Тод Ґітлін

Під прапором Мікі Мауса і Брюса Віліса

Якщо ідея об’єднання усього світу під прапором Мікі Мауса і Брюса Віліса здається вам дурним жартом, то смію нагадати, що ми живемо на дивній планеті. Потрапляючи на завод шампанських вин фірми «Піпер-Хайдсіек» у Реймсі, ви довідаєтеся з таблички біля входу, що його пивниці мають ім’я Марії-Антуанети. Згодом, наприкінці екскурсії вас заведуть у маленький музей, чия експозиція складається з самих лише фотографій – фотографій людей, що припали до келихів із шампанським. Серед цих гідних взірців роду людського ви не знайдете ані представників сучасних королівських домів, ані президентів, ані прем’єр-міністрів, ані титанів індустрії. Ні, це винятково зірки кіно, причому переважно американські – від Мерилін Монро до Клінта Іствуда. Можливо, до цієї компанії незабаром приєднається і Леонардо – не да Вінчі, а ді Капріо. Підтекст кришталево прозорий: зірки Голівуда – королі і королеви нашого століття. Куди там бідній Марії-Антуанеті до їхньої популярності!

Голівуд – столиця світової культури і її основний капітал. Тих, хто не схилився перед його владою, можна перерахувати на пальцях. «Перепрошую, – скажете ви, – французи, наприклад, просто ненавидять Мауса, Віліса та инші плоди американської цивілізації, яких США насильно згодовують решті світу». Але поки французькі інтелектуали протестували проти Евродиснейленду (відкритого в околицях Парижа у 1992 році), поки тривала велика битва навколо квот на імпорт, глядачі рвалися на «Термінатор-2» (тільки у перший місяць його прокату у Франції було продано 5 мільйонів квитків). Французький міністр (тепер уже екс-міністр) культури Жак Ланг, що пережив коротку мить скандальної слави в Америці, заявивши, що серіал «Далас» – це синонім культурного імперіалізму, той же Жак Ланг вручив найбільшу нагороду Франції у царині мистецтва Елізабет Тейлор і такому видатному діячу високої культури, як Сильвестр Сталоне. Мені схоже це не просто на банальне святенництво, а щось більш серйозне і глибоко заховане: залежність. Люди, звісно, віддають перевагу своїй національній культурі, але друге місце в їхній системі пріоритетів незмінно посідає американська продукція. Американська мас-культура – богиня долі, яку люблять ненавидячи і ненавидять люблячи мільярди людей. Ворожість і залежність – нерозлучна пара.

Культурною двомовністю уже нікого не здивуєш. Всюдисуща американська масова культура – на біду, а може, і на щастя, – стала універсальною мовою міжнародного спілкування, як, скажімо, англійська стала найуживанішою иноземною мовою (у чому, до речі, часткова вина тієї ж американської культури). Америка головує у Всесвітньому банку стилів і символів, у Міжнародному Культурному Фонді іміджів і знаменитостей. І вже неважливо, хто тиражує американський культурний стиль – чи самі американські, европейські чи японські транснаціональні корпорації. Головне, що цей стиль перейняв естафету у цілої низки претендентів, які пробували об’єднати світ навколо однієї ідеї: Древнього Риму, католицької церкви, марксизму-ленінізму...

Масштаб залежности світового ринку від Голівуда легко оцінити за даними статистики. На початку 90-х років 45% прибутку Голівуда від кінопрокату і 55% доходів від спонсорованих рекламодавцями телепоказів надійшли ззовні, через кордон. Що стосується десятка найбільш касових фільмів 1997 року, то закордонний прибуток також перевершив «вітчизняний» – і це без обліку великої частини доходів від «Титаніка». Але не забувайте, що США захопили ключові позиції в кінотеатрах Европи ще у другому десятилітті ХХ ст. Така ситуація була в епоху німого кіно, така вона залишилася і з пришестям звуку. Рут Вейзі пише у своїй недавній роботі: «У період між двома Світовими війнами закордонний прокат приносив головним кіновиробникам у середньому 35% від їх загального валового доходу».

Чим сильна Америка

Щоб зрозуміти, чому Америка має таку вагу у світовій культурі, варто взяти до уваги досягнуті нею величезні переваги у сфері попиту-пропозиції. Майже монопольне володіння Америкою каналами поширення масової продукції грає тут вирішальну роль. Це було фактом уже для 20-х років, коли голівудські кіностудії налагодили масштабну діяльність з маркетингу і збуту американських фільмів у зруйнованій війною – а тому неконкурентоспроможній – Европі. На той час Америка вже була торговою цивілізацією, що майстерно опанувала мистецтвом масового виробництва і масової реклами. У багатьох країнах США без зусиль вдалося монополізувати кінотеатри: американській продукції охоче надавали перевагу перед будь-якою иншою. Більше того, зниження собівартости кінопродукції завжди було легше досягти у США, з огляду на масштаби американського ринку. Те ж стосується і телебачення, де американські компанії легко ловлять покупця на гачок дешевизни. На початку 80-х років право на показ однієї години «Даласа» коштувало в копенгазькому дистрибуторному телеагентстві менше 5 тисяч доларів – приблизно ту ж суму слід було затратити на виробництво однієї хвилини данського телефільму. Понад те, створені американською розважальною індустрією жанрові кліше («формули») сприяли виникненню цілої системи жанрових стандартів, на яку тепер орієнтуються творці розважальної продукції в усьому світі. І хоча достеменно відомо, що, вибираючи між американською і вітчизняною телепрограмою, більшість аудиторій будь-якої европейської країни віддасть перевагу вітчизняній, молоді кінорежисери усіх країн і народів мріють стати новими Спілбергами.

Однак, «постачальницький» талант Америки – ще недостатнє пояснення феномена її глобального культурного панування. Ніхто, навіть Дж.Р. Івінг (??), не гнав данців під дулом автомата дивитися «Далас». Навпаки. Нещодавно мені довелось розмовляти з колишнім главою відділу розважальних програм на данському ТБ. Він розповів, як, обійнявши посаду, він розпорядився зняти «Далас» з етеру. Одразу на його відомство посипалися тисячі гнівних листів, сотні данців вийшли на демонстрації – і, схиливши голову, мій знайомий ретирувався. Иншими словами, панування американської масової культури – це панування м’яке, ледь чи не співробітництво з аудиторією.

Чому ж американська культура так легко перемагає? Тут, як мені здається, уся справа в традиції. Уже як мінімум півтора сторіччя традиційно-головне завдання мистецтва у США – розважати і, як наслідок, домагатися популярности. Американській культурі ніколи не доводилося відвойовувати собі територію у міцно закоріненої високої культури. Ще задовго до війни Півночі і Півдня мас-культура благополучно взяла гору над альтернативами релігійно-церковного штибу. Спроби аристократів утвердити свою перевагу в царині культури також зазнали невдачі. У 30-х роках XIX століття, коли Алексіс де Токвіль приїхав до Америки знайомитися з демократичною культурою – тобто задовго до Голівуда, Джорджа Ґершвіна, Майкла Джексона й Інтернету – американська культура уже відрізнялася емоційністю, любов’ю до сенсацій, мелодраматичністю і неформальністю. Ми уже випускали те, що Токвіль назвав «сонмом недосконалих товарів». Бог з ними, з масовим виробництвом і налагодженими механізмами збуту. Навряд чи потрібно пояснювати, чим американська продукція перемогла своїх конкурентів, у числі яких і рафінований культурний продукт европейців, і фундаменталістські товари ісламу, і дидактичний скарб комуністів.

Окрім того, перш ніж переплисти океан, американська культура була «попередньо протестована» у гетерогенній аудиторії: на найширшому внутрішньому ринку з неймовірно строкатими смаками і з багаторічною традицією довільного комбінування різнорідних елементів. Нехай ці складові, розварюючись, дають у підсумку «голівудський компот», усе ж їхнє джерело – різноманіття Америки. Не забувайте, що американська культура – непокірне дитя Европи й Африки. За нашим основним внеском у світову поп-музику стоять африканські раби і їхні нащадки. Нашим почуттям гумору ми зобов’язані в основному европейським колоністам, східноевропейським євреям і знову афроамериканцям (утім, щоденно наростає значення іспаномовних домішок). Наші історії беруть початок звідусіль одразу – так, «Невидима людина» Ральфа Елісона навіяна одночасно Достоєвським, народними афроамериканськими казками і джазом.

Американоцентричні транснаціональні корпорації, що вічно прагнуть чогось новенького, постійно імпортують стилі і діячів мистецтва через кордони – з метою перелицювання й експорту («Бітлз», телесеріал «Справи сімейні», макарена, Рідлі Скот, Поль Верхувен...). Голівуд – це глобальний експортний полігон, це місце, про яке мріють таланти (і де вони нерідко гинуть). Навіть географічні точки, де відбувається дія фільмів, часто є поза США чи взагалі невідомо де – блокбастери з разючою завзятістю затягують глядача у світи без звичних державних кордонів: у космос («Зоряні війни»), у далеке минуле («Парк юрського періоду»), у майбутнє («Термінатор») чи у відкрите море («Титанік»).

І ще одна істотна деталь – комерційний витвір залишає Нью-Йорк, Голівуд чи Нешвіл уже заздалегідь «розкрученим». Тому що він створений найважливішою мовою світу, яка найчастіше вивчається людьми як иноземна. До речі, ще питання, чи можна застосувати слово «мова» до «Рятівників Малібу» чи «Смертельної зброї-10». Адже роль усного мовлення у голівудській продукції вкрай незначна. Камера то пливе за героями, то хижо пікірує до землі, монтажні переходи озвучуються тріском, а слово задовольняється допоміжною функцією.

Культура веселощів

Вищевказані процеси породжують масову культуру, що поєднала у собі всі принади веселого гаяння часу. Наша тематика і стилістика зводяться до того, що психологи Марта Вольфенштайн і Натан Лейтес у 40-х роках називали «культурою веселощів». Наша культура – культура мас, покликана бути зручною і комфортною. Якщо у неї і є якась инша місія, окрім розважальної, то це місія берегині популістської моралі: вона оспівує торжество чесного народу над аморальною владою. Американські королі розваг, володарі цілого всесвіту матриць, пропонують легкозасвоювані розради. Це культур-знеболююче: прийми одну універсальну таблетку і приляж. Легкість американської продукції дає шанс передихнути від складностей і важких душевних переживань. Телелабіринти на кшталт фільмів «Берлін, Алєксандерпляц» Райнера Марії Фасбіндера чи «Співаючий нишпорка» Деніса Потера, інтровертність великих кінорежисерів Европи, епічна соціальність латиноамериканців і японців – усе це не для американської культури.

Силу матриць жодним чином не слід недооцінювати. Розглянемо чотири таких матриці: фільм-«бойовик» («екшн»), «роуд муві» («дорожній фільм», «фільм-подорож»), мультфільм і «комедію недоумків» (комедію абсурду). Так звані «бойовики» – відросток відеоігор з їх невпинними монтажними переходами, «чорнухою» і афористичними ремарками – гарантують глядачу кінетичну сублімацію: можливість перемогти земне тяжіння повсякденного життя, полинувши у стратосферу чистого руху, напруги і розрядки. Смертельний ризик – і порятунок. Глядач залишається в живих. Показ жорстокостей, вчинених з метою спокути – Рембо і іже з ним – належить до традиції, яку історик літератури Річард Слоткін назвав «духовним відродженням через насильство». А це, між иншим, основний жанр американської масової літератури, починаючи з XVII століття.

Як і прохолодні напої, які реклама навчилася ототожнювати з невгамовною енергією молодости (як пишуть на футболках гонконгського виробництва «У мене все Соса-со’кей»), фільми жанру «роуд-муві» дарують глядачу символи волі. У 1989 році одна студентка з НДР сказала історику Полю Буле, що у ніч падіння Берлінської стіни їй приснилася «Дорога 66». Зрозуміло, це була не та «Дорога 66», якою вона є зараз (легендарна автомагістраль, що з’єднує Схід і Захід США, багато в чому втратила своє значення після спорудження нового суперхайвею). Ні, уяву дівчини полонив однойменний американський телесеріал, зроблений на початку 60-х.

Мультфільми диснеївської традиції – це нічим не затьмарена насолода чарівними образами. Гладкі обличчя диснеївських персонажів – знак вічної безвинности. Життя не встигло вкрити їх шрамами. Як пише Аріель Дорфман, рідко хто втримається перед чарівністю дитячости.

Придуркуватість теж по-своєму мила. Фарсовість, гримаси «ґумових» облич й инші штучки-дрючки – від братів Маркс до Джері Л’юїса і Джима Кері – асоціюються з безтурботним навіженством, такою собі первісною дикістю по-американськи, що дає змогу піти у щасливий відрив від соціальних умовностей. Ми маємо справу з насмішкою над авторитетами, за яку не потрібно розплачуватися.

Поверхнева американська культура оспівує чуттєві задоволення, і це дуже імпонує тим з наших сучасників, хто не хоче миритися зі своєю долею. Погана поведінка зі щасливим кінцем – от про що розповідає стандартна американська продукція. Наші фільми і музика повні символів волі. Вони прославляють суспільство, де культивуються постійне прагнення до успіху, неформальність, фамільярна рівність і ненаситна спрага життя. Така розкіш дуже притягальна в епоху, коли люди тягнуться до «гарного життя по-американски», навіть якщо, будучи свідомими громадянами, розуміють несприятливі наслідки такого підходу для екології, соціальної сфери і рівноправності. В останні дні комуністичного режиму в Угорщині найбільш популярними телепередачами були два поліцейські серіали 70-х років – «Коджак» і «Вулиці Сан-Франциско». Я звернувся за роз’ясненнями до угорського дослідника ЗМІ. Глибоко замислившись, той припустив, що угорцям прийшлися до смаку розкуті, невимушені, контактні американські поліцейські. У якомусь сенсі то були утопічні поліцейські – приємна альтернатива місцевим слугам режиму.

І все-таки, хоча у всіх куточках Землі люди насолоджуються американськими видовищами, вони далеко не завжди готові зізнатися, що схвалюють поведінку їхніх дивакуватих персонажів. І тут американська культура знову стає корисна. Вона схильна до необразливого вуаєризму, створюючи усі можливості для проєкції «незручних» переживань кудись назовні. Власне, культура й потрібна людям як проєкційний екран, на якому вони могли б бачити страшні і притягальні об’єкти своїх бажань. Кілька років тому я запитав у китайської студентки, що відвідала Вайомінг, що думають китайці, коли дивляться церемонію вручення «Оскарів». «Ми думаємо, що американці – шибайголови і божевільні», – сказала вона. Оглядач «Нью-Йорк Таймс» Елізабет Розенталь у своїй статті від червня минулого року, присвяченій неймовірній популярності, що здобули в Китаї трансляції телерепортажів з чемпіонату NBA, цитує вислів китайського підлітка (одягненого, до речі, у джинси і майку) про Деніса Родмана. «Від китайського спортсмена я не потерпів би такої поведінки, – сказав цей хлопчик, – але Родман – американець, чого ж від нього ще чекати...»

Якщо американці здаються «шибайголовами і божевільними», отже, для світу ми – не тільки законодавці цінностей, але і «Необхідний Инший»: усесвітній ізгой і блазень в одному флаконі.

Наш гібрид нешанобливости і брутальности, наша любов до вільних мандрівок на тлі деградації слова, наша «музика душі», сплетена з несамовитим шумом – така строката американська суміш. На щастя і на нещастя, вона заповнює культурний простір світу, стимулюючи імміграцію, наслідування і відторгнення, скорочуючи генофонд культури, пропонуючи фантомне відчуття культурного громадянства. Можна допустити, що отут діє найбільш нещадний із принципів вільного ринку – закон Грешема: низька культура відбиває смак до високої.

У цьому сенсі всюдисущі «Кока-кола», Маус, Віліс і компанія дають привід до занепокоєння, що під бетоном американських товарів незабаром буде похований увесь спадок світових культур. Це занепокоєння легко – занадто легко – вважати перебільшеним і відкинути. Очевидно, споживання американської мас-культури ще не знищує усі ті національно-своєрідні форми, у згоді з якими творять письменники і художники. Творчі люди продовжують працювати – як по матрицях, так і всупереч їм. Глобальна напівкультура, що народжується, не стільки витісняє місцеві культури і ментальності, скільки співіснує з ними. Але американська продукція – це перевертень на кожному бенкеті, чарівне чудовисько, зненавиджене й обожнюване усім иншим світом.

Переклав М.М.