кланове регіональне протистояння. Негативом є те, що в регіонах або зовсім немає механізму контролю над правлячою елітою, або він неефективний. Усе це призводить до втрати елітою довіри, до розчарувань широких верств населення у демократичних гаслах, які вона пропонує суспільству як генератор ідей.

В Україні культивуються думки про так звану «елітаристську ідею» виховання та управління (особливо тих, хто до неї не входить). У житті буває і так, і не так. Але все-таки центральна влада повинна міняти моделі своєї поведінки з регіональною елітою, якщо не хоче конфліктів та зневаги. Їй необхідно враховувати ідеї циркуляції еліти, щоб досягти успіхів у системі управління та ефективного утвердження адміністративної реформи.

У суспільстві, що трансформується, необхідною умовою зміцнення демократії й становлення громадянського суспільства має бути вільна конкуренція елітарних груп.

Відчуження владних структур від мас, відсутність діалогу між владною елітою і народом загрожує утвердженням у державі авторитаризму і тоталітаризму. Модернізаційні процеси такого не терплять. Щоб цього не сталося, потрібно створити умови для динамічної циркуляції елітарних груп. Вони мають бути відкритими як для представників різних верств населення, так і для представників різних регіонів. Цікавими з цього погляду є думки соціологічного опитування. Так, на запитання: «Чи змогли б ви в майбутньому опинитися в числі правлячої еліти?» – 44,3% респондентів заявили, що такої мети не ставлять; 44,0% – що «туди пускають тільки своїх», а ще 55,2% «впевнені, що такого ніколи не трапиться» (Шульга М. Правляча еліта // Віче, 1997, № 3. с.54).

Чому все-таки потрібно, щоб відбувалася циркуляція еліт? Щоб не було застою та корупції. Саме циркуляція перешкоджає узурпації влади. В Україні ж середній відсоток оновлення уряду впродовж семи років незалежности становив – 46%. Але тут є проблема, яку слід мати на увазі: циркуляція також повинна мати міру, бо постійні кадрові переміщення вищого ешелону, невпевненість у стабільності, відсутність досвіду управління у вищій ланці – не менш негативні явища. Тому має бути мудрість при переміщенні та доборі кадрів, особливо при проведенні адміністративної реформи.

Клановість еліти теж є характерною для українського ешелону влади. У контексті українського суспільства кланом називають тіньове, закрите угруповання, яке не має легітимного оформлення й утворилося на ґрунті спільних інтересів його учасників. Основою клановости є економічний, матеріальний інтерес. У політиці клани називають «п’ятою владою». Ґрунтом, на якому виростає клановість, є тіньова економіка. Сенс клану полягає не тільки у протиставленні власних інтересів суспільним, державним, а й у протистоянні иншим кланам. Боротьба кланів точиться поза правовим полем держави, нелегітимними методами. Головними засобами, які при цьому використовуються, є підкуп, шантаж, війна компроматів у ЗМІ, змова тощо, аж до терористичних актів, убивств на замовлення.

Сприятливим середовищем для розвитку кланів є така ситуація у суспільстві, коли ще не викристалізувалися соціяльні сили, які є соціяльною базою влади, коли державна влада слабка, а кризові явища в економіці, політиці, соціяльній сфері набувають велетенських розмірів. Саме тоді настає час кланів. Чим більшої сили набуває клан, тим активніше він проникає у політику, пристосовується до правил поведінки у політичній сфері, випроваджуючи до неї своїх висуванців, підкуповуючи політиків.

Науковці виділяють і таку характеристику, як «нова еліта в Україні». Це відносно строката за складом соціяльна група. До неї входять частково нові люди, які за старого режиму не мали ніякого стосунку до влади, а також здебільшого ті, хто і за совєтської влади був при владі. До «нової еліти» входять лише ті представники старої номенклатури, що якісно оновилися, хто політично, ідеологічно, психологічно та етично пристосувався до умов і вимог нової системи.

На думку політологів-дослідників, в Україні після розпаду СССР відбувся політичний бартер: партійно-совєтська номенклатура рекрутувала до своїх лав більшість конформістських лідерів контреліти (Полохало В. Украина: лидерство, элита, власть // «Независимость», 9 сентября 1994 года).

До слова, найбільший прошарок нової владної еліти сьогодні в Україні становлять другий та третій ешелони номенклатури Компартії України – колишні працівники периферійних міськкомів, райкомів партії, парткомів великих підприємств, комсомольські працівники.

Аналізуючи еліту, що функціонує сьогодні в Україні, соціологи, політологи ще називають її «посттоталітарною», а не демократичною, бо вона має певну ментальність та стереотип поведінки, звички того просторово-часового режиму, що був при СССР. Щоб позбутися цього, потрібен час і зміна покоління.

Щодо організаційно-управлінських методів, стилю роботи, публічної поведінки, організації приватного життя, посадових привілеїв, то нова еліта перейняла їх від старої, а в дечому її перевершила. Вона більше привілейована, ніж колишня компартійна, причому безконтрольна, не підзвітна.

Однак і змін не можна не помічати. Процес модернізації українського суспільства тільки розпочався, тому можливі лише деякі прогнози. Але можна твердити, що в результаті змін, які відбулися у суспільстві, виграла певна частина номенклатури, особливо регіональної, що, як зазначають політологи, обміняла свої бюрократичні привілеї на власність у формі нерухомости, солідної частини підприємств, отриманих у процесі номенклатурної приватизації.

Період управління номенклатурних чиновників характеризується тимчасовістю, невисоким професіоналізмом, инколи безпринципністю. Саме так втрачаються авторитет і довіра мас до них. За таких обставин еліта переходить до розряду чиновництва. Такий стан знижує авторитет державних службовців, що є проблемою кадрової політики у процесі адміністративного реформування.

Великою проблемою для української еліти є брак ідеології державотворення, чіткої політичної програми дій і почуття соціяльної відповідальности. Цим вона і відрізняється від еліт розвинених країн світу (США, ФРН, Франції, Данії та ин.).

Еліту поділяють ще на правлячу і контреліту, на еліту і антиеліту, на діючу і резервну, на панівну і опозиційну. Існує типологія еліти за фахом: політична, військова, освітянська, творча, управлінська тощо.

Поділ на еліту правлячу та контреліту має певний сенс у політичній сфері. Наукова, мистецька еліти виконують роль генераторів ідей, творців художніх творів. У межах цієї елітарної групи теж є протистояння, адже її статус у державі низький, тут іде «торг» за звання, що особливих привілеїв не дає.

Якщо характеризувати контреліту як тип, то це політична еліта, яка вже відлучена від влади, або ще тільки прагне дійти до неї.

У правлячій еліті постсовєтського періоду соціологи виділяють відкриту (прозору) і тіньову групи.

Відкрита правляча еліта – це публічні політики, які здобули певну позицію у державній владі (окремі депутати, члени уряду, державні службовці високого рангу тощо).

Тіньова правляча еліта – це ті, хто має сильний вплив на прийняття державних рішень завдяки своєму багатству, діють вони не публічно, а «у тіні». Тіньова правляча еліта є в усіх суспільствах, але її питома вага, вплив та можливості порівняно незначні. У країнах на стадії модернізації суспільства створюються сприятливі умови для зростання ролі тіньової еліти. Є вона і в українському суспільстві.

Важливою проблемою є моральність еліти в процесі модернізації суспільств. Сучасні реформатори, відмовившись від колишньої ідеології, по суті, взагалі ігнорують ідеологію, спираючись на спрощені уявлення про соціяльний розвиток, вважаючи, що реформування економіки автоматично приведе до прогресу духовности та моралі.

Але ж відомо, що саме світогляд як пріоритетна якість має відображатися у державотворчих та законотворчих процесах, бо саме він закладає морально-етичні підвалини майбутнього, без чого не можуть формуватися ні політична стратегія, ні управлінська діяльність, ні модернізація суспільства в цілому.

У нинішньому суспільстві утворився світоглядний, а до певної міри й ідеологічний вакуум. Образ суспільства має бути визначений через систему світоглядних істин, які, у свою чергу, стануть зрозумілими, якщо проаналізувати історичний досвід політичного життя та політичної діяльности світового співтовариства, що перебував на вищому етапі модернізації суспільств.

Людський досвід вчить, що всі найважливіші рішення приймає владна еліта. Але буває й так, що звичайний людський егоїзм переноситься на сферу політики, виявляючись, зокрема, у прагненні політиків непомірно розширювати свої права і повноваження для себе, здійснюючи владне панування над тими, хто їх обирав, забуваючи про честь і мораль. «Щоб збудувати і зберегти державу, – писав В. Липинський, – треба егоїстичні інстинкти обмежити … бо необмежений егоїзм правлячих веде до руйнуючого державу зловживання владою і силою». (Липинський В. Релігія і церква в історії України. – Нью-Йорк, 1956, с. 12).

Суперечливим є питання про співвідношення понять «еліта» і «номенклатура». Російські науковці не протиставляють їх. (Крыжановская О. Трансформация старой номенклатуры в новую российскую элиту // Общественные науки и современность, 1995, № 1, с. 52–53). Поняття «номенклатура» означає елітну групу, яка була характерна для совєтського суспільства та инших країн, що входили до соціалістичного табору. Нова еліта постсоціалістичних суспільств або безпосередньо походить від номенклатури, або щільно з нею зв’язана.

На даному етапі державотворення складно говорити про сучасну українську еліту як про усталену, особливо коли йдеться про правлячу політичну еліту й опозицію. Тому, як твердять соціологи (М. Шульга, О. Потехін, Н. Бойко, Т. Шульга) при аналізі складно застосовувати класичні визначення і використовують метафори, напівнаукові поняття, публіцистичні кліше.

Еліта – привілейована верства суспільства. Система привілеїв має конкретно-історичний характер і суттєво змінюється з модернізацією суспільних відносин, змінами соціяльних порядків та політики. Тут відчутно даються взнаки зразки та моделі, які склалися в українській культурі, традиціях, менталітеті народу. Досить складно з’ясувати, що вкладається в поняття «національна еліта в Україні». Тут ми не повинні мати на увазі проблему – з якого етносу складається еліта, а те, чи діє вона в інтересах української політичної нації. Думається, що не можна назвати національною еліту, яка, розуміючи тимчасовість свого перебування при владі, використовує цю обставину лише для власного збагачення, тримає свої капітали за кордоном. Це – підґрунтя конфліктности в системі становлення української політико-владної еліти.

Проблемою українського суспільства – у чіткому поділі між елітою і неелітою за величиною прибутків, регулярністю їх отримання, за рівнем життя, можливістю впливати на прийняття державних рішень тощо. Ця прірва досягла такого розміру, що утворилися немовби два соціяльні світи в одному суспільстві, які існують паралельно і не пересікаються.

Передові країни спрямовані до постіндустріального стану, до інформаційного суспільства, тобто моделі суспільства, заснованого на знаннях. Це підвищує роль науки, різного типу технологій, засобів масової комунікації і пов’язане з гуманізацією відносин між людьми, зростанням духовности, опорою на культуру і мораль.

Варто зауважити й те, що елітотворчі процеси – довготривалі, як про це свідчить історія, адже інтелігентом високого ґатунку вважають особистість, що займається інтелектуальною працею не менш, ніж у третьому поколінні. Як доводить історія англо-американської політичної еліти, державі потрібна спеціальна система навчальних закладів, де б працювали за новими програмами найліпші викладачі, які були б фахівцями і вихователями. Державі потрібна власне національно забарвлена еліта, високоінтелектуальна, професійно відповідальна, глибоко патріотична, віддана власному народові, Україні.

Друкується зі скороченнями