Катерина Чернявська

Dоlcе vіtа другого покоління

Наталка почала дуже нервуватися уже після того, як нас пропустили через м’ясорубку угорського кордону. У якоїсь жінки знайшли зайвий блок сигарет і тому автобус затримали приблизно на п’ять годин. Прикордонники вивертали сумки догори дном навіть у італійців, які вирішили зекономити на авіаквитках і поверталися на батьківщину автобусом. На австрійському ж кордоні якась дівчина не могла знайти паспорт, тому нас затримали іще на три години. Моя товаришка витягла пляшечку «Корвалолу» і накрапала до чаю. Мені було якось байдуже, бо зайвих цигарок я не мала, окрім двох пачок у куртці, і думала тільки про те, де взяти гроші на квитки для подорожей до Венеції, Мілану, Неаполя, Флоренції, Риму. Голова моя була настільки забита колізеями і гондолами, що я навіть забула взяти блокнотик з усіма номерами телефонів маминих знайомих, що жили у різних містах і при нагоді змогли б допомогти, а також усі контакти з університету, у який ми їхали на навчання.

Проїжджаючи Будапешт, ми повлипали обличчями у скло, щоби хоча б здалеку подивитися на столицю колишньої імперії, жінки в автобусі нестерпно галасували, ділячись досвідом роботи, страждань і жертвоприношень, у які, для гармонії, уплітали опуси з таємницями італійської кухні, чоловіків і сезонних розпродажів. Одна навіть читала уголос свої вірші, але її ніхто не слухав; кожен говорив сам із собою.

Молодих дівчат серед них було чимало. Вони показово трималися осторонь, на зупинках викурювали тоненькі цигарки і підфарбовували вії. На нас вони теж дивилися зверхньо, через наше невігластво у деталях моди китайсько-італійського ширнепотребу і блідопоганчасті обличчя без кілограмів тонального крему.

Ми намагалися нікому не заважати, хоча сусідки позаду уже наперед агресивно попередили, що опускати сидіння не можна, бо ми тиснемо їм на коліна. Ми спали сидячи і після першої ночі затерпла шия і до кінця чарівної подорожі жахливо боліла голова. Увесь часопростір був заповнений голосними розмовами жінок і включеного на максимум звуку відео. Пасажирам запропонували безперервно переглянути 19 серій культового серіалу «Салдати». Хлопці прийняли пропозицію з ентузіазмом.

Спершу ми приїхали до Неаполя, провідати у вихідні Наталчину маму. Мене шокував бруд міста, навіть львівська Привокзальна – найчистіший райський куточок, порівняно зі звалищами картонних коробок, ящиків, поліетиленових пакетів та иншого сміття на площі Гарібальді. Інтеграція українців до Европи відчувалася з першої хвилини: вже за 100 метрів від вокзалу крамниця з гордою вивіскою у совєтському стилі «ПРОДУКТИ. Ласкаво просимо» і перелік послуг перукарні на форматі А4, написаний від руки теж українською. Італійської мови я так і не почула, поки ми не поїхали до центру. Наші дівчата, яких безпомилково можна відрізнити від італійок, густо дефілювали вулицями міста Попелюшок, одягнуті за останньою базарною неаполітанською модою, і дражнили італійців своїм фарбованим і рідше натуральним білявим волоссям.

У понеділок ми нарешті приїхали до Перуджі; в університеті нас ніхто не чекав. Стипендії в банку, на яку ми мали жити, ще не було, зрештою, нам її виплатили за тиждень до від’їзду, так що ми тільки встигли повіддавали борги, бо увесь цей час треба було платити за курси, помешкання і харчі. Гуртожитку в університеті для иноземців не було, тобто він був, але лише для европейців, які приїжджають сюди вчитися по проекту thе rаsmus. На щастя, ми знайшли квартиру-комуналку в одному з гарних і дуже некомфортних середньовічних будинків і уникнули таким чином ночівлі на вокзалі. Правда, довелося жити не лише з дівчатами, а й з хлопцями, – арабами, китайцями і євреями, які вчилися в університеті. Ми користувалися спільною кухнею і ванною, і уся ця краса за 250 евро на місяць за ліжко – фантастично низька ціна для такої резиденції. Хлопці безсоромно виходили з душу з самими лише рушниками на стегнах, Наталка панічно боялася виходити з кімнати, тому мені увесь час доводилось готувати їсти і знаходити скрізь кучеряві волосини арабів, навіть у банячку з сіллю.

Батареї працювали усього годину на добу, одяг сушився на вішаках у кімнаті, світло автоматично виключалося після одинадцятої, з холодильника зникав наш соус для макаронів. У супермаркетах нам доводилось ковтати рясну слину, бо грошей вистачало тільки на спагеті – 28 центів за кілограм і вже згаданий соус – 38. На парах наші шлунки по-зрадницьки бурчали і тому всі нас запрошували спробувати якоїсь традиційної їжі: японці пропонували суші, китайці – пересмажені пельмені, бразильці – щось типу дуже наперченої паельї. Так ми економили на їжі і збирали гроші на квитки. У Римі, стоячи у черзі до Ватиканських музеїв, Наталка на декілька секунд втратила свідомість, а я не могла підвестися з лавки у Міланському соборі, бо не було сил.

Якщо не зважати на уже описане, усе було просто чудово; враження від подорожей, знайомства з поляками, чехами, чилійцями, аргентинцями, парагвайцями, німцями, французами, пакистанцями, корейцями, американцями; вечірки, які завжди організовував хтось, а не ми; італійські паби і каварні, пиво і морозиво на сходинках собору, на яких студенти прогулювали пари чи зустрічалися після занять; італійська молодь, яка любить нічого не робити, а тільки розважатися, подорожувати і підпирати стінки барів. Молоді і не дуже італійські хлопці справді нагадують півників – майже жоден з них не виходить на вулицю без складної геле-волосяної конструкції на голові; яскраво проявляється любов до дуже подертих джинсів, весело виривають око рожеві і салатні кольори светрів, гігантські металеві пряжки поясів D&G і сонцезахисні окуляри «авіатор»; їхні дівчата, як це не дивно, значно простіші – єдине, у чому вони перегинають палицю, так це чорний олівець, який накладається дуже товстим шаром і дуже широкими лініями навколо очей, а також жахаюче-темні відтінки тонального крему для обличчя.

На початку другого місця навчання у Перуджі знайома іспанка запропонувала мені роздавати листівки на вулиці, і я без вагань погодилася підробляти, бо грошей не було навіть на спагеті. Під час роботи я познайомилась з моїм хлопцем, Джельсоміно, і саме через нього я повернулась до Італії через пів року, коли закінчила університет в Україні.

Україну, родину, друзів було важко залишати... Зараз, після шести місяців еміграції, я можу порівняти, що таке бути студентом в Італії і жити тут постійно, хоча, підозрюю, що справжні труднощі у мене ще попереду.

Може, це й звучить малоймовірно, але італійська бюрократія виглядає як сестра-близнючка нашої української, до того ж, якщо ти емігрант, то тобі доводиться мати справу з обома сторонами. Так що черги треба вистоювати як під українським консульством, так і під італійською префектурою. Додзвонитися у державні установи неможливо, зрештою, як і до університету – або завжди зайнято, або ніхто не відповідає. По телефону взагалі спілкуватися важко, якщо не володієш мовою досконально. Иноземний акцент викликає упередження, щоправда, рідко, але все ж трапляється. Зрештою, до наших дівчат ставляться дуже прихильно, особливо якщо вони русяві.

Ринок праці дуже відрізняється від українського. З дипломом міжнародних відносин тут нікуди не поткнешся, хоча в Україні він вважається доволі престижним. За винятком Півночі країни, тут мало державних робочих місць і великих підприємств, тому робоче місце треба створювати самому, тобто відкривати власну справу. Для цього в Італії є багато національних фондів, що займаються розвитком країни; вони дають кредити під низький відсоток, але якщо комусь і вдається вижити після сплати нереально високих податків, то це диво. Усі мої ровесники-українці, яких я тут зустрічала, живуть переважно без документів, тобто їхнє життя насичене пригодами у пошуках методів народної медицини через неможливість, навіть в екстремальних випадках, відвідувати лікарні, через уникання поліцейських, що у будь-який момент готові попросити показати документи і под. Через нелегальність майже усі вони працюють прибиральниками, сезонними збирачами фруктів або доглядають за старими людьми; офіціант, бармен, продавець – ці «престижні» професії доступні тільки для тих, хто у слушний момент устиг зробити собі «пермессо» і необхідні знайомства.

До слова сказати, відсоток безробіття серед італійської молоді набагато вищий за український, особливо у центрі і на півдні країни, так що знайти роботу на Апенінах – це велике щастя. Хоча життєвий інстинкт нашої молоді не порівняти з його тотальною відсутністю у забезпечених батьками італійців, але все-таки добиваються вони небагато і їхнє матеріальне становище, заробіток, через який головним чином вони сюди приїжджають, ледь не мізерні, і тому, як на мене, зовсім не варті того, щоб емігрувати і терпіти усі пов’язані з цим приниження.

Українці винаймають квартири сім’ями, живуть усі разом, щось на кшталт комуналки, і обов’язково святкують неділю, накупивши майонезу, оселедців, сметани «Президент» і цукерок «Стожари» у водіїв автобусів, що регулярно їздять до неньки-батьківщини.

Нещодавно я вкотре була в українському консульстві. Дуже довго чекала під брамою з иншими людьми, нікого не впускали, тому що того дня було шість померлих, яких відправляли до України – трьох в труні і трьох кремованих. Чекали майже самі жінки, серед них – ще восьмеро дівчат приблизно мого віку, які приїхали робити такі ж документи, що й я – nullа оstа – дозвіл на укладення шлюбу...

Зараз мій диплом ймовірно припадає пилюкою в одному з деканатів університету м. Салерно, доки викладачі роблять вигляд, що вирішують, чи можна його легітимізувати. А наразі я працюю в майстерні, яка шиє вручну краватки для «Guccі» і «Аrmаnі»; і, незважаючи на відомі у всьому світі імена виробників, платять тут приблизно 200 евро в місяць, чого в Італії вистачає тільки для оплати двомісячної квитанції за світло. Упродовж восьми годин я проробляю одноманітні зосереджені рухи, зшиваючи краватки і пришиваючи етикетки. Не хочу сидіти вдома і чекати, поки будуть готові документи. Морально це дуже важко, не кажучи вже про завжди зігнуту спину і напружені очі. Ще одна дівчина, яка закінчила Львівську комерційну академію, моя сусідка, що винаймає квартиру разом з мамою, миє сходи у багатоповерхових будинках і так само чекає на підтвердження з університету.

Коли я думаю про усі ці зміни у моєму житті, то мені видається, що життя ніби розрубане на «до» і «після», але що змінилося, я сказати не можу – мова, клімат, менталітет людей, що мене оточують? Це люди, просто люди, такі ж, як і в Україні... Десь за тисячу кілометрів живе і працює моя мама, під швейцарським кордоном, і тепер ми бачимося частіше. Вона приїхала сюди сім років тому, а я – це вже частина другого покоління «пересаджених рослин». Я не так страждаю від ностальгії, як вона, бо, зрештою, жити скрізь однаково, якщо ти молодий.

Коментар до статті [1]

11.03.07 14:20___mаgіrа_іz_Jі-mаgаzіnе

Що змушує молодих освічених людей їхати мити сходи у багатоповерхівках Італії? Досвід матері, на чиї тяжко зароблені кошти вони отримали освіту у комерційних академіях і університетах? Звичка до «легких» грошей? Адже вони ніколи не бачили, як тяжко вони дістаються матері в Італії. Вони падали ніби з неба. А мама, ніби спокутуючи свою відсутність у вихованні дітей, чи виправдовуючи своє перебування на заробітках, намагалася передати до України усе зароблене. І навіть більше. Відсутність перспективи в Україні? Тоді для чого було займати намарне чиєсь місце в університеті? Аби потім пришивати бірки до краваток в італійській провінції? Велике кохання до Джельсоміно? А чи усвідомлює молода дівчина, що у міжнаціональних шлюбах вкрай рідко зберігається паритет обох сторін. Зазвичай хтось один мусить підлаштуватися під ментальність, культуру, звички партнера. Коли йдеться про закоханих – це ще пів біди. Але коли її діти будуть соромитися матері, бо вона чужинка, нехтувати українською (бо навіщо вона їм?) і под. – чи готова вона до цього?

В Україні, особливо на Заході, виросло ціле покоління дітей заробітчан. І це покоління абсолютно фрустроване і деморалізоване легкими грошима, наявність яких зовсім не пов’язується із працею. Ціле покоління прагне і надалі отримувати кошти у конвертах з Італії. Якщо це припиняється, вони є готовим матеріалом для кримінальних структур. Або стають робочим матеріалом, який добровільно виїжджає з країни, аби мити сходи і пришивати бірки до краваток.