Андрій Рєпа

Сорбона, специфіка моменту

Тільки-но уявіть собі таку ситуацію у своїй країні: сотні й сотні студентів захоплюють кілька престижних університетів, барикадують партами і стільцями входи й виходи, влаштовують стихійні мітинги, а тим часом ректор найпрестижнішого навчального закладу виступає по телебаченню, називає цих студіків «жалюгідною купкою погромників», каже, що його дорогоцінний університет повний древніх реліквій і манускриптів, які у ці хвилини розграбовують і нищать «особи геть не студентські». Спітнілий ректор відтягує пальцем свою краватку й просить «сили правопорядку» втрутитися й очистити «храм науки й знань». Потім, о третій годині ночі, – сотні міліцейських машин, спецназ, кийки, жорстокі побиття, сльозоточивий газ, штурм, вибиті двері, студенти розбігаються хто куди, багато хто вступає у відкрите зіткнення, останні кілька десятків стоять на задвірках, тримаються за руки і скандують: «Мирний опір, мирний опір!» або «Міліція з народом!»… Декого арештовують, когось стусанами виштовхують по домівках.

Кінцівку уявити нам дуже навіть неважко, неймовірним видається, як студенти радикально і масово захоплюють будівлі навчальних закладів. Для цього потрібні вагомі причини. І сильна мотивація для протистояння. Якщо зважити на те, що все викладене трапилося насправді (ми нічого не вигадували), а тим «символічним» університетом, який шалено штурмував глупої ночі спецназ, уже вкотре (1968, 1986 рр.) стала Сорбона в центрі Парижа, «центрі» ситої Західної Европи, то нашому співвітчизнику хочеться знати: чому, з якої причини це сталося? Вони що, там з жиру бісяться? Чого їм ще не вистачає?

Із 84 університетів країни за два дні студенти повністю захопили й утримували вісім; ще 26 університетів «збурено різною мірою» (зі слів заяви префектури поліції); за иншими даними, в один вечір 40 університетів країни перетворилися на «місце протистояння»; за оцінками великої студентської профспілки UNEF, «повстання зчинилися у 45 університетах». За даними міністерства освіти, найгарячішими точками зіткнення стали захоплені студентами університети Клермон-Феран-II, Гренобль-ІІ і ІІІ, Лілль-III, Монпелье-ІІІ, Ла-Рошель, Рен-II і Париж-Х. Але жорстке протистояння з поліцією почалося ще напередодні у Турі: поліція атакувала студентів, викинула їх з університету, два підлітки отримали поранення. Після цього в середу, 9 березня, спецназ CRS (на кшталт нашого ОМОНу) і поліція атакує університет у Рені, десятки студентів було поранено, трьох арештували. Згодом повстали столичні університети Сорбони і Нантера, – і от масштабне протистояння помітили усі.

Події стають медійною сенсацією, заворушення називають «рімейком студентського бунту Травня 68». Міністр внутрішніх справ Ніколя Саркозі, що перебуває у Гваделупі, перериває візит (бачите, треба висилати з країни непокірливих імміґрантів) й терміново повертається на батьківщину. Прем’єр-міністр Домінік де Вільпен готує на ТБ велику промову «до націй». Мер столиці соціаліст Бернар Деланое несподівано заявив, що «мирний протест» студентів «уписується в республіканську традицію свободи слова і зібрань». Буржуазна преса романтично згадує «хороші деньки» травня 1968 року й тепер, через стільки років, як і тоді, списує усе на студентську (і тільки!) гарячковість юних серць. Та ж буржуазна преса єхидно цитує Маркса: «Геґель десь зазначає, що усі великі всесвітньо-історичні події й особистості трапляються, так би мовити, двічі. Він забув додати: першого разу – як трагедія, удруге – як фарс» («Ле Монд»). Либонь, слід розуміти, що захопити Сорбону означає всього лише повторити подвиг студентів 1968 року, у яких на цю справу є ніби «символічна монополія»? Яка нісенітниця! Треба усвідомити, що потяг покоління 68-го давно пішов, разом з їхнім ідеологічним зашморгом. «Нові ліві» покоління 68-го свого часу чудово влаштувалися в неоліберальній системі капіталізму й тепер зовсім не розуміють радикально нової специфіки нинішнього моменту.

* * *

Та специфіка історичного моменту наших днів, його революційна суть полягає у тому, що влада більше не прикриває свої інтереси будь-якою ідеологією або проєктом «світлого майбутнього» для мас. Справа в тому, що після розвалу Совєтського Союзу закінчилася велика епоха «лібералізму» (див. книгу І. Валерстайна «Кінець лібералізму»), коли і Заходу, і Сходу більше не потрібно протистояти один одному «ідеологічно», конфлікт переміщується винятково у площину конкурентної боротьби за ресурси й капітали. Відтепер кожен переслідує свій економічний інтерес, використовуючи для цього політичне алібі («національний інтерес», «права людини») або культурологічне алібі («конфлікт цивілізацій», «непримиренні цінності Заходу й Сходу»), однак, жодного ідеологічного підґрунтя для конфліктів капіталізм більше не висуває. Головне – побільше прибутку й контролю над природними й людськими ресурсами. Усе инше – «література», ідеологічні тимчасові атавізми великої епохи лібералізму, риторику якого ще якось цінують відсталі країни «третього світу». Увесь же «цивілізований» світ приймає ідеологію свобод і прав людини тільки в поліцейській системі стримування й регулювання. Тому «демократія» в таких поліцейських суспільствах («суспільствах контролю», як говорив Жіль Дельоз) може визначатися не инакше як «диктатура закону і права». Але сьогодні ніхто серйозно не буде стверджувати, що у світі діє який-небудь инший закон і право, ніж право сильнішого й багатшого (погляньте, з одного боку, на Ірак і Іран, а з другого – на США й Росію – і все стане зрозуміло). Ось така специфіка нашого моменту. Ніякого глобального «позитивного проєкту майбутнього», що традиційно стримував повстанські пориви мас, нинішні володарі світу не мають. Усе, що вони можуть запропонувати, це переспів старого гасла класика лібералізму Франсуа Ґізо: «Збагачуйся, як можеш, будь сам за себе – або помри».

Але що робити за таких умов – коли влада відверто й цинічно вишкірює свої зуби – революційному суб’єктові? Залежно від реґіону, революційні повстання проти реакціонерів усіх мастей бувають або відверто «німими» (найчастіше в багатих країнах «першого світу»: наприклад, масові й систематичні підпали машин у передмістях Західної Европи без якихось політичних заяв – разючий контраст із потоками краснобайської балаканини травня 68-го), або надто «балакучими» (як, наприклад, події минулої зими в Україні, які врешті-решт на хвилі риторики про «демократію і ринок» привели лишень до перетасування владних еліт, які донині не можуть заткнутися й виливають словесний «понос» один на одного в мас-медіа).

Отож, революційний суб’єкт сьогодні збагнув, що будь-яка ідеологічна «балаканина» грає на руку тільки реакціонерам і капіталістам, які кидають проти незгодних ідеологічні й силові апарати держави (там, де не допоможе підручник професора або требник священика, завжди ефективно спрацює поліцейський кийок або звільнення з роботи). Але у громадян залишаються два фундаментальні права, які вони не без зусиль завоювали упродовж останніх століть класових боїв: «право на непокору» і «право на права», які належать усім і, передовсім, кожному пригнобленому. Тобто, якщо спростити, сьогодні, як ніколи, слід вимагати виконання того, без чого сучасна держава як така є немислимою: «права на громадянську дію». Процитуємо І. Валерстайна: «Стратегія боротьби на багатьох фронтах різноманітними групами, кожна з яких є складною за складом й внутрішньо демократичною, володітиме однією тактичною зброєю, яка може виявитися непереборною для захисників статус-кво; ця зброя – приймати стару ліберальну ідеологію буквально й вимагати її повного здійснення. Наприклад, маючи справу з масовою нелегальною міґрацією з Півдня на Північ, хіба не буде прийнятною тактика вимоги принципу необмеженого вільного ринку – відкритих кордонів для всіх, хто хоче приїхати? Зіштовхнувшись із такою вимогою, ліберальні ідеологи можуть тільки відкинути свої пісні про права людини й визнати, що вони зовсім не мають на увазі свободу еміґрації, оскільки не мають на увазі свободу імміґрації… Я говорю тут не про що инше, як про тактику перенапруги системи шляхом сприйняття її претензій і декларацій серйозніше, ніж того хотіли б пануючі сили» («Після лібералізму»).

Отже, специфіка нинішнього моменту вимагає того, щоб революційний суб’єкт ставився буквально до ідеологічних і політичних обіцянок держави, які вона, звісно ж, сама не сприймає всерйоз. (Як-от, до обіцянок Ющенка «бандити сидітимуть в тюрмах» або обіцянок Януковича «поліпшимо життя громадян уже сьогодні», – які є реакційними й брехливими самі по собі через свою практичну завищену недосяжність, – слід сприймати прямо і «наївно», ніби за чисту монету, чого держава ніколи ні від кого не очікує, оскільки логіка ліберального реформізму проєктує політичні фантазми громадян винятково на «світле майбутнє».)

Тому так жалюгідно й безпомічно (якщо не лицемірно) виглядають сьогодні свого часу «революційні» вимоги епохи 68-го: «Бажай неможливого», «Заборони забороняти», «Уся влада уяві», «Насолоджуйся без обмежень» тощо. Коли система наступає на твої права й свободи, тобі як ніколи хочеться знати, що ж реально тобі загрожує і як улаштована ця система. Революційний суб’єкт сьогодні стає на суворі позиції критичного реалізму й розуму, класичного політичного позитивізму, повернення «великих наративів» безкомпромісної визвольної політики, водночас враховуючи нинішню складність і кризовий стан світу праці, комунікацій і свобод.

* * *

Отже, виступи французьких студентів – частина ґлобальних революційних сплесків проти неоліберальної політики свого уряду. Формальною причиною обурення послужила ратифікація Сенатом нового трудового закону, т. зв. «контракту першого найму» (CPE), який є лише частиною ширшої реформи трудового законодавства під назвою «контракт нового найму» (CNE). CPE (инша назва – «молодіжний контракт») стосується тільки молодих працівників до 26 років, що дозволяє роботодавцеві без будь-якого пояснення звільняти молодого службовця з роботи. Масштабніший договір CNE вже узаконює подібне звільнення робітників будь-якого віку, від 14 до 65 років, і покликаний лібералізувати «рівність шансів» на ринку праці. Владі здається, що подібна реформа дозволить збільшити зайнятість серед населення й загальну мобільність ринку праці.

Протест студентів, як і протест бідняцьких передмість наприкінці 2006 року, став логічною відповіддю світу праці світові капіталу на неоліберальну реструктуризацію прав. Адже молодь – це не просто учні й студенти, це також найнезахищеніша й найуразливіша категорія найманих робітників. Усім відомо, що студент після закінчення школи змушений працювати або підпрацьовувати. Тільки деяким забезпеченим юним буржуа можна цілком покластися на матеріальну допомогу своїх батьків (такі найчастіше й залишаються у наукових інституціях: чи не тому вони настільки консервативні?) й інвестувати свій капітал у досить недешевий «ринок знань». Допомоги, яку пропонує держава юнакові чи дівчині з простої родини, без необхідної соціальної бази (а при неоліберальному відкаті соціальних прав і гарантій її усе менше й менше) зовсім не вистачає, і молодій людині, ціною принижень і поступок, доводиться продавати свою робочу силу куди завгодно, на ту панель, де були б раді поексплуатувати «салагу» або «дівчисько» без диплома, стажу чи досвіду. Економічна криза передусім б’є по молоді. Студенти – це найбільш незахищений пласт найманих робітників (якщо додати до цього відому поправку, «…якому нема чого втрачати, крім своїх оковів», одержимо класичне визначення «пролетаря»), які щоденно зіштовхуються з принизливими умовами проживання (горезвісні гуртожитки або батьківська опіка), світом криміналу (наркотики, проституція, поліція), корупцією й вимаганнями чиновників, реакційністю, тупістю або диктаторськими повноваженнями старої професури, екзистенціальними пошуками й душевними кризами…

Найчастіше серед студентів, що захопили аудиторії, звучить слово «рréсаrіté»: це одночасно й несталість, ненадійність, хиткість, і недовготривалість, – от що тотально пронизало сучасний світ праці. Сьогодні тобі посміхнувся «шанс», а завтра ти вже на вулиці. І всім наплювати, – адже неолібералізм розуміє соціальну рівність не в координатах захисту й гарантій, а в термінах казино: «рівність шансів», – коли виграти може тільки один, а решта програють.

Тому таким насущним сьогодні постає питання робітничої й студентської низової солідарности. Тому студенти у своїх письмових заявах і петиціях протесту ставлять себе, студентів, в один ряд з иншими групами, у які вони увіллються вже завтра: «Робітники (sаlаrіés), безробітні (сhômеurs), незахищені (рréсаіrеs)! Усі на страйк! Усі на маніфестацію в четвер 16 і суботу 18 березня! Усі на радикальні дії!» Студенти знову виходять на багатотисячну демонстрацію разом із найбільшими робітничими й студентськими профспілками: CFDT, CGT, FO, CFTC, CFE-CGC, FSU, UNSA, Solidaires, UNEF, UNL, FIDL і «Студентською конфедерацією»… Вимога проста і чітка – скасувати «контракт першого найму»! Усі прекрасно розуміють, що це не «дріб’язок», не «відступне», а удар по самій структурі неоліберальних реформ правого уряду Саркозі і Вільпена (обидва висувають свої кандидатури на президентські вибори-2007 і є суперниками, що було помітно з їхніх учинків під час заколотів у передмістях у листопаді 2005 р., проте, цього разу в боротьбі зі студентами, вони виявляють пречудову «класову» солідарність буржуазії – Сарко влучно зазначив з цього приводу: «Успіх може бути персональним, але невдачі завжди колективні»). Уряд дає зрозуміти, що закон прийнято й оскарженню не підлягає.

Сьогодні, 12 березня, пройшла велика студентська конференція, у якій взяли участь студенти 40 університетів Франції. Вони вирішили не здаватися й продовжувати боротьбу. У ці хвилини Сорбону оточили жандарми й спецслужби CRS. Класова боротьба світу праці проти світу капіталу триває. Не маємо ані краплини сумнівів, на чиєму ми боці.

12 березня 2006 року